Про нову книгу московського українського поета, члена Нацiональноi Спiлки письменникiв Украiни та Спiлки письменникiв Росii
Саме так називається нова збiрка поезiй Вiталiя Крикуненка. Це вже п’ята книга талановитого поета, перекладача й лiтературознавця, члена Нацiональноi Спiлки письменникiв Украiни та Спiлки письменникiв Росii. I хоч видання, яке побачило світ у Москві, має невеликий наклад, але тим воно вагомiше для справжнiх поцiновувачiв рiдного поетичного слова – насамперед, для українцiв, якi проживають в Росii.
Землякам і друзям у світах далеких
«Вiчна Атлантида» - це книга-присвята. Перш за все - вона данина пам’ятi Олександра Олексійовича Руденка-Десняка – фундатора Об’єднання украiнцiв Росii, а також присвячується усiм «землякам i друзям у свiтах далеких», як визначив сам автор основну тематичну спрямованiсть вмiщених у книзi творiв. До речi, збiрка вийшла у авторськiй редакцii.
Видання пронизане символами, починаючи з назви. Вперше описи Атлантиди з’явилися в творах Платона, який, в свою чергу, черпав данi з джерел бiльш давнiх часiв. За Платоном, Атлантида була великим островом, на якому щасливо жили люди-велетнi з чорною i червоною шкiрою. Iхнi царi також були об’еднанi в мирний i дружнiй союз. Але з часом злагода й взаєморозумiння на островi закiнчились i почалися вiйни, якi призвели до загибелi колись квiтучоi цивiлiзацii, а згодом - до зникнення пiд водою й самого материка.
З тих пiр люди намагаються вiднайти втрачену цивiлiзацiю: хто заради встановлення iсторичноi iстини, а когось манять незлiченні багатства, якi, нiбито, канули в океанськi глибини разом з Атлантидою. Отож, звернення до цiєi легенди – це завжди ностальгiчний екскурс у минуле, аналiз чогось втраченого i, водночас, осмислена надiя на його хоч часткове повернення.
Атлантида у Вiталiя Крикуненка - символ щастя, спокою, домiвки, якi для багатьох людей канули в Лету, або ж трансформувалися у нову сутнiсть i якiсть буття. Разом з тим йдеться про Атлантиду “вічну”, а отже — й незникому, незнищенну. То — найдорожче, що є у нас — батьківщина, сама душа... І як важливо їх зберегти — в собі самому, в інших людях. Саме про це йдеться у вiршi, котрий, власне, i дав назву збiрцi, i яким вона вiдкривається.
Твiй корабель даленiє.
Атлантида лиш мрiє.
Знов осамотнiли там
Мати. Домiвка. I храм.
Ластiвка. Хлiб. Виноград.
Берег. Калина. Гора.
Де ще в заморськiй iмлi
Знайдеш такої землi?
Довго так будеш пливти.
I, досягнувши мети, -
Iнших, чужих берегiв, -
Дивних скуштуєш плодiв,
Тих, що дають забуття
Навiть i про вiдплиття.
Матiр, домiвку i храм –
Все промiняєш на крам...
Так, переважнiй бiльшостi людей притаманне почуття батькiвського порога, туги за малою батькiвщиною. Врештi-решт у кожного виникає бажання припасти до чистих джерел своєi землi, яку колись полишив… I тут виявляється, що невблаганний, жорстокий час залишив свiй вiдбиток на всьому, що було колись рiдним, близьким, дорогим, i що його може спiткати трагічна доля Атлантиди.
Вiтер вiтрила вiтрилить,
Твiй корабель поверта.
А берегiв Атлантиди
В мороцi моря не видно.
Лиш постають кругосвiтно
Вирвою небо й вода.
У поезiях автора багато лiричного, особистого: колись вiн i сам залишив квiтучу Cумщину, пiшов у свiти далекi – вчився, працював… А тому пам’ять про рiдний край, про домiвку завжди кличе його висловити своi почуття у формi римованого рядка:
Не запитуй у блудного сина,
Де межа його мандрiв – хто зна?
Як до краю дiйду – Україна.
I в розкраянiм серцi – вона.
I куди б не пiшов манiвцями
Навпростець iз цiєї землi, -
На останнiй зупинцi, край ями –
Україна сяйне iз iмли.
Чiльне мiсце у творчостi поета вiдведено матерi: вірші «Передчуття до мами», «Мова мамина», «Мамо», «Купiль» засвідчують безмежну синiвську любов до найдорожчоi в свiтi людини. I тут, безумовно, прослiдковуеться чiтка паралель: мати – Вiтчизна. Без зайвого пафосу.
Кожен, хто знає Вiталiя Григоровича, скаже, що це справжнiй патрiот своєi землi. Власною творчiстю, практичними справами культивує вiн серед украiнцiв, якi проживають в Росii, рiдне слово - як митець, пропагує книгу - як заступник директора Бiблiотеки українськоi лiтератури в Москвi. А слово, як вiдомо, також є дiло. I досить суттєве.
Ось, що сказав з данного приводу мiй молодший товариш, викладач факультету журналiстики Львiвського нацiонального унiверситету iм. Iвана Франка Мар’ян Житарюк - щоправда, слова цi були адресованi iншiй людинi, але вони винятково влучно характеризують саме Вiталiя Крикуненка. «Вiн зберiг свое українство не серед українцiв i допомагає це робити iншим». Саме тому названi риси поет дуже цiнує i в iнших людях, якi живуть в іншомовному культурному просторi, про що досить виразно сказано у вiршi «Землякам у свiтах далеких»:
Спасенний буде той, чий дух не гине
У далинi вiд прадiдiвських нив,
Хто серце мов окраєць Укрaїни
В собi не зчерствив i не розкришив…
Пощо ховаєм слово солов’iне?
Пощо втрачаєм зерня золоте?
Спасенний буде той, чий дух не гине
В розсiяннях, в Росiях i будь-де...
I таких людей чимало. Поет присвячує своi твори Василевi Думi – головi Ради Об’єднання українцiв Росii, Вiкторii Скопенко – керiвниковi Української народноi хорової капели Москви, Галинi Чернобi – солiстцi Большого театру, Павловi Поповичу – космонавтовi та ще багатьом землякам, якi зберегли свою нацiональну iдентичнiсть – бiльше того: конкретними справами, активною громадською роботою примножують славу Украiни за її межами.
«О, бездонна Голгофо розстрільної ями!»
I все ж головним, стрижневим твором нової збiрки є, безперечно, поема «Хрест Сандормоху». Вона присвячена кращим синам Украiни, соловецьким в`язням, котрi загинули вiд рук сталiнських катiв у карельському урочищi Сандормох. Восени нинiшнього року виповнюються 70-тi роковини цiєi загальнонацiональноi трагедii. Тема ця досить широка i потребує ще своїх дослiджень. Досить лише сказати, якi люди тут склали своi голови, щоб став зрозумiлим весь масштаб драми 1937 року для українського народу: Лесь Курбас, Микола Зеров, Микола Кулiш, Антон Крушельницький, Григорiй Епiк, Марко Вороний, Сергiй Грушевський (брат Михайла Грушевського) та багато iнших, страчених разом з полiтв’язнями «Соловецького етапу» в кiлькостi 1111 чоловiк.
Уривок з поеми Віталія Крикуненка був опублiкований у книзi «Убiєнним синам України. Сандормох», яка вийшла в Петрозаводську ще в 2005 роцi. У виданнi, зокрема, йдеться про те, що в жовтнi 1997 року українською делегацiєю на чолi з поетом Iваном Драчем був привезений i встановлений на мiсцi розстрiлу полiтв’язнiв дубовий хрест. Автор поеми був учасником й одним з організаторів тiєi важливої подii, ось як вiн пише про неї в своєму творi:
З України принiс хреста.
Наче крила тулив до рамен,
Хресний шлях в Сандормох верстав
Живий мученик наш Євген.
З ним туди крiзь iмлу й туман
Йшли, як ходить до батька син, —
i прочанин-пророк Iван,
i кобзар Микола Литвин…
«Прочанин-пророк Iван» - звичайно ж, Iван Драч, а «живий мученик Євген» - не хто iнший, як Евген Сверстюк – правозахисник, фiлософ, довголiтнiй в’язень радянських концтаборiв. Саме його слова взятi автором в якостi епiграфа до своєi поеми: «Iсторiя вчить, що найбiльшу силу має той, хто бере на плечi найважчий хрест – i бере на плечi долю свого народу. Тодi вiн Антей…»
Пiзнiше на мiсцi дерев’яного, було встановлено кам’яний козацький хрест з бiлого гранiту. Вiдкриття пам’ятника вiдбулося на початку серпня 2005 року.
Поема-колаж «Хрест Сандормоху» – влучне дiалектичне поеднання форми i змiсту твору, що можна вважати вдалою авторською знахiдкою. Хрест, як релiгiйно-фiлософський символ вiдповiдальностi людини за свої земнi справи (добро i зло) у Вiталiя Крикуненка набуває нового стилiстичного звучання. Вiн - невiд’ємний, важливий компонент тексту, який посилює емоцiйне сприйняття поетичного слова.
Подзвiн i хрест
На перехрестi епох
С
А
Н
Д
САН Д О Р М О Х
Р
М
О
Х
Перехрестя,
з якого
не зiйти
як з хреста.
О,
Бездонна Голгофо
р
о
з
с
т
р
i
л
ь
н
о
i
ями!
Слово Сандормох, повторюване рефреном i графiчно оформлене у виглядi хреста – справдi, сильний авторський хiд. Власне, прийом цей не новий – до створення фiгурних вiршiв зверталися й iншi поети, але саме в даному поетичному контекстi вiн cимволiзує трагiчнiсть зображуваних подiй, викликає у читача почуття скорботи i, водночас, гнiву, ненавистi до катiв та iх злочинних дiянь.
В цiй та двох iнших поемах, якi входять до збiрки, а також у вiршах Вiталiй Крикуненко широко застосовує рiзноманiтнi художнi засоби: епiтет, метафору, гiперболу, порiвняння тощо. Аналiзувати їх не берусь – то справа iнших фахiвцiв: мово- та лiтературознавцiв. Вiдзначу лише один яскравий i могутнiй образ (наведений вище), який особливо привертає увагу: «О, Бездонна Голгофо розстрiльноi ями!».
Тут автор пiдкреслює абсолютну жертовнiсть людей, якi загинули в холоднiй карельськiй ямi, але не зреклися своїх поглядiв, проводячи паралель iз горою Голгофою, де розпинали Христа за подiбнi «злочини» близько двох тисяч рокiв тому. Вiд фiзичноi смертi в ямi - до вознесення духом на Голгофу – шлях, гiдний Людини. Це, безперечно, можна вважати лейтмотивом всiєї поеми. I створити подiбний образ мiг лише справжнiй Майстер.
В зв’язку з виходом у свiт збiрки поезiй «Вiчна Атлантида» варто порадiти як за її автора, так i за читачiв, котрi знайдуть для себе у книзi багато близького, особистого. А це означає, що Вiталiй Крикуненко впродовж багатьох рокiв творив свое поетичне слово не марно.
На світлинах: Поет під Кобзарем. Вiталiй Крикуненко читає свої поезії. Його нова збiрка.
Вiктор ГIРЖОВ,
журналiст, Москва.
Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.