Друзі і соратники продовжують ділитися спогадами про Мирославу Філіпову
Ми вже повідомляли вам про передчасну смерть відомої активістки українського руху з Томська Мирослави Філіпової, яка декілька років очолювала «Центр української культури «Джерело»», входила до керівних структур українців Росії. З приводу цієї трагічної кончини вже висловили слова суму Генеральний консул України в Краснодарі Тарас Малишевський, директорка Міжнародного інституту освіти, культури та звязків з діаспорою Львівської політехніки Ірина Ключковська, активісти українського руху в Росії Володимир Павук, Наталя Литвиненко, Людмила Мельник, Денис Чернієнко, Лідія Близнова. «Велика втрата. Дихати нема чим», - так емоційно відгукнувся на звістку про смерть Мирослави Філіпової і голова Нижнєкамської НКА «Українське товариство «Вербиченька» Євген Савенко, який поділився своїми спогадами про неї:
«Не стало Мирослави Філіпової. Кілька днів ходжу, як втрачений, і не знаходжу собі місця. Яскрава жінка, соратник з українського руху в Росії. Зустрічалися ми з нею не більше десятка разів, але з упевненістю можу сказати, що ми були добрими товаришами.
Вперше з нею ми зустрілися на одній із «нарад» в Українському Культурному Центрі на Арбаті. Рухлива, з широкою усмішкою на обличчі, вона привертала до себе увагу і налаштовувала на позитивний настрій. Те, що ми обидва лікарі зблизило нас. Потім ми спілкувалися на одному з конкурсів імені Олесанда Кошиця (здається третьом). Після завершення конкурсу нас зібрали на ВДНГ, і ми спілкувалися у неформальній обстановці. Було радісно на душі та весело. Дуже запам'яталася зустріч на з'їзді СКУ у Києві 2003 року. Я приїхав із сином. Мирослава питала про сина, про недільну школу в Нижнєкамську. Мені було що розповісти, вона щиро раділа нашим успіхам, і ми тепло спілкувалися.
Короткою, але незабутньою була зустріч у березні 2004 року. Я приїхав до Москви, щоб пошукати в архіві матеріали про М.С.Грушевського, але кілька днів виявилися марними. Ввечері втомлений прийшов у свій номер і в нього буквально увірвалася Мирослава. Вона була в Москві проїздом, буквально на одну ніч. Вона принесла якусь їжу, і ми пили чай. Розмовляли. Я розповів, що знайшов у казанському архіві невідомі документи про перебування Грушевського в Казанському засланні. Поскаржився, що шукаю листування Грушевського з московським генерал-губернатором і нічого не можу знайти. Вона пораділа моїм успіхам, розповідала про роботу української організації у Томську. Наступного дня я знайшов те, що шукав. Зустріч з Мирославою стала для мене гарною ознакою.
18 серпня 2006 року у нас відбулася доленосна зустріч у Києві. Ми майже одночасно підійшли до Палацу «Україна». Вона була тільки з поїзда, Попросилася переодягнутися в українське в якийсь автобус, що стояв перед Палацем, а я сторожував її валізки. Потім ми пішли до Палацу. Саме там нас знайшла Ольга Дарибогова. Обличчя у неї було стурбоване. Вона простягла нам квитки і сказала, що місця потрібно зайняти раніше. Я нічого не зрозумів, сказав що у мене є квиток на двадцять якийсь ряд. І тут я дізнався, що мені належить отримати український орден. Ця новина мене приголомшила. Перед поїздкою до Києва я був у відпустці і документи до нагородження мої колежанки з «Вербиченьки» підготували без мене. Коли ми зайняли свої місця в першому ряду, у мене почалося нервове тремтіння. Мирослава, бачачи мій стан, дала мені драже валеріани. На початку одну пігулку, потім другу. Вона отримала орден княгині Ольги, я орден «За заслуги». Мирослава була першою після президента Ющенка, хто привітав мене з нагородою, я привітав її і нас закрутила круговерть обіймів та привітань.
2008 року на з'їзді СКУ у Львові ми з Мирославою від імені учасників з'їзду поклали кошик із квітами до пам'ятника Шевченку. З'їзд проходив в оперному театрі, ми на сцені урочисто прийняли цей кошик і донесли до пам'ятника великому Кобзарю. Поклали, мовчки постояли, подумали. Думали, гадаю, про одне: подивися Кобзаре, Україна повстала і розквітає.
Ми спілкувалися із нею в інтернеті. Вона стежила за моїми статтями у рубриці «Золоті імена України». Давала оцінку, коментувала. Запам'ятався її відгук на мою статтю про Олену Пчілку. Мирослава написала, що вони щорічно проводить українські літературні свята і одне з них присвячене Пчілці.
Треба сказати, що після 2011 року тон нашого листування дещо змінився. Свій відбиток на зміст листування, очевидно, наклали трагічна загибель її 26-річного сина Андрія у жовтні того ж року. Але все одно на свій день народження від Мирослави Орестівни отримав таке послання:
З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ, ДОРОГЕНЬКИЙ!
Минули, наче мить, десятки літ,
Вони — як дощик по тоненькій шибці,
Вони — як ніжний яблуневий цвіт,
Вони — як тонкі струни в першій скрипці,
Тож хай той цвіт повік не обліта,
Нехай струна співає, а не рветься,
Хай доля не скупиться на літа,
Хай Божа благодать панує в серці.
Нехай життя квітує буйним цвітом,
І день народження приходить знов і знов,
А доля хай дарує з кожним роком
Міцне здоров’я, щастя і любов!
ВСІХ ЗЕМНИХ БЛАГ!!! ЦІЛУЄМО І ОБНІВМАЄМО.ЩИРО – МИРОСЛАВА
21 листопада цього року я привітав її з днем народження, бажав всього. А в цей час життя вже йшло з її тіла. Але я не шкодую ні про сказане, ні про написане. Прощавай Мирослава Орестівно. Дякуємо за роки дружби, за світлі зустрічі та теплі слова. Залишишся в наших серцях назавжди.
P.S. Був у церкві, поставив свічку, сліз утримати не зміг».
https://kobza.com.ua/ukrajinci-v-rosiji/6502-velyka-vtrata-dlia-ukrainskoi-diaspory.html#sigProGalleria38d1e09c15
На світлинах:
1. Мирослава Орестівна Філіпова, 2014 р.
2. Мирослава Філіпова (в центрі) і Євген Савенко