Друк
Розділ: Українці в Росії
Московський колекціонер та реставратор грамплатівок Володимир Коваленко відкрив сайт "Українська пісня", на якому зібрані головним чином українські ретро-записи: пісні у виконанні Оксани Петрусенко, Івана Козловського, Івана Паторжинського та інших, серед яких багато довоєнних записів. Це єдиний подібний сайт у Інтернеті. Тому наполегливо радимо відвідати: ukrsong.narod.ru

У вічність відійшов Володимир Коваленко

 

Об’єднання українців Росії,

Федеральна національно-культурна автономія “Українці Росії”,

Регіональна громадська організація “Українці Москви”,

Московське товариство української культури “Славутич”,

Бібліотека української літератури в Москві

з глибоким сумом повідомляють, що 20 січня 2005 року на 57-році життя раптово помер відомий український і російський журналіст, письменник, пропагандист української музичної культури Володимир Євгенович КОВАЛЕНКО.

 

Сайт Володимира Коваленка “Українська пісня” - http://ukrsong.narod.ru

_______

 

WEB-САЙТ “УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ”

ВОЛОДИМИРА КОВАЛЕНКА (МОСКВА, РОСІЯ)

 

Московський колекціонер та реставратор грамплатівок Володимир Коваленко відкрив сайт "Українська пісня", на якому зібрані головним чином українські ретро-записи: пісні у виконанні Оксани Петрусенко, Івана Козловського, Івана Паторжинського та інших, серед яких багато довоєнних записів. Це єдиний подібний сайт у Інтернеті. Тому наполегливо радимо відвідати: http://ukrsong.narod.ru.

 

15 квітня 2004 р.

 

Об’єднана прес-служба Федеральної національно-культурної

автономії “Українці Росії”, Об’єднання українців Росії та

Бібліотеки української літератури в Москві

 

Контакти (керівник служби Юрій Кононенко):

E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Тел. +7 095 737-8834

 

Володимир Коваленко про себе

Мене звати Володимир Коваленко. Я журналіст і письменник, член Спілки журналістів Росії. Мої статті чи оповідання ви могли зустрічати у багатьох українських та російських газетах або журналах. Живу в Москві, куди доля занесла мене 33 роки тому.

Я давно збираю українські вокальні твори. В моїй колекції (її заклав ще мій батько) вже кілька тисяч записів наших народних пісень, романсів, оперних арій. Звичайно, я не тримаю їх у схові як скупий рицар. Всі мої друзі, знайомі та родичі вже отримали від мене те, що хотіли почути. Але ж не всіх я знаю особисто – тим більш, мешканців інших країн.

Між тим я весь час бачу на різних форумах одне і те ж запитання: де в Інеті можна дістати "класичні" українські пісні (а не сучасний мотлох) в MP3 ?! Відповідь буде проста: ніде. Або майже ніде. Так само, як і в торгівлі – навіть у Києві, а про Москву вже годі й казати... (Щоб не псувати собі та вам настрій, не буду зараз аналізувати причини такого стану речей). Отже, доводиться діяти по принципу "спасіння втопаючих – справа рук самих втопаючих".

На цьому сайті ви знайдете невелику (проте не найгіршу) частину моєї колекції. Я зібрав ці записи, відреставрував, якщо треба. Хотілося ознайомити шанувальників української пісні з найкращими піснями та найкращими виконавцями. (Кілька пісень дані в уривках, бо Narod.ru обмежує розмір одного файлу 5-ма мегабайтами, а псувати свої роботи низьким бітрейтом я не хочу). Не знаю, наскільки це мені вдалося. Але прошу суворо не судити: це кропітка робота, яка займає багато часу. Нагадую, що я людина, дуже зайнята основною роботою. Час для занять музикою доводилося уривати за рахунок відпочинку чи особистих справ.

Коротше, я зробив, що зміг. Хто може, хай зробить краще.

Буду радий бачити у гостьовій книзі ваші зауваження, поради, нотатки про замічені помилки. Чекаю від серйозних колекціонерів пропозицій щодо обміну записами (маю повні записи українських опер, поставлених у різні роки, дореволюційні пластинки та багато ще чого). Можна писати також на tiritomba(собака)mail.ru. Попереджую, що в мене встановлений автоматичний фільтр проти спаму. Тому щоб ваш лист не загубився, будь ласка, вказуйте у полі "Тема" – "Ukrsong" (саме так, бо з кириличною кодировкою, як відомо, бувають проблеми).

Слухайте на здоров'я!

ВК

http://ukrsong.narod.ru/htmls/about.html

 

________________

 

В редакції незалежного сайту діаспори “Кобза” – українці Росії” з болем і жалем по дійсному патріоту України зустріли цю сумну звістку.

Ми знали і поважали Володимира Євгеновича, планували окрему розповідь про його чудовий сайт “Українська пісня”. Без цього подвижника і його сайт теж осиротів і невідомо, хто в Росії чи в Україні продовжить справу, почату паном Володимиром.

Для тих, хто мало знайомий з журналістською творчістю п. Володимира Коваленко додаємо зразки його полум’яної публіцистики.

 

Редакція незалежного сайту діаспори “Кобза” – українці Росії”.

 

Владимир КОВАЛЕНКО: К СЛАВНОЙ ПОБЕДЕ НАШЕГО «Г» НАД ИХНИМ»

В интервью, напечатанном в «Независимой газете», Василий Аксёнов излил свою великую радость. Какое счастье, размышляет он, что Россия получила гайдаровское правительство. Народ, правда, оно не накормило. Скорее, наоборот. Но зато правительство хотя бы разговаривает, как надо.

«Это образованные люди нового поколения, – делится мыслями Василий Павлович. – говорящие НОРМАЛЬНЫМ (выделение моё. – В.К.) языком... Раньше ведь без фрикативного «гэ» нельзя было сделать политическую карьеру. Я, когда слышу «хэ», пугаюсь, что мы опять съезжаем в ту эпоху».

Действительно, какая-то ненормальная эта фрикативная (от лат. fricatio – «трение») согласная! Образуется, понимаешь, в результате трения воздушной струи о края сближенных органов речи где-то там за кадыком, в гортани: «Г-х-х...» Бр-р, гадость!

То ли дело – «г» взрывное. Тут всё нормально. Сначала происходит полная задержка воздушной струи и повышение в результате этого внутриротового давления. Затем, как гласит справочник по фонетике, происходит «резкое размыкание органов речи и прорыв воздушной струи в открывшийся проход с характерным шумом». И из прохода этак нежно и ласково: «Г-к! Г-к!»

Ну, а если серьёзно, то чистосердечное признание писателя наводит на грустные размышления. Два вопроса Василию Павловичу. Много ли он знает «хэкающих» в кремлевском руководстве? Ну, Брежнев. Ну, Горбачёв. А ещё кто? Ленин «хэкал»? Нет, картавил. Сталин? Тоже нет. С грузинским акцентом «гаварыл». Курянин Хрущёв тоже вроде бы не «хэкал». Серединка на половинку. Зато сколько носителей чистейшего великорусского происхождения: Бухарин и Рыков, Молотов и Ежов, Маленков и Булганин, Косыгин и Суслов, Андропов и Лигачёв... Романов, Устинов, Демичев, Соломенцев, Воротников, Зайков, Крючков, Янаев, Павлов, Язов... Нет, прибедняется писатель. Можно было сделать кремлёвскую карьеру и без фрикативного «г», очень даже можно! И вопрос второй. Разве бесил Василия Павловича акающий московский говор, к примеру, Гришина? Думаю: нет, не бесил. Более того. Я полагаю, что Аксёнов этого аканья и не замечал, словно бы его и не было.

Дело, следовательно, не в органической связи партократии с определённой артикуляцией, а просто в реакции Аксёнова на сторонний выговор. И, как сказал бы кот Бегемот, я совершенно не понимаю причин такого резкого обращения с теми, кто употребляет фрикативное «г».

Как давно уже догадался проницательный читатель, автор этих строк – южанин. Верно. Вырастал я в тёплом украинском городе Кривой Рог. Среди друзей моего детства были болгарин Миша Кунев и поляк Юра Москалевский. Через дорогу жила немецкая семья, и все пять братьев Дотереров, которых по очереди учила моя мать, перебывали у нас в доме. Здоровенные, рыжие и краснощёкие, они, видимо, страдали каким-то наследственным невосприятием математики, так что всех их приходилось натаскивать перед выпускными экзаменами. А еще Натан Борисович Шафир по соседству. А еще старенький бухгалтер Юлиус-Карл Юганович (по-уличному – Карл Иванович) Пломипу, которому почтальон носил «Циню», опоясанную бумажной лентой с напечатанным адресом. На улице Кремлёвской сидел в будке чистильщик обуви ассириец («грек») по кличке Слива. Местный уроженец Бог знает в каком колене, он, однако, не являлся советским гражданином и охотно показывал всем любопытным документ со страшной надписью на обложке «ВИД НА ЖИТЕЛЬСТВО ИНОСТРАНЦА В СССР».

В близлежащем железнодорожном посёлке Долгинцево жили цыгане, сменившие первобытный кочевой образ жизни на социалистический оседлый, и этот поселок носил шутливое прозвище Цыганоград. И, разумеется, повсюду – русские.

Самым примечательным было то, что все эти люди не стеснялись публично, громко и, я бы сказал, радостно говорить по-своему. Юрку его бабушка звала ужинать через форточку по-польски. Пьяного Мишку отец материл по-болгарски. Натан Борисович говорил с одним акцентом, Карл Иванович – с другим, а Дотереры, не знавшие никаких языков, кроме немецкого и украинского, – с третьим. Русские тоже были разные. Таськин папа говорил по-орловски, а папа Алика Глушкова – по-сибирски. Тетя Катя, когда моя мать поймала её Петьку за курением, отбивалась от «училки» по-рязански:

– Пущяй куря! На то и папяросы продають!

Пресловутое «г» звучало в городе моего детства во всех мыслимых и немыслимых вариантах – кажется, даже таких, которых нет в учебниках по фонетике. И, с детства привыкнув, что одни люди говорят так, а другие – эдак, я на все эти языковые нюансы не обращал ни малейшего внимания. Все эти люди для меня – клянусь! – были равны. Разные языки или там акценты я считал таким же естественным явлением, как разный цвет глаз или волос. И если бы Юркина бабушка звала его не по-польски, а хотя бы даже свистом в четыре пальца или, допустим, воробьиным чириканьем, я лишь огорчился бы, что она не дала нам доиграть партию в буру, но никак не удивился. Ну, принято у них так. И что?

Когда же обстоятельства жизни занесли меня в Белокаменную, я быстро понял, что не во всех монастырях одинаковый устав. 1970 год. В магазине «Сыр» на улице Горького я прошу в очереди задремавшую женщину впереди: «Продвигайтесь, пожалуйста!» И тут же – резкий поворот корпуса, перекошенное лицо, передразнивание: «Продвихайтесь!» Понаезжают тут...»

И пришлось мне, значит, спешно учиться дикции. Как Элизе Дулиттл.

С тех пор я всегда мысленно ухмыляюсь, когда слышу известный тезис про «особый дар терпимости к другим нациям, не присущий более ни одному народу в мире», благодаря каковому Москва, мол, стала объединителем других земель. Всё стараюсь понять – в чем выражается эта уникальная терпимость? В том, что на улицах Белокаменной не режут немедленно людей с другим цветом кожи или с непривычной формой носа? Или говорящих на чужом языке? Да, не режут. Под Ярославлем, правда, линчевали нескольких цыган. Власти официально запретили чеченцам (то есть подданным своего же государства) селиться в городских гостиницах. Пожилая библиотекарша багровеет от ненависти при слове «еврей». Но – не режут. Пока.

А громко разговаривать на чужом языке в троллейбусе не рекомендуется. Это вам не Кривой Рог. Тут косые взгляды. И открыть хотя бы одну украинскую школу (на четверть миллиона украинцев) или там татарскую (на 150 тысяч татар) – никак у столичных властей руки не доходят. Очень, знаете ли, трудно с помещениями. И с деньгами. Просто беда и с тем и с другим. В Киеве, Казани – другое дело. Там стоят новые пустые здания, на перекрестках валяются ничейные набитые деньгами сумки. Поэтому там больше русских школ, чем «коренных». А в Москве – нет. Где свободное здание, покажите его? Нет такого здания.

На низменных инстинктах даже зарабатывают на хлеб с маслом. Нет, я не имею в виду бесчисленных пародистов Брежнева – шут с ним, с бровастым. Но задумывался ли кто-нибудь о том, что талантливый «Необыкновенный концерт» Образцова, поставленный в приснопамятном 1946 году, построен на примитивной ксенофобии – высмеивании нелепых и глупых латиноамериканцов, цыган, французов и прочих? Одна современная столичная артистка всю жизнь изображает глупую «хэкающую хохлушку», приехавшую в Москву «с Днепропетровску». К чести моих земляков украинцев, у них пока хватает такта не выпускать на эстраду какого-нибудь Ваньку в телогрейке и ушанке, который размахивал бы руками и уверял, что он «с Масквы, с пасада, с авашнова ряда».

Сейчас все кричат об угрозе русского фашизма и удивляются: откуда? откуда? Оттуда. От верблюда. Причём не от простого русского мужика, который сам говорит коряво и к другим не прислушивается, а от русской интеллигенции. Это она, так сказать, блюдёт чистоту родной речи.

Ужасно мне жалко Аксёнова. Ничему он в Америке не научился. Не заметил, что там начальник генштаба – негр, а недавний кандидат в президенты Рос Перо говорил с испанским акцентом. В чём-то Василий Павлович не отличается от той тетеньки из магазина «Сыр» или депутата российского парламента, который под одобрительный хохот зала заявил, что есть, мол, в нашем зале такие, что даже слово «Россия» правильно выговорить не могут. Сиономасоны, значит. Просто Аксёнов нашёл других врагов. Не картавых, так фрикативных.

Василий Павлович далеко-далеко не единственный. Редкое московское издание отказывает себе в удовольствии поглумиться над украинским языком. По мнению многих журналистов, слова «жовто-блакытный», «громадяне» или «мова» звучат ужасно мерзко и смешно. Можно, конечно, по-разному относиться к отделению Украины. Но ёрничать ни к селу ни к городу над словами из другого языка – это, на мой взгляд, дурно пахнет. К примеру, слово «самостийный» обозначает всего-навсего «самостоятельный», и обзывать этим словом председателя российского Центробанка, желая таким лексическим средством его унизить или высмеять, – это значит глумиться прежде всего над украинским языком, который ни в чём не виноват. Нехорошо ведут себя и галицкие радикалы, которые письменно цитируют Тютчева в следующей форме: «Умом Расию не панять...»

Мы подошли к главному. Национальная толерантность, по моему глубокому убеждению, начинается с терпимого, спокойного отношения к чужому языку, стороннему акценту и проч. И тут в России, должен сказать, непочатый край работы.

Автору этих строк год назад довелось участвовать в работе совместной российско-украинской конференции по вопросам культурного сотрудничества. И я был свидетелем тяжелой и грустной сцены...

Выступающие с обеих сторон говорили в основном по-русски, но кое-кто из украинцев говорил на родном языке. И вот, на второй день заседания, делегат с российской стороны, известнейший правозащитник Сергей Адамович Ковалёв сидел, сидел, а потом перебил докладчика и неожиданно стал выговаривать: вот, дескать, говорим о культурном сотрудничестве, а некоторые лица, владея общепонятным языком, нарочно стараются говорить на языке непонятном, чтобы уколоть этим присутствующих россиян!

Наступила, как говорится, гнетущая тишина. Вячеслав Чорновил, который вел заседание, по-дружески обратился к Ковалёву:

            Сережа! А ты не думаешь, что кто-то не очень хорошо владеет русским языком и им просто легче говорить по-украински? - Чорновил был совершенно прав. По-украински говорили в основном немолодые галичане, которые ходили в школу еще тогда, когда Галичина входила в состав Польши, которые закончили львовские вузы и имели мало русской языковой практики.

            – Ну да! – возразил Ковалёв. – Так я и поверил, что ты не владеешь! Когда мы с тобой сидели в пермском лагере, на каком языке ты общался с конвоем?

– На русском, – честно ответил Чорновил.

         Вот видишь! – торжествующе заключил Ковалёв. – А говоришь, что...

         Помню, как находившийся рядом со мной третий известный правозащитник, тишайший и деликатнейший Евген Сверстюк, по характеру чем-то напоминающий Андрея Дмитриевича Сахарова, задумчиво сказал:

         – С конвоем мы всегда говорили на языке конвоя...

Инцидент общими усилиями удалось замять. А мне было грустно оттого, что так реагировал на украинскую речь не обкомовец или бабуринец, а один из лучших людей России (да и Аксёнов, ясное дело, относится далеко не к худшим), председатель Комитета по правам человека Верховного Совета России. Так сказать, ум, честь и совесть. Теоретически он готов признать за собеседником-инородцем все его человеческие права. Но на уровне эмоций речь чужака его раздражает; в уголке подсознания у него сидит (может быть, сам Сергей Адамович этого даже не понимает): «Отчего этот тип разговаривает не на человеческом языке (т.е. русском. – В.К.), а на этом своем собачьем?»

Психологи объясняют, отчего такие страсти-мордасти. Это оттого, говорят они, что близкий язык кажется искажением своего собственного. Но вот почему-то одним кажется, а другим нет. Я, например, ни в жисть не полезу срывать на Тверской вывеску магазина «Дары моря». А Михаилу Булгакову появившаяся после революции на Крещатике вывеска «Їдальня» кажется «ошеломляющей» (очерк «Киев-город») – хотя, убей Бог, я не пойму: чем это слово хуже, допустим, слова «харчевня»?

...Аксёнов оскорбляет украинцев и россиян-южан, приравнивая «хэканье», как он далее пишет, к меканию и беканию. Однако тезис «фрикативное «г» как признак низкой культуры» более чем спорен. «Хэкальщики» научили московитян креститься тремя пальцами, ввели в Московии арабские цифры («Арифметика» Магницкого) и научили нумеровать страницы с двух сторон, основали театр, заложили основы новой литературы (Феофан Прокопович), внедрили тонический размер в стихосложении, светскую живопись (Левицкий, Боровиковский) и т.п.

Когда в 1861 г. в Московском университете решено было открыть кафедру философии, единственным человеком в России, достаточно подготовленным, чтобы занять эту кафедру, оказался профессор Киевской духовной академии Памфил Юркевич. Он и был переведён в Москву, воспитав целую плеяду славных учеников, в числе которых, между, прочим, был и автор т.н. русской идеи В.С.Соловьёв.

Другой известный ученик Юркевича, В.О.Ключевский, вспоминал: «Вот расступаются толпы... На кафедру входит маленький человек... Не садясь, стоя, начинает говорить экспромтом с сильным хохлацким акцентом».

С фрикативным «г», значит. И Гоголь так же говорил. И Чехов. Видимо, неважно всё же – как говорить, важно – что. А не приходилось ли Аксёнову встречаться в США с генералом Григоренко? Если да – не напугал ли его Пётр Григорьевич тем, что не имел привычки «задерживать воздушную струю во рту», не почувствовал ли писатель «съезжания в ту эпоху»? Ведь по Аксёнову выходит, что генерал Стерлигов лучше, чем генерал Григоренко: у первого, по крайности, «г» своё, родимое...

По неведению Аксёнов оскорбляет даже Всевышнего. Ведь в российских церквах, куда храмовое пение было занесено в XVII веке украинцами, по сей день традиционно поют не «Косподи, помилуй!», а «Хосподи, помилуй». И – о, ужас! – фрикативное «г» коварно прокралось даже на страницы произведений самого Василия Павловича. Ведь писатель произносит «каво», а пишет «кого» – потому что в основе русского правописания со времен Михаила Федоровича Романова и по сей день лежат принципы, заложенные киевским ученым Мелетием Смотрицким в его «Грамматику словенскую», а она, ясное дело, приспособлена не к великорусскому, а к украинскому произношению. Поэтому украинцы пишут точь-в-точь, как говорят, а Василий Павлович вынужден коверкать родной язык.

Могут указать, что Аксёнов – художник слова и его раздражает нарушение правил литературного произношения. Здесь всё не так просто. Автор этих строк, конечно, не равняет свои скромные способности с талантом Василия Павловича. Зато у меня есть одно преимущество. Аксёнов по образованию врач, а ваш покорный слуга до ВГИКа пару лет изучал русскую филологию в Херсонском пединституте. И мне известно, что южное «хэканье» существует еще с праславянских времен. Владимир Святой и Ярослав Мудрый, Нестор-летописец и безымянный автор «Слова о полку Игореве» – все они дружно «хэкали». Конечно, это известно не потому, что сохранились магнитозаписи их бесед. Просто лингвисты умеют анализировать древние тексты. Так, уже в киевском «Изборнике» 1073 г. не шибко грамотный переписчик то и дело шпарит «ходъ» вместо «годъ», чего, например, в суздальских летописях ни разу не отмечено. В галицких грамотах, написанных латинскими буквами, вместо g употребляется h. Ярославна – королева Франции, которую благодаря артистке Лене Кореневой считают эдакой типичной московской чувихой, на самом деле хэкала, как Кравчук: подписывалась (кириллицей) «АНА РЪИНА» (Аnnа reginа, т.е. Анна королева), выпуская g, потому что в её языке просто не было буквы для обозначения такого звука.

Подпись Анны Ярославны, королевы Франции, на одной из грамот. 1063 год.

В Древней Руси нормой считалось именно киевское произношение, окающее (шведское Ингвар в Киеве переделали на Игорь) и хэкающее, свойственное и сегодня украинскому языку. Обе названные особенности сохранил и новгородский говор, этот реликт древнерусского языка. А вот акающие говоры (современная русская литературная норма) есть как раз искажение языка Древней Руси, которая в точном значении этого слова располагалась в границах среднего течения Днепра.

«Обруселая чудь, – пишет Ключевский, – ...портила говор, внося в него чуждые звуки... В говоре владимирском мы видим первый момент порчи русского языка под финским влиянием, а говор московский представляет дальнейший момент этой порчи». (Исторические портреты. М.,1991, с. 47). Ну да. Аканье как раз очень характерно для финского языка с его бесконечными «каккала». Помните героя райкинского скетча, который «приехаль ис Петросавотск»? Это же его акцент: «Катлетта нетту, таво нетту, еттаво нетту...» И он не говорит, а кафарит (путание глухих и звонких г-к, в-ф).
Затем вследствие политического диктата победителей, московских государей, искажение стало нормой: «Правильно говорить так, как мы говорим». И московский стандарт навязывался Новгороду и Киеву простыми полицейскими мерами: сожжением книг «неправильной печати», всякими там валуевскими указами и проч.

Последний пример. Вот одессит Аркадий Львов, тоже писатель и тоже проживающий ныне в США. Много лет проработал в школе на Западной Украине, учил украинских детей. А сегодня, точно так же, как и Аксёнов, иронизирует над украинским произношением. Выражая своё несогласие с какими-то действиями киевских руховцев, он кривляется: «Тамошние «дэмократы»... («Столица», 1991, № 43). Но опять-таки: древние киевляне согласные перед е, и произносили как раз твёрдо, как сегодня украинцы. Они говорили дэрэва, шэломы – хотя кириллическая графика и не отображает этого явления, т.к. э оборотное было введено в азбуку только в XVIII веке, но лингвисты установили это опять-таки на основании косвенных данных: иначе, говорят они, в украинском языке «ять» перешёл бы не в і, а в и. Во времена князя Игоря также говорили и писали «Кыев», а не «Киев»:

Звенить слава в Кыеви...

Таким образом, имеем парадокс: русский писатель глумится над языком «Слова о полку Игореве», «величайшего произведения русской литературы».

...Но, может, я просто придрался к этим двум русским американцам? Может, просто захотелось мне вспомнить юность, Херсонский пединститут и все сказанное – мелочь, пустяки?

Нет, не пустяки. Развалился Советский Союз. Всем известно, какую роль в этом процессе сыграла Украина. Московская пресса – от крайне правой до крайне левой – дружно жуёт один и тот же полусырой бифштекс: независимость Украины – выдумка киевской номенклатуры, а простой народ, мол, и т.д. При этом стыдливо умалчивается, что не только Кравчук - сатана, но все шесть кандидатов на пост президента Украины включили в свои предвыборные программы пункт о независимости республики, что на референдуме 1 декабря 1991 г. свыше 90 процентов проголосовало за независимость. И далеко не последнюю роль в этом сыграло отношение официальной и неофициальной Москвы (а до этого – Петербурга) к украинскому языку и разные лингвистические забавы вроде тех, что я здесь процитировал.

Непонятно? Ну, представьте, господа московские литераторы, что политический центр России переехал в Нижний и за норму теперь признано волжское оканье. И осуществляющие власть окающие «старшие братья» с утра до вечера показывают вам язык, приставляют рожки к голове, улюлюкают:

         Уй, блин! «Карова»! Тьфу! «Малако»! Гы-гы-гы!!!

         Не пошлёте ли вы этих «старших нижегородских братьев» на хутор бабочек ловить? Боюсь, пошлёте...

Умный русский человек Георгий Федотов в эссе «Судьба империй» (1947) дал точную характеристику тому, что называется имперским сознанием. Оно питается, указывал философ, не столько интересами государства, а ещё менее народа, «сколько похотью власти: пафосом неравенства, радостью унижения, насилия над слабым». Этот языческий комплекс, предупреждал Федотов, в XX веке не пройдет! Как об стенку горохом... Распад СССР – очень серьезный сигнал. Казалось бы, самое время собраться российскому истеблишменту, почесать затылки да и призадуматься... Не тут-то было. Засевшие в Кремле депутаты продолжают наслаждаться своей властью – теперь уже в границах России. «Какая ещё там Российская Федерация?! – грозно вопрошают они. – Не будет так называться наша страна! Не будет!»
А популярный русский сатирик ловит свой маленький кайф от унижения слабого. «Говорят, что Мордовия собирается ввести свою денежную единицу, – хохмит он по ЦТ, – и самая мелкая купюра у них будет называться «одна морда». Внешняя реакция депутатов от автономии вполне корректна: «Да, собираемся. Просим вашего согласия воспроизвести на этой купюре ваш портрет». А что там у «лиц мордовской национальности» внутри делается, в душах – догадайтесь сами. И вот уже и из Саранска показывают шиш Москве – дело президента Гуслянникова.

Что ж, можно развлекаться дальше. Украинская опасность миновала, но остались ещё фрикативщики на Дону, на Кубани, в Ставрополье. Добить. Потом взяться изводить архангельцев с их противным цоканьем (цаска, пецка). Ну их всех к лешему!

И останутся москвичи с одним лишь чудесным акающим замоскворецко-мхатовским говором. В границах Ивана Калиты.

Опубликовано в журнале «Столица», 1993, № 21

О фрикативном "г" см. также статью И.Померанцева, имеющуюся в нашей читальне

http://www.aha.ru/~vladkov/kslavnoy.html

 

 

Володимир КОВАЛЕНКО: «ЧИ СПРАВДІ "УМОМ РОСІЮ НЄ ПОНЯТЬ»?

...Яким судом судите, таким і вас будуть
судити , і якою мірою міряєте, такою
і вам відміряють
Матф. 7,2

Давно стало загальним місцем твердження, що Росія - це дуже складно, що "умом Росію нє понять". Мені, однак, воно завжди здавалося образливим для виду homo sapiens, оскільки гострий розум людський може дуже багато. В середині минулого століття знаменитий мудрець сказав:

- Багато чого із часом відкриють люди. Лише одного їм ніколи не дано дізнатися: з чого зроблені Сонце та зірки.

А буквально через кілька років Кірхгоф з Бунзеном відкрили спектральний аналіз, розклали сонячне світло через призмочку й дізналися, що дорогоцінне наше світило складається переважно з водню та гелію. І навіть визначили кількісний склад - скільки процентів чого.

То чому б нам не попробувати зрозуміти розумом Росію? Якщо не на всьому протязі її існування, то хоча б Росію останніх п'яти років? Певно, вона буде трохи ближче, ніж сонечко... Питання, звичайно, що використовувати за призмочку. Країна, суспільство - не фізичне тіло. Тут атомними та питомими вагами не оперують...

Я пропоную ось який метод. Фрейдисти кажуть, що ніщо так не характеризує людину, як те, що здається їй смішним. (Сміх - явище мимовільне, і, сміючись над чимось таким, над чим сміятися звичайно не прийнято, людина може видати себе, розкрити свою суть). Злегка видозмінивши цей фрейдистський фокус, давайте для аналізу російського суспільства дослідимо, що в Росії сьогодні вважається добром, а що злом. Так би мовити, "што такоє харашо, а што такоє плохо". Якщо взяти багато-багато різних проб, то, погодьтеся, отримаємо досить повне уявлення про країну. І зробити це зовсім неважко: досить тільки переглянути купку московських газет.

Отже, приступимо. Як розцінюється в Росії об'єднання країн, споріднених народів?

"Ето харашо, харашо!" - стрепенеться російський обиватель, якому всі московські політики та засоби масової інформації прогризли голову щодо того, що Європа об'єднується, а наші "бєловєжскіє зубри" підло зруйнували "єдіноє гасударство". Знову ж таки поточні інтеграційні справи...

"Нынешний президент Белоруссии А.Лукашенко, - пише в газеті "Правда-пять" В.Пруссаков, - ...понимает, какую громадную опасность несет разделение славянских республик... Он не устает призывать наши братские народы к объединению, сама мысль о котором страшит Запад..."

Але неважко виявити, що є народи, "сама мысль" про об'єднання яких дуже лякає... росіян! "Московский комсомолец" в номері від 13 листопада надрукував уїдливу статтю Степана Клаусова "Румынский господарь во главе Молдавии" (підзаголовок: "Мирча Снегур подарит своему народу нового "старшего брата").

Ви тільки подумайте, обурюється автор, "именно тот человек, который должен с кровью (здається, не дуже грамотний журналіст сплутав два російські вислови: "с оружием в руках" та "до последней капли крови". - В.К.) отстаивать идею молдавской государственности, убеждает молдаван в том, что они - румыны... Пытается перековать исторически сложившуюся общность "молдавский народ" в детей "матери Румынии".

Коротше, читаючи С.Клаусова, всерйоз починаєш думати, що румуни - це, мабуть чорношкірі мусульмани, і говорять вони на мові, близькій до німецької, а молдавани - це білі буддисти, які вживають діалект китайської. І нічогісінько спільного між ними немає. Інша московська журналістка, Анна Семьонова, також періщить молдавських письменників, "выступающих против суверенитета молодого государства"...

А ось Олександра Лукашенко ніхто в Москві не закликає "з кров'ю" відстоювати суверенітет молодої білоруської держави. Дехто закликає пустити кров тому, хто сміє відстоювати протилежне - Познякові, наприклад.

А як відносно державності українського народу - "исторически сложившейся общности"? І взагалі, є різниця між росіянами та українцями чи нема? По найбільш розповсюдженій у Москві думці - нема. Нещодавно "Независимая газета" надрукувала довжелезну статтю І.Торбакова про українців під назвою "Выдуманная нация". І спитай про це ж саме типового московського ліберального інтелігента - ліберал нахилить голову, випне нижню щелепу, очі його наллються кров'ю, і він загарчить:

-                        Какіє-такіє украінци?! Нєту нікакіх украінцев! Ми - єдіний русскій народ!

Коротше - об'єднання об'єднанню не приходиться.

Ну, а чи допустимо діставати прибуток з географічного положення своєї країни? Дивлячись яка країна. Якщо Росія, то чому б і ні?

Нещодавно в Москві побував Ніл Кіннок, член Європейської комісії, відповідальний за питання транспорту. Він підписав меморандум з міністром транспорту Росії Миколою Цахом. Будуть створені транспортні коридори, які пройдуть через територію Росії: перший з'єднає Хельсінкі й Новоросійськ, другий - Скандинавські країни (через Волзький регіон) із середньоазійськими державами з виходом на Іран, Пакистан, Індію. Про це розповіли "Российские вести" в статті "Удобное географическое положение - тоже товар". Автор, Т.Колиско, не без задоволення пише, що "Россия, продавая своё удобное географическое положение, будет получать хорошие дивиденды".

Приблизно у ті ж дні газета "Коммерсантъ-DAILY" друкує редакційний коментарій, присвячений Білорусі:

"...Абсолютно безразлично, кто будет руководить этой республикой в будущем - Лукашенко, Шарецкий или кто-либо ещё... Главное для России - чтобы он не разделял программного положения праворадикального (зауважте: мимохідь наліплено негативний ярлик. - В.К.) Белорусского народного фронта о том, что "геополитическое положение Беларуси является её главным источником финансовых ресурсов".

А що думають в Росії відносно територіальних претензій до інших країн?

Тільки з огляду на те, хто до кого їх висуває. Нещодавно голова адміністрації Псковської області В.Туманов рішуче засудив вимогу Латвії повернути колишній Абренський повіт, який після війни став частиною Питаловського району Псковської області. "Если мы сейчас начнём перекраивать границы в Европе, - заявив він у інтерв'ю, - всё пойдёт по югославскому варианту". У зв'язку з вищезгаданими домаганнями Латвії Туманов обіцяв в разі свого обрання не допустити скорочення розквартированої на терені Псковської області 76-ї повітряно-десантної дивізії. Звісно: коли скривавлена латвійська сокира вже занесена над беззахисною Росією, треба тримати порох сухим!

Однак яка це країна сьогодні висуває територіальні претензії ледве не до всіх своїх сусідів? Де кількість публікацій на тему "наши границы неправильные, несправедливые" перевищила вже знамените дев'яте число Ферма із 155 цифр? В якій країні і верхня, і нижня палати парламенту більшістю в 99,99 процента голосують за перекроювання кордонів у Європі?

В Росії, звичайно. І куди там нещасному Абренському повітові з його 2 тис. кв. км.! 23 квітня минулого року Солженіцин в "Прямой линии" "Комсомольской правды" (відповіді на телефонні запитання, надруковані потім в газеті) заявив, що "истинной Украины одна четвёртая часть. А три четверти никогда Украиной и не было". Тобто претендує десь так на 450 тисяч квадратних кілометрів - не дивлячись на те, що реалізація цього сценарію, як висловився один високопоставлений американський дипломат, "приведе до таких подій, порівняно з якими Югославія буде здаватися дитячою грою в пісочниці". Олександр Ісайович хоче також відтяпати мільйончик-другий квадратних кілометрів Казахстану. А в Санкт-Петербурзі жваво йде збір підписів за... "возвращение несправедливо отторгнутой Аляски". Уже близько десяти тисяч підписів зібрали.

Ну, а як ставляться в Росії до державних боргів?

Дивлячись хто кому винен. Те, що деякі колишні республіки СРСР не розрахувались з Росією за енергоносії - це дуже, дуже безсовісно, вважають у Москві. Всі бачать, як нервово веде себе Кремль в цьому питанні: вимагають негайно розрахуватися якщо не грошима, валютою, то нерухомістю, контрольними пакетами акцій найважливіших підприємств, навіть територіями. Пам'ятаю, як популярний у Москві бульварний журналіст Мінкін верещав із сторінок "Московского комсомольца": "Кравчук! Нету денег? Отдай Крым! Продала же Россия Аляску ". Хоча український борг приблизно в 2,6 млрд доларів - це порівняно скромна за міжнародними масштабами сума. Досить сказати, що сама Росія одній лише Угорщині або Чехії винна більше. Але всі бачать, що за цей український борг російський ведмідь готовий негайно повалити українське - порося, чи що? - і уп'ястися зубами йому в горлянку. Я маю на увазі сумнозвісне і вже не раз застосоване "перекритіє крантіков". В Росії також дуже спокійно спостерігають, як в Грузії, що своєчасно не поклала гроші на бочку, старики мруть від холоду. Москва, як кажуть, сльозам не вірить!

Так веде себе країна, яка, по-перше, сама є найбільшим боржником у світі (нещодавно Росія з своїми 130 млрд доларів зовнішнього боргу витіснила з "почесного" першого місця Бразилію з її 122 млрд), а, по-друге, яка... ніколи нікому не повертала боргів. Царські борги Франції? "Ето нє ми бралі, а царскоє правітєльство" (який хор протесту залунав у Москві після зобов'язання Чорномирдіна сплатити французам компенсацію в розмірі... 1 процент від суми боргу). Борги по ленд-лізу? "Ми кров'ю іскупілі". Цікаво, а якщо США завтра поставлять вимогу передати їм в рахунок погашення боргів контрольний пакет акцій "Газпрому"? А найбільший кредитор, Німеччина, заявить: "Нема грошей? Віддавайте Східну Пруссію!". Або якщо Кучма скаже, що "позичав не я, а Кравчук", і взагалі:

-                        За кров та сльози мільйонів українців, померлих під час організованого Москвою голодомору 1933 року, за тисячі молодих українців, що загинули в Афганістані, за чорнобильський жах - не будемо віддавати Росії борг за газ!
Цікаво, чи погодиться Москва з таким підходом?

Тепер візьмемо міжнародну торгівлю зброєю. Добре це чи погано? З одного боку, звичайно, є в цьому щось нехристиянське - адже зброя, як не кажи, вбиває. З іншого - ну, дуже вигідний товар! Всім відомо, що по експорту зброї СРСР ніколи не спускався нижче другого місця в світі, продаючи знаряддя вбивства навіть людожерам у прямому розумінні слова. Найбільшим експортером в світі є і нинішня Росія. Діло доходить до поставок ядерних технологій та підводних човнів іранським аятоллам, забороненого нервно-паралітичного газу Сірії, навіть до підтримки зброєю однієї із сторін у війні між країнами СНД - я маю на увазі недавній скандал з викриттям таємних поставок зброї Вірменії на суму 1 мільярд американських доларів!

Аж ось Україна укладає з Пакистаном контракт про поставку танків. Чому б не продати, якщо гроші потрібні - в тому числі і на сплату боргів Росії. Танкобудування для України - справа знайома: найкращий танк другої світової війни, Т-34, був розроблений саме українцями, у Харкові.

Яка свистопляска тут же здіймається на сторінках російських газет! "Грандиозный скандал", "украинская афера", - скаженіє від люті "Независимая газета". Їй підгавкує "Правда", вказуючи, що "проект сомнителен в моральном плане", що він приведе до росту регіональної напруги - Пакистан, мовляв, ворогує з Індією, а Індія наш друг. (Про те, що Росія сама приймала участь у тендері на поставку танків "ворогові нашого друга", але двигуни російських танків виявились гіршими, ніж харківські, і Пакистан вибрав Україну, делікатно замовчується). Причому справа не обмежується газетним базіканням. Офіційний Кремль робить все, щоб зірвати цей контракт. (Сподіваюсь, українці надовго запам'ятають цю "братерську" спробу вийняти з нашої кишені 580 мільйонів доларів).

А паралельно розвивається історія з поставками ракетних комплексів С-300 Кіпру, проти чого протестують Захід і Туреччина, які посилаються на тамтешню слабку воєнну рівновагу. І знов свистопляска на сторінках московських газет - але тепер вже із зворотнім знаком. Ніякого балансу сил російські ракети не порушать, вони такі мирні, суто оборонні... І взагалі, яке кому собаче діло: "Россия, как суверенная страна, имеет полное право продавать что угодно другой суверенной стране". (До України, зрозуміло, це не стосується).

А чи повинна державна мова функціонувати на всій території держави? Дивлячись яка держава. Кореспондентові "Известий" Б.Віноградову не подобається, що в російських школах України запроваджується як обов'язкова українська мова: "Ничего плохого в этом нет, хорошо, если человек будет знать два языка, культурнее станет. Но силком?".
Між тим 15 листопада минулого року російська Держдума прийняла поправки до Закону про мови. Як повідомляють газети, в них "особенно подчёркивается необходимость обеспечения функционирования русского языка как государственного на всей территории Российской Федерации". Цікаво, як відреагує Б.Віноградов, якщо завтра в башкирських, якутських та кабардинських школах вивчення російської мови зроблять не обов'язковим ("силком"), а факультативним?

Ну, а чи припустиме використання архівних документів в сучасних політичних цілях, а якщо да, то який строк давнини?

Тут підхід диференційований. Наприклад, "Российская газета", надрукувавши не один десяток матеріалів на тему "Севастополь ніколи не входив у склад України", в номері від 14 листопада сама себе спростувала і зробила сенсаційне для російської преси визнання: так, все-таки входив! Але входив незаконно, бо в 1954 р. Київ "сам переподчинил себе Севастополь". (Захоплює, одначе, така хвацькість українських керівників, які за обставин, коли Москва диктувала навіть, скільки, чого і якого числа сіяти колгоспу "Перше травня", умудрились підпорядкувати собі ціле російське місто з військово-морською базою, та так, що Москва й пікнути не посміла). А тому, вказує автор статті адвокат Б.Кузнєцов, нема чого вирішати територіальний спір "на основании ЗАПЫЛЁННЫХ (виділення моє. - В.К.) томов "Административно-территориального деления СССР", где Севастополь до 1954 года значился городом российского республиканского подчинения, а после - украинского республиканского подчинения".

Водночас інша урядова газета, "Российские вести", публікує фотокопію знайденого в архівах російського МЗС документа, який мусить свідчити... про добровільне входження Чечні до Росії ще в 1807 році! Це якась написана арабською мовою розписка, у якій старійшини кількох чеченських сел клянуться в вірності "российским в здешних местах начальникам", у підтвердження чого дають "первейших из нас аманатами". Розписка взагалі дещо підозріла, бо згадка про "аманатів", тобто заложників, наводить на думку про не зовсім добровільне її давання - можливо, старійшини поставили відбитки своїх пальців, стоячи під дулами рушниць. Знову ж незрозуміло, як могла незабаром після цього "добровольного вхождения" виникнути російсько-чеченська війна, яка точилась... 55 років.

Тим не менш, ми бачимо, що у сьогоднішній Росії ця розписка від 1807 р. вважається чинним юридичним документом. Хоча офіційний довідник "Административно-территориальное деление СССР" за 1990 р. - це вже запорошена пилом сива давнина, яку можна сміливо викинути на смітник.

А що в Росії думають про подвійне громадянство? На погляд автора цих рядків, це не дуже гарно: Батьківщина в людини повинна бути одна. Модний зараз в російських політичних колах Іван Ільїн в своєму проекті конституції вказує, що кожен, хто набуває російське громадянство, повинен принести "торжественную и публичную присягу России, как Отечеству", причому "сия присяга сопровождается подпиской о несостоянии в двойном подданстве". Пригадаймо також, яка буча зчинилась, коли виявилося, що призначений у Москві на високий пост Борис Березовський має громадянство іншої держави: ах, дворушник, ах, сукин син!

Одначе яка це країна, діючи цілком у дусі Гітлера, який об'явив усіх "фольксдойче" (тобто етнічних німців, незалежно від того, в якій країні вони живуть) німецькими громадянами, постійно вимагає російського громадянства для етнічних росіян, що мешкають в нових незалежних державах на терені колишнього СРСР? Яка держава всупереч законам інших держав направляє за кордон свої роз'їздні консульські групи, які, діючи піратським чином, роздають наліво-направо російське громадянство "всем встречным-поперечным"?

Я знаю, що мені скажуть російські опоненти:

- Але ж ми надаємо російське громадянство етнічним росіянам, СВОЇМ, а Березовський - громадянин Ізраїлю.

Та хай ці люди мобілізують трохи уявлення і зрозуміють, що для Ізраїлю євреї - це теж свої. Так чому ж російське громадянство для росіянина, що постійно мешкає в Естонії - це його законне право, а ізраїльське для єврея, який постійно живе в Росії - це вже пахне державною зрадою? І потім: у Березовського російське громадянство, хай хоч і друге, все ж було. А що сказали б у Москві, якщо б на пост прем'єр-міністра Росії став претендувати громадянин Ізраїлю взагалі без російського громадянства? Або на пост президента Татарстану - громадянин Туреччини без російського підданства? Чи визнають його Кремль, російський Мінюст, Конституційний суд? А ми ж пам'ятаємо, як при активному сприянні Москви Криму був нав'язаний прем'єр Є.Сабуров, що не мав українського громадянства, а мав лише російське.

Тепер скажіть: чи добре зганяти цілі народи з рідних, насиджених місць? Тільки не поспішайте з відповіддю. Вся справа в тому, який народ...

"350 тысяч русских были изгнаны из Чечни, - повідомляє депутат Думи, в недавньому минулому керівник парламентської комісії по розслідуванню чеченських подій Станіслав Говорухін. - А их деды и прадеды жили там еще при царе Горохе".

Говорухін лукавить, бо росіян не стільки виганяли, скільки вони самі втекли від російських же бомб та снарядів, що сипались їм на голову. Та чи не хочуть в Москві згадати, скільки народів у царській Росії і СРСР були зігнані з місць, "де їх діди та прадіди жили ще за царя Гороха"?

- То старі гріхи, - може вказати мені якийсь росіянин.

Так, старі. Але несхоже, що багатьох у Росії сьогодні мучить совість за ті гріхи...

14 січня 1992 року "Российская газета" надрукувала відкритого листа чотирьох російських адміралів та генералів тодішньому президенту України Л.М.Кравчуку, - довге, на півсторінки, нудне послання, яке уповні можна було скоротити до одного рядка: "Отдай Крым, ... твою мать!".

"Перед войной, - пишуть генерали-адмірали, - из Крыма были высланы греки и турки. Во время войны гитлеровцы уничтожили в Крыму всех караимов и цыган. В 1944 году злой волей Сталина из Крыма высланы все татары. Таким образом, из республики самым тщательным образом было выскоблено всё нерусское... Итак, Крым - это историческая территория России и русских людей".

Ось, виявляється, як все просто: треба тільки захопити якийсь край, знищити чи вигнати звідти корінне населення, "тщательно всё выскоблить", заселити своїми, и це вже буде "историческая территория русских людей". Рекомендую авторам листа (між іншим, аргумент про спільність економіки України та Криму вони розцінюють як "извлечённый из реакционной теории геополитики, составлявшей важный элемент доктрины гитлеровского фашизма") познайомитися з матеріалами Нюрнберзького процесу (розділ "Преступления против человечности", глава "Нацистская политика германизации и уничтожения народов"). Хай пересвідчаться, як суворо були покарані саме за такі справи їх німецькі колеги. Так суворо, що я навіть передати не можу.

Ще приклад: сьогодні влада російського Далекого Сходу всіляко перешкоджає поверненню етнічних корейців, яких колись виселили з цих місць у Середню Азію. Більш того: йде ВИСЕЛЕННЯ корейців, які "насмілились" повернутись туди, де їх предки жили навіть не 100-150 років тому (як росіяни в Чечні), а ще в ті часи, коли люди нетвердо тримались на двох кінцівках. Губернатор Хабаровського краю В.Ішаєв дійшов до того (див. "Правду-пять" від 7 грудня 1996 р.), що на крайовому форумові молоді пообіцяв: "через годик их... останется всего человек 100 - надо же кому-то огороды вскапывать!".

...Тему нашої розмови можна продовжувати до безконечності. Право націй на самовизначення? Це для росіян, які живуть в Криму та Північному Казахстані. Священний демократичний принцип. Для чеченців - "территориальная целостность России не может быть поставлена под сомнение". Свобода пересування? (Один росіянин, мешканець Америки, обурюється зі сторінок "Советской России", що англійців та французів впускають до США запросто, а громадяни РФ змушені проводити довгі тижні в чергах біля консульств). Тільки для нас. А всіляким там китайцям вільно пересуватись по Приморському краю чи азербайджанцям селитись у Москві - ми їм покажемо, чортам косооким та чорношкірим! Ценз осілості для отримання першосортного громадянства? Якщо в країнах Балтії, то це - звірство, яке можна порівняти з нацистськими душогубками. Але знаєте, скільки треба прожити у Москві, щоб отримати звання "коренной москвич" (дає право на пільги при отриманні житлової площі та ін.)? СОРОК років. Військові союзи? Дивлячись на те, хто з ким союзничає. Якщо із Заходом - це дуже погано. Називається зловісно - "расширение НАТО на Восток". Це "новый раскол Европы", що дуже небезпечно, дуже дорого для країн, які побажали б вступити до НАТО і т.ін. і т.п. А ось військовий союз з Росією - це дуже, дуже добре. Це красиво називається "общее оборонительное пространство". Чи "совместная охрана границ". Ініціативи такого гатунку ллються з Москви, як з рогу достатку. "Российская газета" від 23 листопада навіть розчулюється від того, що десь там у Центральній Азії "всходят ростки военного союза". І треба думати, що цей союз обійдеться його учасникам зовсім безкоштовно.

Величезний ополоник для відмірювання собі та малесенький наперсточок для відмірювання іншим (або навпаки, залежно від того, що міряють: гарне чи погане) часто-густо можна побачити в руках одних і тих же російських діячів. Взяти, наприклад, питання про автономії. Відомо, що в Росії безліч політиків - від Гаврііла Попова до Жириновського - виступали й виступають за губернізацію Російської Федерації, знищення "всіляких там" Татарстанів-Дагестанів. Цілком у цьому дусі відповідає Солженіцин у вищезгаданій "Прямій лінії" російському мешканцеві Марій Ел:
"Вы сейчас в Марийской республике пожинаете плоды ленинского плана: разрезать Россию на кусочки и раздать по автономиям".
Це - відносно автономій РОСІЙСЬКИХ. А буквально через десять хвилин Олександр Ісайович так відповідає росіянину з КАЗАХСТАНУ:
"Это совершенная чудовищность, что Казахстан считается унитарным государством... Вы имеете право на федеративное устройство. Вы имеете право на то, чтобы русские области имели свои автономные федеративные права". Як бачимо, "разрезать на кусочки и раздать по автономиям" Казахстан (Україну, Естонію тощо) - це зовсім не "чудовищность", а, навпаки, велике благо.

...Оце вам і є Росія, "понятая умом". Як бачимо, зрозуміти цю країну простіше простого. "Подумаешь, бином Ньютона!" - сказав би відомий літературний герой.

Але чи можна все це якось визначити одним словом?

Можна, чому ні. Можна назвати це "подвійним стандартом". Можна - "готентотською моралью". Готентоти - дуже некультурне плем'я в нетрях Африки. Коли одного готентота спитали, чи знає він, що таке добре, дитя природи без запинки відповіло:

- Це коли я забираю в сусіда його жінок, його свиней, а самого його вбиваю і з'їдаю його мозок.

Готентот також ані хвилини не замислювався, коли його спитали, а що ж таке погано:

- А це коли мій сусіда забирає моїх жінок, моїх свиней, а мене самого вбиває і з'їдає мій мозок.

Так що хоча в Росії дуже люблять патякати на тему "мы самый христианский народ" або навіть "мы единственный христианский народ в мире", можна сказати, що у нинішній Росії панує зовсім не християнська і навіть просто не цивілізована мораль. Якщо називати речі своїми іменами, ми маємо справу з набором примітивних тваринних інстинктів. Сунь російському ведмедю цукерку (або те, що він сприймає за цукерку - наприклад, Лукашенка), і ведмідь довірливо роззявить пащу. Ткни йому в морду палаючий смолоскип - він з виттям одскочить, потираючи лапою обпалене місце. Як в Чечні. А до цього він якось не замислювався про те, що не можна вбивати людей та плюндрувати садиби. Де ж ви бачили, щоб ведмідь - думав?!

В бесіді із знайомим московським журналістом я виразив здивування тим нечуваним нахабством, з яким найвидатніші московські політики, журналісти й просто відомі та поважні люди брешуть, тиражуючи запущену Солженіциним "утку" про те, що Севастополь в 1954 році нібито "забыли передать" Україні, і що він "до 1990 года оставался в составе РСФСР". Адже спростувати цю брехню, вказав я, простіше простого. Можна порівняти прийняті в кінці 70-х рр. Конституції РРФСР та УРСР - в першій ніякого Севастополя і сліду нема; у другій чорним по білому написано, що Україна складається з таких-то областей, а також міст республіканського підпорядкування - Києва та Севастополя. Можна зазирнути у вищезгаданий довідник "Административно-территориальное деление СССР". А якщо вже зовсім погано із джерелами, то хоча б знайти статтю "Севастополь" в Большой Советской Энциклопедии (хоч 2-го видання, де відповідний том був випущений у 1955 році, хоч 3-го, за 1976 р.) і своїми очами прочитати, що Севастополь - це "город респ. подчинения Крымской обл. УССР".

Добрий мій знайомий взяв мене за гудзик і, густо дихаючи пивом, ласкаво сказав:

- Стар-рик! Я удивлюсь твоей наивности! Мир - это джунгли! Диктует тот, у кого плечи шире, кулаки больше! (Тут він задоволено погладив себе по животу). Все эти конституции-фигуции - б-балтавня, на которую никто никогда не обращает внимания! Сильный забирает себе всё, что хочет. А слабому он оставляет только глаза, чтобы было чем плакать...

Невірно буде сказати, що автор цих рядків настільки темний, що ніколи не чув подібної тези. Он у мене стоять на полиці видані у Смоленську "Застольные разговоры Гитлера" Генрі Пікера, і я пам'ятаю пасаж фюрера про те, що "в природе все пожирают друг друга: стрекоза - муху, птица - стрекозу, большая птица - маленькую". Мені навіть відомо, як називаються такі погляди: "соціальний дарвінізм".

Відповів я своєму знайомому так:

- А тебе не кажется, что и России могут отмерить этой же мерой? Причём даже раньше, чем кто-либо думает?

Він скинув брови і злякано подивився на мене.

 "Літературна Україна", 1997, 22 травня

http://www.aha.ru/~vladkov/umom.html