Друк
Розділ: Українці в Росії

До 75-річного ювілею нашого товариша по Петропавловську-Камчатському Клубу української культури ім. І. Франка, вірного сина України, талановитого музиканта і світлої людини Святослава Максимовича Поліщука

Десять років, як живе і діє в Петропавловську-Камчатському Клуб української культури при Камчатській обласній бібліотеці імені академіка Степана Крашеніннікова. Зараз я працюю над альманахом – «Україна на Камчатці» : це маленький підсумок роботи Клубу. І озираюсь в недавнє минуле аби поцінувати здобутки тих людей, що їх множили і примножують сьогодні на користь українську. В Клубі завелася традиція - час від часу спочатку видавати, а потім презентувати книжки членів Клубу. Так у 2003 році вийшла книжечка спогадів Святослава Максимовича Поліщука «Я юності не знав». Талановитого музиканта і світлої людини...

Камчатка, на яку Святослав Максимович попав 40 років тому назад, допомогла 35-річному гітаристу Поліщуку (він закінчив хорове відділення музичного училища в Луцьку) відійти від минулого, здихнути вільніше, бо гіркі і тяжкі факти його біографії не легко було забути. В Петропавловську він музицирував у джазі, керував естрадним оркестром. Багато років навчав школярів основам гри на гітарі. А сьогодні хворіє, грає рідко, руки не хочуть слухатись… Та до свого українського Клубу продовжує ходити і … співає. Бо в співі все його життя – велике, яскраве, і надзвичайно трагічне…

Святослав Поліщук став жертвою сталінських репресій, варварського сталінського свавілля. Тяжко передати той жах і ті страждання, що випали на його долю. Ось що про це говорить сам Святослав Максимович:

- Я зробив такий висновок: чим більше ти любив свою Батьківщину, тим ти був більшим ворогом, не дивлячись на націю - чи ти українець, чи росіянин, чи латиш, чи узбек врешті-решт. Це здійснювалось на всій території Радянського Союзу.

Сімнадцятирічним юнаком він був назавжди розлучений з батьком, на довгі десятиріччя – з матір’ю, приречений на вигнання з рідної України, з «вовчим квитком» сина «ворогів народу». Його батьки були причетними до Української Повстанської Армії. Ось що він про це каже:

- Перше моє хрещення в НКВС було таким: завели мене в кімнату через одні двері, а з двох других вийшли ще двоє слідчих і замість сказати: "Сідайте",  почали мене бити. Не задали ні одного питання, а били на відліг, то з одного, то з другого боку. Пам'ятаю удар в шию, і я попав під стіл. Опам'ятався, сиджу в кріслі, і зразу - запитання, які я не чекав, зрозуміло…

Тоталітарне сталінське «переміщення організованої робочої сили» підхопило його, мов тріску повінь, закрутило, понесло світ за очі етапами в неозорі степи Казахстану, селище Кенгір, лагпункт №3:

- Далі мене повезли в Острізьку тюрму і там я чекав свого вироку. І раптом відкривається віконце, через яке подають їжу і через яке наглядачі спілкувалися з нами, і кладуть маленький папірець з зошита розміром десь 3 х 10 см і я читаю свій вирок: 10 років ув'язнення в таборах Екібастуза. Тоді я ще не знав, що це за табір, як і не знав що це – Тайшет, Находка і т.п.

…Я прочитав той папірець, де московська трійка – «Особое совещание» - дали мені 10 років ув’язнення без конфіскації майна, бо майно було конфісковано раніше. Наш будинок, рідну оселю, де ми жили, районна Рада розібрала і прибудувала до районної лікарні…

Із Острізької тюрми я попадаю в Київську тюрму, в камеру, де 250 політичних в'язнів, серед них - поети, співаки, режисери… Там не було ні бійки, ні сварки. Розповідали цікаві історії режисери, поети… Я там співав.

В основному, це були народні пісні. Я обожнював Івана Козловського і знав весь його репертуар, Оксану Петрусенко - вона була тоді дуже популярна - і в її виконанні "Ой не світи місяченьку" і «Гандзю» знала вся Україна.

З київської тюрми нас, як "оселедців", загнали в товарні вагони, та так, що коли треба було повернутися одному на нарах - мусили повертатися всі. Це робилося для того, щоб знищити нас, нашу волю, нашу суть, все, що було в нас хорошого.

…Мучила спрага. Та це не так дошкуляло, як перевірки на кожній зупинці. Солдати  дерев'яними молотками обстукували підлоги і стіни, чи ми не проломили їх. Треба було всім підніматися з тих нар, а потім знову лягати. Тут “буржуйка”, тут “параша” і пекельний сморід. Як в газовій камері…

Змучені холодом, виснажені голодом і спрагою, збідовані, почорнілі бранці Степлагу добували мідну руду, будували місто Джезказган, ТЕЦ, збагачувальну фабрику… Не тільки моральний, просто фізичний біль опановує людину при споминах про ті часи.

- …З першого ж дня мене “озброїли” важким ломом, залізними кайлом. Буквально на кам’яній горі копали глибокі ями під фундамент збагачувальної фабрики. Ще й місяця не пройшло, як я вже ледве волочив ноги. Їжа була аби яка, сну не вистачало, а праця виснажувала. Жах! Пекло! Хотілось їсти і спати, спати і їсти…

Та попри все – попри жахливі болі суглобів, попри відвертий цинізм наглядачів, попри нелюдські умови табірного життя - Святослав Максимович продовжував вірити в Добро, радіти кожній прожитій днині. Найголовніше було - зберегти в цій кривавій завірюсі неторканою душу. Знову цитую Святослава Максимовича:

- У Степлагу “всенеспляче” око НКВС проводило свою клопітку роботу з “живим матеріалом”, який прибув в “означене місце”. Кому “пахать”, кому керувать, кому доносить. Це паскудство завжди існує  від сотворіння світу, тому й не хочу про нього думати й згадувати. Наведу лиш один приклад. Пожежна команда. Нас - 8 осіб. Повстання в нашому таборі. 40 днів не може НКВС приборкати в’язнів. Вживають різні заходи. Один з них: табір, оточений високим муром, солдати пробили в них бійниці , щоб, по-перше, легко захопити табір зі зброєю, звичайно, в руках, а, по-друге, надати змогу втекти стукачам. Із восьми нас лишилося троє. Іван Зєлєнов із Москви (баяніст) та Лембіт Саартс - художник з естонського міста Тарту. Я їм вдячний на все життя за їхню людську гідність, та - як би зараз сказали - громадську мужність.

Єдиним світлим промінчиком у цьому голодному, незрозумілому, жорстокому та невлаштованому світі була Пісня. Вона лікувала хвору душу. І Святослав співав…і летів думками в Україну… Ось як про це розповідає сам Святослав Максимович:

- Пройшов рік, другий, третій розміняв. Сталося чудо! Мене запрошує режисер театру в трупу грати жіночі ролі, бо в таборі  жінок не було. Я не повірив, що вже не буду ходити за зону. Набирався театральних знань і годен був на репетиціях днями і ночами працювати. Мене влаштували в пожежну команду. За зону вже не ходив. З’явилось безліч шанувальників, друзів. Самими близькими були литовець Антонас Дірсе, вірний, як брат, гітарист Віктор Дубов, прекрасний музикант Клаус Графкс, баяніст Іван Зєлєнов. Це були люди високої культури і порядності. Особливо - художник Лембіт Саартс. Його праці висіли в музеях Європи, а він “висів” у таборі. Йому, як колись нашому Кобзарю, не дозволяли малювати...Страшно? Напевно. Згадав ще й японця “Мішу” (не пам’ятаю вже його японського імені). Приятелював зі старшим за мене головним балетмейстером Берлінської опери Олександром Ладде. Майже 3 роки я був в оточенні цих прекрасних майстрів пензля, сцени та музики. За плином часу багато забулося, але люди, яких я нагадав, лишаються в пам’яті моїй назавжди. Це поводирі моїх знань, освіти, світла й добра.

Помер «вождь всех народов»…Йшов 1954 рік. Пішли чутки, що малолітніх в’язнів, яких судили до 18 років, випускатимуть на волю. Так і сталося, через 5 років і 4 місяці – Святослав на волі… Але тільки 14 березня 1990 року він перестав бути «ворогом народу»: Рівненський обласний суд переслав йому довідку про реабілітацію.

Він народився 21 січня 1931 року, селі Тучин, Гощанського району, тепер Рівненська області. Там сьогодні ще проживає його сестра - Стадник Раїса Максимівна. 21 січня Святославу Максимовичу Поліщуку, улюбленцю нашого Клубу – ювілей - 75. І хай, як завше, його кличуть до нашого Клубу великі і малі презентації нових видань, пам’ятні вечори, які повертають нас до творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Колодія, Івана Франка… І ще довго залишаються для Святослава Максимовича важливою і сердечною частинкою його життя. Адже саме тут він розкривається на всю широчінь своєї душі: грає, співає, розмовляє тільки рідною, палко любимою українською мовою!

Вірному сину України пісню сьогодні співаємо, з ювілеєм вітаємо! Здоров’я, радості, многая літа бажаємо!

А коли я запитала, чого найбільше хочеться, то Святослав Максимович відповів: «Хочеться додому, в Тучин…» Тож хай мрії збуваються!

Едіта ПОЗНЯКОВА, 

керівник та ведуча Клубу ім. Івана Франка, що на Камчатці.