Друк
Розділ: Українці в Росії

ТеплийЩира сповідь про те, що пройшло через життя - чорнобильську біду, 6-річну “евакуацію” з сім’єю на північний курильський острів Парамушир, національну самосвідомість та створення унікального прецеденту - українського андеґраунду

Я народився в 1961 році в м. Івано-Франківську (мати верталася з навчання i по дорозі саме в неї там розпочалися роди). Але дитинство моє пройшло в місті Самборi Львівської області та його передмісті -с. Ралiвка. Жив разом з дідусем, бабусею та батьком (вони з мамою розлучилися, коли мені виповнилося сім років). Коли мені було 13 років - батько помирає i мама забирає мене до себе в Житомир. Тут я закінчив 8 класів середньої школи i вступив до Житомирського культурно-освітнього училища. Після закінчення котрого, в 1979 році, був призваний до лав Радянської Армії.

В училищі познайомився з дівчиною, котру звали Валентиною i з якою побрався , вже під час проходження військової служби. Валентина народилася в 1962 році в с. Рудня Миколаївська Eмiльчинського району на Житомирщині, в багатодітній родині. Після закінчення 8 класів школи, так само як i я, вступила до Житомирського культурно-освітнього училища. Після його закінчення була направлена на роботу в районний Будинок культури селища Чуднiв Житомирської області. Туди приїхав працювати після демобілізації i я. Там вперше - 23 лютого1982 року в концерті, присвяченому Дню Радянської Армії, ми вийшли на сцену як вокальний дует. В 1983 році у нас народився син Олег.

В 1985 році ми відгукнулися на запрошення керівництва одного з кращих колгоспів Житомирщини i переїхали працювати в Народицький район Житомирської області. Ніч з 26 на 27 квітня 1986 року поділила наше життя на дочорнобильський та післячорнобильський періоди.

Від нашого села до Чорнобильської АЕС по прямій через ліси було кілометрів 60. Як визначали дозиметристи, в нас то в одному , то другому місці села були сильні радіоактивні опади. Не оминули вони i дитячий садочок, в котрий ходив наш син, а також i нашу хату. Не хотілося би описувати той стан тихого людського розпачу, призапізнену евакуацію дітей, ту підозрілу мовчанку від державних мужів, а потім нічим необґрунтовані популістські оптимістичні заспокійливі виступи. Було все. По селу почали бiгати люди з подібними до конторських книг журналами-розписками, де ми зобов'язувалися або "не употреблять в пищу продуктов огородины, леса, молочные продукты, домашнее мясо и яйца" або "не оплодотворяться в течении трёх лет".

Потім була моя особиста участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, куди я був призваний як "партизан" на військові збори за повісткою. Як хімік – дозиметрист займався вимірюванням рівня радіоактивного забруднювання, дезактивацією населених пунктів та ін.

Потім з'явилися незрозумілі симптоми погіршення здоров'я у всіх членів сім’ї. Синові ніхто i ні в якій лікувальній установі не хотів ставити діагноз. Просто в графі "Діагноз" ставили "000". Вже не кажучи про нас. Лікарі одної з радіологічних лабораторій одного з інститутів України, за відповідну фінансову винагороду, зробили аналізи членам нашої сім’ї, прочитали нам їх, розтлумачили чого i скільки є у наших організмах, i при нас порвали ці папірці  на маленькі клаптики, бо такі аналізи було заборонено робити. I порадили виїхати в сторону Далекого Сходу, де є відповідні умови для реабілітації, оздоровлення i немає ніяких промислових викидів.

Сівши вдома за стіл, розгорнувши на столі велику карту країни, що займала 1\6 земної суші, почали вибирати місце нашого майбутнього переїзду. Маленький син водив пальцем по карті, а ми записували за ним населені пункти. Потім склали такого собі стандартного листа-резюме i відіслали його по 17 міських та районних відділах культури Сибіру та Далекого Сходу з умовою - житло та робота по спеціальності.

I ось почали приходити відповіді як у вигляді листів, так i телеграм. Напевно, в нас спрацювали як молодечий запал, так i романтика. I ми зголосилися на запрошення Сєвєро-Курильського районного відділу культури Сахалінської області очолити Сєвєро-Курильський ансамбль пісні та танцю.

I під самий Новий 1987 рік , ми з численними пригодами, з аеропорту Домодєдово, все-таки, хоч порізно, прилетіли в Єлiзово, головні повітряні ворота Камчатки. Шок від вулканів, котрі пробивають своїми вершинами хмари, готель з темно-зеленими масляними стінами i повідомлення, що рейс на Байково (а саме до цього населеного пункту нам було вказано добиратися) відкладається на невизначений термін в зв'язку зі штормовою погодою. Через два дні все-таки дали "добро" i ми на маленькому літачку чеського виробництва Л-410 (його ще люблячи називають "чебурашкою") попрямували в незвідані для себе краї. Те, що ми бачили в ілюмінаторі літака не можливо передати словами, на думку приходила то пісня "Широка страна моя родная" або музика з фільму про Сибір "Сказ о земле Сибирской". Від такої могутньої величі природи захоплювало дух. В літачку ми летіли сім’єю одні (нормальні люди святкували Новий рік) i... численні мішки з поштою. Ми собі жартували, що летимо як якась королівська родина у власному літаку.

Ось закінчився південний берег Камчатки, вузька Першого Курильська протока, в ілюмінаторі величний вулкан Алаід i наш літак пішов на посадку. Маленька, занесена снігом будівля аеропорту i знову шок: "Вам треба на ту сторону. Це острів Шумшу. А вам треба на Парамушир, бо саме там розташований Сєвєро-Курильськ. Зараз прийде танковоз i він вас перевезе". Танковозом виявилася військова баржа, котра ніяк, в зв'язку зі штормовою погодою, не могла причалити до обледенілого пірсу. З відчайдушними зойками, переплигуваннями на баржу, перекиданнями "з рук в руки" малого сина, бо неможливо було встановити трап, ми все-таки благополучно здійснили посадку на цей оригінальний "пасажирський плавзасіб". Незвична для нас, сухопутних людей, морська бовтанка внаслідок штормової погоди i швидкості течії в Третiй Курильськiй протоці давала взнаки для наших вестибулярних апаратів.

Майже за дві години ми були, як думалося, вже на місці. Але нас попередили, що порт знаходиться в "старому" місті, а нам потрібно в "нове". Як ми потім взнали, цунамі 1952 року змило в океан хатинки "старого" та промислові будівлі порту, i "нове" місто Сєвєро-Курильськ вже будували в цунамі безпечній зоні, котре за кілометрів три від порту. Залишивши свій нехитрий скарб, а приїхали ми з однією багажною сумкою та великим туристським рюкзаком - в них було те, що не "фонило", бо майже все наше домашнє майно мало завищений радіоактивний фон i було непридатне до користування, ми пішли в "нове" місто, в місто нашого, як виявилося, шестилітнього відрізку життя. I можу сказати зараз, з огляду вже прожитих літ, це був щасливий відрізок.

 Ми були молоді, амбіційні, з планами, з творчою наснагою до  продуктивної самореалізації. Ми наново створили хорову групу ансамблю, створили, разом з талановитим балетмейстером Іриною Фрицлер та керівником оркестру народних інструментів Анатолієм Фiланчуком, як показав час i наші численні виступи по Далекому Сходу, один з кращих, в професійному плані, колективів такого напрямку з досить солідним репертуаром.

Я отримав можливість реалізувати себе не тільки як хормейстер, але i як композитор. Відсутність репертуару, в зв'язку з віддаленістю, змушувала створювати пісні на місцевому матеріалі. Багато пісень було написано мною про море, про нелегку працю рибалок, моряків, про Курили. Тішило те, що записані на магнітофонну плівку, вони ходили, перезаписувалися з пароплава на пароплав. Моряки аби що слухати не будуть.

Різні політичні i соціальні перипетії впливали на наше життя в одному з кращих куточків Росії. Зі сторони декотрих ідеологічних працівників райкому партії було багато самодурства. На початку було й таке, що забороняли співати на українській мові, звинувачуючи у пропаганді "украинского национализма" i навіть попереджали про 24 години депортації з острова. Але, незважаючи ні на що, ми співали, бо така жадоба до української пісні може бути тільки в такій далині від рідної хати, а українці на той час складали 70% населення острова. До речі, ніхто нас ніколи не називав "хохлами". Напевне, наша твердість у відношенні національної самоідентифікації i об’єднувала навколо нас людей не байдужих до України. Про нашу суспільно-культурну діяльність писало багато закордонних видань. Тож в 1992 році п. Михайло Горинь запросив мене на Перший Світовий Форум українців у Києві як одного з керівників українських громад в Росії.

У тому ж 1992 році від невиліковної хвороби вмирає моя мама, котру дякуючи Конгресу та перебуванню в Україні, мені вдалося побачити за півроку до її смерті. Її заповітом було - повернутися мені з родиною на Україну. I ось в 1993 році ми повернулися. Нас ніхто не чекав....

Україна була ще в ейфорії своєї Незалежності. Бувши партократи та райкомівські комсомольці ставали керівниками різних бізнесових, трастових структур, набрало сили злиття влади i криміналу, в розпалі - кримінальні "розборки", інфляція на підйомі, всі стають мільйонерами, після того як перестали "стригти купони"... плюс повний безлад, з погляду прибулих остров’ян...

Життя на Курилах стало для нас справжньою життєвою школою. Ми себе реалізували як спеціалісти, як митці. Вдячні тим, людям з котрими ми працювали, котрі приходили на наші виступи, котрі оточували нас. Нічого ідеального не буває, але ми вдячні їм за їх людяність, за підтримку в хвилини радості та смутку. "Дев’ять місяців аду, три місяці - раю" - це тільки про клімат Північних Курил, про зимові довготривалі пурги, про трьохметровий шар снігу, про круті замети, про вітер від 28 м/с з поривами до 45 м/с, який зупиняє твоє дихання i твою ходу i ти по-пластунськи повзеш на роботу, про вулкан Ебеко, котрий був в 7 км від міста i під час свого виверження накривав місто сірководневою хмарою, i було відчуття, ніби ешелон з протухлими яйцями пішов під укіс, постійні загрози цунамі, котрі, за щасливими обставинами змінювали свій хід i йшли в бік Командорських островів. Люди не побоювалися людей, люди боялися грізних сил природи. А в Україні, по приїзду, виявилося навпаки.

Пройшли роки. Дякуючи Богу, ми живі. Правда, недавно на черговому "чорнобильському" огляді, лікар, що сиділа з медсестрою на прийомі, вигукнула "О, цей - живий", а медсестра, котра знає, чим я займаюся, піддакнула "Ще й спиває".

Так, саме пісня, пісня народна, етнічна, авторська, допомагала i допомагає нам у цьому складному житті. Знаючи справжню ціну життю, навіть у фізіологічному плані, ми знаємо, що після нас може залишитися тільки пам'ять наших справ, наших діянь.

Тому, не маючи абсолютно ніякої підтримки ні з боку спонсорів, ні меценатів, не являючись ніяким проектом, ми записуємо наші пісні i випускаємо аудiоальбоми i CD, виступаємо з концертами. Хоч по натурі ми серйозні люди, але пишемо багато веселих пісень, життєстверджуючих, веселих, танцювальних. Науковці вже встигли на наших альбомах захистити наукові дисертації. Одні мистецтвознавці стверджують, що ми відкрили новий напрямок в сучасній обрядовій весільній пісні, другі - що ми належимо до так званого напрямку в мистецтві, котре називається наївним, як картини Катерини Білокур чи Ніко Піросмані, треті - що ми створили унікальний прецедент - український андеґраунд. Але замість рок-музики, як в старі радянські часи, це етнічна фолькова музика.

Ми не влазимо в ці наукові дискусії, але якщо вони e, то ми з того тішимося. Якщо ведеться предметна дискусія, то для цього потрібен привід, явище. А це вже є оцінкою.

Але найкраща оцінка - це наші щирі i віддані шанувальники, котрі незважаючи на нашу рідку появу в теле- та радіоефірах (ми, на жаль, не можемо оплачувати їх), слідкують, інтересуються нашою творчістю, за що ми їм щиро вдячні.

Ми часто виступаємо в збірних концертах, так званих "солянках", з розкрученими українськими "зірками", кожна з котрих е чимось поп-проектом, i відчуваємо реакцію глядача на них i нас. Колись ми переживали чи потрібна наша музика, наша пісня у цьому вирі масової поп-культури, а зараз вже спокійні, бо знаємо, що - так, бо це музика народу, музика, котру народ не тільки хоче, але й чує.

На фестивалі ХХ Лемківська варта

До речі, про освіту. В нас обох вона - вища. В мене - Рівненський державний інститут культури, у Валентини - Київський. Ким Ви нас будете рахувати “українцями Росії" чи заїжджими гастролерами, це вже питання відносне. Частину нашого життя, частину нашого серця та душі ми все одно залишили там, де починається Росія, на тому суворому вулканічному острові на ймення Парамушир (до речі з мови айн в перекладається як “собачий острів”).

Що стосується лемків. З цим питанням більш детально можна ознайомитися на нашому Першому Українському Лемківському порталі http://www.lemky.com/. В 40-i роки ХХ ст. було два основних етапи примусового виселення етнічних українців з території Польщі. Це не тільки з Лемківщини, а ще й з Надсяння, Холмщини, Підляшшя. Перший етап - 1944-1946 рр. - це депортація на Україну. Другий етап - 1947 рiк - так звана операція “Вісла", коли етнічні українці були переселені на одзискані західні землі в Польщі, котрі відійшли їй від Німеччини. Моя родина, як по лінії матері , так i батька, належить до українського субетносу - лемків. Були депортовані в 1945 році в Україну...

З найкращими побажаннями,

Ярослав ТЕПЛИЙ,

мистецький керівник вокального етно-фолк дуету “Червоне та Чорне”.

телефон: +38 067 944-91-56

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

www http://duet.org.ua