Владислав Кириченко

Владислав Кириченко про життя у Москві, бізнес і меценацтво в українській культурі

Готуючись до інтерв’ю, кілька разів на різних інтернет-ресурсах натрапила на фото Влада з лопатою в руках на волонтерці в Уніжі. Перша реакція — здивування, адже уявити собі людину таких статків з лопатою непросто. Друга — невіра. Зрештою попіаритися «з лопатою» може бути зовсім не зайвим. І лише при особистому знайомстві все стає на свої місця.

Заробляючи гроші в Росії, він зокрема вкладає їх в українську культуру. В його меценатському переліку — підтримка української недільної школи в Москві, багатьох українських рок-фестивалів, відзначення 65-річчя УПА в Києві, ініціювання та проведення фестивалю «Уніж» на Івано-Франківщині, видання вітчизняної аудіокниги, заснування Українського наукового клубу, куди потрапити можуть тільки вчені, діяльність яких відповідає світовим стандартам. Відкривши агенцію, яка видає українське аудіо та відео, Влад назвав її «наш формат» — у відповідь на зневажливе визначення ділків від культури щодо українського продукту «это — неформат»... Можна впевнено сказати, що Влад Кириченко — представник нової української формації людей, успішних, ефективних та небайдужих до того, що відбувається навколо.

Ваші друзі розповідають історію, яка, на їхнє переконання, безповоротно «зробила» Кириченка українцем. Коли малий Влад переїхав до батьків у Донецьк, то наразився на кпини однолітків через свою неросійську мову...

— До трьох років я жив із дідом-бабою у Горлівці. По материній лінії — я з українського козацького роду. Коли Запорозьку Січ зруйнували, пращури осіли на Донбасі. Виходить — я п’яте покоління тих поселенців. Бабуся не говорила російською зовсім, лише українською (хоча була напівгречанкою), бо середовище було ще українським. Якось вихователька моїм батькам — інженерам-комсомольцям — закинула, мовляв, їхній син — асоціальний. І якщо за місяць не навчиться «правильному языку», доведеться його забирати із дитячого садка, бо не соціалізується. Тобто, українська мова на Донеччині знищувалася на моїх очах. А зараз ще є такі, хто нас намагається переконати, що української там немає і не було.

Один мій прадід утік з армії УНР, бо не розумів, навіщо ті визвольні змагання — він далі свого городу не бачив. А от від Нестора Махна не зміг — там би за таке його розстріляли. А у часи Голодомору дід ходив по хатах і забирав хліб в односельчан, а у моєї прабаби з тринадцяти дітей у 1933-му вижило тільки шестеро...

Побутує думка, що зокрема зі «східняків» постають переконані ініціативні українці, оскільки вони виростають у несприятливих умовах.

— Я з тими, хто ініціативний, беручкий, ретельний, відповідальний, пунктуальний, результативний, прагматичний, конструктивний. А будь-яка конструктивна людина мусить бути гнучкою. Якщо вона хоче досягнути успіхів у бізнесі, особливо у таких посттоталітарних країнах, як Україна, Білорусь і Росія, то вимушена йти на компроміси. Питання —до якої міри. На жаль, більшість наших бізнесменів — рейдери інтелектуального рівня, яких вистачає лише на фінансування кишенькових футбольних команд, але аж ніяк не на університети та науку.

Брати Капранови висловили думку про те, що здебільшого в українцеві промовляє його ідентичність тоді, коли його виваляють у багні.

— Я з ними згоден. До речі, з братами знайомий ще з Москви і, можна сказати, що до українства ми прийшли синхронно ще там.

Просто коли приїжджаєш у російську глибинку, в тебе стається культурологічний шок. Особливо це стосується тих, хто проводив дитячі роки в українському селі, а потім потрапив у російську «дєрєвню». Перекособочені, занедбані хатки. На городі — нічого, крім картоплі та капусти з морквою. Яблунь майже не саджають, тому що вони вимерзають. «А коли останній раз вимерзли?» — поцікавитеся ви. «Коли Сталін помер»...

А коли ви почали вкладати гроші в українські справи?

— В Україні — після помаранчевої революції. До того, зокрема, підтримував недільну українську школу в Москві. Хоча рік тому моя сім’я перебралася до Києва, я цю школу й зараз підтримую. Сприяти нашим проектам в Москві — складно. Росіяни люблять таких українців, які мене особисто дратують, — малоросів, які розмовляють суржиком, співають простакуватих пісень про Галю й потерпають від галичанських фашистів.

А як вас сприймають російські партнери по бізнесу?

— Радикальну, конфліктну стадію свого розвитку я вже пройшов. І тому на рибалці з росіянами не говорю про політику. Бо ні до чого це, крім безнадійної конфронтації, не призводить. Ми — різні. І те, що для нас є предметом гордості, для них — привід для зневаги. Дійшло до того, що, прийшовши зі школи, донька поділилася, чому там навчають: фашист Ющенко поїхав до фашиста Саакашвілі, разом вони вигадали Голодомор і напали на Росію...(Власне, це була остання крапля, після чого я прийняв рішення перевести сім’ю до Києва.)

У світі простежується тенденція до копіювання. Російські режисери й співаки часто «пережовують» західний шоу-бізнес. Що є в нас такого, що робить Україну самобутньою чи столицею якогось тренду?

— Я не вірю в те, що людина, яка не читала, крім Франка та Лесі Українки, Кафку, Хемінгуея та Довлатова, може зробити щось визначне в сучасному мистецтві. Інакше кажучи, треба докладати всіх зусиль, аби наша культура утверджувалася в контексті світової. Дехто вважає, що етно зможе перемогти кітч і попсу. На мою думку, попсу перемагає високоякісна попса, а тягатися з рок-н-ролом може тільки ще кращий рок-н-рол.

Мене засмучує те, що з України емігрують люди, які, здобувши якісну освіту, можуть робити відкриття в науці, а не просто збирати автомобілі з комплектуючих. Ви знаєте, яке співвідношення фундаментальної науки на душу населення в Україні і в Росії? За результатами аудиту, проведеного Українським науковим клубом, Україна виробляє у 10 разів менше власного наукового продукту, ніж Росія, а та — вдесятеро менше, ніж США. На сьогодні, на жаль, ми — навіть не держава другого ешелону. Я маю на увазі якість інтелектуальної еліти. А чомусь сучасне мистецтво дуже сильно корелює між розвитком держави, зокрема економіки. Знаєте, песиміст — це добре проінформований реаліст, але розуміння реалій — не привід опустити руки та впасти в депресію.

Я зараз працюю над створенням клубу, який об’єднуватиме людей, що розуміють природу викликів у сучасній Україні та здатні на них ефективно реагувати. Я не складаю руки. І нікуди з України не поїду. У мене ще є принаймні 20 років активного життя і я збираюся багато що встигнути зробити. І встигну.

Надія ТИСЯЧНА,

«День» 23.12.2009

www.day.kiev.ua/289783

Дещо застаріла довідка (з сайту Посольства України в РФ):

Регіональна громадська організація українців м. Москви „Громада”

119192, м. Москва, Мічурінський проспект, 46, кв. 81

Голова – Кириченко Владислав Володимирович

Тел.: (495) 778-09-68 (сл.), 8-903-778-09-68 (моб.), факс: 225-38-74

Заступник – Карасьова Олена Юріївна, тел.: 8-926-594-69-90 (моб.)

Електронна адреса: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

 На світлині: Владислав Кириченко.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s