lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Повертаючись до рідного порога

Відомий діяч українського громадського руху Казахстану Михайло Парипса ділиться враженнями від подорожі на Батьківщину

Саме протягом першого місяця осені вдалося помандрувати рідною Україною, відвідати рідні серцю місця дитинства, юності, доторкнутися до заповітних куточків країни, які до цього часу здебільшого знав на відстані.

Дякуючи авіакомпанії «Аiр Астана» за 4.5 години здолав sз комфортним сервісом повітряну відстань «Павлодар – Астана – Київ».

Надзвичайно був радий черговій зустрічі із Золотоверхим, де пройшла частина років моєї юності. Якщо говорити про красень-Київ, то мимохіть пригадуються слова із відомої і вічно молодої пісні: «Як тебе не любити…».

Але, мандруючи містом-героєм, невільно відчув і деякі прикрощі. Звичайно, на перший погляд, то дрібниці, але вони в деякій мірі принижують саме місто та їх мешканців: асфальтне покриття міських доріг та тротуарів набагато гірше, ніж у сільських районах нашого Павлодарського Надіртишшя. Викликає нерозуміння, а швидше – злість те, що біля будинків, упродовж вулиць міста днями лежать мішки зі сміттям: відчуваючи там поживу, їх потрошать бродячі пси та коти. На тротуарах міста, які призначені для пішоходів, «володарюють» авто. Особливо це стало дурною звичкою по вул. Хрещатик (від ЦУМУ до метро Л. Толстого). Дивує, що водії авто на міських дорогах зовсім не поважають пішоходів на переходах, шмигаючи у них перед самим носом, лякаючи та перешкоджаючи правомірному рухові людей. Думається, що то і є елемент «розбещеності» водіїв, здебільшого з вини яких трапляється чимало ДТП з трагічними наслідками, як в Україні так і в столиці безпосередньо. Внаслідок цього та інших обставин – лише у вересні у двох ДТП в Одесі та на Житомирщині одразу загинуло по 9 людей.

Але Київ залишається Києвом і, думається, що господар cтолиці все-таки стане достойним господарником...

Хвилюючою для мене була чергова зустріч із рідним селом Росошою Липовецького району, що на мальовничій Вінниччині, селом, де я народився, хрестився, навчався в сільській школі, де мої маленькі босі ноженята топтали стежки та сільські околиці, покриті споришем.

В першу чергу відвідав могили рідних, пройшов уздовж і поперек вулицями села, побував в Українській Церкві, ЗОШ, сільській Раді, відбув гостини в однокласників.

Загалом залишився задоволений побаченим та почутим. Хоча за роки незалежності, колись міцне, заможне здобутками та багате історією село перетерпіло економічну, господарську та психологічну кризу і чимало чого втратило… Але росошани, маючи міцну психологічну закваску, гарт та спрямованість свого героїчно відомого земляка – Івана Богуна, який боронив і Липовеччину від запеклого ворога – польської шляхти, поступово і послідовно відроджують славу свого села.

Село газофіковане, має заасфальтовані дороги, сучасні забудови школи, Будинку культури, Української Церкви Святого Дмитрія, дитячого садочку, чимало сучасних приватних будинків росошан. Немало зусиль докладає до благоустрію села сільський голова В. Сличук, який втретє обирається на цю посаду, а нині головує і в об’єднаній територіальній громаді.

Особливо росошани пишаються своєю школою, її успіхами на районному рівні. Дякуючи директорові школи В. Дорошенку, який зумів навколо себе згуртувати дружній і творчо працездатний колектив, сільський навчальний заклад своїм технічним облаштуванням та рівнем навчального процесу сьогодні може конкурувати з аналогічними міськими закладами. Невипадково пан Дорошенко нещодавно удостоєний Почесного звання «заслужений працівник освіти України». Що цікаво: члени педколективу, незважаючи на напружену роботу в школі та завантаженість у приватних господарствах, знаходять час та фізичні сили подорожувати Україною, знайомлячись із мальовничими куточками країни. Лише в поточному році, як видно із мережі ФБ, вони відвідали Мукачеве та Одесу.

Мені пощастило відвідати школу, оглянути добре обладнані її кабінети, поспілкуватися з директором, учнями старших класів та окремими вчителями.

Спілкуючись із В.А. Дорошенком, почув від нього, що ці досягнення стали можливими завдяки дружньому педколктивові школи та співпраці з невгамовним сільським головою В.А. Сличуком.

Радує і те, що «мужніють» свої сільські підприємці, котрі не тільки дбають про власні статки, але турбуються і про своїх односельців. Так О. Шумник та А. Парипса облагородили сільський став (на Шпилю), створивши вишуканий сервіс для гарного відпочинку росошан та їх гостей. Я сам переконався в цьому і скористався цим сервісом, спробувавши вересневу воду ставу.

Росошани мріють, щоб збільшувалась кількість місцевих підприємців, зокрема тих, що займаються обробкою росошанських сільськогосподарських земель, котрі б, отримуючи достойні врожаї, шанували землю. Таким можна було б з готовністю передавати в оренду свої земельні паї, отримуючи достойні прибутки від такої оренди.

Більше ніж півстоліття я не мешкаю в рідному селі, і не маю там живих ближніх родичів. Але щиро вдячний і надсилаю низький уклін ветерану праці, щедрій людині Катерині Платонівні Баранюк (дівоче прізвище Ходак), нашій колишній сімейній подрузі, котра стала мені справжньою сестрою, піклуючись моїм побутом під час відвідин рідного села.

Західну Україну я відвідував декілька разів: беручи участь у знакових діаспорних заходах у місті Лева, відпочиваючи в Трускавці, Моршині. Але з радістю прийняв запрошення від настоятеля храму УГКЦ с. Торчинновичі Старосамбірського району Львівської області о. Василя Куцика, більш достемно познайомитися з Прикарпаттям.

Відвідавши окремі пам’ятки Прикарпаття, побувавши в містечках Борислав, Стрий, селах Торчиновичах, Таргановичах, Східниці, поспілкувавшись з тамтешніми мешканцями – зробив однозначний висновок, що у тих «скажених бандерівців» є чому повчитися: вмінню господарювати, утримувати свої обійстя, села і міста, цвинтарі, виховувати своїх дітей, шанувати своїх пращурів і патріотів своєї землі, бути самим патріотами української землі і, звичайно ж, дуже гостинними.

Так с. Торчиновичі має трохи більше тисячі мешканців, але його вулиці, подвір’я, приватні будинки мають вишукану архітектуру, бездоганну чистоту, уквітчані розмаїттям квітів. А цвинтар села, за своїм облаштуванням та доглядлм, практично не поступається міським.

Відвідавши Божу службу УГКЦ села, мене вразило оздоблення храму, кількість віруючих на службі, серед яких було чимало дітей. По завершенню літургії на пропозицію о. Василя і вірян, розповів присутнім про життя українців Казахстану і тамтешніх релігійних громад, відповів на запитання.

Слід зазначити, що о. В. Куцик служить в УГКЦ с. Торчиновичі та двох сусідніх селах Бачина, Торгановичі лише останніх чотири місяці, і хоч не має свого транспорту – встигає вчасно на службу. А до цього – він пройшов добрий вишкіл у священнослужителів о. В. Говери з Караганди та о. Я. Головчука з Павлодара, протягом семи років успішно очолюючи парафію в селищі Щидерти Павлодрської області. Справа служіння Всевишньому передалася від ріднього вуйка і тата, який і сьогодні служить в с. Паняни.

Дякуючи о. Василю, на найнятому авто ми відвідали чимало пам’яток і мальовничих куточків Прикарпаття. Особливо мене вразила фортеція «ТУ Стан», яку, незважаючи на круті підйоми, я все-таки оглянув повністю.

Останнім своєрідним заключним етапом ознайомлення з Прикарпаттям стало село Східниця, яке з 1976 р. заслужено значиться бальнеологічним курортом.

Звичайно, Східниця поки що не може конкурувати за благоустроєм з фешенебельними будівлями санаторіїв і готелів славетного красеня Трускавця. Але цілюща східницька вода численних джерел і свердловин ефективно зцілює від багатьох недугів. Про що довідався від численних відпочиваючих з різних регіонів України, Росії, Казахстану та Середньої Азії, котрі не один рік відвідують саме Східницю, отримуючи безцінну лікувальну терапію.

Незважаючи на тижневий термін перебування у Східниці, вживаючи за рекомендацією лікаря цілющу воду, на собі відчув її лікувальний ефект. Мені запам’яталися висновки відпочиваючого подружжя з м. Кривий Ріг, мовляв, у Трускавці добре відпочивати, але лікуватися необхідно все-таки водами Східниці.

Завершуючи гостини в Україні, уже в літаку, з висоти пташиного польоту з сумом прощався з вогнями Золотоверхого та Україною взагалі… Але поспішав на зустріч зі своїм Надіртишшям, яке за останніх п’ятдесят років стало для мене не менш рідним і дорогим...

Летів, а в думках був ще з Україною, пишаючись її природою, працьовитим народом, героїчною історією. І все-таки вірю, що в Україні скоро запанує мир і злагода. Адже того варті країна та її мешканці!

Слава Україні! Героям Слава!

Михайло Парипса, Казахстан – Україна

Джерело


На світлинах: Михайло Парипса. У центрі Києва. Зустріч із учнями та вчителями місцевої школи. На порозі сільського храму після служби Божої. Краса української церкви. Біля фортеці Тустан. Цілюща вода рідного краю.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка