Стаття вченого Петра Гаврилишина про українських трудових мігрантів в Італії

Серед представ­ників молодого покоління, небайдужого до долі української діаспори – Петро Гаврилишин – кандидат історичних наук, провідний фахівець Центру дослідження Центрально-Східної Європи Прикар­патського національного університету імені Василя Стефаника, директор На­укової бібліотеки цього ж закладу. Він є автором монографії «Українська трудова імміграція в Італії (1991–2011 рр.)». Пропонуємо читачам статтю Петра Гаврилишина, опубліковану в першому числі науково­популярного часопису для вчителів України та діаспори, що видає Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя.

Трудові мігранти відіграють важливу економічну роль у будь­якій країні: вони активно наповнюють бюджет, сприяють зростанню ВВП та забезпечують економічний розвиток держави. Не є винятком і українські заробітчани в Італійській Республіці.

Як зауважила італійська дослідниця Р. Чілло, мігранти стали структурним компонентом італійського суспільства в усіх планах [28, с.4].

Іммігрантська спільнота Італії становить 15,5% від робочої сили країни. За підрахунками економістів, рівень активності іноземних громадян працездатного віку в цій країні становить 73,3 %, а самих італійців – 67,1 % [20, с.17].

Водночас, на думку більшості сучасних італійських дослідників, іммігранти, які мешкають на території Апеннін, серйозно не конкурують із місцевими жителями на ринку праці [33, с. 2]. Адже вони заповнюють нішу малокваліфікованих робітників, погано знають італійську мову, отже, характеризуються мінімальною соціоекономічною динамікою. Іноземці найчастіше заповнюють ті робочі місця, що для італійців є непривабливими [13, с. 7].

Щоб зрозуміти особливості економічної зайнятості населення Італії, слід проаналізувати основні параметри її структури за відповідними секторами праці.

Згідно з офіційними даними 2011 р., розподіл праці за секторами економіки в Італії для італійців і для трудових мігрантів відрізнявся. Як свідчать офіційні дані 2011 р., 3,9 % італійців і 4,3 % заробітчан були зайняті у сільському господарстві, 20,1 % і 19,5 % – у промисловості, 7,6 % і 16,7 % – у будівництві, 15,4 % і 8,2 % – у торгівлі, 53 % і 51,3 % – у сфері послуг [5, с. 4].

Помітну роль в економічній зайнятості відіграє підприємницький сектор: у торгівлі зайнято 22,3 % громадян Італії, у готельному й ресторанному бізнесі – 6,7 %, в інших сферах послуг – 27,1 %, у будівництві – 13,1 %, у промисловості – 12,4 %, у  сільському  господарстві – 11,2 %, в інших галузях зайнято 7,3 % громадян країни, які працюють. [5, с. 5].

У той же час 29,6 % трудових іммігрантів, які перебувають в Італійській Республіці, працюють у торгівлі, 22,2 % – у будівельній галузі, 19,3 % – в інших сферах послуг, 10,1 % – у промисловості, 8,7 % – у готелях і ресторанах, 2,7 % – у сільськогосподарському секторі, 7,5 % – в інших галузях [5, с. 5].

Аналіз сфер економічної зайнятості Італії показує, що 54,4 % чоловіків і жінок іноземного походження працюють у секторі обслуговування,  32,4  % –  у  промисловості,  7,7 % – у сільському господарстві [20, с. 17].

У 2007 р. 3,8 % іммігрантів працювало в сільському господарстві і 20 % – як домашня прислуга. Для порівняння: у 2012 р. домашньої прислуги було вже 32 % р. [33, с. 6].

У 2009 р. іммігрантська праця в Італії поділена галузево таким чином: 13,8 % – сільське господарство, 26,4 % – промисловість, 39,2 % – сфера послуг [21].

Якщо порівнювати професійні ніші, що займають громадяни Італії та іноземці, то тут спостерігаються значні диспропорції: 2,7 % італійців та 0,4 % іноземців виконують керівні функції, 7,6 % і 0,9 % є кадровими працівниками, 46,8 % і 7,4 % працюють службовцями, 41,7 % і 89,8 % належать до робітників, 1,2 % і 1,2 % є практикантами відповідно [5, с. 4].

В Італії також простежується диспропорція зайнятості в секторі некваліфікованої робочої сили. Зокрема, у професійному зрізі відсоток висококваліфікованих працівників серед італійців становить 36,8 %, серед іноземців – лише 7,1 %; кваліфікованих – 54,4 % і 55,2 %, разом низькокваліфікованих – 7,6 % і 37,7 % відповідно [5, с. 4].

У секторі некваліфікованої робочої сили зайнято лише 19 % італійців та 72 % іноземців. Одночасно 76,8 % іммігрантів, які перебувають в Італійській Республіці, задіяні у сфері послуг, переважно в галузі будівництва й сільському господарстві. Некваліфікований ринок праці включає працівників фабрик, доглядальниць, домашню прислугу, будівельників, портьє, клерків. Види роботи, доступні іноземним громадянам, є дуже обмеженими й жодним чином не віддзеркалюють попереднього кваліфікаційного та освітнього рівня цих працівників [18, с. 270].

Аналізуючи структуру розподілу праці в Італії, слід зазначити, що для неї характерний досить високий відсоток найманих працівників. Так, згідно з даними статистики, у 2006 р.  84,8 % іноземців  Італії  та 73,7  % італійців  перебували  в наймі  [20,  с. 17]. У 2011 р. 92,7 % іноземців отримували доходи від роботи за наймом [5, с. 8].

Для українських заробітчан характерні інші тенденції. У 2008 р. 89,8 % українських іммігрантрів Італії були найманими працівниками. 78,1 % – працювали у наймі в домогосподарствах, 11,7 % – на підприємствах, установах, організаціях. Лише 10,2 % перебували поза сферою найманої робочої сили [16, с. 39].

Іммігранти в Італії здебільшого працюють в італійських сім’ях доглядальницями або домашніми працівниками. Цьому сприяють італійські траиції, згідно з якими пріоритетне значення в житті має родина, а батьки, дружина й діти перебувають на утриманні чоловіка. Відповідно, при фінансовій змозі господар старається полегшити фізичну працю родичів удома. Економічне зростання країни в 1980–1990­х рр. сприяло значному поліпшенню матеріального та фінансового стану італійських сімей. Як стверджують українські дослідниці Ю. Полякова та Х. Стебелінська, підвищення добробуту італійців, високі заробітні плати дозволили їм наймати іноземних працівників для догляду за своїми хворими родичами. Отож на італійському ринку праці утворилася прогалина у сфері соціального обслуговування, оскільки іноземний трудовий мігрант обходився італійській родині вдвічі дешевше, ніж вітчизняний доглядальник [19]. На думку італійських демографів, Італія перетворилася на країну літніх людей, тому проблема догляду за престарілими та хворими є напрочуд актуальною [27, с. 3].

Цікавим є аналіз зайнятості у високооплачуваному та низькооплачуваному секторах економіки. На 2008 р. 67 % зайнятих італійців працювало в першому. Із них 33,8 % були технічними або офісними службовцями, 16,1 % займали професійні ніші, що потребували спеціалізації, 11,1 % – гуманітарії, 4,9 % – менеджери та підприємці, 1,1 % – військовослужбовці [18, с. 270].

У секторі з низькою оплатою праці було задіяно 32,9 % італійців. Із них 25,7 % працювало робітниками, а 7,2 % виконувало некваліфіковані роботи. Тут же було 73,4 % іноземців, із них  41,4 % – робітники та 32 % займалися некваліфікованими роботами [18, с. 270].

Зайнятість іммігрантів має й визначену професійну спрямованість: найпоширенішими іммігрантськими професіями в Італії були й залишаються каменяр, підсобний працівник, прибиральниця, продавець, різнороб, складський працівник, вантажник, охоронець, медсестра та обслуга. Великим попитом користуються електрики та працівники вивозу відходів, сміття [22].

Отже, як справедливо зауважує італійський учений Дж. Кампані, іммігранти потрібні для заповнення важких, нестандартних, небезпечних, низькооплачуваних і соціально незначущих робочих місць [27, с. 1].

Структура економічної зайнятості Італії має свою специфіку і в регіональному зрізі. Скажімо, у Кампанії перше місце серед секторів зайнятості займає будівництво. До нього залучено 13,5 % усіх іноземців [25]. У Тренто в сільському господарстві зайнято 32,2 % іноземців, у промисловості – 16 %, у сфері послуг – 51,8 % [3, с. 116].

Аналіз статистичних даних дає підстави стверджувати, що в Північній Італії значна кількість мігрантів працює у промисловості та бізнесі, тоді як у Південній – це домашня праця й догляд за людьми, сільськогосподарські роботи та роздрібна торгівля. Кожен із вищеперелічених секторів праці характеризується також відповідними гендерними та етнічними особливостями.

Економічна зайнятість на Апеннінах має також відповідну статеву специфіку. Чоловіки­іммігранти, як правило, зайняті в будівельному секторі, у сільському господарстві та обробній промисловості, натомість жінки­іммігрантки виконують роботу в родині й надають послуги, з них багато працювало у виробничій сфері. 19 % іноземних працівників зайняті в роботі в родинах, із них 87 % (за даними органів соціального забезпечення) становлять жінки [33, с. 5].

Структура зайнятості в Італії може характеризуватися й за національною приналежністю. За матеріалами італійських соціологічних досліджень, 76,8 % румунів на Апеннінах займаються будівельним бізнесом (як і більшість поляків, албанців та молдаван), 64,3 % бангладешців, 67,3 % китайців, 83,4 % марокканців працюють у роздрібній торгівлі. 13,6 % та 77,3 % єгиптян через низьку кваліфікацію зайняті відповідно у виробництві та сфері послуг [18, с. 285].

За даними італійського дослідника В. Полькі, у 2011 р. румуни та албанці працювали на будівництві, китайці та індуси переважали у виробничому секторі, у сфері інших послуг найбільша зайнятість спостерігалася серед філіппінців, українців, молдаван та перуанців [14].

Шанси іммігрантів влаштуватися на посади, що краще оплачуються і є більш престижні – мінімальні [21, с. 18]. Розглядаючи можливості кар’єрного зросту в іммігрантських спільнотах на Апеннінах, італійські дослідниці А. Вентуріні та К. Вілозіо стверджують, що «африканські іммігранти мають найменші кар’єрні перспективи, в той час як східноєвропейські та азіатські працівники не так  уже й далеко від них відірвалися» [33, с.1]. На тлі інших етнічних груп африканці мають менші можливості розвитку кар’єри [33,  с. 3].

Таким чином, на італійському ринку праці іноземним робітникам здебільшого пропонується некваліфікована робота, тому значна їх частина працює в тіньовому секторі економіки країни.

Іммігранти складають значний сегмент економіки Італії. З цього приводу генеральний віце­директор Національного банку Італії А. М. Тарантола, виступаючи 2009 р. на симпозіумі «Солідарна економіка та стабільний розвиток», заявила, що праця іммігрантів є важливою для громадськості, зокрема вона впливає на функціонування ринку праці та зайнятість  у  сфері  послуг  і   в   перспективі   сприятиме   економічному  розвитку   Італії. А. М. Тарантола також зазначила, що «іноземні працівники є неабиякою знахідкою та цінністю й роблять внесок у економіку». Заробітчани «більшою мірою схильні займати робочі місця, які залишаються вакантними, тому що місцеві жителі ігнорують деякі професії». Таким чином, як зазначає роботодавець, відбувається своєрідне взаємодоповнення між місцевими та іноземними працівниками, тому вони «розвивають ринок праці в сфері низькокваліфікованих робіт і наповнюють  у такий спосіб суспільну скарбницю країни» [8,  с. 22–23].

Українські заробітчани, які становлять четверту­п’яту за кількістю національну групу Італії, суттєво впливають на економічне структурування ринку праці в країні.

Як уже зазначалося, кон’юнктура ринку праці в Італії зосереджена на втягненні робочої сили, яка б займала нішу хатніх робітниць, доглядальниць, молодшого медичного персоналу – переважно жінок.

Саме тому основна частина українців в Італії заповнюють нішу асистентів по догляду за людьми похилого віку та неповносправних, виконують роботу домашніх працівників. Респондент Л. Зазуляк із Болоньї зауважила, що «сім’ї, які наймають персонал на роботу, мають достаток середній або вище середнього, вони благополучні, стабільні» [1, арк. 2].

Подібні роботи раніше виконували жінки з Сомалі, Латинської Америки та Філіппін [24, с. 6]. Також українські трудові мігранти поступово витісняли з «непрестижних» секторів вихідців із країн Центральної Європи, насамперед Польщі [23, с. 436].

Перелічимо види робіт, що переважають серед українських заробітчан. «Golf» –  особа, яка займається загальною домашньою роботою, залежно від потреб конкретної сім’ї. До цієї категорії належать домогосподарки, прибиральниці й ті, хто виконує роботу «по годинах». «Фіса» (від італ. «fisso» – постійний) – працівник  біля людей хворих та похилого віку. Це цілодобова робота біля тих, хто потребує постійного догляду – паралізованих, інвалідів, психічно хворих, з розсіяним склерозом, онкохворих, післяопераційних тощо.

Доволі поширеними серед українських заробітчан є «баданте» – доглядальниці. Вони тимчасово або у визначені години допомагають окремим членам сім’ї, які через проблеми зі здоров’ям потребують стороннього догляду. Людину, яка працює на «фісі» (не обов’язково цілодобово) теж називають «badante».

Окремий вид роботи становить «policia». Її суть полягає в прибиранні помешкань або офісних приміщень. Здебільшого вона доповнює робоче навантаження українських заробітчан.

Жінок, які доглядають за дітьми, часто на американський манір називають «бейбісітерами».

Незначну частину українців становлять «lavoratori subordinatе» – особи, задіяні в галузях сільського господарства, промисловості, сфері обслуговування і т. д. [9, с. 28].

Для старшого покоління, яке боїться самотності, діти винаймають доглядальницю – «компанію». До її обов’язків входить складати товариство стареньким сеньйорам (у розмові, прогулянці, біля телевізора), також ці доглядальниці виконують хатню роботу (готують їжу, прибирають, перуть). Це теж свого роду «фіса», що легша, ніж опіка важкохворих [2, с. 27].

Можна цілком погодитися з думкою, що українські жінки віддають перевагу Італії та італійському ринку праці, що характеризується високим попитом на працівників по догляду за людьми (літні, інваліди, діти) й домашньої роботи [32, с. 9]. Утримання хворих і самотніх у будинках для людей похилого віку коштує досить дорого. Із появою дешевої робочої сили італійці, щоб вивільнити себе, усе частіше вдаються до послуг доглядальниць, віддаючи перевагу українській жінці з­поміж інших іноземців­заробітчан, навіть не зважаючи на її нелегальний статус [2, с. 27]. Скажімо, Паоло (62 роки) для догляду за матір’ю найняв українку. На запитання соціолога О. Федюк, чи він коли­небудь найняв би італійку, Паоло з усмішкою відповідає: «Ні! (сміється) Італійська жінка ніколи б не погодилася виконувати цю роботу! Італійська жінка має свою власну матір, щоб за нею доглядати, чи не так? Можливо, їй потрібно буде платити погодинно, вона б трохи куховарила, однак вона ніколи б не залишилася на ніч. Італійська жінка могла б максимум – доглядати за своєю свекрухою, але не за незнайомою людиною» [35].

Також можна помітити велику різницю між тим, ким українці працювали на Батьківщині до еміграції та ким працюють у новій країні перебування. Скажімо, українські мігранти Апеннін переважно є представниками інтелігентних професій: учителі, економісти, інженери, лікарі та медсестри. Інші професії, згідно з дослідженнями 2002 та 2003 рр., становили відповідно 47,7 % та 51,8 % від загальної кількості українців у Італії.

Матеріали дослідження 2002 р. свідчать, що 21,3 % опитаних українців в Італії працювали в Україні на виробництві, 11,7 % – у галузі медицини, 11,5 % – в освіті, 10,9 % – у сфері обслуговування, 10,4 % – у торгівлі та на ринку, 3,2 % – в органах державного управління, 8,8 % були безробітними [16, с. 38].

Згідно з даними опитування 2003 р., серед українських іммігрантів педагоги складають 15,1 % тих, хто емігрував до Апеннін, економісти та бухгалтери – 13,9 %, інженери – 12,3 %, працівники охорони здоров’я – 10,3 %, працівники торгівлі – 8,8 %, робітники – 4,7 %, працівники харчової промисловості – 4,3 %, легкої промисловості – 3,7 %, житлово­комунального комплексу – 3,6 %, сільського господарства – 3,1 %, культури – 1,8 % та державні службовці – 0,7 % відповідно [24, с. 10].

Ті ж самі тенденції простежуються і в соціологічному опитуванні 2007 р., яке показало, що українські емігранти, котрі прибули до Італії, на батьківщині переважно були зайняті у сфері медичного обслуговування – 11,7 %, у сфері обслуговування – 11 %, у сфері торгівлі – 10,4 %, у сфері освіти – 11,5 %, у сфері виробництва – 21 % та в органах державного управління – 3 % [15, с. 202].

На відміну від інших національних груп, українці вибудували специфічну структуру трудової зайнятості в Італії. Згідно з проведеним опитуванням у 2002 р. 44 % українських заробітчан займалися прибиранням, 41,3 % – доглядом за хворими, особами похилого віку, дітьми, 2,8 % працювали в сільськогосподарському та будівельному секторах, 1,3 % – у барах, 1,3 % – погодинно [16, с. 38].

У 2003 р. 64,1 % осіб доглядало за хворими та перестарілими; 6,4 % – за дітьми;     18,5 % – були домогосподарками, 2 % – працювали в сільському господарстві, 1,8 % – у сфері обслуговування; 2,6 % – у промисловості та 4,6 % – зайняті в інших сферах [16, с. 3]. Наступні соціологічні дані, отримані 2007 р., вказують на часткову професійну зміну українців, які перебувають в Італії. Зокрема, прибиранням займалося 49 % опитаних українських мігрантів, доглядом за хворими – 14 %, доглядом за перестарілими – 25 %, доглядом за дітьми – 5 %, сільськогосподарськими роботами –  0,5 %, роботами  в барах –  1,3 % [15, с. 202].

Соціологічне дослідження 2008 р. встановило основні види економічної зайнятості українських заробітчан в Італії: 63,2 % працювало в домашніх господарствах, 14,9 % – на будівництві, 6,6 % – у готелях і ресторанах, 6,2 % – у сільському господарстві, 5,4 % – в інших галузях, 1,6 % – у промисловості, 1,3 % – в оптовій і роздрібній торгівлі, 0,8 % – у транспортній галузі [16, с. 41].

За професійними групами: 49,8 % українців в Італійській Республіці є різноробочими, 34,7 % – працівники сфери торгівлі та послуг, 10,1 % – кваліфіковані робітники з інструментом, 3,1 % – кваліфіковані робітники сільського господарства, 2 % – робітники з обслуговування, експлуатації та складання устаткування й машин, і лише 0,3 % – професіонали, фахівці й технічні службовці [16, с. 44].

В Італії українські іммігранти­підприємці становлять 7,8 % від усіх іноземних підприємців країни після марокканців, китайців, румунів, албанців та швейцарців. Українські бізнесмени в основному працюють у сфері послуг, особливо в роздрібній торгівлі. Загалом наші співвітчизники рідко займаються підприємництвом [18, с. 285–286]. Як приклад успішного українського бізнесу в італійському середовищі можна навести «заробітчанську» сім’ю зі Львова. Володимир та Галина Бекеші приїхали до Італії близько 10 років тому. Спочатку вони працювали на звичних для іммігрантів роботах, але згодом вирішили ризикнути та відкрити власну справу. У грудні 2003 р. у Неаполі вони створили один з перших українських магазинів в Італії. У 2008 р. їхній «Інтермаркет» мав уже гуртовий склад, послугами якого користувалися 70 магазинів по всій Італії.

Якщо проаналізувати структуру зайнятості українців у регіональному зрізі, то можна виявити її відповідну специфіку в тих чи інших адміністративно­територіальних одиницях Італії.

Згідно з даними регіонального опитування 2009 р., у Римі українські заробітчани в основному зайняті в таких професійних нішах: догляд за хворими – 51 % опитаних, хатні роботи – 28 %, догляд за дітьми – 3 % [4, с. 189].

У провінції Больцано «більшість українських жінок працюють доглядальницями, домашніми господарками чи наймаються на фірми з прибирання в лікарнях, офісах, підприємствах, влаштовуються продавчинями у магазини та супермаркети. Невелика кількість українських чоловіків працюють робітниками у кар’єрі, де видобувають камінь, на виробництві асфальту. Не багатьом вдалося влаштуватися на обслуговування ліфтів, зварювальниками, полірувальниками металу» [11, с. 31].

У Венето українців «можна побачити на фабриках і заводах, у будівельних фірмах і приватних підприємствах, у різних кооперативах та в сільському господарстві, в піцеріях і ресторанах, готелях і барах. Вони часто доглядають старших у будинках для людей похилого віку та лікарнях» [12, с. 26].

У Трентіно у сільському господарстві було зайнято 1,1 %, українців у промисловості – 1,9 %, у сфері послуг – 3,8 % (від усіх трудових мігрантів провінції) [3, с. 119]. Іншими словами, 875 із 1163 заробітчан або 75 % українців у Трентіно були зайняті у сфері послуг.

Згідно із зібраними матеріалами опитувань, у регіоні Емілія­Романія більшість українських заробітчан працюють домашніми працівниками, помічниками, доглядальницями. У Неаполі та регіоні Кампанія українські мігранти (в основному жінки) зайняті переважно в домашньому господарстві, працюють прибиральницями, доглядають за людьми похилого віку, дітьми та немічними [29].

Згідно з даними італійського дослідника Дж. Пачіоли, у 2000 р. українці в Калабрії переважно займалися садівництвом, квітникарством, агротуризмом, частково працювали на виноградниках, також спеціалізувалися на вирощуванні оливкових і подекуди цитрусових культур. У 2007 р. ситуація була схожою, за винятком поодинокої праці на виноградниках [30, с. 11–12].

Таким чином, у північних і центральних провінціях українські трудові мігранти здебільшого зайняті у сфері надання послуг, а в південних – у сільськогосподарському секторі.

Для об’єктивної характеристики структури праці важливо проаналізувати легальне та нелегальне становище українських заробітчан, адже від цього залежать заробіток, шляхи та механізми працевлаштування.

Згідно з даними Центру дослідження проблем соціальної сфери (CENSIS), 77 % хатніх працівниць працюють «по­чорному» (без оформлення трудового договору, сплати податків, реєстрації). Серед інших галузей, де це явище є досить поширеним, – сільське господарство (59,2 %), будівництво (14,2 %), готельний та ресторанний бізнес (14 %) [22].

Зазначимо, що близько 55 % українців із постійним дозволом на працевлаштування працюють у сфері домашньої опіки, домогосподарками чи іншими помічниками, що характеризує їхнє щоденне життя в Італії як досить одноманітне і небагате [20, с. 42].

Значна частина українських заробітчан перебувала і продовжує перебувати в Італії нелегально. Із цього приводу науковець О. Кривульченко зазначає, що до прийняття санаторії 2002 р. більшість українців в Італії працювала нелегально [17]. Однак ситуація змінилася після проведення широкої легалізації 2002 р. та наступних щорічних декретів про узаконення нелегальних працівників.

Проте заходи італійської влади щодо узаконення перебування іммігрантів не вирішили в повному обсязі проблеми й масштаби цього явища на сьогодні не є достатньо вивченими через брак відповідних офіційних даних. Однак існує кілька досліджень, у яких подано відповідні гіпотетичні розрахунки.

Як стверджує італійський дослідник Е. Рейнері, частка незареєстрованих робітників є набагато вищою в південних регіонах країни, хоча їх кількість більша в північній частині, де й роботи більше. На думку науковця, основна причина такого територіального розподілу праці полягає в тіньовій економіці, глибоко вкоріненій в Італії. В окремих секторах нелегалам пропонують більше робочих місць. Серед них сільське господарство, прибирання, соціальні та персональні послуги, роздрібна й оптова торгівля, готелі та громадське харчування, будівництво [31, с. 5].

На 2002 р. абсолютна більшість українських заробітчан в Італії (96–97 %) були нелегальними працівниками [23, с. 436]. А згідно з даними  соціологічного  дослідження 2008 р. 36,2 % українців перебувало в Італії без офіційного статусу [16, с. 36].

Доволі важко встановити частки легальних і нелегальних українських заробітчан в окремих секторах економіки. У регіоні Венето 2001 р. із 3513 зареєстрованих українців 208 працювало в сільськогосподарському секторі, 860 – у промисловості, 786 – у торгівлі, 1659 – в інших галузях [6, с. 16].

Значна частина українців у південних регіонах Італійської Республіки працює в домівках та в сільськогосподарському секторі, причому нелегально, як підкреслюють італійські вчені А. Вентуріні і К. Вілозіо [33, с. 7].

Українці на Апеннінах наприкінці 1990­х – на поч. 2000­х рр. шукали праці на так званих чорних ринках, де співіснували кримінал (т. зв. «mafia russa» – російські чи українські злочинні угруповання), проституція, рекет [17]. Не були винятком і українські злочинні угруповання, які намагалися контролювати ринок праці та тих, хто працює.

Ситуація частково змінилася від початку 2000­х рр., коли італійська влада розпочала жорстку боротьбу проти кримінальних угруповань іммігрантів та їх діяльності на чорному ринку праці. Прикладом цього є факт, що 10 квітня 2003 р. у Мілані було заарештовано учасників злочинного угруповання – 14 українців і 2 білоруси. Воно спеціалізувалося на рекеті українських перевізників, які доставляли вантажі з Італії до України. Кожен водій обкладався «даниною» у розмірі 200–250 євро. «Дахом» бандитам слугувала Італо­українська асоціація Мілана [7, с. 29].

Варто зауважити, що, незважаючи на просвітницьку правову політику українських громадських організацій і товариств, робота в Італії була, є і, напевно, залишиться об’єктом купівлі­продажу. За даними українського дослідника О. Кривульченка, робоче місце в країні може коштувати від 100 до 400 дол. [17]. Матеріали польових досліджень та періодичних видань підтверджують зазначену тезу. Наприклад, українська заробітчанка Світлана за отримання роботи заплатила 300 дол. [10, с. 25]. 45­річна українка Наталя з Неаполя у  2001 р. за свою першу працю також сплатила вказану суму [29].

На нашу думку, ведучи мову про купівлю­продаж роботи, доцільно враховувати окремі параметри: регіон і локалізація працевлаштування, статус перебування мігранта, рівень знання італійської мови.

2003 року під час офіційного візиту до Італії президент України Леонід Кучма на запитання італійських журналістів, чому так багато українок виїжджає працювати на Апенніни, відповів, що на заробітки виїжджають жінки легкої поведінки й ті, які не хочуть працювати вдома. На наш погляд, це свідчить або про кричуще незнання об’єктивної  ситуації наших заробітчан, або про небажання влади визнати факт безвиході в Україні, тому легше назвати землячок аморальними особами. О. О. Сапунко на запитання, чи багато українок стають повіями, відповідає: «Я б радше це назвав торгівлею людьми. Вони стали жертвами, не думаю, що вони пішли на це добровільно. Ми робили відповідне дослідження. Людина, яка потрапляє до рук злочинців, не має можливості вирватися. Якщо намагатиметься втекти, її просто вб’ють. Щодо чисельності, у нас є так зване місце попереднього ув’язнення, де перебуває десь 10 українок, які періодично змінюються. До них ходять наші сестри, бо все ж таки до сестер більша довіра дівчат. Вони без документів, не завжди зізнаються, що є жертвами проституції. Якщо ж порівняти статистичні дані різних країн, то порівняно з іншими у нас мізерна кількість...» [34]. Скажімо, під час операцій із запобігання проституції в Римі на початку 2007 р. було затримано 49 повій, із яких дві були українками. На Сицилії в цей же час виявлено злочинну українську організацію, що займалася доставкою та організацією роботи повій у різних містах Італії. Поліція Неаполя провела 20 арештів, головами організації визнано двох українців: Тетяну Боярчук та Сергія Горшкова. Сестра Тетяни вербувала та забезпечувала виїзд дівчат. Організація діяла у змові з українськими туроператорами, які забезпечували туристичними візами та автобусами. Хоча деякі із дівчат і влаштовувалися працювати домашніми працівниками, у їхні обов’язки входило задоволення сексуальних бажань роботодавців [37, с. 11].

Наша розповідь буде не повною, якщо не згадаємо Ігоря Гната. Колишній львівський журналіст, а зараз керівник Регіонального центру соціальних адаптації колишніх в’язнів (неподалік Бродів), Ігор Гнат за 14 років своєї діяльності визволив із рабства за кордоном 36 українок (станом на 2013 р.). Окрім Італії, йому вдалося рятувати дівчат із Німеччини, Польщі, Іспанії, Греції. Цю нелегку справу (адже діє нелегально, на свій страх і ризик) робить із власної ініціативи. За словами Ігоря Гната, у сексіндустрії примусово перебуває від 3 до 5 % жінок. Довести факт торгівлі людьми в Україні дуже важко, оскільки правоохоронцям для відкриття кримінальної справи не вистачає ні доказів, ні свідчень жертви чи продавця. Ігор Гнат вважає, що «Європа найбільше кричить про торгівлю людьми, але самі європейці і є покупцями. Дівчина з України коштує дешево, його не цікавить, чи добровільно, чи примусово вона займається проституцією» [38].

Таким чином, за структурою зайнятості українські заробітчани в Італії працюють у сфері послуг, промисловості, сільському господарстві. Якщо співвіднести сферу зайнятості, гендерний підхід, заробітну платню й локалізацію, то можна встановити особливості структури зайнятості українців у досліджуваній країні.

Найбільш чисельний сегмент українців Італії охоплює сферу послуг, що умовно можна поділити на дві частини. Перша – праця доглядальницями за людьми похилого віку та дітьми або ж робота в домогосподарстві. Цю нішу переважно заповнюють жінки. Їхня заробітна платня становить 500–800 дол. на місяць на Півдні та 800–1200 дол. на Півночі. Як правило, житло й харчування надаються безкоштовно [23, с. 440].

Другу частину складає праця в готельному бізнесі, переважно – прибирання номерів. Тут також здебільшого зайняті жінки, їхня платня за місяць становить 700–1300 дол. Зазвичай вони мешкають у невеличких кімнатах для персоналу й харчуються при готелі [23, с. 440].

У промисловості переважно працюють чоловіки, їхній заробіток становить 700–1300 дол. на місяць. Вони винаймають житло і мешкають по 2–4 особи в одній кімнаті, сплачуючи 100–200 дол. на місяць з кожного [23, с. 440].

У сільському господарстві також здебільшого зайняті чоловіки, їхня заробітна платня складає 500–900 дол. на місяць, проте вона залежить від сезону та регіону. Така робота не є стабільною, тому більшість робітників у цій галузі мешкає у тимчасових будовах (часто з картону та поліетилену) або ж у покинутих автомобілях [23, с. 440–441]. В аграрному секторі трапляється трудове рабство. Італія здригається від газетних публікацій, телепередач, що розповідають про умови праці й проживання африканців, румунів, болгар, поляків, українців, які працюють на сезонних сільськогосподарських роботах на півдні. Є факти фізичних та моральних принижень і навіть смертей через бажання заробити мізерну зарплату [36, с. 6].

Світова економічна криза теж вплинула на заробітчан. Зросли вимоги до робітника (знання мови, рекомендації тощо). Пропозиції праці стало менше: італійці намагаються економити, виконуючи окремі роботи самостійно. За експрес­опитуванням, проведеним Християнським товариством українців в Італії (2009 р.), наслідки кризи відчуло 74 % респондентів. Попри це, українці не поспішають повертатися на рідні землі, що теж охопила криза. За цим же опитуванням, тільки 19% респондентів планувало повернутися через кризу додому [15, с. 201].

У 1990–2000­х рр. в силу об’єктивних соціально­економічних причин наростає українська жіноча імміграція до Італії, а на зміну маятниковій міграції, що була характерна для 1990­х рр., прийшла довготривала.

Література

1.      Науковий етнографічний архів Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Ф. 1. Рукописні матеріали. Спр. 5. Свідчення Зазуляк Лілії Іванівни (1970 р. н., м. Тернопіль); освіта вища (економіст); працювала за фахом в Тернополі; в Італії з 2001 р., м. Местре (біля Венеції); легалізація – 2003. Проживає в м. Болонья. Записано 09.01.2011 р. у м. Болонья, Італія. 2 арк.

2.      Пронюк О. Під арками. З життя української громади Болоньї 2003–2006 рр. Івано– Франківськ : СІМИК, 2009. 464 с.

3.      L’immigrazione in Trentino. Rapporto annuale 2011. A cura di M. Ambrosini, P. Boccagni,

a.      S. Piovesan. Trento, 2011. 264 p.

4.      Dossier Statistico Immigrazione Caritas­Migrantes 2010 nell’anno del suo XX anniversario. Roma : Edizioni Idos, 2010. 508 p.

5.      Rapporto sul mercato del lavoro 2010 – 2011 // http://www. portalecnel.it/portale/documenti.nsf./0/C12575C30044C0B5 C12578D10031161E/$FILE/Rapporto%20mercato%20del%20 lavoro%202010­11.pdf .

6.      Terzo rapporto sull’attività dei Consigli Territoriali per l’Immigrazione nel 2008 / Fondo Europeo per l’Integrazione di Cittadini di Paesi Terzi 2007–2013. 2010. 400 p.

7.      В Італії заарештовано 14 українців. До Світла. 2003. № 4 (17). С. 29.

8.      «Іммігранти необхідні для розвитку італійської економіки як взаємодоповнення до праці італійців»: заява Анни­Марії Тарантола, Генерального віце–директора Нацбанку Італії. До Світла. 2009. № 7–9. С. 22–23.

9.      Легалізація. До Світла. 2002. № 9. С. 28.

10.   Музичка І. Не гріх жити краще… До Світла. 2002. № 2 (4). С. 25.

11.   Українська громада Больцано. До Світла. 2009. № 10–11. С. 31.

a.      Федорків І. Презентація української громади в Местре­Венеції. До Світла. 2008. № 11(80). С. 26–27.

12.   Яворська М. Майже кожен четвертий іноземець у Неаполі та поблизу – українець.

a.      Українська газета. 2010. листопад. С. 7.

13.   Polchi V. Immigrati, lavorano di più ma guadagnano di men. La Republica. 2012. 03 febbraio.

14.   Герасименко О. Cучасна українська еміграція до Італії та зародження нової української діаспори. Українознавство. 2010. № 1. С. 198–205.

15.   Зовнішня трудова міграція населення України / за ред. В. Г. Чебанова. Київ: Інформаційно–аналітичне агентство, 2009. 79 с.

16.   Кривульченко О. Українці–заробітчани в Італії: умови праці та соціальне становище. Незалежний культурологічний часопис «Ї». 2003. URL: http://www.ji­ magazine.lviv.ua/kordon/ migration/2003/kryvulch.htm

17.   Наполітано Т. Глобалізація, імміграція і підприємництво. Римський погляд на інтернаціоналізацію. Трудова міграція як інструмент інтернаціоналізації. Збірка матеріалів комплексного дослідження трудової міграції та ринків праці (Іспанія, Італія, Молдова, Україна, Російська Федерація). Львів, 2010. С. 257–330.

18.   Полякова Ю., Стебелінська Х. Вплив міжнародних міграційних процесів на економіку України. URL: http://www. rusnauka.com/32_PVMN_2011/Economics/2_97694.doc.htm.

a.      Путіні А. Зайнятість та інтеграція. Життя у східноєвропейських спільнотах Рима. Трудова міграція як інструмент інтернаціоналізації. Збірка матеріалів комплексного дослідження трудової міграції та ринків праці (Іспанія, Італія, Молдова, Україна, Російська Федерація). Львів, 2010. С.13–99.

19.   Сапего Г. Специфика иммигрантского труда в Италии. URL: http://credonew.ru/ content/view/969/62/.

20.   Ситікова Л. Стандарт емігрантського життя в Італії (сторінками італійської преси) http://newwave4.org/merediany/83­ standart­emigrant skogo­zhittja­v­italiyi.html.

21.   Тиндик Н. Трудова міграція в епоху глобалізації: інтеграція у світ чи втеча від бідності: монографія. Львів : ЛьвДУВС, 2009. 600 с.

22.   Українська імміграція в Італії, історична довідка та статистична документація / За ред. Н. Шегди та колективу Статистичного досьє «Імміграція Карітас/Мігрантес». Рим, 2006. 13 с.

23.   Calvanese F. Il mercato del lavoro e l’inserimento lavorativo degli immigrati in Campania.

a.      Rapporto di ricerca per Italia Lavoro. Roma, 2004. P. 71–93.

24.   Campani G. Migration and integration in italy: a complex and moving landscape. URL: http://www.migrationeducation.org/38.1.

25.   Il lavoro degli stranieri in Italia. URL: http://www.uila.eu/public/ guide/lavoro_stranieri_in_Italia.pdf.

26.   Italy. Country Report. Work Package 2 / Written by Rossana Cillo and edited by Fabio Perocco University Of Venice Ca’ Foscari Laboratorio di Formazione e Ricerca sull’Immigrazione. July 2007. 31 p.

27.   Nare L. Ukrainian and Polish Domestic Workers in Naples – A Case of East­South Migration http://www.migrationonline. cz/e­library/?x=1966763.

28.   Paciola G. L’impiego degli immigrati extracomunitari in agricoltura: il caso della Calabria. URL: http://www.rica.inea.it/public/it/view_file.php?action=article&id=153&ext=pdf&da ta_type=application/pdf.

29.   Reyneri E. Migrants’ Involvement in Irregular Employment in the Mediterranean Countries of the European Union. International Migration Papers. Geneva. URL: www.ilo.org/public/ english/protection/migrant/ download/imp/imp41.pdf.

30.   Ucraini in Italia. URL: // http://www.comuni­italiani.it/statistiche/ stranieri/ua.html.

31.   Venturini A., Vilosio C. Labour market assimilation of foreign workers in Italy.URL: http://www.cepr.org/meets/wkcn/2/2395/ papers/VillosioFinal.pdf.

32.   Отець Олександр Сапунко: Наші отці завжди закликають людей задуматись: здобуваючи дещо в Італії, чи не втрачаєте щось набагато глибше і більше? URL: http://www.vgolos.com. ua/articles/otets_oleksandr_sapunko_nashi_ottsi_zavzhdy_zaklykayut_lyudey_zadumatys_z dobuvayuchy_deshcho_v_italii_chy_ne_vtrachaiete_shchos_nabagato_glybshe_i_ bilshe_106591.html.

33.   Fedyuk О. An  Ukrainian Mother  Abroad.URL: www.plotki.net/ wie/cms/article/23/ portrait­15.

34.   Сороневич М. Квиток у рабство. Українська газета. 2006. Жовтень.

35.   Сороневич М. Живий товар на цивілізованому ринку. Українська газета. 2007. Лютий.

36.   Терещук  Г. Львів’янин  Ігор Гнат врятував із  сексуального рабства 36 жертв.URL: http://www.radiosvoboda.org/content/ article/25026751.html

Петро Гаврилишин

На світлинах: Історик Петро Гаврилишин. Обкладинка книги Петра Гаврилишина «Українська трудова імміграція в Італії (1991–2011 рр.)».

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка