Актуальне інтерв’ю для «Кобзи» під час ювілейних заходів з відзначення 50-річного ювілею Світового Конгресу Українців (СКУ) надав колишній очільник цієї міжнародної діаспорної організації (1998 – 2008) Аскольд Лозинський (США)
Пане Аскольде, скажіть, будь ласка, як ви оцінюєте нинішню діяльність Світового Конгресу Українців, його керівних органів, закордонного українства в цілому?
Я хочу сказати відкрито – я завжди говорю відкрито – абсолютно недостатньою. Головний докір – за неувагу до проблем східної діаспори, зокрема Росії, Казахстану та ін. країн… Треба і пану Чолію працювати в цьому напрямку, а не займатися піаром, роблячи знімки.
Дійсно, сьогодні у східної діаспори існує багато проблем, зокрема, кричуще порушуються права людей і нацменшин в Росії та окупованому Криму – репресії, багато політв’язнів тощо...
В Росії взагалі – владою ліквідовано дві федеральні громадські організації – Об’єднання українців Росії та Федеральну національно-культурну автономію українців Росії. А посол України у Москві Володимир Єльченко сказав, що це вина української громади, бо вона неправильно зареєструвалася. То його потім за цю русофільську настанову ще й підвищили на посаді, призначивши послом при ООН, коли Україна головувала в Раді Безпеки цієї поважної організації. То якась безглузда політика Міністерства закордонних справ України…
Якщо говорити про роль СКУ у відстоюванні прав людини, то чому, на вашу думку, не працює комісія з людських прав?
Комісія з людських прав зовсім не працює, бо вона була зведена до цього. Я не знаю чому… Було призначено доброго хлопця Петра Штика, який взагалі не діє в тій площині і не має жодного відношення до того, бо ніколи тими питаннями не займався. Довгий час головою Комісії Людський тв Громадянських Прав був професор Юрій Даревич із Торонто. Даревич солідно цікавився тими справами. Пізніше Головою КЛГП був Олександр Басмат – він також до цього питання ставився більш-менш серйозно. Але після останнього Світового Конгресу у Львові чомусь Комісію в нього відібрали… Мені говорив професор Юрій Даревич, що він не міг працювати з тією Радою, тому, що Рада не цікавилася правозахисними справами – вона цікавилася тим, щоб бути в дружбі зі всіма урядами Європи і Америки і робити фото з політиками на пам’ять.
Якими ви бачите перспективи і завдання діаспори з підтримки України та власного розвитку?
Перспективи у діаспори колосальні, тому, що світ зовсім змінився. Сьогодні світ є таким, що дуже багато речників даної країни – живуть в інших країнах. Сьогоднішні комунікаційні мережі є зовсім відмінними від тих, що колись були. Сьогодні упродовж одного дня ви контактуєте моментально двадцять разів на день, скажімо, з українцями в Казахстані чи інших країнах світу.
Сьогодні, дійсно, можна сказати, що, незважаючи на те, де живе пересічний українець - в Казахстані, чи він живе в Америці, чи він живе в Україні, він є рівний українець. Тобто: він стільки може зробити для України, іноді навіть більше, ніж той, що живе в Україні. Тому, що той, що живе в Україні, він дещо обмежений у своїх можливостях.
Можливості в закордонних українців є величезні, але вони не в повній мірі використовуються. Я не знаю чому. Є хвороба знімків і бомбастики – я так це називаю. І то не є корисним – то є негативним, тому що ставити чергове фото у Фейсбук, це не те саме, що робити кропітку громадську роботу, яка має конкретну мету, методологію, яка об’єднує активістів і вимагає інтелекту і волі.
Які, на ваш погляд, українські громади працюють останнім часом більш-менш ефективно?
У якій площині?
В усіх питаннях…
Я можу вам навести приклад Америки. Ми маємо тепер тяжкий горіх… Маємо президента, я би так сказав, слабшого, ніж ми колись мали. Я маю на увазі президента Дональда Трампа. Але що сталося в Америці? Здається, у кожній хмаринці є трішки чогось позитивного. Америка об’єдналася проти свого президента на користь України.
Сьогодні ліві сили, які раніше ніколи не писали про Україну – «New York Times», інші газети – вони так не полюбили цього президента, який є другом Росії, що об’єдналися проти нього навколо України. І якщо ви бачили парад, що відбувся на Хрещатику, то там була репрезентована також американська військова група, але на трибуні з-поміж тих людей, що спостерігали, сидів і міністр оборони США - глава Пентагону Джеймс Меттіс.
Я з повним респектом ставлюсь до всіх держав, але там марширували представники збройних сил одинадцяти країн, і десять з них, хіба що всі разом, можуть конкурувати чи мірятися з Америкою у військовій силі. Тому дуже важливо, щоб ми Америку включили до найбільших союзників України. Тобто, для мене особливо важливим є не європейська інтеграція, бо той безвізовий режим має свої позитиви й негативи, адже повиїжджають мільйони людей з України внаслідок того. Але для мене надзвичайно важливим є НАТО, щоб за Україною стояли 29 країн, які б могли сказати, що напад на Україну (не якийсь там нуклеарний), а коли реально нападуть на Україну, то ми всі разом ідемо боротися за неї. То є п’ятий артикул натівського договору. Це є найважливіше!
В минулому ми мали в цьому випадку ворогів - ми мали Францію, Німеччину, які нас не підтримували. Сьогодні, я думаю, ситуація трошки змінилася: Президент Еммануель Макрон є більш відповідальний, і канцлер Ангела Меркель стала більш чутливою до України – більш відповідальною. То є для нас дуже добре.
Але давайте від геополітики повернемося до проблем східної діаспори, зокрема українців Росії. Що маємо робити в цій ситуації?
Ми мусимо в тій площині тиснути на ОБСЄ, звертатися до відповідної американської конгресової комісії з приводу того, що українці в Росії позбавлені будь-яких прав: не мають жодної української школи, була одна бібліотека на всю Росію (Бібліотека української літератури в Москві. – Авт.), то московські власті не лише її ліквідували, але навіть розправляються із пані Наталією Шаріною, арештували її, півтора роки тримали під хатнім арештом, судили. (Наталія Шаріна – екс-директор БУЛ, звинувачена в розпалюванні міжнаціональної ворожнечі та розтраті коштів, засуджена до 5-ти років позбавлення волі умовно. – Авт.). Власті Росії коло п’яти років тому юридично ліквідували дві українські громадські центральні репрезентації. Дозволяють там українцям час від часу танцювати «гопака», «козачка» якогось. А чогось більш змістовного, наприклад, преса, церква, школа, організаційна робота – вони це зовсім не дозволяють. І цим мусять цікавитися громадські структури, які існують у світі, що займаються захистом людських прав, такі, як: «Human Rights Watch» (міжнародна, неурядова організація, яка займається захистом прав людини більш ніж у 70 країнах світу зі штаб-квартирою у Нью-Йорку, США. – Авт.), «Amnesty International» («Міжнародна амністія» – неурядова організація, заснована у Великій Британії у 1961 році. – Авт.), OБCЄ та ін. – вони мусять усім цим поцікавитись. Але перзе все, має запрацювати Комісія Людських та Громадянських Прав СКУ, яка має готувати документи і листи, вести правозахисті кампанії, підтримувати контакт із потерпілими.
Протягом двох років вирують кадрові й фінансові пристрасті навколо Національного культурного центру України в Москві – ви знаєте про такий. З цього приводу написано чимало статей у пресі, листів на адресу найвищих керівних інституцій країни… Державне управління справами проводить конкурси на заміщення вакантної посади гендиректора цієї установи (я теж брав участь у першому конкурсі – після чого ФСБ РФ заборонило мені в’їзд на територію Росії терміном на п’ять років). Але справа в тому, що тут вже не Кремль з Путіним винні, а наша влада: закрився магазин «Українська книга» при НКЦУ, ліквідовують недільну школу, аматорський театр – тобто, триває розвал єдиного вогнища української культури в Москві і перетворення його в банальний бізнес-центр. Як ви оцінюєте цю ситуацію?
Ця проблема хронічна – як з Посольством України у Москві, так і з Національним культурним центром. Я пригадую такого посла України у Москві – Миколу Білоблодського, який під час нашої зустрічі переконував мене про користь Переяславської угоди…
Згадаймо, знову-таки, це Посольство під керівництвом Володимира Єльченка, коли ліквідували українські центральні громадські структури в Російській Федерації... Росія тисне на Україну різними гібридними способами. Тут вина Росії, але у цьому процесі допомагає і Україна. І це незрозуміло, як незрозуміло, чому Україна дозволяє громадянам Росії, її олігархам закуповувати найважливіші елементи української банкової системи та енергетики в Україні.
Міністр культури України Євген Нищук в одному з публічних виступів цього року говорив, що найбільшою проблемою в Україні є український генофонд чи відсутність його. Культурний центр не підлягає Міністерству культури України, а якійсь гібридній структурі при Адміністрації Президента, що має назву ДУС. Взагалі, Адміністраія Президента тільки профілактично бореться у гібридні війні з Росією, а у справі українізації – не робить майже нічого. В додаток до всього, тут задіяна також корупція, яка процвітає на найвищих рівнях. Боротьба з корупцією, про що говорить Президент, втілюється тільки на нижчих щаблях влади.
Чому, на ваш погляд, СКУ вийшов зі складу Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР)? Це правильний крок?
Це мені незрозуміле. Хіба через особисті пристрасті. УВКР була задумана для того, щоби перебрати функції СКУ, але це не вдалося, і протягом 25 років була плідна співпраця, зокрема, у площині Східної діаспори. Мені здається, що подібно до МЗС, сьогодні СКУ не дуже цікавиться Східною діаспорою.
Ви бачите сьогодні зверхнє ставлення західної діаспори до східної, певну стіну між ними? Як подолати це розділення, якщо воно існує?
Ця стіна існує тільки тому, що немає зацікавлення Сходом з боку верхівки СКУ. Це проявилося навіть у недавніх відзначеннях 50-ліття СКУ, де Схід був просто свідком, а не учасником відзначень. Це мені особливо болить, бо як Президент СКУ у 1998-2008 рр. я присвятив особливу увагу тому, щоби поцікавитись українцями Сходу та об’їхав з цією метою багато осередків Сходу. Повторюю, Схід не є вигідний ані для Адміністрації Президента України, ані для МЗС, ні для верхівки СКУ, бо тут більше проблем, які потребують принципової політики та фондів. У майбутньому ця політика мусить змінитися до тієї, що була весь час до президенства Евгена Чолія, бо інакше СКУ мусить змінити назву на Світовий Конгрес Західної Діаспори (виділено авт.),або просто на відміну від МЗС – на Закордонне міністерство України.
Що б ви побажали діаспорним медіа, зокрема, незалежному сайту «Кобза», які часом працюють на ентузіазмі, розуміючи важливість ЗМІ в нинішньому інформаційному суспільстві? Хто їм має допомагати і яким чином?
ЗМІ – це сумління народу і людства. Ви повинні мати великі привілеї виступу і недоторканності, як ніхто, але ви не смієте зловживати цим і завжди повинні пам’ятати, що ви маєте настирно працювати на ентузіазмі і задля добра людства та нашого українського народу. Ви не смієте ставати речниками будь-якої влади. Це включає також власників вашого засобу чи підприємства. Незалежність і сумлінність – головні принципи вашої діяльності.
Дякую за змістовну й відверту розмову!
Бесіду вів Віктор Гіржов
- Кадр із фільму про історію СКУ (на екрані – Аскольд Лозинський). Кадр із фільму про історію СКУ (на екрані – Аскольд Лозинський).
- Аскольд Лозинський був зачарований виступом оркестру «Високий замок» під час Гала-вечора у Львівській Політехніці. Аскольд Лозинський був зачарований виступом оркестру «Високий замок» під час Гала-вечора у Львівській Політехніці.
https://kobza.com.ua/svitovyj-kongres-ukrajinciv/5547-askold-lozynskyi-meni-zdaietsia-shcho-sohodni-sku-ne-duzhe-tsikavytsia-skhidnoiu-diasporoiu.html?tmpl=component&print=1&layout=default&page=#sigProGalleria75296cebb1
На світлинах: Аскольд Лозинський, Львів, 29 серпня 2017 р. Кадр із фільму про історію СКУ (на екрані – Аскольд Лозинський). Аскольд Лозинський був зачарований виступом оркестру «Високий замок» під час Гала-вечора у Львівській Політехніці.
Фото автора.