Володимир Опанасович Яловега в клубі „Червона Калина”.Розповідь про долю нашого земляка, достойного нащадка чесної і роботящої полтавської родини

Уральські українці будують і майструють, лікують і пишуть книги, створюють пам’ятники та ракети. Так склалося, що вони живуть і працюють на благо Росії, тут народились їх діти та внуки (про деяких  з них ми розповідали в нашому альманасі „Червона Калина”, який вийшов на початку цього року). Більше того, у декого з уральських українців навіть батьки народились в Сибіру, Казахстані чи Башкирії. Але майже всі пам’ятають, „чиїх батьків діти” вони самі, а також по змозі прагнуть, щоб і діти їх теж не забували своїх коренів, розуміли мову, цікавились історією, культурою, звичаями своїх предків,  знали свій родовід. Такий основний напрямок  шестирічної діяльності нашого українського клубу. Хоча, чесно кажучи, без будь-якої підтримки робити це ой як нелегко!

В московській Бібліотеці української літератури є прекрасний клуб „Родичі”, де частенько збираються українці, щоб узнати про когось із своїх земляків - відомих чи й не дуже, щоб згадати Батьківщину. Беручи за приклад той московський клуб, ми також щосуботи збираємось в нашому клубі „Червона Калина”, до нас приходять все нові й нові земляки. Сьогодні нам хочеться розповісти про одного з багатьох наших земляків, який живе в гірничо-уральському місті Златоусті.

Яловега Володимир Опанасович народився в 1949 році в Башкирії, в українському селі Перше Алкино (за прізвищем поміщика, якому в ХІХ ст. належало село). Як пригадує сам Володимир Опанасович, в їх Благоварському (тепер Чишминському) районі були ще й інші українські села з такою ж назвою: шосте, сьоме, дев’яте Алкино...

Володимир Опанасович з щемними почуттями згадує своє надзвичайно мальовниче село на березі красивої річки Чермасан, яка впадає в ріку Білу. Тепер його вже немає на карті, як і багатьох інших сіл у нашій країні. В селі люди між собою розмовляли переважно українською мовою, дотримувались батьківських звичаїв, співали рідних пісень.

Діда звали Самійло Якович, в Україні жив він у селі Нехвороща Полтавської області. Батько Володимира - Опанас Самійлович народився там у 1906 році, і його ще малим хлопченям в столипінські часи привезли в Башкирію. Роботяща сім’я  збудувала хату, обзавелась господарством, підростали діти. Володимир пам'ятає фотографії на стінах рідної хати в рамках під рушниками, на покуті – ікони, теж в  рушниках. Батько працював бухгалтером, пройшов усю війну. Мати – Софія Павлівна – вела домашнє господарство, дітей в сім”ї Опанаса Яловеги народилось одинадцятеро, в живих лишилось семеро. Сестри Надія та Віра живуть на Уралі, брат Михайло - офіцер в Уссурійську, ще два – в Башкирії. Сам Володимир після 8-го класу закінчив індустріальний технікум в Уфі за спеціальністю «механізація лісозаготівельних підприємств», працював механіком на комбінаті „Башліс”, а в 1973 приїхав у Златоуст.

 В газеті „Златоутовский рабочий” від 15 серпня 2008 року вміщена стаття Миколи Данилевського „Радость повседневного труда”: „Среди корифеев рационализаторского дела  в нашем городе почетное место занимает Владимир Афанасьевич Яловега, начальник производственно-технического отдела городского автотранспортного предприятия (АТП). Много лет был председателем ВОИР, членом городского совета Всероссийской организации изобретателей и рационализаторов. Есть на счету и победы, почетные места в конкурсе новаторов. Знаю его всегда уравновешенным, умеющим решать сложные производственные задачи. В свое время Владимир Афанасьевич съездил в Польшу на завод-изготовитель автобусов „Ельч” для приобретения опыта по их обслуживанию, изучил формы оплаты труда, которые и внедрил в своём АТП. Для реконструкции цеха резинотехнических изделий нужен был мощный пресс, который и был сконструирован и изготовлен под его началом”.

Володимир Опанасович шанована людина в Златоусті, він допомагає в підготовці молодих кадрів, організації технічної бази у професійному училищі № 111 та індустрійному технікумі імені Аносова. Вже десять років очолює державну екзаменаційну комісію у автомеханіків металургійного технікуму.

У Яловег - дружна сім’я, разом з дружиною–педагогом виростили двох достойних доньок. Старша Олена захотіла повернутися на землю своїх предків, сама поїхала й вступила до Київського університету, стала перекладачем, кілька років працювала в Німеччині, тепер – у Москві. Ольга теж здобула вищу юридичну освіту.

Знаю не один десяток українських сімей в нашому місті. Там, де хоч одне з подружжя є українцем, завжди зберігаються старенький рушник та „Кобзар” Тараса Шевченка, а на столі часто бувають вареники та борщ, і при кожній нагоді й досі співаються старовинні українські пісні. Ці люди роботящі, повні енергії, життєдайної снаги й різних талантів, вони тут є представниками свого народу – працелюбного, щирого й гостинного, з пісенною душею, щедрою на добро й красу, якою наділила їх рідна земля, їх батьківське коріння. Й нинішня незалежна Україна може пишатися своїми дітьми, де б вони не жили.

На світлині: Володимир Опанасович Яловега в клубі „Червона Калина”.

Лідія КОБЗАР.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка