Друк
Розділ: Рушники (Златоуст)

Кобзар Іван Несторович – 2007Спогади, написані їм самим

Кілька років тому, померла моя мама Ганна Іванівна Кобзар, і тато мій Іван Несторович залишився сам у хаті, було йому тяжко і одиноко, особливо зимою, як було мало роботи, яка так рятувала його літом. Я живу далеко – на Уралі, пишу йому листи, а приїздити часто не можу, тож і помогти чимось своєму татові не могла. А так хотілося відволікти його від тяжких думок, тому й стала просити його написати спогади про своє життя.

Давно хотілося мені мати розповідь про своїх предків, щоб і діти та внуки наші знали свій родовід. Минулого літа я нарешті таки приїхала в Андріївку і взяла татові записи, набрала їх на комп’ютері й оце надсилаю вам, майже без змін. Як оповідь про життя української сільської людини-трударя, в буремні роки ХХ століття. А ще можливо, хтось із читачів і собі захоче узнати про своє коріння, та й почне розпитувати батьків, бабусь про своїх предків, укладати з дітьми для правнуків свій родовід.

В молоді роки ми мало цікавимось життям своїх батьків та дідів, бо націлені у майбутнє, безкінечні буденні клопоти не дають часу на осмислення свого життя. Зараз умовляю свого тата написати все, що знає про рідню своєї матері та батька - Кобзарів та Кривуль, а також про рідню моєї мами, а його дружини – Кузніченків та Мізерних. Бо вже ніхто, окрім нього не зможе про них нічого розповісти.

Хотілось би почути враження од цієї нехитрої, майже без емоцій, розповіді мого батька Кобзаря Івана Несторовича.

Лідія КОБЗАР.

1. БАТЬКИ

Батько мій Кобзар Нестор Микитович (?-1930) з бідняків родом із села Рогозянки, а мати – Неоніла Данилівна Кривуля (по-вуличному - Коржі) (1988 -1978) - із середняків. Матір мою оддали заміж проти її волі. Жила вона з батьками в сусідньому селі Катеринівка біля церкви. Батько її, Данило Кривуля, любив випити, і до нього часто заходив Микита Кобзар, який приїжджав у Катеринівку на ярмарок коло церкви. Ото якось за чаркою і домовились між собою засватати своїх дітей, та й заставив Данило Кривуля свою дочку Неонилу вийти заміж за свого сина-вдівця Нестора Кобзаря в сусіднє село Рогозянку.

В 1929 році у Велико-Бурлуцькому районі Харківської області в селі Рогозянка Первошевченківської сільради проходила колективізація. Усі жителі здавали в колгосп худобу і все своє майно: волів, коней, плуги, сівалки, борони, культиватори і кінні молотарки та віялки. Мої батько та мати теж, як і всі, здали в колгосп пару волів, коня, сівалку, борони, культиватор, плуг, гарбу, воза і землі п’ять десятин. А хто не хотів поступати в колгосп, - які жили багатше, у тих забирали все силою, а їх самих вивозили в Сибір. Отак і організували в нашому селі Рогозянці колгосп, який найменували іменем Косіора.

Нас у сім’ї було десять душ: батько, мати й діти - Василина (1912 року народження), Харитина (1918), Омелько (1920), Катерина (1922), Олександра (1924), Микола (1926), я – Іван (1927) і найменша Клава (1929). Батько вернувся з громадянської війни хворим, був поранений в груди, в колгоспі робив сторожем в дитячих яслах, і в 1930 році він помер, мені було тоді три роки. А мати осталась з нами – восьмеро малих дітей. Стала робити в колгоспі на різних роботах, а найстарша Василина пішла в радгосп за три кілометри од нас, там робила в столовій та в пекарні. Друга сестра - Харитина ходила на роботу в колгосп.

2. ГОЛОД

І тут настав 1933-й рік, і був страшний голод. Ми всі дома голодували. Мама ходила в Росію, в Бєлгородську область, возила туди полотно, скатерті, сорочки та рушники вишивані, ходила там по селах і міняла на куски хліба.

Мені було шість рік і я кой-коли бігав у сусідній радгосп до найстаршої сестри Василини на пекарню, а вона мені крадькома виносила в посадку кусочок-другий хліба. Зрідка тайком приносила нам і додому то кусочків хліба, то жменю пшона. Вона дуже боялася, бо за це її могли судити й одправити в Сибір або на Соловки.

В той свинорадгосп привозили комбікорм: зерно фуражне та сухарі - годувати свиней і коней. На свинофермі робив наш брат Омелько, та людям строго не можна було взяти ні малого кусочка, ні жмені комбікорму в карман. Тоді Омелько поїхав у Дергачівський район, де жив мамин брат Антон. Дядько і влаштував його в буфеті продавати хліб. Омелько проробив там усього чотири місяці. Одного разу получив на пекарні хліб, віз його з візником у буфет. Дорогою відломили кусочок теплого хліба і з’їли. А у тому хлібові був миш’як – сильна отрута.. Візника врятували, а мій брат Омелько в 14 років помер. Там його і поховав дядько Антон.

А ми, малі діти, дома збирали лободу, насіння з калачиків, на болоті смикали рогіз і варили з молоком. Зимою ходили на радгоспне поле шукати моркву. Мені йшов шостий рік, я ходив у ясла, там нам потроху давали їсти. Недалеко од Рогозянського кладовища варили для робочих куліш у великому котлі. Кухарка увечері не мила котел, і я по дорозі з ясел додому залазив у нього і вилизував. Як застану собаку в котлі, то вижену її, а сам залізу.

В Рогозянській початковій школі директором був Василь Іванович Савченко, якого ледь не засудили за те, що не здав державі усі продукти, - він у школі мав трохи пшона для того, щоб варити малим школярам куліш та хоч трохи їх підгодовувати..

У нас вдома була хороша корова, тому ми й вижили в той страшний 33-й год. Одна тільки Клава, найменша сестра хворіла рахітом і від того померла. А людей в селі від голоду вимерло багато. Було, йдеш, а воно лежить під тином пухле, вже й їсти не просить. По селу їздили спеціальні команди, збирали померлих на воза і ховали в одній могилі.

Уже у 80-х роках вчитель В.І.Савченко розпитував старших рогозян про той голод і складав списки померлих та посилав їх в область.

3. МОЇ СЕСТРИ

Найстарша сестра Василина робила в радгоспі до 1934 году, а тоді вийшла заміж і з чоловіком Семеном переїхали аж у Дворічанський радгосп, жили там до самої війни. Як її чоловік пішов на війну і не вернувся, вона повернулася знову в радгосп, який відтоді й досі зветься Андріївським. На початку 50-х років у нас в Рогозянці робили контору робочі з Куп’янська, за одного з них – Бондаренка Олексія - вона вдруге вийшла заміж. В Куп’янську вони відбудували гарну хату і жили собі, тільки дітей у них не було. Її чоловік робив у школі № 1 кочегаром, а як помер, Василина робила до пенсії на паливозаправочній станції, і в 1999 році померла.

Сестра Харитина поїхала в Харків на завод ХТЗ (Харківський тракторний завод), який там почали будувати, там вона і заміж вийшла й робила аж до війни. У війну завод евакуювали в Сталінград, із заводом – і робочих. Вони рили окопи, поки й туди підійшов фронт. Чоловік її там у боях загинув, маленький син теж помер, а вона пішки од Сталінграду прийшла додому. Робила в колгоспі, а як вже зовсім захворіла, то жила з нами. В 1953 році вона померла, бо в неї було дуже хворе серце, її ми сховали тут, в Рогозянці.

Катерина вивчилась на тракториста, робила на тракторі в колгоспі, а потім вивчилась і на шофера, й робила в Чугуївській автоколоні, де її й застала війна. Після війни вона поїхала на Донбас в город Краматорськ, там робила на машинобудівному заводі кранівницею до самої пенсії. В 1958 році в неї народилась дочка Валя, жила там спочатку в комунальній квартирі, а потім в однокімнатній. Сестра Катерина померла в 2002 році. Валя замужем за другим чоловіком - Застава Михайло, у неї старша дочка Наташа, а менша – Даша.

Ще одна сестра – Олександра поїхала в Куп’янськ, там вийшла заміж за Волошина Івана, родом із Запорізької області. Шура з чоловіком робили на силікатному заводі, там вона і померла. У них є двоє жонатих синів – Микола з жінкою Світланою мають двоє дітей: Ірину та Руслана, в Ірини з чоловіком Ігорем теж двоє дітей, а Руслан ще не жонатий. Віктор з жінкою Зіною теж мають двоє дітей і двох онуків.

А брат мій Микола 1924 року народження, змалку в колгоспі пас волів аж до самої війни, він гарно грав на балалайці, співав гарно і він, і всі мої сестри. А у війну, як вже наша армія гнала німців, йому сповнилось 18 рік і він пішов на фронт. Спочатку в Кислівці біля Куп’янську проходив курс підготовки. Моя мати ходила його провідати, а він якраз захворів і попав у госпіталь. Тоді я сам пішов його провідати, та не застав, бо їх вже погнали на фронт під Харків. В тяжких боях під Ізюмом він пропав без вісти. Так і не знаємо, де його могила, мабуть, остався на дні річки Сіверський Донець, бо там було, казали, справжнє пекло. Так про це розказував нам односелець Гаврило Федоренко, який був разом з нашим Миколою, і повернувся звідти без руки.

Мати наша ждала сина Миколу, мабуть, до кінця свого життя, хоч і получала за нього пенсію спочатку 12, а потім 18 рублів. Вона померла в 1978 році на 90-у році життя.

4. ШКОЛА

Мені було тільки шість років, ще я не ходив у школу, а вже робив у колгоспі. На полі боронували кіньми ріллю з хлопцями, яким було років по п’ятнадцять. Бригадир наказував їм:

- Дивіться, хлопці, за оцим малим Ваньком, щоб він не ходив по ріллі, а сидів верхи на коні, а то його коні затопчуть.

Ходив я на роботу поки і в школу в перший клас пора було йти. Перед школою мене визвали в контору і дали премію за роботу – п’ять рублів!! Який же я радий та гордий прибіг додому! За ті гроші покупив усі книжки та зошити собі і своєму братові Миколі, який тоді вже був у третьому класі. Так почалось моє навчання у школі.

Жили ми дуже бідно. Ще ж були дома мої сестри Катерина та Олександра, і ми з Миколою, а мама сама робила в колгоспі за трудодні. На трудодні продуктів давали мало, ще й податки були на домашнє хазяйство. В школу ходити нам не було в чому - ні одягтися, ні озутись. Як почалась війна, я саме закінчив п’ять класів, а більше уже не зміг, хоч і дуже хотів вчитись.

5. РОБОТА КОЛГОСПІ

З початком війни школа закрилась, а я почав ходити на роботу. Косили косами з грабками хліба – жито і пшеницю. Косити вручну та ще з грабками було важко. Мужиків не було, самі жінки косили та я з ними. Як в обід сідали відпочивати, я сплітав із житньої соломи косички і з них зшив бриль.

Мені було 14 років, як почалася війна. В Рогозянці німці не стояли, а тільки був призначений староста. Одного разу зібрали обоз з продуктами для відправки їх німцям у район. Староста наказав мені везти той обоз в Бурлук. Та моя мати ледве ублагала його не посилати свого сина, бо тоді багатьох підлітків з України відправляли в Германію.

В 1943 році, як наша армія погнала німців, пішов я на курси трактористів і вже у 1944-у робив на тракторі. Мені тоді було шістнадцять років. А в 1948 році мене послали на курси механіків у Рокитянську школу Нововодолажського району, та я там дуже захворів на гастрит і не довчився. Через хворобу не зміг робити і на тракторі.

В колгоспі я спочатку робив на млині а потім перейшов у плотню, був і завгозпом, і експедитором, потім перейшов у будівельну бригаду. Строїли ми колгоспні сараї, вкривали їх соломою, це було дуже важко і холодно, бо припадало на осінь, як починались холоди. Зимою їздили в ліс по дерево, їздили по бездоріжжю та по холоду. Було приїдемо під вечір до Кочетка під Харковом, поставимо коней в колгоспний сарай, а самі там же, в сараї, на соломі біля коней і ночуємо в морозні ночі. А вранці запрягаємо коней і їдемо в ліс, навантажуємо дерево на сани, і на тому мерзлому дереві їдемо додому весь день до вечора. А на другий день знову треба туди ж по дерево.

Як не їхали, то ремонтували в плотні вози, робили ярма для волів. Тоді відпусток та вихідних днів і не знали. Вечорами дома у своєму сараї я робив собі двері, вікна, столи і всякий дріб’язок: табуретки, карнизи на вікна, рамки для фотографій, зробив навіть шифоньєр. А ще робив з лози верші, зимою ставив їх в ополонку на річці і в них ловились в’юни, попадались і лини.

6. ХАТА

Хата у нас була стара. Та ще її розбив грім. Це сталося у перший день війни, якраз 22 червня 1941 року у нас вночі був великий дощ з грозою. Грім ударив у нашу хату й наполовину її розбив: повидувало рублені стіни, а вікна та двері повиривало й поламало. Я тоді підремонтував та перекрив ту хату.

А вже у 1947-у мене послали на 16 днів у П’ятницькій ліс. Там ми рубали цілу ділянку площею в 70 соток. Два годи потім возили той ліс у колгосп. Дуже товсте дерево пиляли в Печенігах на пилорамі і перевозили дошки, а тонше дерево прямо з лісу возили в колгосп. З нього в колгоспі строїли різні сараї та виписували людям. Тоді і я виписав собі чотири горбилі.

Скоро у нас почала валитись хата, і я весною 1958-го вирішив збудувати нову. Стара хата ще стояла, а я кругом неї заклав фундамент з червоної цегли, а потім удвох з своєю Галею ми розбирали стару хату. Дерево тоді вже подорожчало до 450 рублів за один кубометр. В сільраді нам, чотирьом будівникам, дали наряд у Вовчанське лісництво по півтора кубометри соснового дерева. Ми його заготовили самі вчотирьох: я та Пустовар Микола Андрійович, Руденко Василь Васильович і Савченко Степан Гаврилович. Потім ще у Бурлуцькому лісництві мені дали два кубометри лісу і один кубометр дубка по 450 рублів. З того дубка я зробив нижню основу хати, а верхню – із сосни. А стіни засторчував деревом од старої хати і попланкував, щоб уліпити глиною.

Треба було на зиму увійти в нову хату. Я попросився сторожем на баштан, посаджений по молодому саду через дорогу напроти нашої хати.

І до осені я зробив свою хату, все робили ми самі з моєю жінкою Галею. Вікна та двері я заготовив ще раніше, очерет на кришу теж уже був заготовлений. А стіни вліпити допомогли добрі люди - толокою. Гуртом зробили заміс глини і до обіду вліпили всю хату. А як в обід подоїли та вигнали в череду корів, всі обідали в нас у дворі й гуляли з музикою, піснями й танцями до самого вечора.

Штукатурили та білили ми вже самі. Було дуже трудно робити в колгоспі і строїтись, та ще ж і діти малі: хлопцям Вані та Колі всього по три годи було, все літо жили ми в сараї. Це вже через кілька років, як обкладав хату білою цеглою, тоді вже діти – Ліда та хлопці - помагали розвантажувати його з машини і підносити мені до хати.

Треба було поставити й нові сараї та погріб. Сарай для худоби - корови, теляти і свиней зробив з ракушняку й обіклав білою цеглою, а всередині - червоною. Ще зробив сарай з білої цегли в дванадцять метрів довжиною і чотири шириною. Там були чотири частини: літня кухня, комора для зерна, майстерня, сарай для вугілля та дров і ще окремо - для курей. Все це я робив сам, і не в робочий час, бо треба було щодня йти на роботу.

7. БРИГАДИР

В 1960-му мене поставили бригадиром садово-городньої бригади – на місце мого сусіда Петра Жегуся. В бригаді у мене були літні жінки, яким скоро на пенсію, або призначені на легші роботи.

Зимою ми робили в саду снігозатримання та обрізку яблунь, закладали гній у парники для обігрівання розсади. Гній підвозили з ферми трактором з саньми. Звечора тракторист поставить трактор біля бурта з навозом, а я сам до ночі навантажую гній на сани вручну вилами. Вранці трактор підвозить сани до парників і я з саней сам його розвантажую. Тут приходять жінки й ми з ними укладаємо навоз у парники. А трактор тим часом їде розвозити корм на фермі. І отак робимо, поки не закладемо усі парники. А їх усього було сто кубічних метрів.

Весною готовили розсаду капусти, помідорів, перцю і всього, що треба було. У парники сіяли в березні, до 10-го числа вже усе насіння було посіяно, а в квітні вже й висаджували в грунт розсаду і сіяли всі овочі.

Площа огороду була всього тринадцять гектарів, та овочів було дуже багато. І в саду яблук та вишень теж було багато. З яблук і ягід робив вино, вина у мене в колгоспному підвалі було три з половиною тисячі літрів, вино настояне, хороше, міцністю 18*. А перший сорт всіх фруктів та городини здавали за планом у державу. План завжди перевиконував. А крім плану, як тільки починали збирати урожай, то з усіх кінців району та навіть з області їхали до мене за всякими овочами, яблуками й вишнями.

Кожен день у мене на полі цілий базар, бувало машин по тридцять в день приїжджало. І всі загружалися кому скільки треба було. Ще було і за пів-району в державу план здавали, за що получали премію кожен рік і я, і жінки в бригаді. Перший рік я получив премії 800 рублів і купив собі мотоцикл „ИЖ-Юпитер” без коляски. В 1965 році мене нагородили медаллю „За трудову доблесть”.

Один рік зимою мене попросили підмінити начальника дільниці Жегуся Петра, який взяв відпустку. І я весь місяць робив за нього - в основному на фермі, де зимою було найбільше роботи. Коли Жегусь вийшов після відпустки на роботу, то доярки і всі на фермі почали настійно просити голову і правління колгоспу, щоб начальником ділянки поставили мене. Два дні я упирався, не хотів приймати, та люди і начальство мене заставили прийняти усе хазяйство. А господарство було немале: три тисячі гектарів поля, свиноферма, молочнотоварна ферма, птахоферма, сад та огород, тракторна бригада з майстернями...

Так до 1974 році я робив начальником ділянки на окремому госпрозрахунку. Орної землі було дві тисячі гектарів, сіяли усі культури: пшеницю, цукрові буряки, ячмінь, овес, просо, гречку, соняшники, кукурудзу, горох, кормові трави. Буряків було двісті гектарів, овочів тринадцять, а садів двадцять три гектари. Надої молока були по чотири тисячі і більше в рік на одну корову, урожай сахарних буряків по 350 центнерів з кожного гектара, а бувало і по 400 ц. За хороші показники був на Дошці Пошани в районі, нагороджений медалями „За трудову доблесть”, „Победитель соцсоревнования” і багатьма Почесними Грамотами Правління колгоспу та райкому партії.

8. НАША СІМ’Я

Ще в 1948 році, як робив на тракторах, я оженився. Узяв за жінку Кузніченко Галю Іванівну. І в 1949 році народилася у нас дочка Ліда, а в 1954 році народилися сини-близнюки Микола та Іван.

Ліда закінчила Полтавський педагогічний інститут і три роки вчителювала в середній школі № 1 м. Алупки біля Ялти. Там познайомилась з курсантом Севастопольського військово-морського училища Шалдугою Анатолієм, родом із Сахновщини, а як він закінчив училище, вийшла заміж і виїхали в Сєвєроморськ за Мурманськом. У них народилася дочка Лена, роди були важкі, дитину оживляли довго, тепер у неї церебральний параліч, не може себе обслужувати. Потім їх сім’я переїхала в Златоуст Челябінської області. Там у них народився син Костянтин, який закінчив у Петербурзі воєнно-морський корпус і тепер служить офіцером в Сєвєродвінську Архангельської області. Зараз Ліда з Леною остались в Златоусті удвох, бо Анатолій, батько Лени, знайшов другу сім’ю. Ліда доглядає 34-літню дочку та займається культурно-освітньою роботою: організувала в Златоусті український клуб „Червона калина”, а при товаристві інвалідів - літературний клуб „Ліра”. Вона випустила кілька своїх книжок з віршами та прозою і два альманахи. Вся та її робота не оплачується, а підробляє вона в нотаріуса перекладами документів з української мови на російську.

Син Ваня вивчився спочатку на годинникового майстра, а потім на механізатора. Робив на тракторі, а пізніше за станом здоров’я перейшов у майстерню наладчиком. Ще як тільки він народився, то сильно захворів на запалення легенів, його лікували щороку надто сильними дозами антибіотиків, які тоді ще тільки появились. У нього ця хвороба перейшла в хронічну, він і досі часто та сильно кашляє. Зараз із майстерні перейшов у середню школу нічним сторожем. Його жінка Оля теж робить у школі в столовій. У них є дочка Аня, вона вчиться в тій же школі.

Син Коля після восьмого класу поїхав у Куп’янську школу, бо у нас в Андріївні ще не було повної школи. Жив він у моєї сестри Василини. Після школи вчився на шофера і пішов у армію. Служив у Києві. Після служби вернувся в Куп’янську і почав робити на автобусі, він висококласний шофер. Як оженився на Тані Мизерній, то ми з сватом купили їм в Куп’янську гарний дім. У них народилося дві дочки: Оксанка та Маринка. Вчились вони обидві в Харківському інтернаті, бо в них слабий зір.

Коля з Танею розійшлися, їх дочки вже вийшли заміж, він їм купив двокімнатні квартири, добре допомагає грошима. Сам він отримав у спадок хату моєї сестри Василини, усе сам наново дуже гарно переробив і живе з своєю другою жінкою Олею. Вона робить в АТП табельщицею, а Коля на великому автобусі „Мерседес” їздить по Україні і за кордон. Його старша дочка Оксана торгує кондитерськими виробами, а її чоловік Віталій не робить, їх дочка Катя - відмінниця в школі. Чоловік Марини Юра працює електриком, у них є малий синок Женя, Марина зараз із ним дома.

Моя жінка Ганна, поки хлопці наші були малі, робила в дитячих яслах, а тоді в огородній бригаді, пізніш – завідувала побутовим комбінатом, а звідти перейшла в контору інженером по кадрах. Як ми переїхали в Андріївку в нову хату і вже вийшли на пенсію, то ще обоє робили на фермі недалеко від дому: я - нічним скотарем, а Галя – обліковцем молока. До нас щоліта приїжджали діти та онуки, все літо була Ліда з Леною, а пізніш і з малим Костею. А як у 1996 році появилась у Вані та Олі мала дочечка Аня, тоді вже, хоч уже в її бабусі було слабе здоров’я, ми з нею няньчились щодня.

10. В КОМУНГОСПІ

У 1974 році у нас через Андріївку робили асфальтовану дорогу республіканського значення. В той час ми з Рогозянської молочнотоварної ферми возили молоко на сироварний завод у райцентр Великий Бурлук. Восени та весною машини буксували в грязюці, а трактором возити було збиточно і трудно. Якось зустрівся я в конторі з начальником управління сільським господарством району і почав йому казати:

- Поможіть нам зробити дорогу до Рогозянської молочно-товарної ферми – всього два кілометри од траси в Андріївці. Я вже питав у бригадира-дорожника, як це зробити. Той сказав, щоб дали їм наряд, тоді зроблять, а без наряду не можуть. – Так я і пояснив начальнику районного управління, - щоб районне начальство випросило наряд у Москві, та вони відмовили. Тоді я написав письмо у Москву од себе: „Председателю Госплана тов. Байбакову...” З Москви прийшла відповідь у Бурлук - в райвиконком. Мене викликав голова райвиконкому Соловйов Василь Іванович, а нашому голові колгоспу наказав звільнити мене з посади начальника ділянки і перевести на другу роботу.

Тоді голова колгоспу і запропонував мені організувати комунальне хазяйство в колгоспі. Так в 1974 році я став головою комунгоспу. Роботи було багато. Почав забезпечувати людей газом, в кожен двір завіз газові плити і газові балони. Завозив будматеріали та різні товари і в колгосп, і для людей: краску, шифер, дерево, цеглу, кришки для консервування – всього й не згадаєш... Люди навіть з сусідніх районів приїжджали за якимись дефіцитними товарами. Привозив вугілля, дрова, газ у балонах. Збудував на колгоспному дворі столярну майстерню, закупив станки деревообробні і пилораму. Купив машину-грузовик трьохтонний і моторолер – розвозити газ. Для газових балонів построїв склад і там держав двісті штук резервних балонів.

В Рогозянці обгородив кладовище стовпчиками та штахетником, щоб туди худоба не заходила. Такі ж стовпчики й штахет привозив і для людей. В колгоспі построїли сараї з шлакоблоків. Ті шлакоблоки я возив із Харкова прямо з заводу вагонами. А з Куп’янська возив машинами силікатний цеглу із заводу. З цієї цегли багато людей понабудували собі дома, збудували нову двоповерхову школу, склади для зерна і ще багато чого. Ціла вулиця домів виросла в Рогозянці, її назвали Садова. Ті дома колгосп виділяв в першу чергу для молодих сімей.

11. НОВА ХАТА

Хата наша і сараї були укриті очеретом та соломою, я писав у райвиконком заяву на шифер для покрівлі, та звідтіля так і не дождався. А поміг мені голова сусіднього Шипуватського колгоспу – дав біміту укрити сарай. Він ще раніше, як робив у райвиконкомі, помагав мені добути червоної цегли на погріб, написав у розпорядженні: терміново відпустити тисячу штук цегли постраждалому від пожару; і машину дали з міліції. А шиферу на хату допоміг добути директор сільгосптехніки Розбаум.

Коли син Іван оженився, я попросив у голови колгоспу Мулика хатинку для нього, а він одказав: будуй сам. Тоді я кинув свою роботу в комунгоспі, який я сам з нуля створив, пішов на ферму нічним скотарем, і почав будувати дім на дві половини – собі й синові. Будматеріали купував по всіх складах, де мені тепер уже все було відоме, а транспорт мені давав директор сусіднього Андріївського радгоспу Матяш Андрій Трохимович, бо я раніше допомагав йому діставати наряди на силікатну цеглу. Поки я допомагав, до мене п’ять разів приїздили перевіряючи з ОБХСС. Та у мене й досі зберігаються всі документи на усі матеріали і на транспорт, який наймав, і договір з каменярами, які викладали стіни з цегли і шлакоблоків. А всі інші роботи я робив сам: в домі - поли, вставляв вікна, двері, а у дворі - сараї, хліви, гаражі, погріб – і собі, й на синовій половині двору. Через два роки - в 1981 році переїхали ми в новий дім у сусідньому селі Андріївці.

12. НА ПЕНСІЇ

Сам я продовжував робити на фермі поки й пішов на пенсію. Роботи вдома по хазяйству багато, без діла не сидітимеш: худоба, сінокіс, огород, літню кухню і гараж строїв, воду та газ проводив, робив на продажу віники та мітли. Моя хазяйка Галя померла в 2002 році 2–го червня. Остався я сам у домі. Вже тепер в домі проведено газ, тепло, у дворі є вода, пенсія непогана, та здоров’я все менше, бо вже мені 79 років.

Та все ж таки весь город в 50 соток обробляю ще сам. Правда, картоплі посадити вже два годи наймав, а то усе сам саджаю й обробляю, і збираю. Картоплі у мене завжди повен погріб, ще й продаю. Кожен рік кабана ріжу, половину віддаю синові Миколі, а другу половину варю на тушонку, і як Ліда приїде, у мене завжди для неї є тушонка і сало. Минулий рік я зробив сарай синові Іванові для корови і для свиней – теплий, хороший.

Получаю на пай зерно – 5 центнерів і цукру два мішки . За майновий пай не получав нічого, так тепер переходимо до другого хазяїна – до Хачика, який живе в сусідньому селі Шипуватому. Він обіцяє платити за майнові паї, а також обробляти наші земельні паї і за них платити проценти – зерном, цукром, борошном, олією і грошима. Ну побачимо, як воно буде. В Шипуватому люди ним задоволені, він турбується про них.

Зараз зима, я нічого не роблю дома. Зготовлю собі поїсти та корові дам сіна і води. Оля – Іванова жінка - вранці принесе літр молока, розкаже новини. Коля з Куп’янська їздить до мене не часто - разів два на рік, бо в нього робота на автобусі у приватника без вихідних і без відпусток. А Ваня також не дуже часто заходе, та і його дочка Аня підросла і вже мало провідує. Отож тепер сиджу сам у хаті - перебираю письма від Ліди та передумую усякі думки.

З бабусею Неонілою та т. Харитиною

Ганна (Галя) Кузніченко та  Іван Кобзар після весілля

Кобзар І.Н. в колгоспному саду.

Наша хата в Рогозянці – 1968 р.

І.Н.Кобзар в Алупці - 1971рік ( де я вчителювала в СШ № 1)

З внучкою Анною. Остання мамина весна-2002

Улюблені  мамині  півонії

На світлинах: Кобзар Іван Несторович – 2007. З бабусею Неонілою та т. Харитиною. Ганна (Галя) Кузніченко та Іван Кобзар після весілля. Батько в колгоспному саду. Наша хата в Рогозянці – 1968 р. iІ.Н.Кобзар в Алупці - 1971рік ( де я вчителювала в СШ № 1). З внучкою Анною. Остання мамина весна-2002. Улюблені мамині півонії.

Іван КОБЗАР,

село Андріївка, Велико-Бурлуцького району Харківської області

Україна, 62642 2006 рік

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.