Лідія КобзарУривки з повісті 

Одного разу моя донька Оленка мені сказала:

- Мамо, напиши і про мене!..

- Що ж про тебе написати?

- Як я була маленькою. І як тоді все було добре! Ми тоді  всі були щасливі...

Я пообіцяла та скоро забула. Але донька мене запитувала:

- Ти вже почала писати?.. А от про це ти теж напишеш?

Я зачитувала їй написане, а вона або схвалювала, або щось уточняла, поправляла:

- Ні, це було ось так... А це треба перенести наперед...

Ось так і вийшло, що ми працювали над рукописом удвох. Це було починання Лени, вона мене надихала, змушувала, нагадувала деякі епізоди, уточняла деталі, допомагала вивершити композиційно. Таким чином, ця маленька повість про дитинство моєї доньки Оленки написана мною в співавторстві з нею – головною героїнею.

Зізнаюсь іще, що  думала про потаємне: якщо вона колись залишиться без мене, то їй же захочеться з кимось поділитись своїм дорогим, розказати про себе. Але говорити вона майже не може – у неї паралізований і язик, чужим  її не зрозуміти... Тоді вона зможе дати близькій людині, якщо така буде поруч, почитати ось цю маленьку повість про своє щасливе дитинство.

Оленчин татко – морський офіцер, служив далеко від рідної України, на березі Північного Льодовитого океану. Оленка народилась в Україні, але вже у три місяці вона з мамою й татком літаком прибула в заполярне місто військових моряків. Там у довгу полярну ніч над засніженими сопками мерехтить-переливається північне сяйво – наче космічний вітер колише завісу фантастичної краси.

На Півночі 

Вперше новорічну ялинку в нашій сім”ї ми прикрашали, зустрічаючи Новий рік в занесеному снігами будиночку з пічкою, де ми провели перші найщасливіші три роки. Оленчин тато збігав на лижах далі в ліс за сосонкою, а я купила кілька іграшок та гірлянди – й у нас вийшла пречудова велика ялинка!

Оленці тоді було вже півтора роки, й усе це їй дуже подобалось. А ми з її татком не могли натішитись нашою злотоцінною малесенькою донечкою. Він  її безмірно любив. Приходив зі служби додому в теплий, чистий і затишний дім і вже з порогу питався: „Чому так тихо? Де наша малявочка?” А через сім років він так само ласкаво називав жучком-шкідничком нашого малого сина Костю й ще більше любив його та перед усіма ним вихвалявся.

Оленка не тільки зовні, а й за натурою вся в татка: яскраве, веселе, життєрадісне й допитливе дівчатко. Коли я годувала її, поставивши ногу на маленький ослінчик (татко саме для цього зробив його, він і досі у нас є), Оленка, не відриваючись, слідкувала очима за ним і за всім навкруги. А він ласкаво й весело говорив їй: „Що ти споглядаєш? Все тобі треба знати! Ану давай роби своє діло – їж!” А мала, солодко прицмокуючи,  у відповідь йому усміхалась самими  оченятами. Пізніше він змайстрував їй для ляльок ліжечко та скриньку,  вечорами іноді розказував казки, щоправда, у власному варіанті.

В першу зиму у Оленки не було дитячої коляски для прогулянок. А в березні й квітні довгождане сонце в Заполяр”ї  вже ясне й тепле, і нам дуже хотілось, щоби наша крихітка спала на вулиці. В ту зиму ми купили телевізор, а таткові на службі видали величезний кожух для вахти. Так от він придумав класти Оленку у велику коробку з-під телевізора на цього кожуха й виставляти її на похилому дашку сарайчика для вугілля. Ох, як же їй там міцно та солодко спалося!

Прожили  ми в тому теплому, затишному будиночку  три роки. То були прекрасні роки  юності та бідності. У нас не вистачало всього: обідрані меблі напрокат, обмаль посуду, у мене не було на зиму шапки та чобіток, а в чоловіка – цивільного костюму... Але у нас були молодість  та здоров”я, була малесенька люба донечка -  у нас були любов і щастя! І нам здавалося, що так буде вічно.

На морі 

Для Оленки море назавжди лишилось  найпрекраснішим спомином. О, той прибережний парк з білими будівлями, тінистими алеями та зручними лавами під  гіллям плакучих верб!.. Або солодкі ягоди шовковиці, від яких чорніють губи, і воркотіння диких голубів у гущавині парку, і біле, туге  латаття в басейні, альтанки на березі. На пляжі – топчани, на них діти, закутані у великі пухнасті полотенця  після п”ятихвилинних купань у морі. І прохолодна вода, що лоскітливо обціловує тіло, гаряче сонце та пісок, в який можна закопати ноги, й прогулянки на старому військовому катері – те все таке незабутнє!

А традиційне свято Нептуна в санаторії, коли вже зранку серце завмирає від передчуття чогось незвичайного! Всі діти надівають парадну піонерську форму: сині шорти з білосніжною сорочкою, піонерський галстук, пілотку і збираються біля причалу, де вирує  весела вистава бога морів Нептуна з його свитою з русалок та водяних... А в кінці свята всіх пригощають смачним морозивом у вафельних стаканчиках! Й під вечір від  багатьох подій дня, від щасливої втоми злегка крутиться голова.

Після вечері можна посидіти на теплих дошках причалу, слухаючи м”який шерхіт води біля ніг, дивлячись на великий біло-рожевий корабель, що пропливає там, на обрії, назустріч вечірньому сонцю, або милуючись  легким парусником, що тихо плине вздовж берега. І ця тиша, цей золотавий обрій на заході, розмірене сюрчання коників, цей сухий, терпкий запах степових  трав і щемливе передчуття скорого прощання з морем, з друзями – хіба те все забудеться?

В санаторії часто показували фільми, влаштовували дні іменинників з концертом, приїздив ляльковий театр. А в кінці заїзду влаштовувався великий прощальний концерт на літній естраді в нижньому парку біля басейну. Там кожен міг показати свої таланти. Нам з Леною запам”яталося двоє хлопчаків-першокласників, які обнявшись, стояли перед мікрофоном і співали: „Я буду довго гнать велосипед.

Святковий натовп глядачів в тіні величезних каштанів та ясенів, всюди кольорові прапорці та кульки, морозиво й лимонад, клоуни запрошують пограти, позмагатися... А в сутінки – велике прощальне багаття! Й довго-довго не хочеться  йти від його принадного вогню, від злітаючих високо в небо  іскр. Так не хочеться прощатися з цим чудовим містом, з теплим морем, з друзями і - з дитинством...

І довго ще будемо пригадувати темні ночі на терасі за смугастим тентом, тепле морське повітря увечері й  бадьору прохолоду рано-вранці, коли всі на терасі з головою кутаються в покривала. Але сонце швидко встає над морем, і свіжо-вимита підлога на очах сохне  під його гарячими променями.

Після сніданку – скоріше на пляж! Адже сьогодні таке гаряче сонце, таке ласкаве море, такий приємний вітерець, і стільки парусників вийшло з-за морського вокзалу!..

Цей свіжий вітерець легко жене по воді великі та яскраві надувні м”ячі. Ось один понесло просто в море, все далі й далі від берега! За ним погналось кілька чоловіків, серед них і наш тато. Та скоро всі зрозуміли, що м”яча не наздогнати і повернулися. А наш татко вперто плив усе далі у відкрите море. Нам з Леною та Костею було й радісно дивитися на нього, і вже тривожно... Та він завжди виходив переможцем, бо не боявся  ризикувати! М”яч побачили з яхти, піймали і віддали таткові. Ми безмежно гордились ним і щасливо милувались, коли він, як молодий бог, виходив з моря з цим м”ячем – високий, стрункий, і вода стікала по його загорілому мускулистому тілу...

Що таке щастя? А ось що:

Небо синє, море синє!

Тато сильний, мама красива!

Діти – щасливі!

У дідуся та бабусі 

Щоліта ми приїздили в Україну до  дідуся та бабусі, які безмірно любили свою першу внучку й готові були  для неї зірку з неба дістати. А втім у рідному селі Рогозянка всі любили Оленку – таке веселе й красиве дівчатко.  Сусіди здалеку їй усміхались і питали: „Оленко, ану  покажи, як бабуся кашляє?” І це дівчатко, як артистка „на біс”, із задоволеною усмішкою демонструвала, як кашляє її прабабуся Неонила.

Щоранку мама з донькою брали її червоне відеречко і йшли в дідусів сад. Дівчинка сиділа під кущем малини, а мама збирала запашні ягоди. Сонце ласкаво  припікало наші плечі у відкритих сарафанах, небо синім просвічувало крізь зелень саду, а сонячні зайчики ворушились на сарафанах та на траві. Пахло землею, полином та малиною, недалечко біля вуликів гули бджоли.

І чого тільки не було в тому саду! Жовті медові сливи та черешні, величезні солодкі яблука, соковиті груші... А скільки квітів росло у бабусі на городі та в полусадниках: півонії, жоржини, айстри, майори, чорнобривці...

Дідусь з рання до півночі пропадав на роботі в полях – він був бригадиром. Повертався, весь пропахлий зерном і ароматами польових  трав, а в його сандалях завжди було повно землі пополам із зерном. Часто діставав з мотоцикла оберемок польових квітів і оддавав їх бабусі.

Як  тільки дідусь появлявся удома, Оленка ні на мить не відпускала його від себе, а він  виконував усі-всі її забаганки. Це для неї привіз він машину жовтого піску й висипав його за двором на радість всій сусідській дітлашні. При найменшій можливості брав її з собою у поле, в радгосп, просто катав на мотоциклі, одним словом, балував як тільки міг.

Коли наш татко приїздив за нами в село, ми з ним ходили в ліс купатися в ставку, на берегах якого росли величезні старі верби. Він садовив доньку собі на плечі, і ми балкою, мимо посадок ішли до лісу, дорогою збираючи трави, шампіньйони, квіти. На узліссі відпочивали біля старої берези, фотографувались біля дуба, біля води...

І той степовий вітер, що ласкавою прохолодою обвівав лице та шию, те гаряче сонце в широкому небі, золоті поля пшениці та соняшників, сюрчання коників у духмяних травах, а потім живлюща свіжість води у ставку – хіба то не рай на землі! Які ж дорогі оці солодкі картини дитинства, як вони наповнюють душу гармонією, світлом, любов”ю...

Коли народився братик Костя, семирічна Оленка всю зиму жила у бабусі й дідуся. Вона там ходила на ферму з бабусею, де та працювала обліковцем молока. Там її швидко всі взнали й полюбили – дорослі й діти, які допомагали своїм матерям. Вечорами біля нашої хати в сосновім гайочку дітлашня гралася в „жмурка”. А одного разу осіннього вечора палили за воротами сухе листя, діти присіли навкруг вогню, Лена теж присіла, але похитнулась і – прямо долонями в жар! Добре, що діти не розгубились, і тут же відтягли її. Та вона досі біля кожного вогнища згадує той випадок.

Взимку, коли замерзала річка, дідусь катав внучку на санчатах по льоду біля містка, де ковзалась вся дітлашня з нашої вулиці. А в Новий рік він з”їздив у ліс Круглик за сосонкою, дістав з горища ялинкові іграшки (ще з мого дитинства!) й прикрасив деревце. Лена з бабусею зустрічали  щедрувальників, пригощали їх солодощами та монетами. До Різдва на своєму „Москвичі” приїздив з Куп”янська дядько Микола з тіткою Танею та їх дівчатами Оксанкою і Маринкою, заходив дядько Іван зі своєю жінкою Ольгою. Дідусь з синами різали кабана, а бабуся з невістками смажили свіжину, начиняли кендюх, ковбаси.

А як затишно зимовими вечорами сидіти в хаті, коли надворі мороз та кучугури снігу, а плита аж пашить вугільним жаром. Дідусь сидить на своїй улюбленій теплій лежанці, а бабуся розказує внучці смішну казку про козу-дерезу. Оленка просить ще й іще, а бабуся навмисне її піддражнює:

- Ти хочеш казку? То слухай же:

Жив собі дід Сашка,

Була в нього свитка-семиряжка,

Красненька шапочка,

На спині латочка...

Хороша моя казочка?

Оленка сміється, відмахується від бабусі і просить дідуся розказати свою казку про веселого та кмітливого наймита. Цю казку він колись розказував і нам, своїм дітям.

  Яке ж то все-таки щастя – мати в дитинстві люблячих дідуся та бабусю! Та ще в селі, де життя хоч і важке, але таке справжнє  - чисте і природнє. Ну де ще отак вільно ростуть дерева й трави, а увечері у дворі пахне коровою та свіжоздоєним  молоком, а з полусадника – чорнобривцями і нічною фіалкою? Де ще люди такі чисті й трохи наївні – майже як діти, і де ще можна уявити життя в його первозданному, біблейському вигляді?

Там же, в селі, до Оленки прийшло її перше дитяче кохання. Їй тоді було одинадцять років. Якось в Новий рік до тітки Олі приїхав у гості її молодший брат Мирось. Він був у залізничній формі, і Оленці здався таким  струнким та мужнім!.. Вона таємно закохалась в нього, їй завжди хотілось бути там, де він, бачити й чути його. Всі дні вона пропадала в домі тітки Олі, зустрічала з ними Новий рік, була щаслива бути поряд з Миросем!.. Але він скоро поїхав, і Лена більше ніколи його не бачила. А той чудовий спомин довго берегла в душі, нікому не розказувала. І лише через кілька  років у задушевній розмові відкрилася мамі – розповіла про свою першу закоханість.

З радістю в серціІ

Щороку з приходом весни Оленка із захопленням згадує Великдень – так називають свято Паски в Україні. Зо два тижні під бабусиним керівництвом йде підготовка до свята: чистять сажу, вимазують-білять, красять, все в хаті миють, перуть, гладять та розвішують. Двір і за воротами метуть щоранку, але до свята Лена з подругою Танею ще посипають скрізь жовтогарячим піском, і поряд з першою зеленню трави це виглядить дуже яскраво й весело!

Напередодні Паски Лена в колясці мотоцикла їде з дідусем на другий кінець села до прабабусі за пасками. Хоча вдома бабуся також пече дуже здобні, різної форми пасочки, та вже така сімейна традиція. Потім дідусь довго збиває гоголь-моголь, щоб ним мазати зверху паски, а Лена раз-по-раз просить облизати ложку. Й дідусь нишком од бабусі обов”язково дасть внучці попробувати, а бабуся вдає, що не бачить... Увечері в суботу в цибулинні красять яйця,  а на ранок Великодня все це вже стоїть на столі в залі, де так по-святковому свіжо, сонячно: білі занавіски,  вербові гілочки з лоскітливими „котиками”, красива скатерть, вишиті рушники.

На самий Великдень Оленка з дідусем їдуть на кладовище – розділити з покійними радість воскресіння та майбутньої зустрічі на небесах. Там зранку повно народу, всі по-святешному одягнені, христосуються-цілуються, пригощають одне одного біля могилок своїх рідних:

- Христос воскрес! – Воістину воскрес! – звідусюди чуються стримано-радісні привітання. Й ці світлі усмішки, перше тепло, запахи весняної землі та молодої трави, особлива радість осяйного свята – все те назавжди запам”яталося Оленці як найясніший і золотий день її дитинства.

*        *        *

Оленка завжди дуже любила свята, для неї вони стали ніби віхами її дитинства: морозно-сніжний, із запахами хвої та мандаринок домашній Новий рік; Першотравневі демонстрації з зеленими гілочками та яскравими надувними кульками; марші військових парадів та казкові фейєрверки у День Перемоги; дружні застілля з піснями й  танцями у Дні народження; дискотеки в санаторії, вечірні вогнища на березі озера... Можна без кінця згадувати про ті веселі дні, про золоту пору дитинства. Оленка, як і її татко, завжди уміє радіти життю, вміє знаходити крихти земної радості, швидко забуваючи всі неприємності. І дай Боже тобі, Оленко, зберегти цю щасливу властивість на все життя. Будь щасливою завжди!

Лідія КОБЗАР-ШАЛДУГА 

у співавторстві з донькою Оленою

Донечці

Сонячний зайчик! –

Глянь, як він скаче!

Сонячний зайчик –

Вісник удачі!

Встань же скоріше,

Всім усміхнись,

Вийди із дому

Та подивись:

Усмішок скільки,

Щирих сердець!

Сонце над нами –

Щастя вінець!

Знай, що удача

Тебе не покине, -

Сонячний зайчик

Завжди прилине.

Сонячний зайчик,

Ось він сміється,

Значить, і щастя

Нам усміхнеться!

Бабуся

Де в сонці поле мріє,

Колоссям грає хвиля,

Живе на Українi

Бабуся наша мила.

В бабусинiм  садочку

Пiони пломенiють,

I айстри, і жоржини,

I пiвники  синiють.

Якi у неї руки

Проворнi та меткi,

I ласкавi на дотик,

Хоча на вид шорсткi.

Погладять по голiвцi

Й оладiв напечуть.

Iз нею всi печалi

Безслiдно утечуть.

Старатиметься зранку,

Щоб звеселився гiсть,

Увечерi ще й   казку

Онукам розповiсть.

Бабусенько-голубко,

Ми дуже  любим вас,

Приїхати  скорiше

Нам хочеться до вас.

Ви тiльки не хворiйте,

А ми iз вами знов

Полоть будем картохи

Й ходити по коров.

Рушники 

Золоте дитинство  - щастя водограй!

Легкокрила юнiсть дарувала мрiї.

На шляхах далеких втративши надiї,

Йду набратись сили я у рiдний край.

Рiдна хата радо зустрiча теплом

Татових  очей та  посмiшкою  мами:

- Ми давно чекали, залишайся  з  нами.

- Глянь, цвiтуть  пiони  пiд  твоїм  вiкном

Й знов защебетали вранцi ластiвки,

I залоскотало сонце менi вії –

Я проснулась: райдугою в узголiвi''ї

Мамою розшитi  сяють  рушники!

I заграла  радiсть на моїх устах –

Зможу всi незгоди я тепер здолати,

Бо тепло i щирiсть батькiвської  хати

Будуть скрiзь зi мною в  рiдних рушниках.

Защебечуть  дзвiнко  милi  ластiвки,

I у мене в домi  будуть  пломенiти

Та у днi  печалей  нiжно  душу  грiти

Мамою розшитi  давнi  рушники.

Лист до матері 

Розкажiть менi, мамо,

Як були  молодою.

I хоч лiт тих немало

Вже спливло за водою,

Та щасливi роки,

Хай i  бiднi та голi,

В серцi  вам  - навiки,

Й не забуть їх нiколи.

Скiльки всякого дiла

Вашi  руки спiзнали,

Скiльки хлiба  пекли,

Рушникiв  вишивали.

Скiльки слiв у листах,

Таких нiжних та мудрих,

Написали ви дiтям,

Що роз' їхались  '' в люди ''.

В моїм серцi журба:

Мамо, мамочко, ненько,

Як же мало тепла

Ви зазнали, рiдненька!

Часто хочеться стати

На колiна й у вас

Все прощення прохати

За всi кривди од нас.

А iще цiлувати

Руки вашi шорсткi

I шептати, шептати:

- Мамо, мамо, простiть…

*********

Тi червонi тюльпани –

Наче серця жарини.

Щирий усмiх коханий-

Ще коли  вiн прилине?

Все життя  - лиш  розлуки,

Тiльки  моря  прибiй…

Твої лагiднi  руки,

Голос ласкавий  твiй –

Все це  сниться  ночами

Ось такої весни!

I пишу вечорами

Я тобi  цi  листи.

Провiдною  зорею,

Маяком в сивiй  млi

Моє щире  коханная

Нехай буде тобi.

Алупка, 1972.

*****************

На землю прийти я хотiла  би знов,

На землю стражденну й прекрасну,

Щоб звiдати знову  i  бiль, i  любов,

Бо ж поруч вони у життi  повсякчасно.

Щоб глибоко дихать i  в себе вбирать

Солодке i  свiже повiтря землi.

Щоб сонця ласкаве тепло вiдчувать,

Приймати всiм  тiлом i серцем своїм.

Босонiж по росяних травах iти

Назустрiч коханню, життю i  стражданню,

З пречистих криниць знов напитись води

Й прийняти  дар вiри й любовi  неждано.

Щоб знову свiй погляд до зiр пiдiймать,

До неба блакитного, сонця ясного,

I щоб захотiлось весь свiт обiйнять

Й на крилах любовi злетiти до Бога. 

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Я з дочкою

Разом з чоловіком

Україночка

Оленка з  дідусем  і бабусею

Я і мої діти

Серед рідних

На світлинах: Лідія Кобзар.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка