lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Про рідні душі з Далекого Сходу
Друк
Розділ: Рус (Самара)

Рідна душа на Камчатці Володимир БондаренкоМісцем нашої зустрічі стали сторінки сайту “Кобза-Українці Росії”

Завдяки Інтернету і нашій чудовій товаришці з Камчатки - Едіті Мирославівні Позняковій (Мочевус) я за майже 10 тисяч кілометрів знайшов далекого родича свого батька Василя Панасовича Бондаренка, що народився в селі Тихий Хутір Жашківського району на Черкащині, - фотохудожника Володимира Анатолійовича Бондаренка, який коренями теж з того батьківського села Шевченківського краю. Це відбулось після того, як я отримав від нашої колеги пані Едіти відео-випуски творчої студії пана Володимира Бондаренка – вона два перших примірника надіслала мені поштою разом з своїм чудовим, поетичним альманахом "Україна на Камчатці" (там більше 150 прекрасно ілюстрованих сторінок формату А-4 і тексти, що написані, як натхненні пісні про таких далеких і таких духовно близьких мені людей) – читайте http://kobza.com.ua/content/view/2065/40/.

Вже не знаю, скільки разів я дивився по телевізору прекрасні документальні фільми-репортажі, а точніше - справжні художні нариси пана Володимира Бондаренка про його друзів з Клубу української культури імені Івана Франка - українських подвижників з Далекого Сходу. І визнаюсь - кожен раз не міг їх дивитись спокійно. Бо розчулювався, хвилювався від захоплення - аж сльози на очах закипали! Вже четвертий рік заочно знайомий я з членами Клубу пані Едіти, а при перегляді відео-дисків Володимира Бондаренка немовби у них в гостях побував! Якось по новому слухав навіть "Київський вальс" своєї приятельки професора Київської консерваторії, народної артиски СРСР Євгенії Семенівни Мірошніченко (я їй і її молодшій  сестрі Зої Семенівні допомагав у поїздці на самарську станцію Кротовка до могили їх батька-фронтовика), хоча раніше цей вальс використовував в своїх українських радіопередачах... Господи, як я вдячний за те, що Ти подарував мені знайомство з такими талановитими і визначними в своєму духовному багатстві людьми!

Написав листа пану Володимиру. І між іншим спитав – звідки він і його батьки “бондарівського” роду. Отож був сюрприз, коли прочитав про село Тихий Хутір!! Далі я приведу наш обмін кількома листами, з якого ви, дорогі читачі сайту, зможете краще познайомитись з моїм талановитим камчатським родичем Володимиром Анатолійовичем Бондаренком (що народився і виріс в Росії) і його і моїми друзями з Клубу української культури міста Петропавловська-Камчатського.

Андрій Бондаренко

головний редактор сайту “Кобза-Українці Росії”.

Фотохудожник Володимир Бондаренко, Едіта Познякова  та її син Василь

На світлинах: Рідна душа на Камчатці Володимир Бондаренко. Фотохудожник Володимир Бондаренко, Едіта Познякова  та її син Василько.

Здрастуйте, шановний Андрію Васильовичу!

Спасибі Вам за те, що знайшли час познайомитись з альманахом та відео-диском. Едіта Мирославівна отримувала від Вас пошту, і відправляла фото та статті вечорів. Але чомусь її пошта не дійшла до вас, а Олександр Кришталь був за межами Камчатки. Завтра Олександр відправить Вам матеріал недавнього вечора, та мабуть і матеріали, які до Вас не дійшли, там стаття і про мене.

Зараз у нас вийшов Альманах "Україна на Камчатці" № 2 який ми з Едітою Мирославівною видали, вона його зверстала, друкувала вона текст на своєму принтері, обкладинку і фото я на своєму. Він вийшов не гірше чим №1 який друкували в типографії, фото навіть краще, бо друкував на струйному принтері, але, нажаль недешевий.

Я дуже вдячний Едіті Мирославівні за любов до української культури, історії, звичаям, за безкорисність. Вона одна виховала прекрасного сина, який їй помагає в її справах. Мабуть більша половина її зарплати уходить на підготовку до вечорів, а скільки часу і безсонних ночей вона віддає щоб зробити сценарії, підготувати вечір, і люди з радістю ідуть до неї, колектив наш росте. Спонсорів у нас немає, ми самі собі спонсори, але ми й не залежимо ні від кого, від допомоги не відказуємося і вдячні “Україні 3000”.

Випуск дисків займає немало часу, а також коштів. Але в нас склався прекрасний творчий колектив. Те що створює Едіта Мирославівна необхідно показувати людям. Вася Позняков все це знімає на відео, я фотографую, обробляю фото- та відеоматеріали, тепер випускаю диски. Зараз готові диски проведених вечорів «Чорнобиль. 20 років з дня трагедії», «День Конституції», «День Незалежності України» - я вам їх відправлю.

Ці диски Мирославівна вже відправила в Україну, в США, також в Україну альманах №2. Нажаль в нас нема коштів, щоб випустити більший тираж та відправляти по світу українцям.

Моя студія - це стіл в квартирі, на якому стоять комп’ютер, сканер, принтер. Також фотоапарат CANON EOS 5 під плівку, CANON EOS 350D цифровий, набір оптики, нажаль, яка уже підводить і виходить із строю, бо виробила свій ресурс, ну ще досвід та моя голова - ось і вся студія.

Трошки про себе, мама в мене росіянка  з Курської області, рідня мого батька з Черкаської області, що колись була Київською - Жашківський р-н, село Леміщиха, рідня з сусідніх сел. Литвинівка та Тихий Хутір. Вони находяться приблизно 180 км від Києва по трасі Київ – Одеса. Народився я 13.07.62 р. в Томську. Зразу після мого народження переїхали в Україну, в Крим. А десь в мої 5 років переїхали в Леміщиху - зараз там і живуть мама, два брата. Тато, нажаль, рік, як помер. До армії і рік після служби в армії (в РВСН) жив в Україні, а з 1984 р. живу на Камчатці. 15 років працював в торговому флоті - побував по всьому побережжі від Чукотки до Владивостоку а також в Японії, Кореї бував десятки разів. З 2001р. з морем зав’язав працюю на березі, зараз проблема з хребетним стовпом, важкий труд не рекомендовано. Тому нещодавно відкрив ІП в області фотографії, створення слайд-шоу, фільмів з видами природи Камчатки, розміщення реклами на дисках. Зараз багато часу уходить на роботу в Клубі української культури. В мене - сім’я, дочка – студентка, 19 років, сину – 17 років, закінчує школу, дружина працює в дитячому саду – логопед.

Я вдячний, що звернулись до мене, прошу Вас написати адресу, куди б я міг відправити диски.

Бажаю вам міцного здоров’я, злагоди та достатку в сім’ї, вірних друзів та всього самого найкращого.

Володимир Бондаренко.

Дорогий друже-брате Володимире!

Я настільки вражений і радий від Вашого листа, бо зрозумів, що ми з Вами по нашим батькам – далекі, але кровні родичі!!!

В подібне важко повірити, але це факт: у величезній Росії ми за допомогою Інтернету абсолютно випадково знайшли один одного. Як рідні душі!!

Так само - через Інтернет, спілкуючись з представниками української громади Сахалінської області “Київська Русь, я кілька років тому знайшов сестру хрещеної дочки свого дядька по моїй матері в місті Южно-Сахалінську Ольгу Олексіївну Жирову-Волотко – вона родом з села Просяного Ново-Водолагського району Харківської області – дивіться про неї http://kobza.com.ua/content/view/1389/46/). :Ще раніше я повідомив про неї на сайті “Кобза-українці Росії”, який познайомив мене з родичкою на Сахаліні (http://kobza.com.ua/content/view/1175/46/):

Читайте:

“Ось що за моїм проханням написав про родину Жирових на надіслані в редакцію фотографії, які ми сьогодні виставляємо на сайті, голова НКАУ “Київська Русь” пан Микола ЗАСЕНКО:

“На фото Зоя Жирова в ролі "Нареченої" з інтермедії про українські заручини, котру вона разом з Тарасом Живагою зіграла на Новий Рік по старому стилю в традиційних “Сахалінських Диканьках”, що проводить наша Громада щорічно. Режисером в цій інтермедії була мама Зої – Ольга Олексіївна Жирова. Це взагалі – унікальна сім’я, де все українське „вертиться” навкруги “Княгині Ольги” – так ми її звемо. Але треба віддати належне і главі сім’ї – Миколі Сергійовичу, котрий теж народився на Харківщині, але росіянин. Дітей (їх п’ятеро) і онуків вони виховали і виховують національно свідомими і достойними людьми. Така ж сама менша із них – Зоя, студентка коледжу. А взагалі, про сім’ю Жирових треба писати цілий нарис.

На фото, де вони втрьох – Зоя грала „Весну” під час святкування Масляниці в міському парку ім. Юрія Гагаріна. А пан Микола та пані Ольга – учасники Народного ансамблю козачої пісні „Воля”. Він – ударник, а вона співає і грає на баяні. До речі – була директором школи, а зараз – помічник депутата міських зборів”.

Але великим сюрпризом для мене виявилося, що головна героїня цього листа – “Княгиня Ольга” – э, мабуть, моєю далекою родичкою. Ось що я написав про це п. Миколі Засенку:

“Велике спасибі  Вам за заочне знайомство з Ольгою Олексіївною Жировою-Волоткою! Вона, виявляється, майже рідна для мене душа. Справа в тому, що батьки моєї матері - саме з її рідного харківського села Просяного. Вона повинна була знати мого дядька  - фронтовика Дереку Андрія Івановича та його дружину Ольгу Костянтинівну чи їх дітей. Я навіть на початку серпня збирався їхати в Харків та в Нову Водолагу і Просяне, на могилу свого дядька, на честь якого мене колись назвали Андрієм...

В селі всі Дереки і Микитянські - мої далекі родичі. Може десь і ми з Ольгою  через прадідів і прабабусь поріднені. До речі, у мене і літературний  псевдонім  - "Слободський" – від моїх коренів з Слобожанщини... То ж передайте про це Вашому такому близькому мені секретареві громади разом з моєю біографією. Дуже приємно знайти рідну душу так далеко від рідних місць!”

Додаю зворушливу відповідь від пана Миколи та родини Жирових:

«Пане Андрію! Ольга була на сьомому Небі від такого знайомства! Тим більше, що Ваш дядько Андрій Дерека був хрещеним батьком сестри Зої. І в Ольги є фото, де вона з баяном і з дядьком Андрієм: попробуємо сканувати. В наступному листі вона напише все, що знає про Ваших родичів. А в мене така пропозиція. Подумайте, як написати матеріал про Жирових так, щоб читачі сайту "Кобза-українці Росії" зрозуміли, що завдяки тому ж таки сайту змогли взнати один про одного люди, предки яких з одного села і майже родичі. 

З повагою, Ольга, Людмила, Тарас, Микола”.

З задоволенням виконую пропозицію мого товариша по армійській службі офіцера-далекосхідника і колеги та соратника по українській громадській роботі Миколи Засенка і пропоную наше з ним листування читачам сайту. Ніколи не думав, що завдяки Інтернету та спілкуванню в світовій Мережі з земляками зможу за 10 тисяч кілометрів від Самари знайти рідну душу на далекому Сахаліні і заочно познайомитися з своєю ровесницею і далекою родичкою по нашим дідам-прадідам з українського села Просяного на Слобожанщині!

Андрій БОНДАРЕНКО,

в.о. директора-редактор незалежного сайту діаспори “Кобза-українці Росії”

03.11.2005 року.

Читайте, дорогий Володимире, і оцінюйте те, що я Вам зараз напишу. Справа в тому, що мій батько Василь Панасович (Афанасьевич) Бондаренко народився в ніч на Василя – Новий рік за старим стилем 14 січня 1928 року в селі Тихий Хутір Жашківського району тоді ще колишньої Київської області, що після 1954 року стала Черкаською. Я там був 10 років тому у його двоюрідного брата Олександра Миколайовича Бондаренка та його дружини Бондаренко Тетяни Омельківни, зустрічався з його синами – своїми двома троюрідними братами. Побував на сільському цвинтарі, де лежать мій дід Панас Бондаренко, прадід Антон Бондаренко та його дружина Бондаренко Марія.

Мій дід Афанась загинув в 30-ті роки (його задавило трактором під час пожежі), його дружина і моя бабуся Марія Опатівна (Голуб) з малим сином Василем вийшла заміж за Бойка Іларіона Платоновича і переїхала в село Тайницю Тетіївського району. Народила ще 3-х дітей. Батько мій Василь після війни військовим комісаріатом був направлений замість армії на шахти в Донбас, де і загинув під час обвалу 24 квітня 1962 року. У матері моєї в 28 років залишилося на руках троє синів-сиріт, і я старший – 10 років мені вже було... Виросли, вийшли в люди. Читайте мою автобіографію для “Кобзи”.

Я дещо додам Вам до цього листа, щоб Ви зрозуміли, через яку спільну трагедію чорного Голодомору пройшли наші з Вами родичі.

Надалі пишіть мені листи аташованими (приєднаними) файлами, бо українські літери наші з Вами “компи” не пропускають.

Моя поштова адреса: 443013, Самара, ул. Киевская, 15 Б, кв. 36. Мої діти вже дорослі: старшому Сашку – 30 років, він регіональний представник в московській комерційній фірмі. Молодшому сину Дмитру – 25 років, він – директор невеличкої будівельної компанії (тільки рік тому створеної його товаришем і сусідом і однокашником). Обидва сини жонаті, менший в серпні оженився і тільки повернувся з дружиною із Сочі – вперше за багато років відпочивав там 10 днів.

Всього найкращого Вам, дорогий Володимире! Привіт Вашій дружині (як її до речі звуть?). Надіюсь, що ми з Вами, хоч і далекі родичі, але налагодимо більш тісний контакт, бо в мені нікого із рідних Бондаренків в Росії більше нема. А у дружини Лариси (вона в мене лікар-невролог, зараз відпочиває в санаторії) є дехто в Ульяновській області, Татарстані, в Курській області, але вона з ними фактично не спілкується.

Обнімаю

Ваш далекий родич Андрій Бондаренко.

08.10.07

Получил Вашу почту. Про семью Чекмаревых передам друзьям в прессе. Карты тоже получил, спасибо. Посмотрели с женой Вашу семейную фотографию, у Вас есть черты, схожие с моим отцом.

Мой отец - Бондаренко Анатолий Иванович, 1937 года рождения. Он умер год назад. На жаль, я не смог приехать на его похороны (13 лет я не был дома) - попрощался с отцом по телефону. Хорошо, что  летом были жена и дети - они застали его. Дедушки Ивана отчества не знаю - он умер сразу после войны.

Сегодня я позвонил младшему брату в Лемищиху, чтобы он расспросил у старшей сестры отца. Я помню, был маленький - мы ходили пешком с бабушкой в Тихий Хутор к родственникам и, кажется, на могилки.

Как отчество Вашего отца? Приходилось ли Вам бывать в Тихом  Хуторе, остались ли там родственники?

Пишу на русском, я понял, что на украинском письмо пришло с искажением.

Всех благ Вам и наши наилучшие пожелания.

Бондаренки

Семейную фотку вышлю чуть позже.

Дорогой Владимир Анатольевич!

Своими письмами  Вы так прекрасно  разбередили мне душу, что я эти сутки жил Вашей замечательной вестью! Мои братья младшие в Донецке  были уверены, что у нас никого не осталось  по линии Бондаренко. Я решил выяснить хоть что-то о своей родословной. Через родственников по линии бабушки Марии Бондаренко (Голуб) узнал, что из отцовского рода в Тихом люди есть. Списался с этими Бондаренками, и где-то 11-12 лет назад съездил в  село Тихий Хутор к двоюродному брату моего отца Александру Николаевичу Бондаренко и его жене Татьяне Емельяновне. Познакомился там с их сыном и своим троюродным братом Петром Александровичем Бондаренко... Сегодня звонил в сельсовет и узнал, что Александра Николаевича не так давно не стало, а сотовый телефон Петра мне послезавтра сообщат...

Моего отца, родившегося в  1928-м в Тихом Хуторе, звали Василием Афанасьевичем. Моего деда - Афанасием Антоновичем, следовательно, прадеда - Антоном... Возможно,  мой прадед или Ваш дед Иван как-то нас с Вами свяжут...

Сейчас в Тихом  Хуторе, этом относительно маленьком черкасском селе, живут всего лишь чуть более 650 человек. Естественно, все они меж собою как-то связаны.  И если там есть Ваши родственники - Бондаренко, то я уверен, что они являются родственниками и моими. И наши родичи и предки лежат где-то вместе на одном сельском кладбище в Тихом. Вот почему я так обрадовался Вашему сообщению. На Украине десятки тысяч сёл. И получить весть от человека одной фамилии из другого конца России с привязкой к конкретному  маленькому району Черкасской области, где всего 31 село, и к самому Тихому Хутору и к ближним к нему  в сторону Жашкова и Крывчунки сёл Лемищихе и Литвиновке  - это подарок судьбы.

Да, я просил у Вас Ваш портрет или Ваш общий снимок с Эдитой Мирославовной, что выставили в Альманахе. Понимаю, что сапожник всегда без сапог, но всё же надеюсь на качественную фотографию.

Спасибо. Привет супруге.

С уважением,

Ваш Андрей  Бондаренко

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Здравствуйте, дорогой мой Андрей Васильевич!

Наверное никто так не ценит родственные отношения, как люди, которые волей своей судьбы оторваны от родительского дома и земли своих предков и разбросаны по всему миру.

Расскажу немного для Вас об истории моей в фотографии, моем участии в жизни украинской диаспоры и создания первого диска.

Об истории моего увлечения фотографией

Фотографией я увлекся где-то в возрасте 15 лет, дома в селе Лемещихе. С той поры я поменял много фотокамер, а любовь к этому искусству осталась навсегда.

Учился в основном из книг. Здесь, на Камчатке в 1986 году познакомился с прекрасным фотографом и человеком, участником многих союзных и международных фотовыставок, работником Камчатских СМИ Виктором Гуменюком (мы и сейчас хорошие друзья, родня его отца с Украины). С тех пор мои фото периодически печатаются в СМИ. Он стал первым профессиональным фотографом, у которого я учился и брал хорошую литературу с собой в рейсы в море.

В 1987 году поступил в Заочный Народный Университет Искусств г. Москва, на факультет кинофотоискусства, на курс фотомастерства. Моим ведущим преподавателем был замечательный человек Болдин Анатолий Константинович (я не один раз был у него дома, тогда чуть ли не каждый год я ездил домой). ЗНУИ закончил успешно в 1991 году.

Где-то с 1998 года стал членом фотоклуба "Камчатка". (Клуб успешно работает и сейчас - в этом году отмечаем его 45-летие). Был избран председателем фотоклуба в декабре 2004 года и был им по февраль 2007 года (избирательный срок 2 года). Сейчас - член правления. Здесь я познакомился со многими известными фотографами Камчатки. И со всеми в прекрасных дружеских отношениях. Среди них немалое число с украинскими корнями.

В 2000 году был принят в творческий Союз художников России. Его Камчатское отделение организовал замечательный человек и прекрасный художник Феликс Тебиев, заслуженный художник России. К сожалению, уже полтора года как он ушел из жизни. В 2001 году я избран и по настоящее время являюсь членом правления ТСХР.

О моем участии в жизни украинской диаспоры

С украинской диаспорой я познакомился примерно с 1998 года - с Эдитой Позняковой, Евгением Ханиным, Виктором Манжосом. Я фотографировал бескорыстно многие мероприятия, чему свидетельствуют мои фотографии в газетах " Батькивщина ", " Свобода ", на сайте " Кобза ", а также СМИ в Украине. Правда, многие, нарушая авторские права, не печатали моей фамилии, ну я не в обиде.

Пару лет назад попросил Виктора Манжоса помочь обновить немного фототехнику – не просто так, а работать на благо диаспоры, и дальше за свой счет отрабатывая стоимость техники. Я услыхал много пустых обещаний и больше ничего.

Эдита Мирославовна от него ушла, получив в награду оскорбления за ту огромную работу, какую она делала, не щадя ни времени, ни своих денег. Мирославовна никому не запрещает общаться с ним и ходить на вечера в Клуб украинской культуры. Он же пытался всякими подлыми методами добиться, чтобы Клуб не существовал. Но Эдита Мирославовна организовала этот Клуб, подняла на высокий творческий уровень работу в нем, на ее вечера идут дети, студенты, интеллигенция, военные плюс люди разных национальностей. Вечера все тематические - посвящаются истории, культуре, быту, обычаям нашего народа. Многие люди других национальностей завидуют, что у нас - украинцев есть такая сильная личность. К ней идут, как за лекарством для души - кто послушать родной язык, кто поговорить на нем, встретиться с друзьями и земляками, забыться от проблем и суеты в сегодняшней жизни. Она сейчас - независимая, самостоятельная, а её Клуб украинской культуры им. И. Франка - её дитя, смысл и образ жизни.

Как создавался диск №1.

После 60-летнего юбилея Эдиты Мирославовны я решил сделать ей подарок - слайд-шоу юбилея (приятель подарил мне диск с сотней украинских песен). В этом сборнике песен запали мне в душу те, с которыми я и сделал диск. Очень понравилась песня "Риздво" - у нас как раз был такой. Я решил сделать и с него слайд-шоу и подарить на 8 марта, но работа затянулась до конца марта.

До 5 марта я занимался после работы (работал в судоремонте). Но с 5 марта ушел с работы из-за проблемы со спиной. Засел за компьютер и работал днем и ночью, резал, вставлял, переделывал. Жена Света, дети Роман и Лена были моими критиками.

Света проверяла ошибки в правописании (она училась в Украине в Крыму, где жили ее родители, родня по маме живет в Тернопольской области), потому что порой сидишь до одурения. Где-то к концу марта презентации были почти готовы, но забарахлил компьютер. Я думал, работа загублена. Пригласил Васю Познякова. Он всегда мне помогает с проблемами в компьютере - очень умный и грамотный парень, разносторонне развитый. Отремонтировав компьютер, я показал презентации – и он был приятно удивлен, этот человек умеет ценить…

Мы с ним в 2004 – 2005 годах пытались сделать диск с видами Камчатки я делал презентацию "У берегов Камчатки", он записал музыку к ней и делал разворот странички, кнопки и т.д. Но так как у нас не было лицензионных программ, то мы работу прекратили. Но та работа наша была сделана не зря. В 2005 году фрагмент презентации, правда, уже под названием "У Камчатских берегов", был зачислен в лучшие презентации на Международном фотофестивале "Сибирские бьеннале".

Так вот, посмотрев "Ювілей" и "Різдво", Вася принес видеозапись вечера и запись телевиденья - и у меня снова началась, закипела работа. Потом я подумал, что же за диск без упоминания о Камчатке - мы же здесь сейчас живем. Ну и вот в начале мая пригласил я Эдиту Мирославовну для просмотра - здесь были и восторг, и удивления, и слёзы счастья - и мы решили подарить его всем участникам. Презентацию провели 15 мая - и подарили диски участникам и некоторым гостям. Было сделано около 50 дисков, естественно, я их сделал за свой счет, а Эдита Мирославовна разослала за свой счет по миру. Это кусочек истории жизни каждого человека и Клуба украинской культуры в целом - и дай бог, чтобы каждый из людей, кто будет его смотреть, находили в нём что-то своё, и получали удовольствие для своей души. Как нам важно, что есть люди которые это ценят.

А то после презентации Альманаха № 2 один из состоятельных гостей обмолвился, что «у меня где-то такой же валяется». Он даже не понял, что плюнул нам в душу и что это уже другой Альманах, пока в единственном экземпляре. И что это огромный труд. А альманах  номер 1 Эдита Мирославовна подарила людям и ему в свой день рождения.

Залезла в долги для его создания, чтобы составить летопись о людях и о работе клуба. Для того человека сумма в полторы тысячи - что стакан семечек, а для нее это огромная сумма, труд и бессонные ночи. Вот почему мы не хотим брать от таких людей деньги, чтобы они потом не диктовали свои правила. Он к нам стал ходить недавно и даст Бог - и у него в душе оживут человеческие чувства. Если и дают какие-то деньги люди, то низкого и среднего достатка, одна из таких - Светлана Крывуца.

Вот мы так и работаем, Эдита Познякова готовит и проводит вечера, Вася Позняков помогает маме и снимает на видео, я фотографирую, обрабатываю материал, выпускаю диски.

Как я уже писал, мы выпустил еще 3 диска, каждый из них отображает один вечер, это видеофильмы в моем стиле обработки. Это - "Чорнобиль. 20 років з дня трагедії" про вечер, который проводили в 2006 году в День памяти. Я на нём, на жаль, не был из-за работы, но посмотрел кассету и он меня настолько поразил, что я решил - его должны увидеть много людей. Дальше диски с вечеров " День Конституции Украины " и " День Незалежности Украины ". Но я их сделал всего по 15 штук каждого, ну еще упаковка - просто бумажный конвертик с прозрачным окошком и картинкой на диске.

(Конечно есть у меня в планах - озвучить и добавлять в диски произведения И. Франко, Т. Шевченко, Л. Украинку и других, есть у нас люди, которые замечательно исполняют. Так же есть у нас люди, которые сами пишут на украинском языке. Также добавить страничку - видео-рассказы истории семьи, своего рода передача «Жди меня» - это поможет найти людям своих родственников в мире, для этого правда нужен хороший тираж и средства тоже, чтобы рассылать во все уголки мира, где есть организации украинской диаспоры - там они смогут их копировать и передавать другим. Это комплекс мероприятий, который можно вместить на диски, в Интернете много, а подробную информацию особенно видео, не передашь - дорого. Размещать можно и рекламу и т.д. Не всё сразу делается, планов много, дай Бог только здоровья.

Васильевич, прикрепляю 3 фотографии, сообщите, получите или нет. В прошлом письме я отправил общее фото прошлого вечера, получили?

В моей голове что-то отложилось про Петра с Тихого Хутора. Я с ним, кажется, встречался у старшей сестры отца. Сейчас её фамилия - Ковальчук, зовем мы её тётя Маня, муж Алёша. У них дом расположен на краю нашего села, на улице, которая ближе всех к Тихому Хутору, напрямик где-то километра два-три.

Сердечный привет и наши добрые пожелания вашей семье от нас.

С уважением,

Владимир.

Слава Україні і всім добрим людям, які прославляють її своєю працею і добрими вчинками!

Здравствуйте, дорогие камчатские Бондаренки – Владимир и Светлана, Лена и Роман!

Я получил Ваше письмо вечером, уже поздно, но несколько привёл его в порядок, чтобы потом можно было использовать.

Точно так же, как и Вы, я был буквально очарован Эдитой-Юлианой Мирославовной Позняковой (Мочевус). Полностью с Вами согласен: это редкий, удивительной внутренней красоты, духовного богатства и силы человек! Это я понял с самого начала нашего заочного знакомства – с 1 июля 2004 года, когда она ответила на моё письмо и прислала первый свой материал, посвященный вечеру в память Кулыняка и корреспонденцию Свитланы Крывуцы «Пекучий попіл”.

В августе прошлого года мы с нею в Киеве мимолётно встретились: вначале я её узнал, окликнул, обнял, перекинулись парой слов, помчались на свои секции, а потом в зале Дворца «Украина» в перерыве столкнулись с нею и её доченькой-солнышком и поэтессой Антониной Листопад из Краснодона. Перебросились несколькими словами и отправились для новых встреч и общения… Так что в письмах у нас получается настоящее общение.

Фотографии я получил – спасибо.. Хотя мне одну из них прислала Эдита (где Вы с нею вдвоём).

О сыновьях своих я Вам писал 7 октября (приложу эту записку – возможно Вы ее пропустили).  Жену мою зовут Ларисой или Ларисой Дмитриевной. Старшую невестку, жену Александра зовут Евгенией, ей 30 лет. Младшую, жену Дмитрия – Юлией, ей 25 лет. Сейчас она покинула прежнее место работы в Санкт-Петербурге и временно безработная, а потому занимается пока воспитанием племянницы и нашей внучки Иришки, которой в этом году исполнилось 5 лет. 

Всего Вам доброго.

Ваш Андрей Бондаренко.

Здравствуйте наші родичі, Андрій Васильович, Лариса Дмитрівна, Олександре, Дмитре, Євгенія, Юля і сама старша Іринка.

Мені дуже приємно, що доля подарувала нашим сім’ям зв'язок між нами. Зв’язок нашого роду, утрачений нашими батьками.

Поділився цією приємною новиною з своїми друзями. В мене тут на Камчатці кум Сергій Уваров, колись працював ОБХС, потім ОБЕП, пішов на пенсію підполковником міліції, більш як десять років працює в своїх підприємствах в юридичних областях. Так батько в нього росіянин, а мама українка, батьки його в молодості працювали на будівництві в Куйбишеві - Самарі, там у нього живе тьотя, батьки потім в його дитинстві переїхали в Одесу.

А на Сахаліні в Башняково 14 років тому я випадково зустрів рідню по маминій лінії - Мінченко Олексія. Ми стояли на рейді, грузились вуглем, до нас приїздили рибаки, щоб з борту ловити кальмара, і він був з дітьми. І треба ж так - серед пари десятків рибаків ми розговорились з ним і вияснилось, що ми рідня. Потім я був в відпустці і моя бабуся Марія, слава Богу ще жива, все підтвердила. Рідня по мамі живе - Курська обл., Беловський р-н, сах. завод “Комунар”, я бував там до армії з братами, потім ще раз після армії, а так піддержуємо зв'язок через тьотю, яка живе в Москві, деяка молодь перебралась туди ж.

Я розібрався с поштою і найшов все що Ви відправляли. Вибачаюсь, що мовчав, багато роботи. Ще й полетів принтер, на якому я друкував картинки на диски, та сам альманах №2, заложив сторінки на 5 альманахів, половину зробив, а потім пропав синій колір. В мене принтер Epson R 800, в нього 7 кольорів і лак, він в мене вже 3 роки, гарантія закінчилась. Сервіс-центра Epson в нас немає, через Інтернет нема доступу до їх сервера, от розбираюсь до цієї пори, ще відео та фото матеріал по Л. Горай обробляю. А на наступну неділю - новий вечір. Була підготовка до фотовиставки фотоклуба. Та і домашніх справ хватає.

Трошки розповім Вам про те покоління, яке виростили мій дід Іван та моя бабуся Пестина Наумівна, фамілія бабціної рідні - Романюк. Старша сестра мого батька Маня, чоловік Альоша, живуть в Леміщисі. В них старша дочка Надя, чоловік Коля, син Владик, є правнук, живуть в Мурманську. Менша їх дочка Валя в неї 4 дітей, старший її син Саша десь 3 роки назад працював після армії трактористом, і загинув під трактором.

В бабки і діда була Діна, яка померла в маленькому віці.

Далі мій батько Толя, мама - Валя, нас три брата, я - старший. Середній Сергій на рік молодший мене, працює зараз в Києві шофером на автобусах, в нього жінка Галя вчителька, працює в Леміщисі, син Максим прийшов з армії весною, дочка Свєта студентка. Вони побудували свій дім в Жашкові, там і живуть. Молодший мій брат Коля з 1973 року живе в Леміщисі, жінка Оксана і її син Юра. Працював в селі агрономом, а як колгосп розвалили, працював на будівництві дороги Київ – Одеса, зараз працює в Жашкові на горілчаному заводі. Найменша сестра мого батька Таня в молодості працювала в Германії, народила сина Віталія, який остався з нашою фамілією, зараз має внука, якому десь років з 13. Живуть в Умані. Давно я не був дома, в основному розмовляємо по сотовому телефону, в них немає домашнього телефону, і нема Інтернета.

Ось так коротко вроді би все.

Статтю про сім’ю Чекмарьових віддав приятелю, відомому фотографу і журналісту Ігорю Володимировичу Вайнштейну, як напечатають я візьму ці газети і Вам відправлю.

Ще невеличке прохання, якщо можливо, виділити на сайті “Кобза” сторінку для Клуба Української культури ім. І.Франка, і перенести всі наші статті з “Батьківщини” туди, і далі - щоб то була сторінка Клубу.

Вибачайте за помилки - давно не було такої практики.  На сьогодні поки все, ще відправляю фото з учнів українського класу.

Всього самого доброго Вам і всій родині.

22.10.07р. Володимир Бондаренко.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.