Моя мама Ніна  Бондаренко. Все життя здавалося  попередуДо 75-річчя з дня народження і 21-ї річниці передчасної смерті моєї неньки Ніни Прокопівні Бондаренко 

В Росії в неділю після суботнього Дня пам’яті голодоморів і політичних репресій, який співпав в цьому році з 75-річчям страшного Голодомору 1932-1933 років, в десятий раз відмічали День матері. Коли я вдома ввечері 24 листопада запалив і поставив на вікно поряд з іконою “Всецариці” – Богоматері з немовлям-Спасителем на руках Свічку пам’яті, то мене це немовби підштовхнуло до несподіваного висновку. Зрозумів - це ж я шаную пам’ять не тільки загиблих під час того смертного голоду мільйонів українців, росіян та казахів, і не тільки вбитих жахливою голодною смертю трьох із чотирьох своїх тоді ще не старих прадідів (лише один з них не дожив до 1933-го року – помер в 1926-му) і трьох із чотирьох ще не старих прабабусь (лише одна з них - бабуся мого батька змогла пережити український Голодомор та німецько-фашистську окупацію і померла в своєму київському селі Тихий Хутір в 1944 році)... Я не тільки шаную пам’ять ще 20 відомих мені сьогодні поіменно близьких родичів, яких радянська влада і комуністична партія прирекли тоді на голодну смерть, але і пам’ять своєї рідної неньки. Бо моїй мамі Ніні Прокопівні Бондаренко саме в цю суботню ніч на День матері - з 24 на 25 листопада сповнилось би 75 років. Вона – ровесниця Голодомору.

Я тільки зараз зрозумів, яке тяжке життя прожила моя ненька! Бо немовби сама смерть від того смертного комуністичного Голодомору переслідувала її все життя... І тому, порадившись з колегами по редакції і заручившись їх підтримкою, вирішив коротко розповісти про трагічну долю своєї мами на нашому сайті “Кобза-Українці Росії”. Бо її доля в чомусь типова не тільки для інших ровесниць Голодомору, але і багатьох українських жінок минулого століття...

Народилась моя ненька в донецькому місті Сталіно на початку того страшного голоду, по жертвам якого ми запалили свічки на своїх вікнах... Матуся моя, втративши під час Голодомору 1932-1933 років десятки своїх рідних, виросла, так і не побачивши ні одну із бабусь своїх і дідів, багатьох родичів - рідних своїх тата і мами Прокопа Миколайовича і Ганни Григорівні Дериків. Батьки її саме перед Голодомором з рідного їм харківського села Просяного Ново-Водолагського району переїхали на Донбас і тим самим спаслися від голодної смерті...

В 1941-1943 роках дівчинкою-підлітком мама моя пережила війну і німецьку окупацію. Із голодного воєнного шахтарського міста мати її з нею і молодшим братом Василем вимушено виїджала до запорізького села Пологи, щоб спасти себе і дітей від голодної смерті. Але та немов переслідувала нашу родину. Після важкого поранення під Синельниковим помер у фронтовому госпіталі – звичайній конюшні біля станції Чаплінка Дніпропетровської області батько моєї мами, мій дід, донецький шахтар – бурильник і запальник на шахті 12/18 імені газети “Правда” Прокоп Миколайович Дерека... І моя неня в 10 років стала сиротою, а її мати – удовою-солдаткою... Закінчилася війна. Але відзвук страшного Голодомору - голод 1947 року підірвав сили її молодшого брата, він захворів менінгітом - і мого 12-річного дядька Василя не стало...

Мама закінчувала школу, перервану війною. Було важко і голодно. Вчились без зошитів, писали на полях газет, на які перш за все виділяла кошти і папір керівна комуністична партія. Закінчувала школу-семирічку і зустріла своє кохання – молодого шахтаря Василя Панасовича Бондаренка. Селянина з південної Київщини, якого разом з багатьма молодими українськими колгоспниками замість військової служби в армії воєнні комісаріати відправили піднімати Донбас. “На шахти”, під землю. Де незабаром більшість з них втратила своє здоров’я, а то і життя і навічно була похована в донецькій землі. Як і сьогодні їх ховають, буває і по сто чоловік зразу, як недавно на шахті імені Засядька...

Одружилась мама зразу після того, як їй сповнилось 18 років, і в свій 19-й день народження народила мене. Через два роки другого сина - Миколку, а ще через 4 роки наша сім’я поповнилась нашим молодшим братиком Сашком... Хоч і жили спочатку у чужих людей на квартирі, ледь не в землянці, а потім кілька років в сімейному гуртожитку, та все було по доброму. Але щастя мамине виявилося дуже недовгим. Шахтарі гинули, як на фронті. Здається ледь не кожного місяця то на одній, то на іншій шахті навкруг нашого селища когось з під землі піднімали інвалідом, а то і вперед ногами. На шахті №20, на “Глибокій”, “Вертикальній”, на “Кучеровці”, на шахті №6 “Капітальній”, на шахті №12 “Наклонній” і №8 “Наклонній”, на шахті “Красная звезда”... То по одному, то по кілька чоловік зразу. Пригадую, як у новому селищному Будинку культури, який пізніше отримав назву “імені ХХ Перемоги”, проводжали в останню путь 7 гірників. Труни з їх тілами поставили в спортзалі – і я потім не зміг ходити туди на заняття, бо ще довго звідти не вивітрювався важкий, млосний трупний запах.

Батько наш перейшов з проходки на шахті імені Кучерова в забій на 50-річну шахту 12/18 – рідну шахту батька своєї дружини. І незабаром загинув там під семитонним “кумполом” породи, що вивалився на нього з шахтної “кровлі”. І я, його найстарший син, як і мати, в 10 років став шахтарським сиротою, а моя мама весною 1962 року стала молодою шахтарською удовою з трьома дітьми на руках...

А неньку мою смерть далеко не відпускала. Через чотирі роки за похороном коханого вона пережила передчасну смерть ще не старої матері. Потім - смерть другого свого чоловіка. Їм на 6 років став її кум і мій хрещений батько Омелян Григорович Лукьяненко. Кращий друг мого рідного батька з вінницького села, що на Немирівщині. Сільські хлопці, вони і в шахті, як під час роботи на колгоспних полях, намагалися дихати повними легенями. І забивали їх вугільною та породною пилякою. І якщо перша відносно легка і тому якось покидала легені, то породний гострий кварцовий пил врізался в альвеоли, забивав їх, робив кам’яними. Ще молоді шахтарі з цими чорними, забитими камінним пилом легенями страшно хворіли, ставали інвалідами від сілікозу. Мій хрещений якось, вибачаючись, казав мені: “Синку, ти прости мене, що я випиваю – інакше дихати не можу, задихаюсь...” Його не стало в 1972-му – він пережив свого друга і кума Василя лише на 10 років... А мама моя стала двічі шахтарською вдовою.

Правда, вона при цьому не опускала руки і навіть любила повторювати слова пісні Булата Окуджави з кінофільму “Біле сонце пустелі”: “Не везёт мне в смерти, а везёт в любви”. Тому що до цієї порядної жінки, чесної шахтарської удовиці прибився вже третій чоловік – трохи старший за мого батька фронтовик Сергій Йосипович Горпій. З ним вона, як і з моїм рідним батьком, прожила 12 літ...

Але тут її життя передчасно перервалося: смерть наздогнала мою неньку зразу після того, як вона відмітила свій лише 54-й, а я 35-й рік народження (бо, повторюю, вона породила мене в свій 19-й день народження). І я, і брати мої, і наше виховання їй дуже важко дісталося. Знаю, що по мені вона багато сліз пролила, коли я, здавалося, вже помирав малим немовлям від якоїсь післявоєнної хвороби... Себе наша мама віддала дітям і допомогла нам вийти в люди. Сама тільки школу-семирічку закінчила, а ми, діти її, всі три сина завдяки своїй мамі - вищу освіту отримали, і не одну... Я став офіцером, потім професійним журналістом, а молодші брати вивчилися і працюють лікарями. Микола завідує хірургічним відділенням в Донецькому обласному протипухлинному центрі і як кажуть - без п’яти хвилин доктор медичних наук, наш менший Олександр після військової служби став лікарем-стоматологом, завідував стоматологічним відділенням... Добрих дітей і онуків ми виховали завдяки багато в чому своїй мамі...

Жалію лише, що мало уваги приділяли ми нашій ненці. Опинилися в різних кінцях Євразії, і навіть на її похорон злітались не в один день: я – з Ташкенту, а наймолодший брат – з Монголії...

Вирішив сказати на нашому сайті про свою маму, бо її доля, доля ровесниці Голодомору - це доля української жінки ХХ сторіччя, яка витягла на собі важкого воза через все його лихоліття... І залишила нам життя.

Мама з своїм татом донецьким шахтарем Прокопом Дерекою

Мама зі мною

Мама та батько 15 червня 1956 року

Через пару місяців мама стали шахтарською вдовою

Її сини брати Бондаренки -1978

На світлинах: Моя мама Ніна  Бондаренко - все життя здавалося попереду. Мама з своїм татом донецьким шахтарем Прокопом Дерекою, 1934 рік. Ненька моя зі мною. Мама та батько 15 червня 1956 року. Через пару місяців моя 29-річна мама стали шахтарською вдовою. Її сини брати Бондаренки – 1978.

Андрій БОНДАРЕНКО,

головний редактор сайту “Кобза-Українці Росії”,

Заслужений журналіст України.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка