lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Українці Ставропольського краю (укр.)
Під час Року України в Росії в жовтні 2001 р. – вперше через 225 років з початку заселення українськими і російськими селянами разом з козаками просторів степового Ставропольського краю – на його теренах створена громадська організація української діаспори “Дніпро”, яка організовує свою роботу на конфедеративній основі. Метою організації є відродження української діаспори і її засад. Організація на добровільних засадах об’єднує українців та інших громадян, зацікавлених у збереженні і розвитку українських традицій, звичаїв, культури, мови, історії.

Під час Року України в Росії в жовтні 2001 р. – вперше через 225 років з початку заселення українськими і російськими селянами разом з козаками просторів степового Ставропольського краю – на його теренах створена громадська організація української діаспори “Дніпро”, яка організовує свою роботу на конфедеративній основі. Метою організації є відродження української діаспори і її засад. Організація на добровільних засадах об’єднує українців та інших громадян, зацікавлених у збереженні і розвитку українських традицій, звичаїв, культури, мови, історії.

 

Щоб не бути “Іванами, не пам’ятаючими родства свого”, почали ми свою роботу з вивчення власної історії. Хто ми такі, звідки наші предки і який вклад зробили українці в розвиток і економіку краю. Як свідчать матеріали архівів, в часи приєднання Передкавказзя до Росії 1777 року почалось як примусове, так і добровільне переселення селян та козаків з обжитих місць на цілинні степові простори майбутнього Ставропольського краю, де до цього жили тільки місцеві кочові та гірські народи.

Запорізькі козаки, як ви знаєте, були переселені на правий берег ріки Кубань від Азова до Усть-Лаби. Протягом ХІХ сторіччя основний потік переселенців був з Чернігівської, Волинської, Полтавської, Харківської, Катеринославської губерній України та Воронезької, Орловської, Курської губерній Росії.

Українські переселенці їхали на конях та волах. Більшість сімей мали одного коня і віз, на якому уміщався весь скарб переселенця. На нових місцях різні хвороби були супутниками людей і тварин, від яких загинуло багато українського люду та худоби. Фельдшерських і ветеринарних служб на нових необжитих місцях ще не було. Тільки після закінчення будівництва Ростово-Кавказької залізниці переселенцям стало трохи легше добиратись до свого житла. Між іншим, життя переселенців складалось нелегко. Від царського уряду вони не отримували ніяких пільг, крім відстрочки на три роки від рекрутської повинності. Але Північний Кавказ приваблював працьовитих українців, (малоросів), які залишились без землі внаслідок реформи 1861 року, багатством своїх земель.

Українські та російські селяни принесли на простори степового Ставропольського краю культуру хліборобства. Незвичними, важкими були умови життя наших предків на цілинних землях. На новому місці земля вимагала від селян зовсім інших, нових підходів ведення хліборобства. Соха не могла орати щільний степовий чорнозем. Для цього більш придатним був український плуг (сабан). Коней довелося замінити волами. Сіяли переважно пшеницю, а на засушливих степових просторах в основному займались тваринництвом. Центр мериносних тонкорунних овець поступово переміщався з Херсонщини, Катеринославщини та Таврії на степові простори Кавказької губернії.

На нових місцях переселенці не тільки переймали один у одного досвід ведення господарства, але й вступали в різноманітні контакти з місцевим населенням, яке на перших порах допомагало їм харчами та будівельними матеріалами. Кочові і гірські народи, у свою чергу, вчились у переселенців будувати своє житло на зразок українських хат, переходили на осілий спосіб життя.

Слов’яни переймали у місцевих народів досвід ведення тваринництва в спекотних степових умовах. Зате переселенці були піонерами в садівництві та городництві. Вони садили і вирощували капусту, огірки, буряки, цибулю, моркву, а пізніше й картоплю.Таким чином, господарські зв’язки з переселенцями призвели до корінних змін у сільському господарстві кочових (нагайців і туркменів) народів. Вони жили в дружбі і мирі, у тяжку хвилину допомагали один одному. Отже, дружба українського населення з народами багатонаціонального Північного Кавказу має вікову історію.

Значний внесок українські переселенці зробили у розвиток культури Кавказських Мінеральних вод, особливо художник-передвижник Микола Дорошенко, уродженець Полтави. Пам’ять про нього вельми шанує громадськість міста Кисловодська, де на постійній основі діє його музей.

Селянська колонізація, тобто заселення Північного Кавказу українськими та російськими переселенцями, яка почалась 225 років тому, призвела до корінних змін в господарстві цього краю. Так, по збору зернових на душу населення Ставропольська губернія у 1906-1910 роках посідала друге місце в Росії після Кубані. З середини ХІХ ст. Ставропілля поступово стало перетворюватись у потужного постачальника хліба, м’яса, вовни, вина не тільки в центральні регіони Росії, але й також за кордон.

Українські та російські селяни разом будували міста і села, обживали степове Передкавказзя, що призвело до значних змін в економіці, науці і культурі краю. За підсумками перепису населення 1897 року, українцями визнали себе 36,6% мешканців краю. Ще в 20-х роках, за часів радянської влади, на теренах Ставропольського краю проживало більше півмільйона українців. У середині 20-х років під гаслом “українізації” діловодство в місцях компактного проживання українців велось українською мовою. 1932 року в краї працювало 30 початкових українських шкіл. У Ставрополі діяв український ансамбль пісні й танцю, працювали клуби залізничників. У 30-і роки під гаслом боротьби з українським буржуазним націоналізмом діловодство знову було переведено на російську мову, школи перестали існувати, українізація поступово припинилася. За часів радянської влади ситуація стала змінюватися таким чином, що, наприклад, останнім переписом населення (1989 р.) українцями визнали себе лише 2,4 відсотки населення, тобто їх кількість зменшилась у 15 разів. Якщо і далі асиміляція буде проходити такими темпами, то маємо шанс взагалі зникнути з етнічної карти краю. Тому основне завдання нашого товариства “Дніпро” – відродження української діаспори, діяльність якої спрямована на розвиток і зміцнення дружби між народами багатонаціонального Ставропільського краю на принципах рівноправ’я, доброти і взаємної поваги. У цьому напрямку здійснюється вся наша робота.

Передусім намагаємося у місцях компактного проживання українців організувати районні осередки нашого товариства. У м. П’ятигорськ з успіхом працює товариство “Ятрань”. Приступаємо до вивчення в домашніх умовах, серед бажаючих, української мови. Придбати підручники нам дуже допомогло українське видавництво “Рідна мова” із Австралії, яке прислало майже 100 підручників. Це зроблено завдяки Всесвітній службі радіо України (керівник Олександр Дикий). Купити книжку, газету чи журнал або раз на тиждень послухати радіо чи подивитися телепередачу українською мовою ми, українці м. Ставрополя, на жаль, не маємо можливості.

Напередодні 11-ї річниці Незалежності України мені на запрошення “Поштової скриньки” поталанило побувати в Києві. Скрізь я чув російську мову, якою друкується велика кількість газет і журналів, йдуть передачі на телебаченні і радіо, є російськомовні школи, російський драматичний театр ім. Лесі Українки, знову відкрито музей О.С. Пушкіна тощо. І все це переважно функціонує на кошти з державного бюджету. На Лівобережній Україні, у Києві мало людей розмовляють українською мовою. Але ж без мови немає нації і не може бути міцної держави.

Нам, українцям Ставропілля, доводиться лише мріяти про ті умови, які мають росіяни в Україні. Ми маємо навіть труднощі з кімнатою для роботи нашої громадської організації. Незважаючи на всі негаразди, наша організація продовжує діяти. Свою роботу переважно проводимо в бібліотеках і музеї. Так, 27 липня українська громадськість разом з крайовим музеєм відзначала “День пам’яті” видатної української письменниці Марко Вовчок  (95-річчя з дня смерті), яка майже 10 років прожила на ставропольській землі.

На свято “День 225-річчя Ставропольського краю” громадськість міста мала можливість безпосередньо на центральному бульварі познайомитися з побутом, звичаями, культурою українського народу завдяки влаштованому нами “Українському подвір’ї”. З нагоди цієї дати хочеться пригадати імена ставропольчан українського походження, які своїми ратними і трудовими подвигами примножили славу нашого краю. Це – Йосип Опанасенко, військовий командир Великої Вітчизняної війни, Матрона Нечипорчукова – медична сестра, ковалер 3-х орденів солдатської “Слави”, Іван Попко – видатний історик, літератор, великий знавець життя і побуту Кавказу і багато інших славних синів і дочок нашого народу. Це є часточка нашого народу, нашої історії. Гадаю, що сказане в листі якоюсь мірою стосується української національної ідеї, за яку треба боротися нам, українцям.

Зенон ПРУЦ,

Голова громадської організації “Дніпро”

“Вісник УВКР”, №8-2002

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка