lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 «Надзвичайно незручний для сучасної Росії»

До 100-річчя з дня народження академіка  Андрія Сахарова

21  травня виповнюється 100 років з дня народження Андрія Дмитровича Сахарова, видатного вченого-фізика, правозахисника і мислителя планетарного масштабу. Його життя і діяльність невіддільні від історичних процесів другої половини ХХ століття, які визначили майбутнє не тільки країн СРСР, а й усього людства. Ідеї академіка Сахарова продовжують зберігати свою значимість і актуальність для сучасного світу і сьогодні.  Власне розуміння майбутньої ходи історії  у своїй лекції  лауреата  Нобелівської премії миру (1975 р.)  він сформулювала так: «Я переконаний, що міжнародна довіра, взаєморозуміння, роззброєння та міжнародна безпека немислимі без відкритості суспільства, свободи інформації, свободи переконань, гласності, свободи поїздок і вибору країни проживання. Я переконаний також, що свобода переконань, поряд з іншими громадянськими свободами, є основою науково-технічного прогресу і гарантією від використання його досягнень на шкоду людству, тим самим основою економічного і соціального прогресу, а також є політичною гарантією можливості ефективного захисту соціальних прав».

Дві бомби Андрія Сахарова

Нагадаємо, що Нобелівську премію Сахаров отримав «За безстрашну підтримку фундаментальних принципів миру між людьми і мужню боротьбу із зловживанням владою і будь-якими формами придушення людської гідності». На цей шлях він публічно вступив у 1966 році, коли напередодні ХХІІІ з’їзду КПРС разом з іншими ученими в листі до Леоніда Брежнєва   застерігав про небезпеку відродження сталінізму в СРСР. Через два роки у «Самвидаві» був надрукований нині широко відомий у світі його меморандум «Размышления о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе».

Андрія Сахарова називають «батьком» радянської водневої бомби. Дехто докоряє йому за це, але, думаю, вже тоді, у 50-х роках,  він, як і герої відомого автора шпигунських романів Джона Ле Карре «The Russia House/Русский дом», розумів, що тільки паритет в озброєнні армій США і СРСР може забезпечити планеті мир. І створював бомбу не для переваги Радянського Союзу у гонці озброєнь, а саме для цього. Не випадково Ле Карре,  який зустрічався з Сахаровим у його засланні в  Горькому, називав Сахарова «своїм героєм».

Втім, на рахунку вченого є ще одна «бомба», більш потужна, ніж воднева. Це його «Размышления о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе». Ця «бомба» вибухнула у 1968 році. Пам’ятаю, як був тоді в гостях у свого дядька в Москві, і він,переконаний комуніст, пізно вночі ловив у приймачі «Радіо Свобода»», де озвучували меморандум Сахарова. Слухав і нічого не говорив, тільки важко зітхав. А що можна було заперечувати? Глибокий аналіз сучасного світу, недоліки і переваги в економіці, соціальному житті,  ідеології двох систем, прогресуюче утвердження в них бездуховності… Але крім тривоги за майбутнє, Сахаров пропонував  людству  і шлях до порятунку. Цей меморандум не втратив своєї актуальності і сьогодні. Прочитайте його (див. Додаток) і ви зрозумієте, як міг би змінитися на краще світ, якби керівники ведучих країн світу тоді прислухались до Сахарова.

Сахаров і Україна

За спогадами самого Андрія Дмитровича, вперше з Україною він  познайомився через українські пісні: «з дитячих років моя мама пам'ятала солдатські і українські пісні». Хоча його батьки були, як він казав,  людьми російської культури, вони «любили російські та українські пісні. Я часто чув їх в дитинстві ». І з ранніх років у коло його читання увійшов Гоголь з його українськими героями і українськими пейзажами.

А ось - дитячі спогади Сахарова про наслідки Голодомору:

 «Из обрывков разговоров взрослых (которые не всегда замечают, как внимательно слушают их дети) я уже в 30-34-м гг. что-то знал о происходивших тогда событиях. Я помню рассказы о подростках, которые бежали из охваченных голодом Украины, Центрально-Черноземной области и Белоруссии, забившись под вагоны в ящики для инструментов. Как рассказывали, их часто вытаскивали оттуда уже мертвыми. Голодающие умирали прямо на вокзалах, беспризорные дети ютились в асфальтовых котлах и подворотнях. Одного такого подростка подобрала моя тетя Таня на вокзальной площади, и он стал ее приемным сыном, хотя у него потом и нашлись родители».

Згадуючи ж про знайомство з Борисом Самагіним, з яким разом працювали на «поштовій скриньці» в Ашхабаді, Сахаров наводить його фронтову розповідь про те, як Борис «присутствовал при казни-повешении молодой украинской партизанки-националистки; в последний момент она крикнула: «За свободную Украину!»

Відомо,що Андрій Сахаров боровся за звільнення з в'язниць і психіатричних лікарень відомого дисидента-українця генерал-майора Петра Григоренка, якого характеризував як людину дивовижної долі, мужності і доброти, що зробила величезний вплив на дисидентський рух в СРСР.

Сахаров завжди співчував боротьбі українців за свої права. У своїй програмній статті «Роздуми про прогрес….» Андрій Дмитрович особливо написав про «властиву  Сталіну українофобію».

Також Сахаров взяв безпосередню участь в справі українського поета і дисидента Анатолія Лупиноса, коли той в 1971 році був звинувачений в антирадянській пропаганді за те, що на Шевченківському вечорі біля пам'ятника Шевченку в Києві прочитав вірш «Я бачив, як безчестили матір»...

Андрій Дмитрович згадував, як в грудні 1971 року  йому «сообщили, что в Киеве предстоит суд над украинским поэтом Лупыносом — ему угрожает психиатрическая тюрьма. Мы с Люсей ( дружина Сахарова Олена Боннер – Ред.)поехали на аэродром; с помощью моей книжки Героя Соц. Труда удалось достать билеты, и вечером накануне назначенного дня суда мы были в Киеве. В гостинице нам дали койки на разных этажах, так как в наших паспортах еще не было отметки о браке (эта церемония еще предстояла), а нравственность в советских гостиницах охраняется весьма строго. Стоявший позади нас мужчина, вероятно сопровождавший нас гебист, пытался протестовать — такому заслуженному человеку можно сделать исключение. У него, конечно, была своя цель — облегчить наблюдение, но он не хотел при нас открыться. Утром, когда мы с Люсей встретились на нейтральной почве, в гостиницу пришли украинцы — И. Светличный, которого я уже знал раньше, Л. Плющ и еще кто-то, и мы пошли на суд. По дороге Светличный рассказал нам суть дела. Лупынос уже был ранее осужден по обвинению в националистической пропаганде. В лагере он тяжело заболел, какое-то время мог передвигаться только на кресле-каталке, потом с костылями. Весной этого, 1971 года читал стихи у памятника Тарасу Шевченко (вместе с другими поэтами). В его стихотворении была фраза об украинском национальном флаге, который стал половой тряпкой. Кто-то донес об этом «националистическом и антисоветском» выступлении, и он был арестован. К нашему удивлению, всех пришедших свободно пустили в зал суда. Но заседание не открывалось. Наконец, вышел секретарь и объявил, что судья заболел (кто-то из наших, однако, видел его утром), — заседание переносится. Это, конечно, был результат нашего приезда. Через две недели суд состоялся совершенно неожиданно — почти никто, даже отец Лупыноса, которого мы видели на первом заседании, об этом не знал. Лупынос был направлен в специальную психиатрическую больницу, а именно — в Днепропетровскую, одну из самых страшных в этом ряду».

Сахаров в своїй правозахисній  діяльністі керувався перш за все ст. 19 Загальної декларації прав людини, в якій мовиться: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів ». Він захищав права всіх радянських народів, включаючи українців і кримських татар.

Як згадував Андрій Дмитрович, «1972 год принес очередную волну политических репрессий. Особенно тяжелыми они оказались на Украине. Там были арестованы Светличный, Черновол, Дзюба, Стус, Ирина Стасив-Калынец и ее муж, Пронюк, Шумук, Строкатая (жена Караванского...), Плющ. В мае арестован Глузман». Коли Сахаров розмовляв на цю тему з ректором МДУ Іваном Георгійовичем Петровським, то зіткнувся з традиційним набором негативних стереотипів про Україну та українців: «Я сказал И. Г. об усилении политических репрессий на Украине (он заметил, что еще со времени Петлюры — когда он был свидетелем еврейских погромов — настороженно относится к украинским националистам). Я, однако, высказал мнение, что сейчас особенно сильный удар наносится по демократическому крылу инакомыслящих, украинцев и неукраинцев по национальности, и попросил его использовать свое влияние в деле Семена Глузмана... И. Г. охотно согласился и сказал, что он попросит затребовать дело Глузмана с Украины... Я не знаю, удалось ли Петровскому что-либо предпринять по делу Глузмана. Скорей всего — нет».

У 1977 році, коли в СРСР  прокотилася нова хвиля репресій проти правозахисників, знову особливо важко довелося Україні. Сахаров згадував: «Как всегда, очень тяжелы были репрессии на Украине (но и в других республиках немногим лучше) — были арестованы председатель Украинской Хельсинкской группы писатель Микола Руденко, затем члены группы: Олекса Тихий, Мирослав Маринович, Микола Матусевич. Впоследствии были арестованы многие другие члены Украинской группы; многих, как, например, Лукьяненко и Стуса, арестовали почти сразу после вступления в Группу. Приговоры на Украине и в Прибалтике — всегда по максимуму. Это значит, ранее не судимым — 7 лет заключения и 5 лет ссылки, а «повторникам» — 10 лет заключения и 5 лет ссылки (среди них Тихий, Лукьяненко, Стус, Кандыба, Пяткус, Никлус). Арестованы в последующие годы также Оксана Мешко, жены Руденко и Матусевича. Среди арестованных на Украине и в Прибалтике я лично знал Руденко (Украина), Кандыбу (Украина, беглое знакомство), Пяткуса (Литва), Марта Никлуса (Эстония) — ученого-орнитолога; он не член Хельсинкской группы».

З усіх заарештованих Андрій Дмитрович особливо виділив Миколу Руденка та Олексу Тихого: «С Руденко я познакомился еще до организации Хельсинкской группы. Он принес мне для ознакомления рукопись своей брошюры-памфлета «Прощай, Маркс» и рассказал кое-что о своей жизни. Незадолго перед войной Руденко был призван в армию и направлен служить в полк личной охраны Сталина. Когда началась война, он подал заявление с просьбой направить его на фронт. На это посмотрели косо, но просьбу удовлетворили. На фронте Руденко вступил в партию. Он вернулся с войны с тяжелым повреждением позвоночника, инвалидом 2-й группы. Болезнь позвоночника приносит ему непрерывные мучения и заставляла его (до ареста) вести специальный, приспособленный к ней образ жизни (что он переносит в зоне — страшно подумать!).

Руденко стал писателем, был принят в Союз писателей Украины, написал несколько книг. За два или три года до нашей встречи он опубликовал научно-фантастическую повесть, где рассказывает о посещении Земли (несколько тысяч лет назад) инопланетянами, которые оставили землянам под видом религиозных заповедей и мифов некие «зашифрованные» принципы, следование которым должно сохранить человечество и его культуру, почву и вообще жизнь на Земле. В том сочинении, которое он принес мне, содержатся те же мысли, но уже не как фантастика, а в широком контексте общественно-политических и философских рассуждений. Руденко критикует марксизм с позиций физиократов. Первый его памфлет называется «Прощай, Маркс», а продолжение, которого я не смог прочитать, — «Здравствуй, Кене». Главное для Руденко — проповедуемая им идеология единства земных и космических процессов. С этой точки зрения он интерпретирует политэкономию, философию, историю, религию, проблемы сохранения среды обитания и в особенности — плодородия почвы, воды, лесов. Я далеко не во всем с ним согласен (скорей — наоборот), но читать его интересно, и уж, конечно, это не антисоветская клеветническая литература, как его обвиняют. КГБ приложил много усилий, чтобы в лагере сломить и запугать Руденко. Одним из методов было «подбрасывание» ему ложных сведений о том, что якобы жена ему изменяет. Теперь сама Рая Руденко в лагере, так что, вероятно, применяются какие-то другие методы. (В 1987 или в 1988 году — не помню, Микола и Рая Руденко освободились и выехали за рубеж.). Алексей (Олекса) Тихий, арестованный почти одновременно с Руденко, в прошлом учитель физики. Его первое дело — один из многих примеров использования органами власти таких провокационных методов, как вскрытие личных писем и подслушивание. (Я читал, что в США обнаружение таких нарушений иногда приводит к оправданию обвиняемого.) На почте якобы случайно прочли письмо Тихого, в котором он неодобрительно отзывался о Н. С. Хрущеве (тогда его действия не нравились многим). Тихого осудили на 7 лет заключения. При новом аресте (после вступления в Хельсинкскую группу) Тихий был уже «рецидивист», по второй части статьи 70 (кажется, 62-я на Украине) осужден на 10 лет заключения в лагере особого (!) режима и 5 лет ссылки. Никакого значения не имело, что Хрущев давно уже разжалован из непогрешимых вождей и имя его — вместе со всем значительным и хорошим, что он сделал, и вместе с его так называемыми «волюнтаристскими» ошибками (действительно, лучше бы их не было) — предано официальному забвению, а народ его поругивает, когда хочет отвести душу самым безопасным способом. Репрессивная машина работает автоматически: рецидивистам — на всю катушку».

Незручний спадок Андрія Сахарова

«У Кремлі знову бояться постаті Андрія Сахарова?», - запитує на сторінці сайту «Радіо Свобода» в матеріалі присвяченому ювілею академіка журналіст Павло Казарін. Схоже, що так. Інакше чим ще можна пояснити те, що у Москві влада зірвала виставку до 100-річчя Андрія Сахарова, відкриття якої було заплановано на 17 травня. Чиновники, нічого не пояснюючи, відмовилися погодити цитати вченого і правозахисника, які мали супроводжувати серію фотографій Сахарова, зроблених  радянськими та російськими фотографами.

«У принципі, їх можна зрозуміти, - пише журналіст. -  Тому що Андрій Сахаров належить до тієї частини російської спадщини, яка надзвичайно незручна для сучасної Росії. Він встиг побувати в опалі за життя, а тепер опинився в опалі посмертно.

Москві незручний Сахаров-правозахисник. Той, який засуджував введення радянських військ до Афганістану. Той, який був позбавлений нагород і засланий. Він помер у 1989 році, не доживши два роки до руйнування імперії.

А тепер імперія воскресла. І намагається знову прибрати ім'я Сахарова з власної історії. Сучасна Росія займається всім тим, що він критикував: вдирається в інші країни, будує залізну завісу й переслідує інакомислення. Цитати радянського фізика-правозахисника на цьому тлі перестають бути історією й починають звучати як нищівне викриття…

У міру того, як Росія скочувалася в імперський рецидив, список «дозволених» та «ігнорованих» героїв був приречений на чергову ревізію. І цей список вже точно не вичерпується одним лише Сахаровим…

Росія перетворюється на все те, з чим боролися дисиденти минулого. І тому вона знову намагається викреслити їх з історії. Промовчати, не помітити, відвести очі. Можливо, хтось у Кремлі вважає, що таким чином можна уникнути неприємних порівнянь та аналогій. Але аналогії та порівняння від цього стають лише рельєфнішими».

Сказано дуже точно. Ось чому, згадуючи сьогодні Андрія Дмитровича Сахарова, мало віддати йому належну шану. Потрібно знову перечитати його застереження і пророцтва і , головне, спираючись на них, продовжити його правозахисну справу. Він не в минулому, він з нами у нашому сьогоденні і нашому майбутньому. А яким воно це майбутнє буде, залежить вже від нас.

Олександр Гвоздик за матеріалами інтернет-видань

Додаток: Размышления о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе

На світлині: Андрій Дмитрович Сахаров

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка