«Мабуть, ми біженці... Але ми обов’язково повернемося додому!»

Останні два тижні я слухаю багато підкастів, читаю репортажі, спілкуюся з людьми на мітингах, слухаю промовців, розмовляю по телефону із Сумами, Черніговом, слухаю новини радіо, і просто відповідаю телефоном на питання колег, з якими я колись давно працював разом і які вирішили спитати про Україну. Якось раптово я став оточений голосами, які розповідають одну історію, але з різних боків. І питаннями, які ніби одне питання.  І, здається, що багато доль увійшли у мою пам’ять, і що совість болить, і що ці дні пам’ятатиму назавжди. І я хочу залишити ці голоси для історії і для України. Тому що, якщо я журналіст і моя інтелектуальна доля пов’язана із Росією і Україною, то, можливо, це найважливіший час, щоб думати і писати.

Ще до війни я запропонував кільком друзям у Сумах – переїдьте на правий берег (Дніпра) на місяць, і я заплачу вам за ваше перебування. Можливо, буде війна, а ви ж живете на кордоні. Пропонувати я почав у середині січня, власне, ще до того, як про війну, як реальність, почала писати преса. І з цього часу можна рахувати відлік голосів цієї історії. Із Сум я отримав відмови  двох типів. Перша, що все це - блеф (звичайний блеф кадебіста Путіна) і що війни не буде. Другий, куди ми поїдемо і залишимо наші хати? Будемо, як всі. А там буде видно. Ще й пожартували: «Василю, у тебе прямо список Шиндлера наших днів!»

Війна почалася об 11 ночі по Оттаві і я довідався про це відразу з «Української правди». А в Україні був ранок, і всі спали. Я розбудив п’ять родин в Україні і повідомив, що двадцять хвилин тому почалася війна. І почув першу реакцію. Мовляв, зараз подивимося новини. Ніхто раптово не сприймає, що настала нова реальність.

Далі хронологія трохи вже змішується. Але залишаються теми, які ти пам’ятаєш у розвитку. Скажімо, самооборона у Сумам:  як записувалися, як видавали зброю, які і якого кольору пов’язки на руці. Кого з друзів записали, а кого ні.  Чи бомбардування Чернігова: на яких околицях бої, чиї знайомі загинули, і як ховають під час війни. Сам я народився у Чернігові і знаю, що у серпні 41-го місто згоріло майже вщент. І ось знову бомбардування. Багато розмов про продукти – житєвий запас міряється вже не грошима, а мішками картоплі. Два мішка - це вже багато. Але, якщо троє дітей, тоді нормально. А, якщо картоплі немає і троє дітей, тоді ніякі гроші не врятують. Приносять друзі.

Ще тема – скільки годин на добу є електрика. Якщо є електрика, значить є вода, і опалення, і газ. А воду потрібно запасати у ванні наперед. І, якщо нуль градусів на вулиці, то можна добу провести у хаті і без опалення. Хто знав про такі речі ще до лютого 2022 року?

Влада залишається у місті, але не у службових кабінетах. Мерія керує містом з невідомої точки, але порядок у місті є.

Ще тема – бої в Сумській області. Тростянець, Конотоп, Ромни. Довгий бій у Сумах в колишньому артучилищі, що тривав кілька днів. Завершився він потужним вибухом випущеної з Білорусі  ракети, яка зруйнувала стару будівлю і військове містечко.. Чи вижили захисники невідомо. А по селах Сумської області бігають голодні окупанти і пропонують поміняти солярку із танків на сало. Деякі здаються у полон селянам чи терорбороні.

Як працюють гроші, які ціни. Спочатку більшість крамниць зачинилися. Картки не працювали, і здавалося, що працюватиме тільки готівка. Потім крамниці відчинилися, мінімум продуктів в них є, ціни залишилися незмінними, і картки стали основою платежів. Власник птахоферми безплатно роздав живих курей городянам і закрив її – закінчилися корми. Грабежів у Сумах немає. Щоправда, спіймали таки двох мародерів, розділи догола і .. Що далі з ними сталося невідомо, але міська військова адміністрація попередила, що на мародерів за законами воєнного часу чекає розстріл на місці злочину. Патрулів поліції в місті немає.  Воно само самоорганізувалося і живе далі. За свідченням мого товариша з Сум, люди ведуть себе спокійно, стали більш доброзичливими, бійок чи сварок у чергах в магазини і аптеки немає. Кожний готовий допомогти один одному: друзям -продуктами і грошима, незнайомим - порадою чи цінною інформацією з досвіду виживання. Спільна біда усіх згуртувала. Городян поменшало, частина людей самоевакуювалася.

Кілька днів тому скинули бомбу в кількох кілометрах від Сум і була пошкоджена підстанція електромережі, що живила усе місто. Світла не було майже добу, відповідно зупинилися насоси «Міськводоканалу», що качали воду. Підстанцію протягом кількох годин відновили, через три години після відновлення світла та інтернету дали і воду. 7  березня о  23:00 місто знов здригнулося від потужного авіаудару на околиці. Зруйновано два десятки приватних будинків, загинули 20 мешканців, з них – дві дитини.

Сусід у Сумах поїхав у село і застряг там через блокаду. Собаку годує мій друг. «Пес забився у будку і не вилізає. Мабуть думає, що господар його залишив».

На Фейсбук у Сумах виклали інструкцію як користуватися Стінгером. Дорогий «братній» окупант, тебе попередили... Загально, у Сумах спокійніше, ніж у Харкові та Чернігові, наступ ворога прийшовся саме на ці міста.

На демонстрації в Оттаві ходжу із росіянами, тому що я їх запрошую, допомагаю із плакатами, збираю підписи під петицією до Прем’єр-міністра Канади. Тому я в цій групі, можна сказати, ситуативно і частково, але за спільним духом. Тут чудові хлопці і жінки, які просто обожнюють Україну і заздрять їй за її свободу і за дух боротьби. Наші Майдани для них - легенда.  Усі вони задають одне питання: «Коли він (тобто Путін) здохне?»,  «Коли його приберуть?», «Він же «поїхав» (у значені «дах поїхав»)!

Ще ми обговорюємо, чому так мало росіян приходить на мітинги. Із 7-12 тисяч росіян Оттави - не більше десять осіб. Відповідь: «Інші зазомбовані російським телебаченням». Це важливий експеримент, якщо вдуматися у причину. На російському телебаченні не все неправда і фейк, але є, щось, що вдало резонує із російською підсвідомістю, де б росіянин не жив – в Росії чи на Заході. І мені здається, дві струни: грубість і імперськість. «Шоб нас боялись», - ось це універсальна формула грубості. Друга формула – «Мы добрые. Мы помогаем слабым» (це ідеалізований імперіалізм, який, нібито, несе «культуру»). З цих двох формул можна вивести усю російську політику. То вони «звільняють українців від нациків», а то грозять американцям атомною зброєю. Ось це і є війна в Україні у двох фразах. В Оттаві є сторонники Олексія Навального, які активно з ним працюють. Але цих росіян – десять осіб на 10 тисяч. Совість Росії: 0,1 %..

«Н’ю Йорк Таймс» майже через день дає подкаст в програмі «The Daily» про ситуацію в Україні. Його ведуча Сабріна Тавернізі (Вашінгтон) зараз в Україні і надсилає супер-професійні репортажі. Сьогодні послухав подкаст «На дорозі із українськими біженцями». https://www.nytimes.com/2022/03/07/podcasts/the-daily/ukraine-refugees-russia-war.html. 

Вражає, скільки можна вкласти емоцій і доль у пів-години із перекладом! Сабріна описує свою подорож на авто від Києва до Львова, яка замість семи годин тривала два дні. Із зупинкою у дитячому садочку, що став готелем для біженців. Біженці – жінки із дітьми, що  залишили чоловіків удома захищати Україну. Жінки розповідають про палаючі міста, про те як рідня спакувала їх і відправила на Захід, і як вони не бажали ставати біженцями, і як Україна переможе і вони повернуться додому. А діти розповідають, як вони розуміють війну, кого вони лишили вдома, про домашніх тварин. А один хлопчик розповів секрет, що він у авто вирвав собі два молочних зуба. На задньому плані плачуть малюки, авто зупиняє тероборона, жінка-волонтер на вокзалі у Львові регулює черги на потяги. І Сабріна каже слухачам: «Львів - це місце, де чоловіки прощаються із родинами,  далі - Польща, а вони повертаються на фронт».

Молода дівчина розповідає,  що у неї у Запоріжжі є хлопець, який записався у тероборону і тримає оборону на блокпості. Спочатку вона умовляла його їхати із нею, але потім зрозуміла, що його місце там, і зараз гордиться тим, що він захищає Україну. Вона обов’язково повернеться до нього.

Сабріна питає у молодої жінки із Запоріжжя: «Ви відчуваєте себе біженкою?». І чує віповідь: «Це дуже важке питання... Ми тимчасово залишили наше місто. Мабуть, ми біженці... Але ми обов’язково повернемося додому!»

На «Радіо Свобода», яке вже заборонили у Москві,  є дуже пронизливий репортаж про розбомблений міст в Ірпені, через який проходить евакуація до  Києва. Люди з речами доходять до мосту пішки, під мостом по дошках переходять ріку, і далі волонтери везуть їх маршрутками у Київ (який також бомблять). Несуть на руках старих, несуть тварин, чоловіки допомогають дітям, відчувається тривога і солідарність, ясніть мети і жах моменту. Хтось із сусідів щойно загинув, у когось згоріла хата, і ось потрібно сісти у маршрутку, щоб врятувати себе. Матеріал вісім хвилин. Подивіться скільки у ньому сили духу і трагедії. https://www.svoboda.org/a/31740736.html. 

І на завершення.  Моя знайома Єлена, росіянка із Узбекистану, яка живе в Оттаві, каже мені: «За останні два тижні я розлаялася із більшістю дуже добрих друзів, із якими дружила багато років. І я зрозуміла, що не жалкую про це. Як вони можуть вірити Путіну? Як вони можуть бути за війну?!»

Це голоси нашого часу. Вони входять у серце, у кров, через них ми краще пізнаємо саму Україну. Наскільки вона жива і сильна, як її люблять. Україна не визначається ні мовою, ні національністю – ми зрозуміли в ці дні. Вона визначається тим, що чоловіки захищають свою землю, а жінки тимчасово лишають її, щоб врятувати дітей України. І ніхто в Україні не чекає окупанта.І ми знаємо, що Україна у Європі.

І через десять років ми пам’ятатимемо ці дні – дні війни і героїзму, трагедії і любові.

Василь Коломацький, Оттава

На світлині: Василь Коломацький

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка