Погляд із діаспори

У лютому 2010, відразу після президентських виборів, я написав статтю-роздум про долю України «Ще не вмерла Україна!» . https://www.pravda.com.ua/columns/2010/02/8/4737537/

В ній я визначив три можливих сценарії розвитку подій. Історія розпорядилася так, що спрацював третій варіант під назвою «Перехідний лідер». За ним, Янукович пішов від влади достроково, демократію було збережено, обрано нового президента. Але й елементи першого варіанту, який я назвав «Іти у Росію», також можна побачити – окупація частини території України, втеча Януковича у Росію, затяжна гібридна війна.Минуло  дев’ять років. Відбув каденцію новий (уже після Януковича) президент, якого майже напевне не переоберуть, відпрацювала п’ять років нова команда. І вже відомо, хто буде наступним президентом (рейтинги в Україні є досить точними). І в цій історичній точці цікаво зрозуміти: чому відбулося те що відбулося, і що нас чекає у майбутньому? Пишу тезово і філософськи. Адже справа не в персоналіях - існує в українській історії помітний паттерн-доля. Ось про нього і потрібно згадати.

Приреченість України.

У цілому зрозуміло, що якщо напрямок політичного і духовного розвитку України не зміниться на майже протилежний, через двадцять років ніякої України не буде. Про це свідчать: демографія, економіка, наше самовідчуття як нації, наша позиція у світі. Фактором в цьому напрямку є й загальна жорсткість конкуренції у світі, де Україна може й не знайти свого місця.

Населення України за 28 років її існування скоротилося з 51 мільйона до 35-40 мільйонів. Точну цифру назвати ніхто не може, оскільки перепис не проводився, а величезна частина населення працює за кордоном, і не відомо, хто з них повернеться додому. В економіці теж занепад, люди не можуть знайти роботу, країна у боргах, інвестори в Україну не вкладають капітали, незважаючи на дешеву робочу силу і близькість до Європи. Біля 8% території України окуповано ворогом. Ні в НАТО, ні в Євросоюз Україну в наступні 10 років не приймуть. Україна опинилася в «сірій» зоні безпеки, без ядерної зброї та стійких союзників. Будапештський меморандум виявився «пустишкою», як це ясно продемонстрував Крим.

Ще 20 років таких «успіхів» і ніякої України не буде. В кращому випадку буде формальна держава з назвою Україна, в якій житимуть вихідці із Африки, Пакистану та Індії, які розглядатимуть цю територію як плацдарм для наступної еміграції у Європу. Іранці у цій групі виглядатимуть як еліта, а наявність чайна-таун свідчитиме про «продвинутість» економіки. України, омріяної Шевченком, Лесею Українкою, Костомаровим, яку короткий час будували Петлюра і Скоропадський, навіть і Петро Шелест, цієї України не буде. Історично ми знаходимося у дуже вузькому і короткому геополітичному і часовому коридорі. Ситуація руба - «Або-або», без усяких компромісних «А може?».

На що схожа Україна?

Розвиток подій в Україні схожий на рух хвиль у морі. Рух постійний ніби є, кожна точка кудись рухається, але загально все лишається на місці, без змін. Чим це можна пояснити? Факторів кілька, і вони відомі. Не відкрию істини, але вміщу відомі факти у обмежений історичний «коридор», плюс специфіка спостережень емігранта із Канади.

Українська нація несформована. Люди не відчувають себе єдиним народом і навіть у цій якості не можуть виробити етику добрих сусідів, що можуть у майбутньому оженити своїх дітей (скажімо поляки і українці на Волині і Львові до війни зробити це могли, діяла загальна християнська етика, культура села). Діє фактор розділеності України і виглядає, що він фундаментальний і метафізичний. Степ і лісостеп чомусь не можуть знайти спільний ментальний устрій (швидше за все через часовий фактор етноґенезу). А Захід і Схід не можуть домовитися про тип обраної цивілізації, про ідеали (через довге історичне існування у різних державах). Українська гідність існує, але українського шляху досі немає. Немає України майбутнього, як, скажімо, існує Америка майбутнього, Китай чи Індія. Український ідеал не може матеріалізуватися навіть у такій первісній формі, як мрія. Його важко уявити. Але 28 років тому надії на майбутнє були, і сильні. Я пам’ятаю Київ серпня 1991 року, Левка Лук’яненка, Степана Хмару, радісний натовп на вулицях, прапори. В Україну тоді вірили.

Українська еліта не існує. Дореволюційну знищили більшовики (згадаємо хоча б рід Скоропадських, пов’язаних із Сумщиною). Західну, ОУНівську, після війни знищив Сталін. Та еліта, яку ми отримали на момент 1991 року, була морально розкладена, інфантильна, дезорієнтована, і не могла виконати роль провідника нації. Ці діячі щвидко вхопилися за накопичення швидких багатств і далі свого покоління не бачили завдань. Та інтелектуальна еліта, яку можна назвати справжньою елітою (Василь Стус, Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Ліна Костенко, Іван Світличний), була нечисленна, без владних повноважень, часто із тюремним досвідом, і без належного політичного досвіду. Пострадянські апартапаратчики змогли легко загнати її на переферію політики, і зробили це із посмішкою (скажімо, Левку Лук’яненку дали посаду посла України у Канаді). За 28 років нова еліта не з’явилася (рідкісні приклади, і лише у сфері культури – Оксана Забужко, Андрухович, Жадан). Фактори: партапарат міцно тримав владу, діяла корупційна «схема», за якою у владу пускали лише своїх по духу, талановита молодь від’їжджала за кордон, Москва через свої ЗМІ активно підбурювала розподіл суспільства за мовною та релігійною ознакою. Це ж робили олігархічні ЗМІ (зокрема пана Коломойського). На рівні теорії пасіонарності Льва Гумільова – у країні правили суб-пасіонарії, для яких – незалежно від мови – діяв «коритний» принцип «будь, як ми, споживай і  не висувайся». В таких умовах пасіонарна постать в Україні почувала себе «білою вороною», не відчувала перспективи боротьби за якусь ідею чи проект. На такому грунті проводити зміни у країні було неможливо. Країна ставала все більш холодною, відчудженою від своєї долі. В термінах Гумільова – відбувалася втрата пасіонарності етносу, за рахунок факторів діючої  анти-системи. Цей процес невпинно тривав усі 28 років, короткі спалахи двох Майданів демонстрували наявність історичної альтернативи (принаймні - ідеалу), але існуюча номенклатура швидко і спритно їх гасила. У гумільовської анти-системи (як її визначив російський учений) є головна зброя – брехня. Цією зброєю гасили нашу свободу і нашу національну мрію. Нам казали – України немає, альтернативи немає, все у країні добре, потерпіть. І це поступово стало реальністю наших очікувань і нашої перспективи.

Українська ідея вмирає. Що таке ідея нації? Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883-1955), слідом за французським лінгвістом та філософом Е. Ренаном (1823-1892),  визначив  ідею нації, як  «щоденний плебесцит про майбутнє». Націю з’єднує спільний план дій, візія майбутнього, і в цій візії нація змінює себе і проектує у майбутнє. Саме проект зміцнює волю, народжує сили, допомагає забутися розбіжностям, творить нову ідентичність. Так, ідея спільної Європи виникла із ідеї індустріального прогресу, подолання природніх кордонів, будівництва залізних доріг, швидкого «бленду» і конкуренції ідей, подолання національної провінційності і традиційності. У цієї ідеї був лідер – буржуазія, з її енергією перетворень, сміливого будівництва нового світу. У цієї ідеї Європи була й попередниця – Священна Римська імперія, базована на християнських цінностях. Вже в той далекий час хтось побачив цю спільну ідею і створив масивне середньовічне політичне тіло – від Іспанії до Чехії, в якому існувало коло 5000 політичних суб’єктів. І все це жило і трималося аж до Наполеонівських війн! Нині українцям дуже важко сказати, що позитивного чекає на Україну у майбутньому. Заради чого ми маємо об’єднатися у єдину націю і творити майбутнє. Годувати олігархів? Корумпованих політиків? Відродити із суржика мову словника Грінченка? Переходити на англійську? Сперечатися, який телеканал має менше пошлості? Відкрити кордони із Європою і віддати їй своїх дітей? Вести тридцятилітню війну із Росією, щоб переконати росіян? У чому можна переконати росіян Росії– рабів з рабів, що живуть під гнітом власної анти-системи, що безперервно тягнеться аж від Монгольського іґа? Французький аристократ барон Жорж Ежен Осман (Haussmann) у 1850-70 рр. перебудував середньовічний Париж за власним задумом. Було знесено 30 тис. будинків, в яких мешкали 300 тис. парижан і виник новий Париж, із широкими бульварами, електричним освітленням, сучасною системою водопостачання, медицини, міської гігієни, публічних парків та розваг. І звичайно ж справу завершував «ганебний ліхтар» - Ейфелева вежа, (як її спочатку сприйняли паризькі естети). Так виник Париж, яким французи пишаються досі. Це приклад історичного проекту, запропонованого елітою країни і її лідером - Наполеоном ІІІ. Назвіть мені українську ідею хоч якогось рівня у бізнесі, культурі чи суспільстві. Я такої ідеї не бачу і розумію, що політичне середовище не сприяє її появі. Українська ідея вмирає, не будучи матеріалізована ні в чому.

Візуальний образ України важкий і неодуховлений. Візуальний образ найлегше зрозуміти еміграту, який, як ось я, приїжджає в Україну і бачить обличчя громадян – нові для нього. Скажімо, після канадійського Торонто, де я мешкаю. Різниця у настроях вражає. В українців довгі обличчя, очі дивляться важко і з недовірою до «чужака», при цьому чужинця вичисляють вже по черевиках і безпомильно. Погляд українців каже:  «ти не наш, чого приїхав?» У кращому випадку погляд каже: «Ось так ми живемо, не весело, не позаздриш». Відчувається безнадія і апатія. Почнеш розмову – відразу про зарплати. Ось ми отримуємо стільки, як на це вижити? Що тут відповісти, якщо у Канаді про зарплати говорити не прийнято. На тротуарах коло вокзалів люди щось продають прямо з асфальту, стоять годинами на сонці і морозі, видно, що голодні. На парканах оголошення – потрібні токарі та фрезеровщики у Чехії та Польщі. Молоді в містах не видно, мабуть, виїхали (пишу про Суми, можливо, іншим містам пощастило більше). Малюків у місті майже немає. А літні люди виглядають украй погано. Помітно, що голодні, виснажені. Є тип людей, що взагалі  не рухає руками при ході – вони висять, як мотузки. Дивляться ці люди кудись у простір, у них навіть немає бажання спілкуватися поглядом. Відчувається, що їх життя - це пекло. Колись, читаючи про сталінські табори, я натрапив на термін – «доходяги» - це вкрай виснажені в’язні на останній межі сил. Можливо саме так і виглядали доходяги тих часів? А всі ці люди, наші сучасники і земляки, народилися із надіями, виховали дітей, вчили їх добру, і мабуть думали про достойну пенсію. З роками таких пенсіонерів «руки-мотузка» все більшає – це моє враження емігранта. Кажуть, що тепер і працюючих вчителів можна побачити коло помийки, але сам я такого не бачив, слава Богу.

Де надія України?

В Україні є інтелігенція. Будь-яка країна могла б пишатися цією соціальною групою. У надзвичайно важких матеріальних умовах люди творять національну культуру, дарують суспільству волонтерський сектор послуг, не втрачають надії, несуть радість і самоствердження у світ. При цьому всі ці люди приймають участь в економіці, всі десь працюють.  І виконує свою роботу інтелігенція на чистому ентузіазмі, на вірі в Україну. Це останнє середовище, де в Україну вірять як в ідею, як у матір і в політичний проект. Вірять, люблять, гордяться і оспівують у мистецтві і своїми справами.   Це світло серед темряви. Щось, що вражає. Що незбагненно відроджує себе у новому поколінні, веде за собою. На них надія. Мабуть, про таких людей сказав Ніцше вустами свого героя Заратустри: «Я люблю тих, хто творить поверх себе, і тому гине». А Шевченко сказав про себе, але й про своїх друзів: «Ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою».

Інтелігенція не зможе переломити загальний політичний тренд України як шлях до загибелі, але не тікає з корабля, котрий тоне, зберігає національну честь, веде до Майдану, загоює рани. Стоїцізм інтелігенції України нагадує поведінку інтелігенції польської у XIX та XX століттях, яка через серію історичних поразок все одно невпинно йшла до своєї мети – створення Польської Держави. Англійський письменник польського походження Джозеф Конрад (1857-1924) влучно назвав цю етику – почесною поразкою. Після двох століть майже безнадійної боротьби полякам вдалося збудувати європейську державу. Почесна поразка матеріалізувалася у яскраву перемогу. (Цікавий факт, польські історики підрахували, що під час радянської окупації польська інтелігенція видала коло тисячі (!) підпільних газет та журналів, при цьому мова йде не про випуски, а саме про окремі видання).

У Сумах є дуже яскраві постаті: історик Борис Іванович Ткаченко, митець Леонтій Костур, громадський активіст Віктор Казбан, і сотні інших пасіонаріїв-активістів. Якщо Месія України прийде – він буде саме із інтелігенції. Номенклатура політичного генія не народить.

По кандидатів у президенти.

Вибирати ні з кого. Порошенко – представник української «еліти», що любить Україну, але гроші все одно любить більше. Має вагомі політичні досягнення:

- зупинив наступ ворога на нашу територію,

- розбудував армію,

- не допустив дефолту,

- проведена децентралізація збільшила бюджети міст у рази,

- провів декомунізацію топонімів,

- ремонтував дороги,

- змінив міліцію,

- дав Україні Томос,

- дипломатією зумів зібрати міжнародну коаліцію на підтримку Україні,

- правив демократично, через коаліцію у Верховній Раді,

- провів чесні вибори.

Порошенко зробив для України більше за всіх попередніх президентів. Але не зміг зробити таке:

- не боровся із корупцією (це головний провал в очах українців),

- не демонтував «схеми»,

- мав «любих друзів» при владі,

- не поліпшив матеріальне життя громадян,

- вислав із країни головного анти-корупційного опозиціонера Саакашвілі і проігнорував протести.

Зеленський – не політик. Людина без волі, типовий грайливий самозакоханий актор, щось на кшталт російських акторів 70-90 рр Миронова і Абдулова. Але вже точно не рівня Янковського чи Смоктуновського. Літературний аналог – гоголівський Хлєстаков («сорок тисяч одних курьеров!»). Україна для нього - ніщо, що він з нею буде робити - не знає, оскільки про політику ніколи й не думав. На обох Майданах не був, повістки на фронт у 2014-15 рр. проігнорував. У своєму «Кварталі-95» просто з екранів знущався з української мови і культури. Єдине нове, що приніс у політику товариш ЗЕ, - це актуалізацію гамлетівської дилеми, що нині звучить так: «Сцять чи не сцять?, - вот в чьом вопрос». Погодьтеся, ідей малувато. Надій, що він проведе реформи, - жодних. Можливо, навіть достроково складе повноваження через брак інтересу до нової посади. Через рік українці його ненавидітимуть гірше за всіх попередніх президентів, що для актора Зеленського буде важким моральним ударом. Звичайно, агресія Росії проти України при Зеленському стане більш вирогідною, ніж при Порошенку, oскільки актор в екстремальних умовах може й розгубитися. Якщо говорити про повернення Саакашвілі - його або повернуть в Україну у перші тижні після виборів, або залишать за кордоном на весь термін Зеленського. Будемо спостерігати.

Вибір ЧУ.

За кого б не голосували, наступні 5 років для України будуть марними, а після цього їй лишиться ще 15 років до повного закриття всього національного проекту. Гаплик – колоритне слово, яке теж забудуть...

Україну врятує не команда ЗЕ, і не команда кандидата П. Її врятує лише ЧУ. Тобто – чудо. Мені подобаються молоді політики – Лев Лещенко, Мустафа Наєм, Тетяна Чорновіл. Ось їм, можливо, щось i вдалося б – тут присутня і молодість, і принциповість, і список добрих справ є, і робота у Верховній Раді, а перед цим - журналістське минуле в «Українській Правді». Є і два Майдани за плечима. І анти-корупційний запал. Навіть молода команда відчувається. Але чомусь вони не висувалися на цих виборах. Чому? Ось товариш ЗЕ і перемагає.

Нас чекають екзистенс і прокльони.

Вже традиційно, с праздником, дарагіє таваріщі!

Василь Коломацький

Головний редактор «Кобза – українці Росії»

Торонто, Канада

На світлині: Василь Коломацький.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s