Роздуми з приводу справжніх цінностей і тих, хто називає себе українськими патріотами
Коли остання пригасає свічка…
Тяжка це справа, психологічнотяжка і не вповні логічна – опинитися між молотом і ковадлом. Але пульс Життя, рух новітньої історії та наша небайдужість (або й байдужість) рано чи пізно затискає нас між площиною двох жорен. І ти повинен означитись в чітку позицію, закарбувати своє життєве кредо на історичних скрижалях Вітчизни і власної совісті, а точніше, дати відповідь – собі, своєму Народові, або й навіть нащадкам твого Роду, до якого ти належиш, – по який ти бік Правди… З ким, або з чим ти себе асоціюєш, що тобі дорожче і рідніше… Але при всьому цьому не хочу лукавих відповідей чи запитаньна шталт того, що, мовляв, «чоловік у мене росіянин, а я українка, то ким мені чи моїм дітям бути?» Тетянко Ключникова (м. Пушкіно (МО), адже відповідь лежить на поверхні: бути чесними Людьми! Але це не значить, що якби твоя, скажімо, доня та взяла шлюб з китайцем, то Україна мала би стати його провінцією. Ніколи!
І не треба мене переконувати в тому, що не потрібно війни, треба мирним шляхом вирішувати будь-які політичні чи геополітичні питання. З таким логічним порядком речей цілком погоджуся і я, і мешканці 22-х областей України (див. фото-підписи на колодках). То ж розберіться, мої колишні Друзі, хто на кого напав і що відбувається взагалі. Не морщте чоло, пане Петре Коваленку з Красноярська(гидко читати те, що Ви пишете про Україну в листах та соцмережах); не прискалюйте лукаво око, пані Світлано Рукавишникова зКарелії. Чи не соромно Вам, Вашому колективу, який, подібно до туристичного загону мандрівників, об’їздивши, часто густо українським коштом, мало не пів України, та потім чаркувати з приводу анексії Криму РФ… Вам та Вашому колективу не соромно перед Львовом, який не раз і не два відкривав перед Вами гостинно двері, і де Ви всі разом не раз тішилися формулою «все включено» рахунком того ж таки Львова? Невже не соромно? Так, шановні, це йдеться про хор «Українська Пісня», який фактично і презентує собою Громаду українців Карелії.
Не соромно було Вам ще на початку всіх цих страшних подій, що відбуваються на моїй Вкраїнській землі, підбурювати людей, аби виходили та галасали за підтримку В. Путіна щодо агресії в Україні на площах Петрозаводська?
І Ви виходили, галасали, підтримували, а він і прислухався до голосу Вашого. І прислав «своїх людей» на мій Донбас. І горить мій ДоНбас, палає, нищать його орди чужинців і своїх продажніх заброд, – он як палає… І якщо пані Лариса Скрипникова була дещо обережнішою (думала одне, на папері писала друге, мовляв, «… я нікому про це не казала… - http://kobza.com.ua/kalyna-petrozavodsk/775-shcho-bulo-shcho-bude-ukr.html», думала щось там собі третє…), а вчинила четвертим… Можливо, саме така поведінка і називається «мудрою дипломатією»? Не знаю… То Ви, пані Світлано, в фарватері цих подій відзначились з від’ємним показником щодо совісті, аж до чаду в голові. Але разом з п. Ларисою – Ви одна команда, бо поруч з моїм Товаришем, Андрійком Литвином, я Вас не бачила, коли той самотужки виходив з проукраїнськими гаслами і одиноким голосом Совісті боронив Україну в карельському Петрозаводську.
А що ж там було четверте, запитаєте Ви? Ви перша, пані Ларисо, в тому переломному 2004-му побігли давати вітальну телеграму В. Ющенку, хоча ревно уболівали за перемогу В. Януковича. Бо боялися втратити «особисті зв’язки». То, скажіть мені, будь ласка, що було тоді історично і стратегічно важливішим, пані Ларисо, – не допустити бандюка до влади чи зберегти оті «особисті знайомства»? Можете не відповідати. Відповідь занотована в головну Вашу тезу: «боюся втрати особисті зв’язки».
Ціна тих знайомств мені потім стала очевидною, більш ніж комусь. Наші Громади були підпорядковані до одного консульства, але будь я хоч з Божим знаком на чолі, які б цікаві проекти я не напрацьовувала, всі кошти, які були хоч якось призначені для українських Громад на весь Північно-Західний регіон РФ, йшли винятково на Карелію.
Бо не мали підтримки ані Мурманськ, ані Калінінград, ані Вологда, ані Архангельськ.
Хіба не так? Переконайтеся по написаному (післямова) – http://kobza.com.ua/kalyna-petrozavodsk/2801-qspivuchyj-narod-i-v-bidi-ne-pomreq.html
Цілком зрозуміло, що Ви мені можете ставити в провину, що й я могла дати ту телеграму. Не могла. Після виходу, будучи вже хворою, на Майдан (а було -38 за Цельсієм), та злягла зовсім. Щоправда, знайшла в собі сили, аби зібрати своїх «бойових побратимів» у себе вдома, бо на тому наполягало місцеве телебачення.
А ви митикувале своє, сто раз «мудре» - «я нікому про це не казала» та телеграми відбивали.
Ото вже не знаю, чи саме так наспівують лукаві сурми перед кінцем Світу, але фарисейство виглядає саме так. В цьому я певна.
Боляче бачити людей, яким колись вірив, вважав своїми товаришами, боляче читати їхні коментарі і щирі підбурювання проти України в соцмережах. Люди, українці, Вам що? Пороблено?
Навіть мала дитина обирає сторону ображеного. А Ви, дорослі тітки та дядьки, поблажливо впадаєте в політичну глупоту. Велика кількість з Вас «медальовані» Україною, а декого, з руки таких, як Василь Дума та пані Скрипникова, «медалювали» та «орденували» і не по разу... Я отримала Орден чи не найостання. Дивно, правда?
А я не дивуюсь. Бо в правлінні УВКР сиділа представниця від українців Північного-Західного регіону РФ пані Лариса Скрипникова. І їй було «видніше»…
Так само, як і в списках-темниках щодо Форуму – 2006 р.
Та повернемося до сьогодення. Українці Росії, ті, яким досі не зрозуміло, кого б’ють, чи хто кого намагається звоювати, – проаналізуйте ситуацію, хоча б користуючись інтернетом. Якщо ж навроки від лукавого посіли Вашу свідомість, сягаючи отим 25-м, чи вже 26-мкадром, що випромінюється лукавим більмом російського телебачення, якщо занадто пересьорбали Ви отієї паскудної «кисельовщини», то бігом до бабок в Україну. Або й гайда по дідам-мольфарам (див. на фото,) в яких пенсія 1100 українських грн.
Хай Вам віч-на-віч скажуть ці українські пенсіонери, що рачки будуть лазити до скону на клаптях своїх городів, але більшої пенсії від окупанта вони не хочуть. Може, тоді хоч стане соромно за оті випивушки за «кримнаш», може, хоч тоді попустить оте похмілля?
Хай Вас, політичних сліпців, переведуть через Майдан оці люди, які вволю Хліба білого не бачать, але на балконах квартир, на Хатах вивісили прапори своєї Держави, намалювали їх фарбою на парканах та стовпах. Так, ото саме так і відбувається – такий собі тихий, чемний, гідний референдум на публічний показник того, що ми Українці, чи то пак, на антищеплення щодо «кримнаш».
Хай ці люди, стомлені хамством старої і нової влади, проведуть Вас хоч по помайданню Пам’яті та пошанівку. Бо Майдан ви вже просиділи і промовчали, на кшталт: «я нікому про це не казала».
А українцям є чим шануватись!
Довіртеся цим людям, пане Володимире Лісовий (Москва), пане Аркадію Шелесте (Саратов), пане Сергію Виннику (Омськ) та багато інших наших «активістів»: отих, які сьогодні, хоч і не паскудять Україну в соцмережах (або роблять це обережно), їздять на збори СКУ, але скубуть і вигризають національно свідомих людей у своїх Громадах. Або «огидно-історично» «нікому про це не кажуть…». Більшість цих літніх людей, до яких Вам слід звернутися для «вишіптування» навроків, не дивлячись на похилий вік, були учасниками Майдану (див. на фото) – його провідним нервом і пульсом, відтак, не схибують – переведуть Вас через Майдан. Тільки б Ваша воля.
І не сподівайтесь: цирковий номер тут не пройде… І на двох стільцях не втримаєтеся і всім дупцям тітками також не станете.
Скажу відверто: сьогодні мене це не дивує. Все чітко визначилося ще в переломних 2004-2005 рр. Саме в тому періоді часу і розпочався оцей «водорозділ» на «хароших і плахіх» українців. Мені не соромно за той період часу (та й за тепер – не соромно). Адже я не з тих, що «я нікому про це не казала»… Мої гострі публіцистичні матеріали на користь перемоги України ще в тому, Майдані – 2004-го року, читала вся Україна. Мені розкололи Громаду в Мурманську в 2005-му, бо я з Товаришами вийшла на мурманський Майдан.
Щоправда, в 2006-му, в рамках Вс. Форуму українців в Києві, на прийом в МЗС мене не «записали», так само, як не «записали» мене на прийом, що відбувся на дачі В. Ющенка. Там «празникували» та президентські меди лизькали якраз ті, які «я нікому про це не казала», але були категорично проти перемоги В. Ющенка. І проти мене. І як тоді, і хто тоді, крутив тими списками-темничками, мені добре відомо.
Я стала опальною людиною для декого, як на той час. Та що там я?
Пані Ларисо Скрипникова, в тому ж таки 2006-му Ви не дали ходу молодому пагіллю українців – нашому, тоді ще мурманському студентику, палкому патріоту України Миколі Малусі. Ви не посунулися з крісла в Президії УВКР (знову боялися відірватися від особистих зв’язків?) Навіть на Співочому полі, де була присутня переважно тільки молодь, Ви знову випещились на сцену зі своїм «історичним» словом. Але Миколці слова не дали. А історія вивершила на своє. Бо жоден слід в історії не стирається… Ви там собі в Карелії «обмиваєте» «кримнаш», а Микола Малуха покинув Росію, переїхав жити в Україну та був тяжко поранений в Донецьку (див. тут -http://www.telekritika.ua/profesija/2014-07-21/96051).
Вам не соромно? Хоча б тепер, в час, коли історія пише історичну кантату і платить своїми дітьми за кожен день Національної Гідності? Не підтримали мене тоді й інші. Навіть Володя Дорошенко з Уфи не хотів мене тоді зрозуміти. Я вже мовчу про В. Семененка та Ю. Кононенка. Тепер хай буде соромно і Вам, панове… На чиєму полі Ви тоді зіграли?
А доленосні події розставили всі крапки над «і».
Мені не соромно дивитися в очі українській молоді, бо я за них.
Я завжди за них! Зараз їх час – час таких, як Миколка Малуха та сміливо-завзятий наш український журналіст у Москві Ярославчик Копельчук.
А Ви, книжники та фарисеї, оті, що скубуть Україну в соцмережах, або ті, що в одній когорті з тими, що «я нікому про це не казала», будьте чесними хоч з самими собою – познімайте орденці та медалі від «київської хунти» і не випещуйтесь в перших рядах псевдопатріотів з українськими урядовими нагородами. Он, за прикладом Тані Ключникової та інших, вчепіть власівську стрічку і пишайтеся вже тоді своєю чесністю. Бо ото то буде чесно. А скільки грошей вбухала на Вас Україна, коли приймала Вас в статусі делегатів на всіх шести Вс. Форумах Українців?
Ви тоді не гнушалися гаслом: «Слава Україні!». А що ж тепер?
А? Вилізла назовні слабкість духу? А мо’ його й не було?
Відмовляюся розуміти і тих, хто зараз сидить і мовчить,чи то пак «нікому про це не каже…»… Таких серед нас переважна більшість. Так, це я про багатьох чолових осіб українських Громад Росії. Хоча чадок таки знаходить вихід. Це я про тебе, Євгенко Савенко, з Нижньокамська. День Перемоги і для мене особисто неабияке свято. Мені відома ціна Перемоги в тій страшній війні. Моя мама була повоєнна вдова, а мої старші брат і сестра залишилися повоєнними сиротами. І росла я в оточенні Ветеранів, яких шанувала все життя. Щоправда, смугастих власівських «лєнтів» вони чомусь тоді не носили… Я пишалась ними, шанувала і шаную дотепер пам’ять по загиблих. Але поясни мені, будь ласка, Євгене, чому, коли ти в соцмережі, принагідно Дня Перемоги, виставив фото фронтовиків війни, то якось «загадково» підписав: Оце справжні!!! герої… То яких слід вважати не вповні, чи зовсім несправжніми? Можеш не пояснювати. Це ти про вояк УПА, подвигами яких ми захоплювались з тобою раніше (до всіх подій…). Трошки історії, Євгене. Нас з тобою таки не погано вчили, хоч і в радянській школі.
То на уроках історії йшлося про те, що будь-яка армія Світу виконує одну з ДВОХ! (третьої ж бо не було!!!) місій: або визвольну, або загарбницьку. Доповни мене далі, Євгене: куди хоч на півп’ятки ступила армія УПА? За чий кордон? То яку місію виконувала УПА? Загарбницьку чи таки визвольну? Чи, може, «несправжні герої», на твою думку, Євгенику, Герої Майдану або АТО?
Але це і добре. Добре, що фарбовані лиси тепер визначилися в «персони».
Теплою згадкою я завжди горнулась до того Далекого Сходу. Бо там ми мали товаришів, яким так само боліла і бриніла Україна.
Вітю Манжос, скажи-но мені, як міг ти, разом з кодлом огидних яничар, підписати оту пасквільну паперу до газети? Та ще й визначив себе в статусі Голови Громади Камчатки.
Підпіськувався вже б сам від себе. А ти перекалюжив роботу інших наших українців, які приклали багато старань для популяризації нашої культури і презентації іміджу України на Камчатці. Так, ти забруднив авторитет пані Едіти Позднякової, Валентина Пилипчука та інших. Бо для багатьох з нас слово Камчатка – це згусток української Камчатки в особі цих людей, і тебе, Вітю, але колишнього.
Ось і ти, Вітю, ставиш у соціальній мережі ось таке гасельце: «ГЕРОИ УКРАИНЫ - Ковпак и Кожедуб! А не Бандера и Шухевич» І ти туди ж…
А хіба хтось заперечує авторитет нашого з тобою Земляка – сумчанина Івана Кожедуба, підсумок бойової діяльності якого становить 62 літаки противника, збиті особисто. Але тебе, Вітю, би мало дряпнути отте, що одним тільки лукавим висловом В. Путін намагався перечеркнути це ім’я в історії Перемоги (і не тільки це), коли сказав, що Росія могла би виграти війну і без України. То чому ж ти сьогодні підгарцьовуєш на його лукавому полі? Такого собі не дозволив навіть Сидір Ковпак. Ти читав, Вітю, його книжку «Від Путивля до Карпат»? Він там і жодним титлом не згадав про «бандерівців».
Бо писати хороше було не можна, а кривити душею в бік поганого не посмів. Не посмів того зробити перед своєю Совістю. Бо, сам розумієш, Вітю, не міг ввійти Сидір Ковпак зі своїми чисельними загонами партизан «тихо і пухнато» в Карпати, де під кожним кущем сидів боєць УПА, який тут знав кожну камінючку. Не міг! Отож, порозумілися між собою оці трударі війни, бо лупцювали по одному ворогу – по німцю…
От, хто мене зовсім не дивує, то це пан Олександр Криницький з Нижнього Новгорода.
Ви, пане Олександре, завжди були співцем колиски «трьох братніх народів». І навіть тепер, коли кожен українець мав би на своїй шкуринці відчути ту «братність» північного сусіда, Ви все ще наспівуєте і підсвистуєте отим політичним сурогатом, який Вам прищепила сов’єтська пропаганда. Та хоча б же не плювали в Україну в своїх висловах. А вже б краще: «я нікому про це не казала»
А от і злукавила, що поведінка пана Олександара мене не дивує…
Як же, була здивована, коли Віктор Ющенко, будучи ще Президентом України, відвідував Український культурний Центр в Москві, то пан Олександр Криницький був присутній на цій зустрічі разом з п. Ларисою Скрипниковою. Зрозуміло, що і в амбасадах важили виключно на «поради» пані Лариси, відтак і списки – темнички (кого запросити на зустріч, а кого геть відсунути), знову ж таки версталися не без її участі. От так воно й вийшло, що на зустрічі на Арбаті були ті, які марили перемогою Януковича, та ще співці кремлівської байки про «братність». І Ви, пане Олександре, чи то пак, Ваша Громада, також сиділа в пазусі МЗС. І Ви весь час отримували фінансову підтримку від консульства України в Нижньому… Я розумію, що у всіх оцих грошових вихилясах винні і самі консульства, бо ніколи належним чином не робили своєї роботи. А тупо давали кошти тим, хто повсякчас улесливо ковзає в їх кабінетах. Для прикладу: якось був оголошений конкурс (рік чи не 2006-2007-?) на отримання гранту від МЗС. Я заслала аж три проекти. Серед них був і майбутній переможець багатьох конкурсів «Проща до Української Хати». Дуже сподівалась наша Громада на ласку від МЗС. Але гроші були скеровані знову до Карелії. Плачучи, телефоную до МЗС, маю розмову з паном Скляренком Миколою Івановичем. А він мене здивовано питає: «А хіба є українська Громада в Мурманську?» Тоді я питаю його: «А як же Ви тоді розглядали проекти, якщо моїх і в руках не тримали? Адже це був конкурс…» Попросила його терміново отримати від мене електронну пошту. Отримав – проекти, фотографії тощо. Через два дні зателефонував сам, довго вибачався, що все так несправедливо, як «по писанію». Обіцяв виділити хоч щось із того, що крізь пальці протекло, коли Карелії давали… Знову телефонує – на цей раз вже радісний дзвінок. Мовляв, щось там даємо. Біжу в банк – нема! Телефоную йому знову – Микола Іванович дивується, але знаходить повернуті бухгалтерією документи у себе на столі.
А отут, панове (пані), пригадайте, хто так спритно водив у нас «товариство» з деякими «пересувщицями» документів в тому таки МЗС?
Так само зазнають осуду історії і члени так званої ГО "Злагоди", створеної при Українському Консулаті і під патронатом колишнього Консула України в Санкт-Петербурзі, п. Наталі Прокопчук, до якої увійшли "українські"організації пана Близнюка, пана Лісовського, панів Петренка, Косенка, «Одесити» та «Кияни» тощо.
У таку тяжку для Вітчизни годину зреклися українства та згуртувалися у підступному проекті «Новоросія». Ганьба!!! Гидко і боляче!
Розірвала я в соціальних мережах і товариство з паном Анатолієм Яремчуком зі Спаськ-Дальнього, що на Далекому Сході. На фото такий собі козак… А на особистій сторінці пана Анатолія політична московська блекота. Відречення від Києва, а значить, і від рідних порогів.
Зніміть із себе козацьку свитку та шаровари, пане Анатолію… Бо козацтво наше вкраїнське не загидило себе настільки, щоби залишитися в пам’яті нащадків шароварно-пісенним сувеніром з вареником в роті. І не більш.
Настала пора зняти сорочки-вишиванки та державні нагороди України всім, хто переймається сьогодні імперськими та стратегічними інтересами північного сусіда України, кому ячить і муляє правда про Україну.
Боляче, що час, ні не час – обставини та ще московська облуда – так перековують людей. Бо витерпіти гарт ковадла, чи то пак, свідомо перейти Майдан – то складна психологічна дилема. І, як виявилося, не всім це під силу. Бо коли молот коваля падає на скло, то скло подробляться на нікчемні дрібки… А коли той самий молот впаде на залізо, то воно кується і вигартовується в металеву Гідність… Потім з того заліза кують національних королів і гетьманів. Саме так, а не інакше, і виглядає процес емоціонального вигорання, вінцем якого є спалах політичної Національної Благодаті.
І я залишаю за собою право залишатися з тими нашими Українцями, з яких кують і гартують королів та гетьманів. Тільки з ними мені по путі в майбутню Україну. Та, на жаль, від Мурманська і аж до саменького Далекого Сходу «…Нас мало, нас малюсінька шопта…» (тут по В. Стусу)…
Але ми є. І це дуже важливо, що серед нас є такі, хто здатен підставляти плечі,серце, Душу, - хто не дасть до останку останній догоріти свічці. Поодинокі пікети нашої національної Гідності в окремих містах РФ тому свідотство.
P.S – Резюмуючи написане, хочу вперто підкреслити, що проблема полягає не у площині моїх особистих амбіцій, не в тому, що я не побувала на дачі Віктора Ющенка та не посмакувала медами з його пасіки. Ні, не в тому річ. Я дуже добре розумію, що навіть обіймаючи посаду Президента, не міг Віктор Андрійович знати кожну людину особисто – він довіряв тому «папір’ю», яке підсовувала йому «його» команда. Випадок зі мною не вартий на вагу і зерняти гірчиці… Я в змозі важити на логіку, а тому і надалі залишаюся людиною Ющенка. Але! Такі папери, списки-темнички, підсовували йому чисельні «козачки» від всіх контр-партій і навіть з кола «в дошку своїх» – на всіх щаблях і з усеньких кабінетів. Ті, які були від Литвина, Мороза, Януковича, від тітушки з косою Юлі тощо. Отой загінчик юдиних посланців надто великий, на жаль.
І з «волі» та за підписом Віктора Андрійовича звільняли з посад високо достойних людей, українських патріотів, серед яких були професори-викладачі, члени нашої національної інтелігенції тощо.
Дехто з цих ображених Українців мали серцеві напади, інсульти тощо. Деякі з них, образчики того золотого запасу нашої національної Совісті, навіть відійшли по той бік дихання і Життя.
Якщо одним рядком – то у мене і у таких, як я, голови опинилися на палях…А у тих, що:«я нікому про це не казала», і голови лишились на плечах, і груди рясніють в орденах. Не по разу.
Таким чином, а не інакше, підривався імідж Президента, сіялася недовіра до нього, втрачався рейтинг.
Отой огидний згусток підступних дій «команди» означився в таку велику політичну трясовицю, що Віктор Ющенко не знав, чи державотворити, а чи відбиватися від тих тітушок і яничар. І, як результат, він не був обраним на другий термін президентства. Не дали йому довести задумане до логічного завершення. Його затовкли в багні оті, які: «я нікому про це не казала».
Та не можу не нагадати, що саме Віктор Ющенко був тим єдиним Президентом, який наполягав на вступі України до НАТО. І Україна б уже зробила цей важливий історичний крок, аби ж рейтинг, імідж діючого на той час Президента та не укалюжили «підсунутими» паперами, скузами, брехнями та зрадами національних інтересів – тільки задля того, аби «не втратити особистих знайомств», або в корупційний спосіб прикупити ще новіші і крутіші «особисті зв’язки».
А якби не заважили, не підкузьмили, а допомогли довести справу до кінця, то під парасолькою НАТО жодне б стерво не вджиґнуло моєї України…
І не «обмивали» б в Карельській громаді «українців» анексії прицупленого Росією «кримнаша» і не хоронила б Україна своїх Героїв. Щодня…
Але сталося так, як сталося…
І горить мій Донбас… І оплакує Україна своїх Героїв. Щодня.
Щиро -Наталя Литвиненко-Орлова,
Член Національної спілки журналістів України,
РедакторНезалежного сайту «Українці Росії - Кобза»,
Леді Ордена «За заслуги» (Україна),
Учасник «Майдану - 2004» в Мурманську,
Нагороджена Зіркою «Патріот України»,
Делегат всіх шести Всесвітніх Форумів українців у місті Києві.
24-27 вересня р. Б. м. Суми…
E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
Від Головного редактора:
Даний матеріал не претендує на істину в останній інстанції, і з моєї точки зору, має стати початком плідної дискусії на кілька важливих тем:
1) Хто і як в нашому русі відреагував на Революцію Гідності і війну, що настала за нею, і досі триває?
2) Внутрішня демократія в ОУР-УКР. Вибори, звітність керівництва, списки на форуми, нагороди, гранти. Етика в нашому русі.
3) Інформаційна політика в ОУР-УКР. Як керівництво спілкується з громадою. Що пишуть керівники і активісти в соціальних мережах про Україну і її Уряд, про війну і про мир.
4) Яким шляхом до України йти нашій Діаспорі? Тихо мовчати? Дипломатично захищати Україну? Чи з відкритим забралом стати на захист Неньки? Які позиції зайняти щодо ворогів і агентури – Безпалька, Лісовського, тих хто записався в безпальківську «автономію»? Як відділити ворогів від пристосуванців, останніх від обережних, і всіх згаданих від нормальних щирих активістів? Критерії? Етика?
5) Яким ми хочемо бачити наступного лідера УКР? Кваліфікація і моральні якості.
Сподіваюся, що стаття не залишить нікого байдужим. Очікую продовження дискусії. Бажано в більш аналітичному і прагматичному ключі. І зрозуміло, без «переходу на лічності». Україна у нас єдина.
В.К.
- Наталя Литвиненко-Орлова, Київ, за спиною пані Наталі Майдан, де гинула українська молодь Наталя Литвиненко-Орлова, Київ, за спиною пані Наталі Майдан, де гинула українська молодь
- Микола Малуха, патріот України Микола Малуха, патріот України
- Одеса, ветеран Великої Вітчизняної з жовто-блакитним стягом Одеса, ветеран Великої Вітчизняної з жовто-блакитним стягом
- За Україну За Україну
- Звичайні Герої Майдану Звичайні Герої Майдану
- Мужня українка Ганна Литвин Мужня українка Ганна Литвин
- Андрій Литвин (ліворуч) під час демонстрації протесту у Петрозаводську (Карелія) Андрій Литвин (ліворуч) під час демонстрації протесту у Петрозаводську (Карелія)
- Іноді росіяни є більш солідарними з незалежною Україною, ніж деякі українці Іноді росіяни є більш солідарними з незалежною Україною, ніж деякі українці
https://kobza.com.ua/polemika/5154-pereity-maydan.html?tmpl=component&print=1&layout=default&page=#sigProGalleria1630fd0acc
На світлинах: Наталя Литвиненко-Орлова. Наталя Литвиненко-Орлова, Київ, за спиною пані Наталі Майдан, де гинула українська молодь. Микола Малуха, патріот України. Одеса, ветеран Великої Вітчизняної з жовто-блакитним стягом. За Україну. Звичайні Герої Майдану. Мужня українка Ганна Литвин. Андрій Литвин (ліворуч) під час демонстрації протесту у Петрозаводську (Карелія). Іноді росіяни є більш солідарними з незалежною Україною, ніж деякі українці.