Друк
Розділ: Освіта

Юлія СіренкоТут, на відміну від інших суб’єктів Російської Федерації, створена унікальна система безперервної української національної освіти

Мова – така ж давня, як і свідомість. Людина може володіти кількома мовами, залежно від її здібностей, нахилів і прагнень, але найкраще, найдосконаліше людина має володіти, звичайно, рідною мовою.

І це не тільки тому, що цією мовою, засвоївши її змалку, вона користується повсякденно, а й тому, що рідна мова – це невід’ємна частка Батьківщини, голос свого народу й чарівний інструмент, на звуки якого відгукуються найтонші і найніжніші струни людської душі.

Є мови більш й менш розвинені, є мови, що своїм чарівним звучанням здобули світову славу, та наймиліша й найдорожча для людини – її рідна мова.

Як просто й разом з тим зворушливо писав про це Тарас Шевченко:

Ну, що б, здавалося, слова...

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється, ожива,

Як їх почує!..

Адже без знання рідної мови не може бути справжнього виховання людської особистості, виховання самоповаги, національної самосвідомості, без яких не може бути й справжнього патріотизму. Як писав колись російський письменник Михайло Пришвін: “Слово “я” можна сказати тільки рідною мовою”.

Відродження української національної освіти в Башкортостані почалося в 90-х роках XX століття із процесом національного відродження українців Республіки Башкортостан. Один із розділів “Програми національного відродження українців Республіки Башкортостан”, прийнятої на I з’їзді українців Башкортостану від 14 березня 1992 року і доповненої на II з’їзді українців РБ від 21 січня 1995 року, мав назву “Мова і народна освіта”.

Аналізуючи ситуацію із станом українського слова в Башкортостані, українці були вкрай схвильовані тим, що рідна мова функціонує лише на побутовому рівні у місцях компактного проживання українців, у тих українських селах, котрі заснували ще на початку XX століття вихідці з українських земель, заведені долею до Башкирії в пошуках вільної землі. Та стара генерація українців, той золотий український фонд, котрий разом з мовою, привіз на башкирську землю свої звичаї, традиції, пісні, поступово, з плином часу, почав відходити у небуття. А щоб з останнім прадідом, пам’ятаючим материнську мову, не зникла з лиця землі українська мова, потрібно було, як можна швидше, не гаючи часу, навчити українському слову молоде покоління українців, передати цей дорогоцінний скарб їм і майбутнім поколінням.

Мова – це той найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв’язок, що з’єднує віджилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але й є саме це життя.

Ось чому виховання підростаючого покоління для кожної нації є найважливішою складовою часткою національної культури. Успадкування усіх культурно-історичних традицій батьків, дідів, прадідів завжди було гарантом вічності життя нації. Прекрасно усвідомлюючи цей постулат, українці Башкортостану намітили ряд першочергових завдань з відродження української мови в Башкортостані. А саме: створити безперервну систему української національної освіти в Республіці Башкортостан, в місцях компактного проживання українців відкривати українські дитячі садки та школи, вводити до навчальних програм такі дисципліни, як українська мова й література, історія та культура українського народу.

Сьогодні, можна з гордістю впевнено констатувати, що те, про що мріяли українці Башкортостану в 90-х роках, здійснилося. В Башкортостані, на відміну від Російської Федерації, створена унікальна система безперервної української національної освіти.

Українська мова й література вивчаються в наступних освітньо-виховних закладах:

- с. Золотоношка Стерлітамацького району - у дитячому садочку та середній загальноосвітній школі

- с. Санжарівка Чишминського району – у неповній загальноосвітній школі

- с. Троїцьке Благоварського району – у середній загальноосвітній школі

 - с. Степанівка Аургазинського району – у середній загальноосвітній школі

- м. Салават – у недільній українській школі

- м. Уфа – у середній загальноосвітній школі № 9 та недільній українській школі ім. Т.Г. Шевченка, національній українській школі “Злагода”, українському національному центрі “Дзвіночок”.

З 1997 по 2004 рік українська мова викладалася в Уфімському педагогічному коледжі № 1, де студенти відділення “Навчання в початкових класах” оволодівали додатковою спеціальністю “Вчитель української мови”. Як правило, на цю спеціальність набиралися учні із місць компактного проживання українців в Башкортостані. За цей період більше двадцяти п’яти випускників здобули додаткову спеціальність і частина з них повернулася до рідних сіл і почала викладати українську мову. На жаль, через мало перспективність середньо-професійної освіти в сучасному суспільстві та самої професії учителя початкових класів, кількість бажаючих вступати до педагогічного коледжу різко знизилася, тому набір на українське відділення було припинено. Здобутки в українській середньо-професійній освіті стали першою ластівкою в справі підготовки власних українських педагогічних кадрів на території Башкортостану.

Та на цьому професійна українська освіта не припинила своє існування, вона перейшла на вищий професійний рівень, бо з 1998 року у філії Московського державного відкритого педагогічного університету ім.. М.О. Шолохова в м. Уфі на філологічному факультеті студенти спеціальності “Російська мова й література” стали освоювати додаткову спеціальність “Українська мова й література”. Потрібно зазначити, що переважна більшість студентів-філологів не є українцями за походженням, однак їхня наполегливість в оволодінні українською мовою дає свої позитивні результати. Так, студентки Сафіулліна Ельвіра, Ішдавлєтова Альфіна, Ісмагілова Альбіна, Садікова Алія ставали переможцями Міжнародного конкурсу знавців української мови ім. Петра Яцика.

На філологічному факультеті українська мова вивчається як іноземна (друга слов’янська мова) з 1 по 5 курс. До навчального плану входять наступні дисципліни: “Практикум з української мови”, який дозволяє за допомогою розмовно-тематичних занять навчити студентів-філологів правильно сприймати на слух, розуміти, розмовляти і спілкуватися українською мовою. В результаті такої роботи здійснюється основний принцип у вивченні української мови як іноземної – комунікативний.

Крім того, студенти також вивчають усі розділи “Сучасної української літературної мови”, правда “Фонетика”, “Лексика”, “Морфеміка. Словотвір”, “Морфологія” та “Синтаксис” вивчаються в порівняльному аспекті, тобто лише ті специфічні риси мовної системи, які відрізняють українську мову від сучасної російської літературної мови.

Також студенти вивчають “Історію української літератури” від найдавніших часів до сучасності. Знайомлячись з класиками і сучасниками української літератури, читаючи в оригіналі твори Г. Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, П. Тичини, О. Вишні, О. Довженка, Л. Костенко, - вони не тільки збагачують свій словниковий запас, а й розширюють філологічний світогляд і все це завдяки хорошому книжковому україномовному фонду, який знаходиться в бібліотеці університету.

Важливою ланкою в процесі вивчення української мови, виховання любові і поваги до українського слова є пізнання скарбів народних традицій, звичаїв, обрядів.

Процес ознайомлення з українською національною культурою і побутом, традиціями й обрядами безперервний. Він починається на уроках української мови й літератури, де студенти знайомляться з кращими взірцями української народної творчості й фольклору і продовжується та поглиблюється на заняттях з “Української народної творчості”, “Українського народознавства”.

Оскільки за навчальним планом передбачена виробнича педагогічна практика студентів протягом 6 тижнів, то абсолютно логічними є такі дисципліни навчального плану як “Методика викладання української мови” та “Методика викладання української літератури”.

Крім того, в процесі вивчення української мови студенти вивчають основні принципи та методи з “Теорії та практики перекладу”, що в майбутньому дозволить їм на практиці використати свої знання як перекладачів з української мови. Під час навчання студенти часто беруть активну участь у різних перекладацьких конкурсах. Так, минулого року в університеті до ювілею М.О. Шолохова проходив студентський конкурс на кращий переклад творів Шолохова українською та англійською мовами. З великим натхненням та ентузіазмом студенти-філологи нашої філії виконували переклади поезій своїх улюблених авторів: Т. Шевченка, Л. Українки, Л. Костенко, котрі увійшли до збірника перекладів слов’янських авторів, комплектуванням якого займався Башкирський державний університет.

Сьогодні на філологічному факультеті університету предмети українознавчого циклу вивчає 61 студент. І я розумію, що лише одиниці зв’яжуть свою долю з українським словом, а переважна більшість ніколи не буде викладати українську мову в навчальних закладах, та в усі часи критерієм освіченості людини було володіння кількома мовами. Як говориться у одному крилатому виразі “Чим більше ти знаєш мов, тим більше ти - людина”, тому знання української мови для майбутніх філологів – це також додаткова можливість пізнання східнослов’янської мовної єдності, що прекрасно усвідомлюють і мої студенти-філологи.

Пропоную Вашій увазі досягнення студентів-філологів в перекладацькій справі:

Ольга Глухова

 

Тарас Шевченко

(1814-1861)

І досі сниться: під горою,

Меж вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: „Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?”

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, Отче наш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас,

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

*** 

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

*** 

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпочуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшла з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати?

*** 

Буває, іноді старий

Не знає сам, чого зрадіє,

Неначе стане молодий,

І заспіває... як уміє.

І стане ясно перед ним

Надія ангелом святим,

І зоря, молодость його,

Витає весело над ним.

Що ж се зробилося з старим,

Чого зрадів оце? Того,

Що, бачите, старий подумав

Добро якесь комусь зробить.

А що ж, як зробить? Добре жить

Тому, чия душа і дума

Добро навчилася любить!

Не раз такому любо стане,

Не раз барвінком зацвіте.

Отак, буває, в темну яму

Святеє сонечко загляне,

І в темній ямі, як на те,

Зелена травка поросте.

Тарас Шевченко

(1814-1861)

Доныне снится: под горою,

Меж верб, над самою водою,

Белеет хаточка. Сидит

Вблизи той хаты старый дед,

И, как обычно, забавляет

Младенца – своего внучка

С головкой чудного дитя.

Доныне снится: как из дома

Веселая выходит мама,

Целует деда и дитя

Аж трижды весело целует,

Берет на руки и балует

И спать несет. А дед сидит,

И тихо-тихо

Себя вдруг спросит: «Где же лихо?

Печали наши и враги?»

И про себя старик читает,

Перекрестившись, «Отче наш».

Сквозь вербы солнышко сияет,

И тихо гаснет. День погас,

Уснуло все. И в дом родной

Ушел сам старец на покой.

*** 

И день идет, и ночь грядет.

Ждешь, голову склонив на руки,

Когда же, наконец, придет

Апостол правды и науки?

*** 

Из-под явора струится

Ручеек в долину.

Наклонилась над водицей

Красная калина.

Вместе с пышной той калиной

Явор моложавый.

Зеленеющие вербы,

Лозы окружают.

Вода льется из-за рощи

Под горой высокой.

Выводок утят хлюпочет

Меж стеблей осоки.

Мама-утка выплывает

С селезнем за ними,

Ловит ряску, забавляясь,

С детками своими.

На окрайне огорода

Вода прудом стала.

А дивчина воду брала,

Брала, напевала.

В садик вышли мать и батько

Погулять у хаты,

Поразмыслить, кого бы им

Назвать своим зятем?

*** 

Бывает, что старик порой,

Не зная, по какой причине

Вдруг станет будто молодой

И запоет… как сам умеет.

Предстанет ясно перед ним

Надежда ангелом святым,

И юность вдруг сама закружит

Весельем над его главой.

А почему это случилось

Со стариком? Да потому,

Что, как вы видите, решил он

Добро свершить хоть для кого.

А коль свершит? Что дальше будет?

Тому, чьи чувства, мысли, думы

Добро научатся любить!

Не раз такому сладко станет,

Не раз цветком он зацветет.

А ведь  бывает, что и в яму

Святое солнышко зайдет,

И в темной яме солнца свет

Зеленой травкой прорастет.

 

 

Марійка Підгірянка

(1881-1963)

Мати

Хто тебе так щиро любить,

І вбирає, і голубить,

І кладе у постіль спати?

Мати.

 

Хто стеріг тебе від злого,

Відмовляв собі усього,

Щоб тобі віддати?

Мати.

Хто тебе узяв за руку

І до школи на науку

Вів, щоб розуму навчати?

Мати.

 

Що я люблю

Люблю матусю, батька люблю,

Люблю хатину рідну свою,

І рідну школу, і вчителів,

Село, де вперше світ я уздрів.

Люблю в криниці блакитну глиб,

І лан, що родить для мене хліб,

Садок, з якого грушки несу,

Горбок, на якім корів пасу.

Бо ті горбочки, лани, ліси –

Для мене повні добра й краси,

Бо все, що бачу навколо я, -

То люба, рідна моя земля!

Марийка Пидгирянка

(1881-1963)

Мать

Кто тебя так сильно любит,

То и дело приголубит,

Ласково уложит спать?

Мать

 

Кто тебя оберегает,

Иногда себя лишает

Хлеба, чтоб тебе отдать?

                                   Мать

Кто тебя отвел за руку

В школу, где ты стал с наукой

Мудрость жизни познавать?

Мать

 

Что я люблю

Люблю я маму, отца люблю,

Люблю родную сторонку свою,

Родную школу, учителей,

Село родное всего мне милей.

Люблю воды колодезной зыбь,

Поля, дающие вкусный хлеб,

Садок, откуда груши несу,

Холм, на котором коров пасу.

Все те пригорки, поля, леса –

Любимая мною родная краса,

Все, что я вижу вокруг себя –

То Украина – моя земля!

 

 

Олена Одишева 

 

Леся Українка

(1871-1913)

Надія

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну,

Поглянуть іще раз на синій Дніпро, -

Там жити чи вмерти. Мені все їдно;

Поглянуть іще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки...

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна. 

 Леся Украинка

(1871-1913)

Надежда

Ни доли, ни воли уж нет у меня,

Осталась мне только надежда одна:

Вернуться опять на Украину мою,

Увидеть любимое в милом краю,

На Днепр голубой еще раз посмотреть,

А там все равно мне – жить, иль умереть.

Взглянуть еще раз на курганы в степях,

Вздохнуть напоследок о пылких мечтах…

Ни доли, ни воли уж нет у меня,

Осталась мне только надежда одна.

 

***

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

*** 

Все, все оставить, навсегда покинуть,

К тебе примчаться, мой цветок увядший!

Все, все оставить и с тобой погибнуть –

Вот, что есть счастье, о мой свет погасший!

Тебя укрывши, вызвать дерзко к бою

Те злые сны, что тебя забирают,

И победить, иль умереть с тобою,

Пусть с нами счастье с горем погибают!

***

Уста говорять: “він навіки згинув!”

А серце каже: “ні, він не покинув!”

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б´ється враз зі мною:

“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”

Так, завжди, чи в піснях забути хочу муку,

Чи хто мені стискає дружньо руку,

Чи любая розмова з ким ведеться,

Чи поцілунок на устах озветься,

Струна бринить лагідною луною:

“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”

Чи я спущусь в безодні мрій таємні,

Де постаті леліють ясні й темні,

Незнані й знані, і наводять чари,

І душу опановують примари,

А голос твій бринить, співа з журбою:

“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”

Чи сон мені склепить помалу вії,

Покриє очі втомлені від мрії,

То крізь важкі, ворожії сновиддя

Я чую голос любого привиддя.

Бринить тужливо з дивною журбою:

“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”

І кожний раз, як стане він бриніти,

Тремтять в моєму серці тії квіти,

Що ти не міг їх за життя зірвати,

Що ти не хтів їх у труну сховати,

Тремтять і промовляють враз зо мною:

“Тебе нема, але я все з тобою!”

*** 

«Ушел, ушел навек он» - с уст слетает.

«Нет, не покинул!» - сердце отвечает

Ты слышишь, как звенит струна, рыдая?

Дрожит, слезами скорби расцветая,

Трепещется в моей душе со мною:

«Я здесь, я здесь всегда, всегда с тобою!»

И так всегда: забыть хочу ли в песнях муку,

Иль кто сожмет мне нежно-нежно руку,

Иль с кем-то милый разговор ведется,

Иль кто устами уст коснется, -

Струна звенит как эхо надо мною:

«Я здесь, я здесь всегда, всегда с тобою!»

Спущусь ли я в мечтаний мир бездонных

К мерцанию теней так ясно-темных,

Пленяют ль сердце колдовские чары,

Иль душу мою мучают кошмары –

Все голос твой дрожит, поет с тоскою:

«Я здесь, я здесь всегда, всегда с тобою!»

Коснется ль глаз, туманных от страданий,

Тяжелый сон несбывшихся мечтаний,

Сквозь покрывало сказки сновиденья

Я слышу голос милого виденья,

Звенит печально с чудною тоскою:

«Я здесь, я здесь всегда, всегда с тобою!»

И всякий раз как он звенит со мною,

В моей душе цветы дрожат весною,

Те, что не успел сорвать ты, о мой милый,

Что взять не захотел с собой в могилу,

И говорят, дрожа вместе со мною:

«Пусть нет тебя, но я всегда с тобою!»

 

 

 

***

Не співайте мені сеї пісні.

Не вражайте серденька мого!

Легким сном спить мій жаль у серденьку,

Нащо співом будити його?

Ви не знаєте, що я гадаю,

Як сиджу я мовчазна, бліда.

То ж тоді в мене в серці глибоко

Сяя пісня сумная рида!

*** 

О, не пойте больше этой песни,

Не тревожьте сердца моего!

Чутким сном во мне спит муки жало,

Так зачем, зачем будить его?

Отчего вдруг, слыша эти звуки,

Замолкаю и бледнею я?

Оттого, что песня та рыдает

В глубине истерзанной меня!

 

 

 

Ліна Костенко

(1930)

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

Я ще ніколи не пила.

Такої чистої печалі,

такої спраглої жаги,

такого зойку у мовчанні,

такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші,

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

Лина Костенко 

(1930)

О, как забыть тебя, любимый?

Душа до крайности дошла.

Такой отравы сладко-милой

Еще я в жизни не пила,

Печали чистого страданья,

И жажды всех сердечных мук,

Такого чудного молчанья,

Любви сияния вокруг!

Такая тишь из звезд сияет,

Из бесконечности мечты,

Что эти строки расцветают,

Как брошенные в ночь цветы.

 

 

*** 

Осінній день березами почавсь.

Різьбить печаль свої дереворити.

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на ”ви”.

Чи ж неповторне можна повторити?

В моїх очах свій сум перепливи.

Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.

Свій будень серця будемо творити.

Я Вас люблю, о як я Вас люблю!

Але про це не треба говорити.

*** 

Осенний день начался весь в слезах

Березовой тоски по краскам лета.

Ты навсегда теперь в моих мечтах,

Но мне нельзя, нельзя сказать об этом.

А ты придешь, но будем мы на «вы»

И не вернуть неповторимость света.

Забудь печаль жестокости молвы!

Но мне нельзя, нельзя сказать об этом…

Пусть будет так, как я себе велю,

Пусть сердце станет чувства силуэтом.

Я Вас люблю, о, как я Вас люблю!

Но мне нельзя, нельзя сказать об этом.

 

 

Тарас Шевченко

(1814-1861)

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: „Молись,

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись”.

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Тарас Шевченко 

(1814-1861)

Мне безразлично – буду ль я

На Украине жить, иль нет,

Припомнит кто, иль кто забудет

Мою судьбу на стороне –

Все это безразлично мне.

В неволе рос я, меж чужими,

И неоплаканный родными

В слезах неволи я умру

И все в могилу заберу.

И даже малый след печальный

На Украине нашей славной

На нашей – не своей земле

Я не оставлю в зыбкой мгле.

Отец меня не вспомнит с сыном,

Не скажет под вечерний звон:

«Молись, мой сын! За Украину

Когда-то был замучен он!»

Мне все равно, что сын тот будет

Молиться за меня, иль нет.

Лишь то не безразлично мне,

Что Украину злые люди

Оставят погибать в огне,

Продав ее, о ней забудут…

О, то не безразлично мне.

 

 

Юлія СІРЕНКО,

викладач української мови філії Московського державного відкритого педагогічного університету ім. М.О. Шолохова в м. Уфі.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Додаток:

Автобіографічна довідка Сіренко Юлія Валеріївна

Народилася я 29 березня 1972 року в м.Тернополі. У 1994 році закінчила Тернопільський державний педагогічний інститут за спеціальністю “Вчитель української мови та літератури”.

1993-1997 р.р. працювала вчителем української мови та літератури Бенівської загальноосвітньої школи I-III ступенів Теребовлянського району Тернопільської області, асистентом кафедри українського та загального мовознавства Тернопільського державного педагогічного інституту та референтом Тернопільського обласного Всеукраїнського товариства української мови “Просвіта” ім. Тараса Шевченка.

У 1996 році почула по українському радіо звернення співголови Республіканського національно-культурного центру українців Башкортостану “Кобзар” Василя Бабенка до вчителів української мови в Україні їхати до Башкортостану, щоб навчати українців діаспори рідної мови. Вирішила спробувати свої сили, а тому в серпні 1997 року прибула до столиці Башкортостану - Уфи.

З 1997 по 2004 р.р. працювала викладачем в Уфимському педагогічному коледжі №1, у якому на відділенні “Початкове навчання” здійснювалася підготовка вчителів початкових класів з додатковою спеціальністю “Вчитель української мови”. Це була спроба підготовки власних педагогічних кадрів для шкіл, у яких вивчалась українська мова, в місцях компактного проживання українців в Республіці Башкортостан, а саме с. Золотоношка Стерлітамацького району, с.Степанівка Аургазинського району, с.Іваненково-Троїцьке Благоварського району, с.Санжарівка Чишминського району. Треба зазначити, що більшість студентів коледжу – це були вихідці з цих сіл, хоча в групі навчалися й уфимці, серед родичів котрих були українці, або котрі за власним бажанням хотіли навчатися на українському відділенні. Досить назвати такі прізвища студентів як Баємбітова Діна, Сорокіна Анастасія, Чеховська Жанна, Алєксєнцева Наталія.

Рівень володіння українською мовою у більшості студентів був нульовим, лише ті, хто був вихідцями з українських сіл, на побутовому рівні розуміли мову, а тому довелося починати з етапу “слухання, сприймання на слух та розуміння української мови”.  Із студентів коледжу було організовано фольклорну групу “Червона рута”, яка приймала активну участь в усіх національних святах в рамках коледжу, Шевченківських Днях, виступала перед студентами коледжу із фольклорними українськими композиціями “Українське Різдво”, “Святий Миколай”, Великоднє свято”, а також стала дипломантом Днів слов’янської писемності в Уфі (2001).

З 1998 року, з часу заснування Уфимської філії Московського державного відкритого педагогічного університету ім. М.О. Шолохова, викладаю предмети українознавчого циклу для студентів-філологів спеціальності “Російська мова та література”, котрі мають змогу по закінченню навчання одержати додаткову кваліфікацію “Вчитель української мови”. Щорічно студенти філії беруть активну участь в Республіканському конкурсі “Шевченківські дні”, Міжнародному конкурсі знавців української мови імені Петра Яцика (лише за 2006 рік переможцями стали 7 студентів: 4 студентів одержали третє місце (Панова Альміра, М’яснікова Олена, Васильєва Марина, Хабірова Аліна), 2 – друге (Садікова Алія, Бікбулатова Регіна) і 1 студентка – Ісмагілова Альбіна – перше місце), Міжнародному конкурсі молодіжних виконавців “Червона калина”, Днях слов’янської культури та писемності, Дні української писемності й мови та ін.

Студенти, котрі вивчають українську мову, не лише беруть активну участь в усіх українських заходах, що організуються в Республіці Башкортостан, вони пишуть поезію та займаються перекладами. Найкращими перекладачами з української мови на російську серед студентів стали Глухова Ольга та Одишева Олена, роботи котрих, а це переклади Т.Шевченка, Л.Українки, В.Самійленка, Ліни Костенко, увійшли до збірки поезій та перекладів з семи слов’янських мов: білоруської, болгарської, польської, сербської, хорватської, української, російської та чеської “Діалог слов’янських культур” (Уфа, 2007).

Серед моїх колишніх студентів є такі, котрі спробували себе в ролі вчителів української мови сільських та міських шкіл: Лебідь Світлана (с.Степанівка), Храмова Наталія (СШ №9 м.Уфи), Сорокіна Анастасія (недільна школа при Українському культурному центрі “Дзвіночки” Дьомського району м.Уфи), Рубан Наталія (с.Іваненково-Троїцьке), Дубовик Василина (с.Санжарівка)

З 7 по 17 липня 2007 року кращі студенти нашої філії, котрі досягли значних успіхів в оволодінні українською мовою, представляли Республіку Башкортостан в європейському молодіжному проекті “Українська музика – спадщина Європи” у Львові, організованого Перемишльським центром культурних ініціатив “Митуса” з Польщі на фонди Євро-союзу. Серед учасників проекту була українська молодь з 4 держав: Польщі, Словенії, України та Росії.

Сьогодні, крім викладацької діяльності, я працюю над написанням кандидатської дисертації з історії розвитку дитячих притулків для дітей –сиріт в Уфимській губернії XIX – XX століть, офіційний захист якої призначено на лютий 2009 року; згідно теми опубліковано 11 статей.

Розвиток української освіти в сучасному Башкортостані – є також темою, з приводу котрої створено декілька статей, надрукованих в українських наукових збірках.

Також є редактором книги про страви до українських традиційних та календарно-обрядових свят “Добрим людям на здоров’я” (Уфа, 2006)

За багаторічну активну діяльність у справі відродження та розвитку української освіти й культури на теренах Башкортостану нагороджена: Почесною грамотою Міністерства освіти Російської Федерації (2003), Почесною грамотою Міністерства освіти Республіки Башкортостан (2004), Подякою Надзвичайного та Повноважного Посла Посольства України в Російській Федерації (2007) та ін.

Моя адреса: 450000, м. Уфа, вул. Комуністична, буд. 49, кв. 40,

тел. (3472) 72-66-59, ел. адреса: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

На світлині: Юлія Сіренко.