Валентин Іващенко

З Великою Вітчизняною війною пов’язана історія сім’ї організатора і автора програми в Олександро-Невській лаврі «Що то за дивина українська родина»

Спогади про ювілейний вечір з нагоди Дня Перемоги

За ініціативою громади, яка представляє найбільшу діаспорянську  частину населення міста Санкт-Петербургу – українську, в травні 2005 року в нічному клубі «Relax» відбувся святковий інтернаціональний «вогник» з нагоди 60-річчя Великої Перемоги. Немає жодної Родини будь-якого народу, що мешкали на території колишнього Союзу, кого б своїм вогнем не опалила та світова війна.

Про свій біль говорили й співали поляки, яких представляв Єжи Довнар, білоруси на чолі з ветераном Великої Вітчизняної війни Іваном Ходасевичем, башкири (Гузель Ішмуратова), українці (голова автономії Михайло Субота, голова Організації українського національного руху Санкт-Петербургу Валентин Іващенко), керівники творчих колективів «Играй, гармонь», ансамблю «Рось», українського хору Санкт-Петербургу, автор композиції на теми пісень Великої Вітчизняної війни Наталія Пахолкова, виконавці народних пісень Людмила Марченко та Ганна Задорожня, скрипалі Дзюбенко Михайло та Тетяна і їхній син, юний піаніст Костя, юний валторнист Юра.

Вечір пройшов на мажорній ноті. Була й хвилина мовчання, й згадки про воїнів, що віддали своє життя за наше щастя, але перш за все, люди раділи зустрічі один з одним, а це якраз і була подяка нашим ветеранам за те, що ми можемо так жити і веселитись, розмовляти своєю мовою.

Якраз на травень випали дні народження наших співачок Людмили Марченко (9 травня) та Ганни Задорожної (4 травня), які на честь свого подвійного свята були нагороджені грамотами автономії за активну участь у громадському житті та внесок в розвиток української культури.

На параді червоні

В честь країни знамена,

В честь людей,

Що в ту кляту війну

Все змогли:

Перемогу здобути

І надію вернути,

Щиру віру у правду

І свободу свою.

Жовто-сині знамена –

Пам’ять всіх поіменно,

Що в лісах і у схронах

За свободу лягли.

За свою Україну,

Честь, життя і родину.

Вічна слава героям!

Вічний мир навіки

Моя дочка Оксана Іващенко приготувала їм особисті подарунки – чудові вази ручної роботи. Такі ж подарунки отримали ветерани й артисти, що організували цей вечір. Редакція газети «Українці та Петербург» підготувала до 9 травня спеціальний випуск, і учасники вечора теж могли його придбати.

Для мене особисто цей вечір був дуже важливий. З тією війною пов’язана вся історія моєї сім’ї. Тато Володимир Карпович Іващенко три роки був в’язнем концтабору Маутхаузен (всю юність з 16 до 19 років).

Мати Параска Антонівна Павленко була зв’язковою в партизанському загоні в 13-річному віці, а в 15 років - носила в торбі артилерійські набої на позиції під час проведення Корсунь-Шевченківської операції.

Брата матері, Бориса, 16-річного забрали до Німеччини працювати на пруського поміщика, а коли Пруссію звільнила Червона Армія, його відразу ж призвали на службу в діючу частину. За тиждень до перемоги він загинув під Берліном.

Моя бабуся проплакала за ним усю решту свого життя. Особливо, коли лунала пісня про рушник, бо так, як у пісні співається, вона вручила рушник Борису, коли його забирали до Німеччини.

Мамина сестра Марія (по чоловікові Козиренко) під час окупації, незважаючи на загрозу смертної кари, винесла вночі з поля бою, після відступу наших військ, двох поранених бійців, заховала їх у повітці, вилікувала і відправила до партизанського загону, комісаром якого був мій дядько Іван Мікітішин.

А мати тата, Іващенко Марта Марківна (по дівочому прізвищу Коваль), з двома діточками на руках, під час евакуації, попала під обстріл німецьких літаків. Старша дочка Марійка після закінчення обстрілу і бомбардування так і не знайшлась. Все це відбувалось на Київщині в Богуславському районі, де і захопила всіх війна.

Мій же тесть, білорус з Вітебщини, Королько Віктор Миколайович, потрапив у пекло війни під Ленінградом. Він був зенітником. А так як зеніток не вистачало, то він зі своєю батареєю проїхав і Ленінградський, і Волховський фронти, і, дякуючи долі, залишився живий і зараз мешкає разом зі мною в Санкт-Петербурзі. Дочекавсь все-таки 60-річчя Перемоги! На жаль, здоров’я дозволило йому святкувати Перемогу лише в ліжку.

Ось тому цей вечір для мене, як організатора цього заходу, не тільки святковий вогник, а й вечір пам’яті по моїм рідним. Низенький вам уклін, ветерани війни!

Присвята рідному краю

Я пам’ятаю тепло пилюки на дорозі,

що йде від маминого села Яцюків;

як ляпотіли п’яти і хурчали колеса

мого ровера по стежині яру Храпонево,

і присмак спілої водянки й досі, при згадці,

тривожить мої слинні залози;

липкі долоні від білої шовковиці,

і лоскіт води під пахвами,

коли вся спина чинить опір

течії моєї Росі.

В моїй пам’яті найкращий запах –

це не від парфумів Парижа,

ні, це метіоловий запах літнього Богуслава.

І дикий біль від морозів –

ні, знову не вгадали! –

Не від морозів Примор’я, Уралу чи Естонії –

вони не залишили сліду в моїй пам’яті;

це біль від богуславських морозів.

І сни найкращі (кольорові, вишневі!) -

вкотре переносять мене на береги моєї Росі.

Я пам’ятаю! Хоч не мешкаю на Батьківщині

З 1969 року.

1997 р.

На Невському п’ятачку

Тополі запах,

А відчуття крові.

Птахи цвіркочуть,

Ніби мати плачуть.

І камінь пробива

Червоний промінь:

Життя квітує

На серцях солдат...

Останні кулі

Діти виривають

Із ран землі,

Що «п’ятачком» назвали.

І вже нема

Фашистської навали.

І сонячне тепло

Надії ожива –

Сія Нева!

2005 р.

Про дружину Марію, дітей Сергія і Оксану і онука Дениса

Моя дружина Марія Вікторівна, дівоче прізвище Королько, родом з села Матієво Толочинського району Вітебської області Білорусії. За фахом вона медсестра.

Я взагалі-то службу починав в Україні: солдатом в місті Павлограді, Дніпропетровській області, потім служив в Естонії - в Хаапсалу та Рісті - у Ракетних військах стратегічного призначення. По закінченню строкової служби поступив до Військового інституту фізичної культури -ВІФК в Ленінграді. там же одружився. До речі, цього року 35 років з дня закінчення інституту. Потім я продовжив  офіцерську службу в Ростові-на-Дону (1975-1979), у Приморському краї на Далекому Сході (1979-1986), в Уфі (1987-1996). Вийшов на пенсію від Міністерства оборони в 1996 році.

Син наш Сергій Іващенко народився в 1971 році в Санкт-Петербурзі, де я в той час навчався курсантом у Військовому інституті фізичної культури. Він пішов по моїм стопам – як і батько, став професійним військовим. Закінчив той же Ленінградський військовий інститут фізичної культури. Зараз вже як і я – підполковник. Сергій зараз служить у Пскові. Там його «точка опори»:  квартира, теща, звідти родом його дружина Марина. І там він хоче працювати після закінчення служби в Російській армії.

Моя дочка Оксана Іващенко народилася в 1976-му році в місті Азові Ростовської області. Вона художник, організатор виставок народно-прикладного мистецтва в Санкт-Петербурзі. Оксана має освіту художника лакової мініатюри, але працює з глиною. Це просто їй ближче. Дійсно, коли розглядаєш її роботи, відчуваєш особливе тепло. А ще кажуть, що поганим людям глина не дається. Тому так радісно від її робіт.

Оксану запрошували на виставки до Севастополя, Донецька. Вона давала майстер-класи в Угорщині та Туреччині. До 3-х фестивалів (2006-2007-2008 р.р.) «Українська весна в Петербурзі» робила свої чудо-хатки. В лютому 2010 року на Оксану чекали художники Данії – там їй запропонували зробити вернісаж її с’юреалістичніх  картин (ще одна сторона її творчості).

На жаль, в українській діаспорі всі її пропозиції по створенню української керамічної школи в Санкт-Петербурзі залишились не почутими. Навіть не «підкупила» пропозиція вчити дітей  безкоштовно.

Вироби Оксани займають почесне місце в домашніх колекціях народної артистки України Ніни Матвієнко, народного артиста України Богдана Ступки, заслуженого артиста України,народного артиста Росії Василя Герело, співачки Лариси Лусти, відомого рок-музиканта Бориса Гребенщікова, ансамблю з Києва «Дніпро», солістки Большого театру заслуженої артистки України та Росії Галини Чорноби, заслуженого артиста України Георгія Кузовкова,народного артиста Росії Миколи Мартона, заслуженого артиста Росії Григорія Заставного, Генеральних консулів України в Санкт-Петербурзі усіх призовів та інших учасників і гостей фестивалів, вечорниць та творчих вечорів.

Та, мабуть, не в честі справа. Просто це якраз той щасливий випадок, про який мріє кожна людина - коли праця приносить насолоду тобі й людям.

Валентин ІВАЩЕНКО.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

На могилі фронтовиків - вони пішли в безсмертя, 26.05.2009

Родина Іващенків - Параска Антонівна, Валентин, Володимир, Галина, Володимир Карпович. Богуслав,1968

Моя бабуся по матері справжня українка Федора Павленко.1977

І цвіте бузок по над хатами, 26.05.2009

Подружжя Валентин і Марія Іващенко

З батьками в Богуславі. 1994

Діти мої - квіти мої

Син Сергій Іващенко на весіллі зі своєю дружиною Мариною на руках

З онуком Денисом на Різдво в українській хаті

Онук Денис Іващенко грає на українській сопілці

Дочка Оксана Іващенко на виставці Місто майстрів у Санкт Петербурзі

Заквітчана кума Олена з своєю Настею

Санкт-Петербург - 10.03.2010

На світлинах: Валентин Іващенко. На могилі фронтовиків - вони пішли в безсмертя, 26.05.2009. Родина Іващенків - Параска Антонівна, Валентин, Володимир, Галина, Володимир Карпович. Богуслав,1968. Моя бабуся по матері справжня українка Федора Павленко.1977. І цвіте бузок понад хатами. Подружжя Валентин і Марія Іващенки. З батьками в Богуславі, 1994. Діти мої - квіти мої. Син Сергій Іващенко на весіллі зі своєю дружиною Мариною на руках. З онуком Денисом на Різдво в українській хаті. Онук Денис Іващенко грає на українській сопілці. Дочка Оксана Іващенко на виставці «Місто майстрів» у Санкт-Петербурзі. Заквітчана кума Олена з своєю  Настею. Санкт-Петербург, 10.03.2010.

Додаток:

Слово про українського петербуржця з Богуславу 

Народився Валентин Володимирович Іващенко в місті Богуславі Київської області в 1951 році. Закінчив в 1968 році Богуславську середню школу №1. Батьки його - мати Параска Антонівна все життя пропрацювала санітаркою в районній лікарні; батько Володимир Карпович - шофером різних підприємств міста. На долю батька випали роки концтабору в Австрії (три роки, Маутхаузен), п'ять років служби в армії, дві «поїздки» на цілину (1953-1954, 1960-1961), будівництво паперового комбінату в Карелії (1952-1953). В 2003 році його не стало, залишилася одна мати.

В сім'ї Іващенків Валентин - старший син. Сестра Галина - вчений-зоотехнік. Все життя пропрацювала в сільському господарстві. Молодший брат Володимир - будівельник.

Валентин має дружину Марію і двох дітей - Сергія і Оксану. Марія - медичний працівник, Сергій - професійний військовий, Оксана - художник.

Валентин Іващенко - професійний військовий, має вищу військову освіту (Червонопрапорний військовий інститут фізичної культури, 1971-1975). Роки служби (1975-1996) пройшли майже по всій території СРСР. Нині підполковник запасу, майстер спорту, який сам підготував біля 30 майстрів спорту, біля 400 пілотів для авіаційних полків Росії і 45 - для Військово-повітряних сил України. Військову службу закінчив старшим викладачем кафедри фізичної підготовки та спорту Уфимського вищого воєнного авіаційного училища льотчиків. В 1996-2008 роках праював інструктором по лікувальній фізкультурі в Ленінградському воєнномуй санаторії, Санкт-Петербург).

Валентин Іващенко не професіонал в області культури, але його серце віддано українському мистецтву. Цю любов він проніс через усе життя і передає її людям. Майже другою професією Валентин зробив своє хобі, як прийнято називати зайняття людини для душі: все свідоме життя організує українські програми та концерти, пише вірші, виступає як соліст-співак в різних колективах. Ось деякі етапи його творчої діяльності на терені української культури:

- Далекий Схід - українські концертні бригади в складі автоклубу з гастролями по селах і шахтах Партизанського району (1979-1986).;

- Білорусія - учасник обласного фестивалю народної творчості в місті Брест (1987);

Башкортостан: 

- засновник Українського союзу офіцерів і Українського офіцерського клубу при Уфимському вищому воєнному авіаційному училищі (1991);

- на Всесвітньому форумі українців в Києві прийняв присягу на вірність Україні (1992);

- засновник «Українського дому» на базі Уфимського вищого воєнного авіаційного училища (1992);

- лауреат Фестивалю солдатської пісні «Вікторія» в місті Самарі (1993 - 3 місце);

- засновник українського хору «Кобзар», а надалі - соліст цього колективу (1993, Уфа);

- у складі українського козацького ансамблю «Будьмо!» - переможець республіканського конкурсу до 50-річчя Перемоги (1995, Уфа);

- український хор «Кобзар» у 1996 році отримав звання народного колективу (Валентин Іващенко - соліст хору);

- заступник голови Республіканського центру «Кобзар» українців Башкортостану, організатор культурних програм (1994-1996, Уфа).

Місто Санкт-Петербург: 

- організатор літературно-музичного клубу «Вечорниці у Валентина» (1996-2006);

- заступник голови Українського фонду культури Санкт-Петербургу та Ленінградської області (1996);

- організатор і соліст українських ансамблів «Мрія», «Співаночки», «Рось», «Козаки Полуботка», соліст ансамблю козацької пісні «Руси», «Отрада» (1996-2009);

- заступник голови ради Української національно-культурної автономії Санкт-Петербургу (1998-2007);

- голова Організації українського національного руху Санкт-Петербургу (2000-2005);

- У складі дуету «Мрія» - лауреат фестивалю української пісні «Червона рута» (2000, Воркута), фестивалю української пісні ім.Кошиця (2001, м. Москва), авторської пісні «Струни фортів» (2003, Кронштадт);

- у складі народного ансамблю «Отрада» - лауреат фестивалю української пісні ім. О.Кошиця (2006, Москва), I премія; Гран-прі фестивалю «Невские купола» (2007);

- лауреат вокально-хорового конкурса української пісні Фестивалю «Сорочинський ярмарок у Москві», присвяченого 200-й річниці М.Гоголя (в номінації «Солісти»), 2009;

- організатор і координатор заходів по освяченню пам'ятного хреста «Українцям, жертвам більшовицького тоталітарного режиму, розстріляним в 1937-1938 роках» (Левашовське меморіальне кладовище, Санкт-Петербург, 2001);

- організатор та учасник гастролів ансамблю авторської пісні по Дніпропетровщині (Кривій Ріг, Орджонікідзе, 2001) в підтримку Віктора Ющенка і «Нашої України» в виборчій компанії до Верховної Ради України;

- організатор і учасник творчих вечорів українських поетів Олександра Дорошенка (Санкт-Петербург), Анатолія Самойленка (Київ), Марії Тарасюк (Богуслав), Антоніни Листопад (Краснодон), Олени Захарченко (Санкт-Петербург), Олекси Полішкарова (Санкт-Петербург); композиторів Валер'яна Стратуци, Віолети Гріневіч (Санкт-Петербург) в містах Санкт-Петербурзі та Москві (2001-2004);

- автор щомісячної програми в Олександро-Невській лаврі «Що то за дивина Українська родина» (2005-2007);

- член організаційного комітету та ведучий фестивалю «Українська весна в Санкт-Петербурзі», (2005-2007).

Поетичні твори надруковані в газеті «Криниця» (Уфа, 1994-1995), в збірнику «Малахітова шкатулка» анкт-Петербург, 2003), в газеті «Вісті Богуславщини» (Богуслав, 2000), в збірнику «Ода рідному краю» (Київ, 2004), в книзі автора «Ми - частка України» анкт-Петербург, 2002).

Повне видання творів автора вийшло в книзі віршів «Краплиночка душі» (Біла Церква, 2008).

Ґандзя КРАСІЛІЧ, 

голова Союзу українок «Петербурженка»,

секретар Спілки письменників «Многонациональный Санкт-Петербург».

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка