В’ячеслав Чорномаз

Про те, як к родина цього справжнього українця з Зеленого Клину в повному складі наділа українські вишиванки

Заступник голови Центру української культури „Горлиця” В’ячеслав Анатолійович Чорномаз - історик, педагог вищої школи, підполковник міліції. І не дивлячись на свій достатньо молодий вік - старожил українського товариства у Владивостоці. А головне – справжній українець Зеленого Клину з села Вєдєнка Дальнєрєченського району Приморського краю. Коли він заїзджає до батьківської оселі, то як завжди мовчазний, в якісь постійній задумі. Його думки і справді частенько линуть туди, на Батьківщину його предків, яку вважає своєю, рідною, за яку вболіває всім серцем! Заради якої, заради її справи, її іміджу, її пам’яті не покладаючи рук працює тут, на Далекому Сході.

Ми познайомилися з ним багато літ тому, коли в українській громаді Владивостоку відбувалася подія не другорядна – випускалися декілька номерів газети. Я працювала тоді в багатотиражці одного з велетнів судноремонту – “Дальзаводу». І завдяки нашому землякові і колезі по роботі Юрі Хоченкову попала в українське товариство, у якому вже тоді активно працював В’ячеслав.

Спілкування наше тоді було недовгим, а більш активно стали ми співпрацювати, коли з українського хору «Червона калина», який залишився без керівника, я ще з п’ятьма жінками перейшла в хор Анатолія Ульяновича Криля. «Горлиця» стала на якийсь час колективом, який об’єднав для спільної праці багатьох людей, а жорстока смерть нашого учителя і наставника Анатолія Ульяновича не тільки посиротила нас в одну мить, але й підштовхнула до активної діяльності. Здавалося, ми з такою жадністю хваталися за кожну нову справу, наче намагалися вгамувати нестерпну біль від втрати. Скільки води збігло за цей час! Скільки добрих справ ми встигли! Фестивалі наші вже не тільки стали традицією для наших земляків-українців, їх чекають всі жителі нашого міста.

Проведений у 2007 році IV Далекосхідний фестиваль української культури «Наша дума – наша пісня» став для нашого регіону подією поки що неперевершеною, а проведення в рамках фестивалю науково-практичної конференції «Українські переселенці на Далекому Сході: історія та сучасність» відкрило ще одну цікаву сторінку фестивального руху, дало змогу прилучити до нього наукову громадськість, звернути увагу на таке виняткове явище, як наші земляки-українці на Далекосхідних теренах Росії. Звичайно, тут для В'ячеслава – широке поле діяльності, і на самій конференції, і після неї. А коли ми провели другу таку конференцію, що об’єднала більшість провідних вчених міста – істориків, етнографів, культурологів, розгорнулася ґрунтовна робота над тим, щоб видати матеріали цих двох конференцій.

Паралельно В’ячеслав працював над виданням своєї монографії. 20 серпня 2009 року в одному з театрів Владивостоку ми провели урочистий вечір «Побачення з Україною», де серед десяти українських книг, які вийшли за останній рік на далекому Сході – у Владивостоку і Хабаровську були і збірник матеріалів двох науково-практичних конференцій, і монографія В’ячеслава Чорномаза «Украинское национальное движение на Дальнем Востоке (1917-1922 гг.)». Ці два видання здійснено в рамках державної програми України по збереженню зв’язків з українцями, які проживають за межами України. Книжка та декілька його статей у збірнику внесли вагомий внесок у вивчення питань заселення та проживання на далекосхідній землі наших земляків - українців. Ці два видання серед десятка інших, випущених за останній рік на Далекому Сході – у Владивостоку і Хабаровську, були представлені на презентації, яка відбулася напередодні Дня незалежності Украіни у Приморському крайовому театрі ляльок. А ще – десятки статей у найрізноманітніших виданнях в Україні, Канаді, інших країнах.

Приморський крайовий фестиваль «Солов’їна пісня» 2008 року - це також наша пам’ять, бажання зберегти започатковану Анатолієм Ульяновичем Крилем традицію. Але ми розширили його новими напрямками. Це вже згадана конференція, і показ у фестивальному концерті національної української моди.

Звернулися до цієї справи невипадково, ми частенько на внутрішні наші заходи приходимо в наших вишиванках. Для кожного з нас – це символ України, це оберіг, це наша родинна пам:ять, краса і гордість наша. Ось і вирішили зробити спробу перенести народний стиль у повсякденне наше життя: чому б і не ходити у вишитій сорочці на роботу чи в гостину?

Задумуючи показ сучасного одягу – з використанням народних мотивів, ми не підозрювали, що це стане такою захоплюючою справою, цікавою для людей різного віку. А коли на сцену вийшли в українському одязі цілими сім’ями, зрозуміли, що це і прикрашає, і об’єднає усіх нас.

Серед тих, хто приймав участь в параді національного одягу була в повному складі сім’я Чорномазів - батьки Ірина та В’ячеслав, діти Тетяна, Степан та Софія, його сестра Аня з сином Богданом. Вони показали закарпатську колекцію, яку майже від початку до кінця пошили власними руками.

А коли ми відкрили дитячу студію «Струмочок», першими учнями в ній стали саме діти Чорномазів. І почали вчити українську мову, маючи перед очима яскравий приклад свого батька, який самотужки освоїв українську, та ще й так, що йому може позаздрити багато із українців, які народилися, виросли і проживають в Україні, а рідну мову зневажають.

Хай же нові літа, пане В’ячеславе, приносять Вам радість знахідок, відкриттів. Щастя, благополуччя, добробуту Вам, Вашій прекрасній родині, .Вашій дружині Ірині – справжній берегині сімейного тепла, Вашим чудовим діткам – Тетяні, Степану та Софії. Хай багатою і плідною буде Ваша творча наукова дорога! Хай щастить Вам доля на многії літа!

Тетяна ТКАЧЕНКО,

голова Центру Української культури Анатолія Криля «Горлиця» м. Владивостоку

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Українська родина Чорномазів батьки В’ячеслав та Ірина, іх діти Софія, Степан та Тетяна

В'ячеслав Чорномаз з молодшими дітьми

Родина Чорномазів показує закарпатську колекцію національного одягу

Монографія В’ячеслава Чорномаза «Украинское национальное движение на Дальнем Востоке (1917-1922 гг.)».

На світлинах: В’ячеслав Чорномаз. Українська родина Чорномазів: батьки В’ячеслав та Ірина, іх діти Софія, Степан та Тетяна. В'ячеслав Чорномаз з молодшими дітьми Софійкою та Степаном. Родина Чорномазів показуює закарпатську колекцію національного одягу. Монографія В’ячеслава Чорномаза «Украинское национальное движение на Дальнем Востоке (1917-1922 гг.)».

Додаток:

В’ячеслав Чорномаз: «Мої спогади»

Народився я 28 серпня 1969 року в селі Вєдєнка Іманського (зараз - Дальнєрєченського) району Приморського краю на Зеленому Клині. Мої предки приїхали до Приморщини в 1940 році із Сумщини. Мій прадід по батькові - Чорномаз Стефан Федорович приїхав з дружиною Оксенєю Григорівною (у дівоцтві - Середа) та двома молодшими дочками (Ганною та Марусею) із села Чернещина (Чернеччина) Краснопільського району Сумської области. Як казала, ніби жартуючи, бабуся - “від війни втікаючи, бо знали, що війна буде”.

Дід матері на прізвище Таран, як розповідала мати, приїхав десь також у 1940 році нібито також з Сумщини. Хоча мати згадує, що він любив, щоб йому читали книжку Медведєва «Это было под Ровно». Може там описувались його рідні місця? Більше про материну лінію я майже нічого не знаю. Мати моя Любов Василівна Дємідова (це за вітчимом, хто був її батьком не знаю, але її мати залишалась на прізвищі Шапошнікова - мабуть за першим чоловіком) народилася 30 червня 1948 року у селі Тіхмєнєво Лісозаводського району Приморщини, тобто сусідньому районі з Іманським, де у селі Вєдєнка 18 жовтня 1946 року народився мій батько Чорномаз Анатолій Васильович. Його мати (моя бабуся) - Ганна (Галя) ніколи не була замужем, її молодість припала на важкі воєнні та повоєнні часи, але мала чотирьох дітей, яких з допомогою своїх батьків підняла на ноги. Того, хто був батьком мого батька я не знаю. У бабусі поцікавитися не наважився. Так що своїх справжніх дідів не знаю ні по батьківській, ні по материній лінії. Своїми дідами вважав материного вітчима - діда Василя Дємідова (росіянин, мабуть, судячи з прізвища), що мешкав з бабою Марією (мамою моєї матері) у місті Лісозаводську (у них я бував зрідка) та свого прадіда (батькового діда) Степана Чорномаза, який і мав, як мені здається, вирішальний вплив на моє формування, бо наскільки відомо, фундамент особистості закладається до 5 років. Як раз саме цей період мого життя відбувався безпосередньо за участі діда Степана. Коли він помер у серпні (вересні?) 1974 року, у віці 85 років, мені ледве виповнилося 5 літ, але в моїй пам’яті на все життя закарбувався образ прадіда. До п’яти років я був фактично на вихованні у свого прадіда Степана. Батьки працювали, бабуся також була ще більш-менш молода та більше займалася господарством, а я - малий, тягався скрізь за прадідом, тому я в цей час, як кажуть старші люди, хто мене тоді знав, українською говорив краще ніж російською.

Що я пам’ятаю про нього? Не так багато. Пам’ятаю, що він був дотепний, завжди жартував, мова його була пересипана українськими прислів’ями та приказками. От би той скарб було записати! Але я тоді був замалий, майже нічого й не запам’ятав. Запам’яталося лише одне: “Я - хохол, ти - кацап. Я наср-в, а ти - цап!”. Любив дід життя, любив випити та пожартувати. Наскільки знаю, його в селі всі знали та поважали. Був - “комуніст”, розказував мені про «трьох гарних дідів» - Маркса, Енгельса та Леніна (а може теж жартував). Під час Першої світової війни був у полоні в Німеччині. Перед смертю їздив на батьківщину, до рідного села, мабуть, попрощатися.

Після смерти прадіда я пішов до дітсадочка, згодом - до школи, звичайно - російських, бо українських не було та й почав русифікуватися. Батьки мої вже українською не говорили - лише інколи, головним чином, перебуваючи у доброму настрої, використовували окремі українські слова чи вислови. Так що з батьками я вдома говорив російською. Носієм мови залишалася лише бабуся. Саме вона навчила мене читати українською десь у молодших класах по українському гумористичному журналу “Перець, який вона передплачувала (його багато українців тоді в селі у нас передплачувало). Я пам’ятаю, що ще у шкільному віці я думав українською мовою, перебуваючи, головним чином, у “ліричному” настрої.

Десь у восьмому класі у мене сформувався інтерес до слов’янських народів та мов. Я почав передплачувати газети “Радянська Україна”, “Звязда” (білоруська) та “Червони штандар” (польська з Литви) і через декілька місяців регулярного читання я вже добре розумів як літературну українську та білоруську і деякою мірою - польську мови. Передплачував також “Перець”, “Всесвіт” та видання іншими мовами.

Мій батько за пашпортом був записаний українцем, а мати - росіянкою, тому я, коли настав час отримувати пашпорт в 16 років та визначатися з національністю (це мені в сільраді дозволили зробити самому), вагався і нарешті записався росіянином. Як я міркував - народився і виріс я в Росії (РРФСР - Російській державі), на Україні ніколи не був, мати – росіянка (за пашпортом), мови майже не знав. І я ще задумувався над цим і для себе аргументував цей крок. A більшість моїх ровісників мабуть і не задумувалися, записуючись росіянами.

Перебуваючи в “колхозі” на “картоплі” як абітуриєнт першого курсу істфаку, познайомився з дівчиною Оленкою Каленюк. Її батько (родом десь з Волині) був військовий - старшина, служив тут на Далекому Сході. Оленка часто бувала у родичів на Волині, тому добре говорила українською. Ми знайшли з нею порозуміння на цій темі, тому працювали разом і багато розмовляли українською мовою. Вона - своєю волинською говіркою, а я мабуть таки добряче скаліченим суржиком. Це був мабуть перший досвід спілкування українською у дорослому віці, після раннього дитинства. Я тоді у вільний час в бараці читав “Всесвіт”, що привіз с собою. Через рік, так само на “картоплі” я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною. Щось також потягнуло нас один до одного (чи не голос крови?) Її бабуся з дідом приїхали до Владивостоку, втікаючи від Голодомору на початку тридцятих років і все життя прожили у місті, тому на відміну від моєї бабусі мовно русифікувалися, її бабуся говорила російською з ледве помітним полтавським акцентом (м’яке «л»). Ми також швидко дізналися про спільні українські корені обох і це, здається також сприяло нашому зближенню і було одним з предметів наших розмов.

Наступним етапом у моєму становленні як українця стала недовга служба у радянському війську. Мене забрали до армії після другого курсу - 1988 року. Ще у Владивостоці на КСП я познайомився з Віталею Юрчуком з Шепетівки, з яким потрапив у першій частині до одної сотні (роти). Там ми познайомилися ще з Олегом Самборським з Луцьку та Русланом Бучковським з Дунаєвецького району Хмельницької области. Щось поєднувало нас, разом ходили у вільний час, говорили українською мовою, я також намагався говорити своїм суржиком. Згодом вже в Кубінці прийшло до нас з карантину багато хлопців з України - Київщини, Полтавщини, що говорили сільською українською мовою. В наряді по кухні зустрів хлопця з іншої частини з села Донецької области - говорив українською. Згодом у Калініні - півтора місяця працювали і жили разом з Ігорем Чергинцем з Лубен, також намагався говорити з ним своєю скаліченою українською мовою. Брав книжки в армії у бібліотеці українською мовою, “Співомовки” Степана Руданського навіть “позичив” і привіз додому.

Прочитав десь, що у Москві на Арбаті була українська книгарня. Повертаючись з війська додому, знайшов її, зайшов і обомлів - стільки там було українських книжок, такі скарби... Але грошиків таки було малувато, тому купив лише “Кобзаря” та (як історик) Енциклопедичний довідник “Великий Жовтень і громадянська війна на Україні” (до 70-річчя Жовтня). Згодом, гуляючи по Арбату, побачив пікет чи демонстрацію греко-католиків з Галичини, що домагалися легалізації УГКЦ (вересень 1989 р.). Навіть підійшов і щось говорив з ними, питався, здається, щось про співпрацю з нацистами та Йосипа Сліпого (виявив свою примітивну “обізнаність” у цих справах).

Після повернення до Владивостоку, десь мабуть у жовтні 1989 року, почув по місцевому радіо інформацію про те, що до краю прибула делегація українських письменників, що проводить зустрічі у “трудових колективах” тощо. Думаю, от би собі з ними зустрітися. Приходжу в той день ранком до університету та бачу оголошення, що сьогодні ввечері у читальному залі відбудеться зустріч з українськими письменниками. Я пішов, дочекався. Були - редактор тижневика “Україна” Анатолій Михайленко, здається – Олекса Мишанич з Інституту української літератури, молода поетка Антонія Цвіт, Віталій Крикуненко, поет Павло Горлач, здається якийсь гуморист. Народу було небагато – примусово - працівники бібліотеки та ще один студент з журфаку здається. Вони розповідали про Рух, що робив тоді перші кроки в Україні. Після зустрічі підійшов до них та звернувся своєї примітивною українською – хто я такий. Вони запросили мене в гості до готелю. Там ми довго сиділи в номері у Віталія Григоровича Крикуненка (він тоді представляв Союз письменників України в Союзі письменників СРСР). Виявилося, що ми земляки – він з Сумщини, як і мої предки. Це мабуть нас і зблизило певною мірою. Під час цієї розмови він мабуть і посіяв мені думку про створення українського товариства. Під кінець він подарував мені купу українських книжок, що вони привезли з собою.

Незабаром, мабуть у листопаді 1989 року побачив у місті оголошення, що у крайовій бібліотеці відбудеться літературний вечір «Вишневі усмішки», де твори Остапа Вишні буде читати доцент інституту мистецтв Альберт Якович Мамонтов. Я пішов на ту зустріч. Було десь двадцять осіб випадкової молоді. Після вечіру до Мамонтова підійшли я та ще двое жінок – Адріяна Михайлівна Димська та Ганна Макарівна Сербул. Поговорили, обмінялись адресами. Виявилося, що Мамонтов - син відомого в 20-х роках українського драматурга Якова Мамонтова, теж до речи з Сумщини. Потім рік я намагався зідзвонитися з Мамонтовим, щоб реалізувати ідею про створення товариства та все не щастило – то мені не було часу, то Мамонтова десь не було. Так минув 1990 рік. А у січні 1991 року купив газету, де побачив заміточку, що у Владивостоці створено Товариство української культури, яке очолив перший секретар Первомайського райкому комсомолу Андрій Попок. Прийшов ввечері додому, а там лист лежить від Попка, де він мене запрошує долучитися до діяльності товариства. Я наступного ж дня поїхав до Первомайського райкому комсомолу. Зустрілися з Попком. Виявляється мою адресу дав йому Мамонтов, якого тоді було обрано заступником голови Товариства. І з тих пір я у Товаристві, за ці роки вся історія його пройшла на моїх очах. Багато людей змінилося – «иных у ж нет, а те далече…» Але дехто залишився й з ветеранів, в тому числі й Адріяна Михайлівна Димська.

Але історія товариства – це вже зовсім інша історія, може колись і візьмусь написати…

В’ячеслав Чорномаз.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">vaka69@mail.ru.

Наша довідка: В’ячеслав Анатолійович Чорномаз - старший викладач кафедри гуманітарних дисциплін Владивостоцької філії Далекосхідного юридичного інституту МВС Росії, кандидат історичних наук, підполковник міліції, заступник голови Центру української культури «Горлиця».

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка