lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 "Український вісник" з підпілля. П'ятнадцять років тому В'ячеслав Чорновіл відкрив еру незалежного д
Друк
Розділ: Новини
21.08.2002, 11:42



Саме у ці серпневі дні 1987 року у
Львові вийшов у світ свіжий номер
журналу "Український вісник". Це
було перше непідцензурне видання у
республіці, в якій не було місця
"прискоренню", "гласності" та іншим
модним віянням перебудови. І якщо у
московських "Известиях" вже
з'являлися "ізвестія", а у "Правді" -
правда, то в газетах УРСР життя йшло
за Брежнєвим, тобто як і раніше. 

"Український вісник" для історії
української преси явище не менш
значуще і знакове, ніж ленінська
"Правда" для декількох поколінь
більшовиків. Влада ще не дозволила
дійсно вільний друк, але й сил
заборонити - вже не було. 

Самвидавний журнал зразка серпня
1987 року - це не гладкі сторінки
сучасного офсетного друку. Це 360
сторінок, друкованих на машинці - точніше, на різних машинках. Папір - від
цигаркового до півкартона. Через фіолетову та чорну копірку. З різним
інтервалом. Словом, класичний самвидав. Класичне визначення терміну
приписують російському дисиденту Володимиру Буковському - "сам пишу,
сам здійснюю цензуру, сам редагую, сам розповсюджую, а потім сам за все
це відбуваю термін". 

Самвидавник, на відміну від нинішніх "гієн пера", розумів істинну цінність
вільного слова. Штрафів, податкових і прокурорських перевірок тоді не було.
За критичність і чесність ти повинен був розплачуватися свободою. Точніше,
її позбавленням. 

У 87-му, слава Богу, в Україні "за слово" вже не саджали. Після виходу
"вісника" львівська і центральна партійна преса була переповнена листами
обурених "простих читачів", які вимагали викинути з країни, позбавивши
радянського громадянства "отщєпєнцев" В'ячеслава Чорновола, Михайла
Гориня та інших авторів журналу. Система, що перемолола життя Івана
Дзюби, Валерія Марченка, Василя Стуса, Івана Світличного, вже робила
холості оберти... 

З-під брил 

На титулі "Українського вісника" було написано літературно-художній і
суспільно-політичний журнал. Перший номер "відновленого" видання, що
вийшов у серпні 1987 року, був присвячений пам'яті Василя Стуса. На
обкладинці вказувалося соборне "Київ-Львів", редколегія: Іван Гель, Михайло
Горинь, Павло Скочок, В'ячеслав Чорновіл (відповідальний редактор). 

      Імена тільки першорозрядні. Так, Михайло
      Осадчий запропонував нарис про Остапа
      Вишню, Гель - спогади про табірного
      побратима Стуса. З раніше
      неопублікованого - "ліричний відступ з
      поеми "Мазепа" Володимира Сосюри. А ще
      - Євген Сверстюк, Атена Пашко, Олесь
      Гончар, Паруйр Айрікян, Богдан Горинь,
      Юрій Бадзьо, Ярослав Лесів, Іван
      Сокульський, Микола Руденко, Степан
      Сапеляк, Ярослав Дашкевич. 

      Наклад журналу у традиціях підпілля не
      вказаний. Але навряд чи він був більшим за
      півсотні примірників. Бувало й так: скільки
      закладок копірки приймає друкарська
      машинка - такий і тираж. Однак, завдяки
      "ворожим радіоголосам" і публікаціям за
      кордоном - особливо багато подібної
літератури видавало видавництво "Смолоскип" Осипа Зінкевича - коло
знаючих і тих, хто стежив за журнальними новинками було набагато ширшим.


У складеній ще у грудні 1969 р. програмі "Українського вісника" вказувалося,
що видання в жодному разі не антирадянське і не антикомуністичне, а тому
"не буде друкувати документи, які заперечують демократичним чином обрані
Ради як форму участі громадян у керівництві держави, або антикомуністичні,
тобто ті, які відкидають загалом комуністичну ідеологію як таку". Критику
окремих осіб, органів, установ видавці не розглядали як антирадянську
діяльність, а як гарантоване соціалістичною демократією і Конституцією
правом і почесним обов'язком кожного повноцінного громадянина. 

Перші п'ять номерів журналу вийшли у 1970-71 рр. зусиллями В'ячеслава
Чорновола. У січні 72-го всеукраїнський погром, вчинений КДБ, покінчив із
шістдесятництвом. Здавалося назавжди. 

"Теплих шкарпеток більше не потрібно…"

Чорноволу вдалося створити такий, говорячи сучасною мовою "брендовий" -
журнал, що відомі як мінімум дві спроби його продовження. 

Шостий номер "вісника" вийшов в тому ж 1972 р. стараннями друзів, нині
парламентаріїв трьох скликань Михайла Косіва і Ярослава Кендзьора. Вони,
порадившись із Атеною Пашко, дружиною Славка, спробували поводити
слідчих за ніс. Ідея була проста. Якщо видавець і редактор - Чорновіл, то
чому він, сидячи у СІЗО, повинен нести відповідальність за журнал, який
продовжує виходити... 

Автором передмови, в якому мова йшла про останні репресії в Україні був
Косів, а всю технічну роботу - друк, поширення, аж до передачі за кордон
здійснив Кендзьор. Були плани і далі видавати журнал, але Чорновіл зі
слідчого ізолятора передав дружині записку, в якій була умовна фраза -
"Теплих шкарпеток більше не передавай, вистачить тих, що є". Це означало,
що слідство ось-ось нападе на слід видавців і нових репресій не уникнути. 

Через рік московська підпільна "Хроника текущих событий" зафіксувала ще
одну спробу продовжити "чорновілівський вісник": "У 1973-1975 рр.
український самвидав поповнився сьомим-дев'ятим випусками "Українського
вісника". Ці випуски істотно відрізняються від попередніх. Їх укладачі
виступали не анонімно, а під псевдонімом Максим Сагайдак. Це не збірники
інформаційних повідомлень і самвидавівських документів, а тематичні статті.
Там вміщені вірші Максима Сагайдака, датовані груднем 1972 - жовтнем
1973 рр., його ж стаття про таємну дипломатію й анонімна стаття "Етноцид
українців у СРСР". Це добре фундаментальне статистичне дослідження про
фізичне винищування українського народу з 1918 по 1950 рр. і про
русифікацію, що триває досі, придушення національної самосвідомості і
знищення української культури". 

Лише через декілька років, на київському процесі 1980 р. стало відомо, що
під псевдонімом "Максим Сагайдак" переховувався лікар зі Львівщини
Степан Хмара і його товариші - київські журналісти Олесь і Віталій Шевченки
(однофамільці). Редакції, що випустили №№ 1-6 і №№ 7-9, не були ніяк
пов'язані. І навіть навряд чи були знайомі особисто. 

І, нарешті, третя спроба випустити ще два номери "Українського вісника" -
десятий і одинадцятий - належить членам підпільної організації "Український
національний фронт". Одного з керівників УНФ Миколу Крайника засудили за
самвидат у серпні 1980 р. 

Справа "Невгамовного"

Після поразки серпневого (1991 р.) путчу до голови Львівської облради
Чорновола стали навідуватися недавні співробітники КДБ і пропонувати свої
послуги: мовляв, новій владі знадобляться перевірені люди, які вміють
мовчати… Серед дарів, принесених "данайцями", було декілька скромних
машинописних листків. Так, за волею випадку, нам стали відомі декілька
унікальних документів П'ятого управління КДБ, яке боролося з "українськими
буржуазними націоналістами", "уніатами", "сіоністами" та іншими
антирадянськими елементами. 

Виявляється, у 1976 р. відносно редакції "вісника" і людей, які
розповсюджували самвидав, силами УКДБ при Раді Міністрів УРСР по
Львівській області розроблялася справа під кодовою назвою "Блок". З тексту
записки стає зрозуміло, що мова йде про спробу знищити коло видавців,
розповсюджувачів і читачів редагованого Чорноволом журналу. 

"Закордонні націоналістичні центри підняли на щит об'єкти справи "Блок"
та їх зв'язки, всіляко популяризують їх імена у своїх радіопередачах і друці,
створюють видимість існування навколо них "опозиції" радянському ладу й
організованого націоналістичного підпілля. Окремі об'єкти підтримують
контакти з т.зв. "Групою сприяння виконанню гельсинських угод у СРСР".
Львів у 1975-1976 рр. відвідали 32 ОУНівських емісари, став фіксуватися
вихід цієї категорії осіб на ряд об'єктів і зв'язки об'єктів справи "Блок",
окремі з яких продовжують, але глибоко конспіративно, займатися
ворожою діяльністю". 

Львівські чекісти, спираючись на спеціальне рішення колегії КДБ УРСР від
24 липня 1976 р., здійснювали ряд заходів, "направлених на розвал
націоналістичного угруповання і дискредитацію його учасників". Зокрема, "з
урахуванням диференційованого підходу" була розпочата компрометація
перед однодумцями "Бориса" - Михайла Гориня, "Семена" - Богдана Гориня і
"зв'язкової" - Любомири Попадюк (мати політв'язня Зоряна Попадюка - В.К.).
Також були "встановлені оперативні контакти" з "Лектором" (Святослав
Максимчук, актор театру ім. Заньковецкої), "Кротом" (Михайло Косів),
"Спортсменом" (Ярослав Кендзьор), "Гієною" (дружина Чорновола Атена
Пашко). Як агент був завербований якийсь "Хамелеон", який "мав у своєму
розпорядженні контакти серед т.зв. "московських демократів" і надав
інформацію, яка заслуговує на увагу". 

Специфічний термін "оперативний контакт" означає стеження,
підслуховування телефонів, перлюстрацію пошти і т.д. КДБ не все, але
багато чого знав. Кендзьору, слід розуміти, невипадково дали саме таке
прізвисько, адже саме через львівських спортсменів, які їхали за кордон на
змагання, і вдалося передати журнал. 

І декілька необхідних слів про політику. Під час виборчої кампанії 2002 р.
активісти проекту "НРУ за єдність" і, на жаль, старший син В'ячеслава
Максимовича, Андрій Чорновіл шантажували товаришів редактора
"Українського вісника" Танюка, Косіва і Кендзьора компроматом, який вони
ніби мають. Істерія щодо "агентів КДБ" закінчилася нічим. Дивно, що
викривальники у запалі боротьби і самого Чорновола не записали у "стукачі".
Адже у тих же надсекретних документах львівського УКДБ він проходив як
об'єкт "Невгамовний". 

***

Через рік після виходу "Українського вісника" у республіці почався справжній
самвидавівський бум. У дисидентських котельнях, інтелігентських салонах і
шахтарських битовках стали розповсюджуватися незалежні журнали, газети,
бюлетені, вісники. У Києві - "Голос відродження", у Львові - "Поступ", у
Херсоні - "Плуг", у Харкові - "Слобідська Україна", у Миколаєві -
"Чорноморія"…