Пропонуємо увазі читачів три доповіді, які стосуються утисків української мови, правового забезпечення мовної політики в Україні у 20-х роках минулого століття та місця українського фольклору в сучасній культурі

Історія лінгвоциту: заборони та утиски української мови. Історичний аспект і сучасні наслідки

Мова формує інтелектуальний потенціал нації, робить його рушійною силою суспільного прогресу. Ступінь володіння рідною мовою є виміром духовності людини та суспільства. Сьогодні проблема мови постала як проблема збереження та розвитку нації та культури, бо  внаслідок агресивної мовної політики держав-поневолювачів (Росії, Польщі, Австро-Угорщини) склалося ставлення до української мови як до меншовартісної, вторинної, нерозвиненої.

За 4 останніх століття наша мова пережила безліч придушень, 4 століття її намагалися у нас відібрати законами, анафемами, указами, актами, тому йдеться вже про процес лінгвоциду.

Лінгвоцид (мововбивство) - це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу - народності, нації. Кінцевою його метою є етноцид - ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти.

Формування  національної  свідомості  громадян,  ототожнення себе з народом закладається в ранньому віці, коли формується світогляд та національно-мовна особистість, усвідомлення не тільки родинного, а й етнічного (через народ) зв’язку зі своєю нацією, мовою та культурою.

Ще Борис Грінченко, узагальнюючи свій педагогічний досвід, у статті «На беспросветном пути» наголошував на негативних наслідках навчання дітей нерідною мовою, в результаті чого втрачається інтерес до навчання, книги, формується зневага до своєї мови. Потім таке нешанобливе ставлення переноситься на батьків та рідних, як носіїв цієї мови, в результаті чого діти намагаються забути своє походження. Наслідки заборон та переслідувань української мови обмежили її функціонування, усунули з вищих сфер життя, з освіти, науки, літератури, підірвали пошану до неї та утвердили її в статусі російського діалекту. Вона стала мовою неосвічених людей, в основному селянства.

Документи, що є у вільному доступі, та історичні довідки засвідчують нищення нашої мови ще з далекого минулого, що вона пережила багато актів лінгвоциду за свою історію. Задокументованих актів придушення української мови налічується майже півтори сотні (хоча в історичних довідниках найчастіше зустрічається число 134), і починаються вони аж у далекому ХVII столітті.

Які ж засоби використовували чужі держави, щоб реалізовувати лінгвоцид щодо української мови?

Заборона рідної мови

Ще з ХVII століття накладалися анафеми на україномовні книги, заборонялося їхнє друкування, викладання українською мовою в навчальних закладах, ведення служби Божої, закриття українських недільних шкіл, заборона ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Очевидно, відали обрусителі, що творять, і боялись розголосу. Прийняття таємних указів "з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого — таємністю громадяни позбавлялися можливостей оскаржень" (Сергій Шелухін).

Сюди відносимо і закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі (1924 р.), і Постанову  1938 р. "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР", і Положення 1958 року про вивчення другої мови "за бажанням учнів і батьків". Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську — хто як захоче. -"Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської — кримінал" (Є.Сверстюк).

Приниження статусу й престижу мови

Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона "писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською". "Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок", — писав у минулому столітті М.Костомаров. "Вы говорите серьезно или по-украински?"—демонструвало свою дотепність "русскоязычное население" радянської України в 30-і роки в чергах за хлібом, відібраним в українських селян, котрі тим часом корчились, але не зі сміху, а від передсмертних голодових мук. І подібних прикладів можна назвати безліч.

Оголошення мови неприродною

Польські загарбники оголосили українську мову діалектною відміною польської мови. У Росії теж була поширена думка, що українська мова — діалект польської. Згодом тут перезорієнтувались: українська мова — це наріччя російської, зіпсоване польськими впливами. Щоб дискредитувати це "наріччя", яке вперто завойовувало місце серед слов'янських мов, була придумана нова версія, що українську мову буцімто створили австрійські німці, зокрема герцог Франц Стадіон, призначений 1847 року губернатором Галичини.

"Зближення" та уподібнення

Втручання в структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. "Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови,- вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння..." (І.Огієнко). У п'єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, "єрижкою". Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.

Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. Українська мова була поставлена в центрі полігону, де проводився експеримент "злиття мов". "Зливали" саме її, відціджуючи з неї самобутні, специфічні ознаки і перетворюючи її на "бліду й незграбну копію російської мови" (С.Караванський) зі слідами ерозії та ознаками примітивізму. Деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика.

Лариса Масенко уклала реєстр репресованих слів, тобто таких, що підлягали вилученню або заміні. Серед них такі, як громада, ґрунт, далебі, достеменно, дотик, завше, заказати (у значенні заборонити), заповзятися, краватка, крамар, краля, либонь, лицедій та багато-багато інших.

Ставлення до носіїв мови

Звільнення відомих людей з поважних посад за найменший прояв українства. Згадаємо і М.Драгоманова, звільненого з посади доцента Київського університету, і П. Ґалаґана, і видатного українського  філолога П.Житецького. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелії мав наслідком для М.Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував "прийняти як загальне правило", щоб в Україні призначати вчителів-великоросів, а малоросів посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.

Лінгвоцид через освіту

"Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові — він стане учитися на чужій — і наша народність загине з освітою народу", — писав на початку 60-их років минулого століття М.Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці "загинули з освітою", тобто за допомогою російськомовної освіти. У 30-і роки були ліквідовані всі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади (факультети) на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході і т.д. Ось як дбала радянська соціалістична вітчизна про розквіт мови одного з "молодших братів". І мало хто з синів "старшого брата" вбачав у цьому несправедливість.

Існують ще й інші форми реалізації лінгвоциду: і демографічна політика, коли українські землі заселялися народами інших національностей; і реалізація «свободи вибору» мови; і звуження, обмеження соціальної приналежності мови і її засилля; і фізичне знищення української інтелігенції (науковців, мовознавців, письменників, культурних діячів); і боротьба з друкованим словом; і зросійщення українських прізвищ.

"Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна."  (Чарльз Дж.Керстен, американський сенатор, 1962р.).

ХХІ століття також не лишилося осторонь процесу лінгвоциду. 10 серпня 2012 року набуває чинності  закон "Про засади державної мовної політики"  (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або "мовний закон"), який передбачає можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%.  

Двомовність інформаційного простору, постійні суперечки про те, якою має бути мова офіційних документів, і досі притісняють мову українського народу на його землі.

Цей розкручений на всю силу маховик лінгвоциду веде до поступового зникнення українців як нації, принаймні на значній частині її території.

А тим часом наша рідна мова є однією з найпоширеніших мов у світі, оскільки за кількістю носіїв посідає 26-те місце. Також вона є другою за поширеністю серед мов слов’янського походження. Усвідомлюючи значення української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.

Можливо, нам теж давно вже час повернутися обличчям до рідної мови, долучитися до її збереження та передати у спадок своїм дітям як могутній засіб ідентифікації українського народу?

Оксана Бакуменко, учитель української мови та літератури Яструбинського НВК «ЗНЗ-ДНЗ» Сумської районної ради Сумської області

Список використаних джерел

Данилевська Оксана. Мовна політика в Україні 1917-20 рр. і тогочасні підручники з української мови //Дивослово, 2004. № 6, С. 44.

Дзюба Іван. Духовні спустошення й трансформації в українському суспільстві ХХ ст. //Дивослово. 2001. №3, С. 9-10.

Лінгвоцид в історії української літературної мови URL: http://shkola.ostriv.in.ua/publication/code-1BC925A6B5AFC/list-B407A47B26 (дата звернення 11.02.2018).

Стаття - Лінгвоцид (мововбивство) URL:  http://www.ukrlit.net/article/1083.html (дата звернення 13.02.2018).

Ткаченко Орест. Якщо держава хоче жити… (Про сучасну мовну ситуацію в Україні) //Урок української. 2001. №2, С. 2-4.

Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду: Док. і матеріали /Упоряд.: Л.Масенко та ін.  К.: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. 399 с.

 

Правове забезпечення політики українізації в УСРР у 20-х роках ХХ століття

Багато перемог та здобутків супроводжують Україну вже більше ніж чверть століття на шляху незалежності. Однак, є проблеми, які так і залишаються нерозв’язаними. Однією з них, як не дивно, є статус української мови, навколо якого й досі точаться численні дискусії. Сьогодні управлінський апарат намагається ефективно використати наявні правові механізми з регулювання та захисту, роз’яснення статусу і сфери вживання української мови у діловій сфері. Про що може свідчити, зокрема, лист МОН України «Щодо застосування державної мови в освітній галузі» від 01.02.2018 № 1/9-74. Однак, опір на місцях, негативні настрої зрусифікованої частки населення, неналежний контроль за виконанням, відсутність механізмів покарання або, навпаки, зловживання ними, та багато інших факторів можуть стати причинами низької ефективності реалізації державної національної політики на місцях. Саме тому доцільним є вивчення історичного досвіду із запровадження політики «українізації», дослідження правової бази та механізмів з її реалізації у 20-х pp. XX століття в УСРР.

Більшість вчених звертає увагу на процес українізації, як системне явище і тому не розглядає правове забезпечення як окреме, самостійне питання. Активну наукову діяльність з вивчення національної політики більшовиків ведуть такі сучасні дослідники як П.М. Бондарчук, Я.В. Верменич, Л.В. Гриневич, В.М. Даниленко, О.О. Ковальчук, В.В. Масненко, В.М. Чумак. Саме вони є авторами фундаментальної монографії ««Українізація» 1920 – 1930-х років: передумови, здобутки, уроки» [12].

Слід відзначити, що з приходом до влади більшовики отримали багатонаціональне утворення, яке прагнуло до самостійності, у тому числі територіальної. Лише спекуляція на національному питанні, денаціоналізація і радянізація обіцяли більшовикам повний контроль над різнорідним у національному відношенні постімперським простором, гарантували повне закріплення більшовицької влади на етнічно неросійських землях. Виступаючи на XII з’їзді РКП(б) у 1923 р., а саме на цьому з’їзді була започаткована політика коренізації, Й. Сталін наголошував на необхідності «вжити всіх заходів для того, щоб радянська влада у республіках стала зрозумілою і рідною...» [2, 492]. Для цього органи національних республік і областей мали бути поповнені за рахунок переважно місцевих представників, які знають мову, побут і звичаї народу, серед якого живуть. В Україні дана політика дістала назву українізації.

Спираючись на резолюції ХІІ з’їзду, Четверта нарада ЦК РКП(б), що відбулась 9-12 червня 1923 р. і в якій прийняли участь відповідальні працівники національних республік і областей, вказала на необхідність систематичної і неухильної роботи у напрямку націоналізації державних і партійних установ у республіках і областях з обов’язковим поступовим переведенням їхнього діловодства на місцеві мови. Відповідно, мали бути прийняті спеціальні закони. Почалося створення правової бази для українізації.

Практичні кроки по здійсненню українізації розпочалися після прийняття декрету РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи у справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ» [3, 890-896], а також постанови ВУЦВК і РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови» [4, 913-919]. В останній вказувалось на необхідності переведення протягом року на українське діловодство всіх центральних установ, діловодство у губерніальних і окружних органах проводити переважно українською мовою; визначались терміни оволодіння українською мовою; передбачалось покарання за незнання української мови на момент закінчення встановленого терміну – «безумовне звільнення з державної служби». Однак, вище партійне керівництво (під час жовтневого пленуму ЦК КП(б)У, 1924 р.) визнало доцільним подовжити терміни вивчення української мови державними службовцями і «забезпечити тверде партійне керівництво роботою з українізації» [5, 201].

З метою реалізації цих декретів і постанов було створено Всеукраїнську центральну комісію, а також місцеві відомчі комісії з керівництва національною політикою. Але значних зрушень в українізації партійного та державного апарату не відбулося і вже у травні 1924 р. VIII Всеукраїнська партійна конференція вказала на слабкі успіхи українізації та на необхідність подальшого поглиблення і розширення роботи у галузі проведення національної політики, на важливість висування українських кадрів у партійному і державному апараті.

Перелом в українізації апаратної сфери (партії, державних установ, комсомолу) відбувся у другій половині 1920-х рр., після квітневого пленуму ЦК КП(б)У (1925 р.) на якому питання політики українізації були основними. 30 квітня 1925 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли постанову «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату» [6, 379-385] у якій визнавалась недостатність попередніх досягнень апаратної українізації і встановлювався граничний строк українізації діловодства державних установ – не пізніше 1 січня 1926 р. (цей термін пізніше постійно переносився і зрештою був відкладений до 1 червня 1929 р.).

Найзначнішими виявились досягнення у галузі українізації освіти. Відповідно до прийнятих у 1923-1925 рр. законодавчих актів із питань освіти, передбачалось привести систему освіти в республіці у відповідність з національним складом населення. Важливим кроком у формуванні системи освіти рідними мовами стала постанова ВУЦВК та РНК УСРР від 6 липня 1927 р. «Про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвитку української культури» Згідно даної постанови скасовувалися всі попередні (починаючи з 1919 р.) законодавчі акти, пов’язані з українізацією. Затверджувалися положення, які на підставі уточнення й удосконалення нагромадженого у цій справі досвіду й практики роботи, кодифікували попередні норми у відповідне законодавство з цієї справи. Розділ третій даної постанови мав назву – «Про мову в учбових закладах та наукових установах». Відповідно до його положень українська і російська мова мала бути впроваджена як обов’язковий предмет до всіх шкіл, незалежно від мови навчання. Зокрема, відзначалося, що «мережу освітніх установ необхідно побудувати так, щоби населення кожної національності мало можливість отримати початкову (школи соцвиху) освіту рідною мовою…» [7, 626].

Але, так як найбільш складною проблемою було питання українізації не початкової освіти, а вищої школи, то закріплювались положення про те, що і вищі учбові заклади (за винятком призначених виключно для обслуговування потреб національних меншостей) мають проводити свою роботу українською мовою. До остаточного переведення їх на українську мову остання викладалася як обов’язкова дисципліна. Всі особи, які вступали до вищих учбових закладів УСРР і не закінчили професійної школи або робфаку з українською мовою викладання, складали окремо іспити з української мови в обсязі, що його, встановлював Наркомат освіти УСРР. На посади професорів і викладачів вузів належало призначати лише осіб, що могли проводити викладання українською мовою. Винятки допускалися тимчасово лише з дозволу Наркомату освіти республіки з умовою вивчити мову і перейти на викладання нею через певний термін [8, 20-21]. Останній, восьмий розділ встановлював кримінальну відповідальність за порушення правил даної постанови.

Завдяки накопиченню досвіду та вдосконаленню правового регулювання національної політики в УСРР у 20-х рр. ХХ ст. українська мова поступово зайняла належне їй місце у республіці, розширювалася сфера її застосування. Контрольована більшовиками політика українізації розбурхала стихійні процеси і викликала справжнє національно-культурне відродження в Україні. Це налякало московський уряд і привело до силового згортання та придушення «української весни».

Наталія Ідріс, вчитель правознавства Державного ліцею-інтернату з посиленою військово-фізичною підготовкою «Кадетський корпус» імені І.Г. Харитоненка (м. Суми)

Список використаних джерел та літератури:

  1. «Українізація» 1920–1930-х років: передумови, здобутки, уроки. Колективна монографія / за ред. В.А. Смолія. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. – 392 с.
  2. ХІІ съезд РКП(б). 17-25 апреля 1923 г.: Стенограф. отчет. – М.: Политиздат, 1968.
  3. Про заходи у справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ / Зб. узаконень та розпоряджень Робітн.-сел. Уряду України за 1923 р. – 1923. – № 29.
  4. Про заходи забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови / Зб. узаконень та розпоряджень Робітн.-сел. Уряду України за 1923 р. – 1923. – № 29.
  5. ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 1. – Спр. 129.
  6. Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату Постанова ВУЦВК і РНК УСРР / Зб. узаконень та розпоряджень Робітн.-сел. Уряду України за 1925 р. – 1925. – № 26.
  7. Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури: Постанова ВУЦВК та РНК УСРР / Зб. узаконень та розпоряджень Робітн.-сел. Уряду України за 1927 р. – 1927. – № 34.
  8. Чехович В.А. Державно-правові питання українізації в 20-х роках / Валерій Анатолійович Чехович // Держава і українська інтелігенція: деякі проблеми взаємовідносин у 20-х – на початку 30-х років. – Київ: Інститут історії АН УРСР, 1990. – № 5. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://history.org.ua/JournALL/Preprint/1990/5-1.pdf

 

Український фольклор та його місце в сучасній культурі

Для України усна народна нематеріальна традиційна культура завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності й перспективи існування. Нині історія, писав академік Іван Дзюба декілька років тому, дає Україні шанс самоздійснення, хоч і «надто складна комбінація сприятливих умов потрібна для його справдження», бо «глобальна ситуація вносила і вноситиме свої істотні, часом геть несподівані, корективи і в перспективи розвитку національних культур, і в їхні «діалоги», а тому необхідне «реальне освоєння всієї повноти культурної спадщини, перетворення її в актуальний чинник самоусвідомлення суспільства…»

Для України порятунком від хвороб цивілізації завжди був фольклор – та усна народна творчість, що пройшла органічний шлях еволюції від архетипу до стереотипу й генетично закодувала в образах-символах безсмертні смисли буття. Фольклор твориться безперервно, повсюди й скрізь, «щогодинно й щохвилинно, де розмовляють і думають», – стверджував геніальний Олександр Потебня.

В умовах транснаціоналізації культури на фольклор іноді дивляться як на продукт віджилих епох, як на певну декорацію-ілюстрацію, що заважає сильним світу цього фантастично збагачуватись, формуючи повальну індустрію шоу-бізнесу і розваг, єдиний тип світової монокультури масового вжитку переважно для підлітків та молоді. Тенденції відлучення дітей, юних, молоді від джерел національної самобутності й культурного розмаїття, від усвідомлення власної причетності до унікальної культури предків створюють загрозливу ситуацію розриву духовно-культурних зв’язків між поколіннями, зниження загального рівня культури, ведуть до втрати морально-етичних норм і формують філософію песимізму, соціальної пасивності, самотності, безпорадності й безвиході (фаталізму). Усе це стає підґрунтям для збагачення представників світової глобалізайційної макроекономіки і злочинного світу через культивування антигуманних виробничих технологій, активізації процесів куріннянаркоманії, алкоголізму, проституції, торгівлі дітьми, поширенні азартних ігор тощо. Зупинити негативні тенденції в житті людства здатний фольклор кожного народу за умови державної турботи про його збереження, охорону, пропаганду й відродження в прийнятних для сучасності формах.

Усна нематеріальна традиційна культура – основа основ української нації, джерело мови, народного світогляду, професійного мистецтва. Неувага до фольклору – це втрата того ґрунту, на якому ростуть і плодоносять генетична пам’ять народу, його розум, душа й серце, формується дерево сучасного і майбутнього буття держави. Отже, соціальне, економічне, політичне і культурне значення фольклору в історії надзвичайно велике; завдяки фольклору збережено самобутність націй і культур, забезпечено розмаїття й багатство загальнолюдської культури. Втрата чи знищення усних традиційних культур, їхній занепад може призвести до морально-духовних і світоглядних катастроф людства. Особливо небезпечна втрата традиційних надбань фольклору для України. Позбавити українців образно-емоційно й раціонально-прагматично пізнавати світ, відтворювати спадщину поколінь і творити рідною мовою нове – це позбавити їх власної духовно-культурної сутності, національної ідентичності, що рівнозначне фізичній загибелі.

Усне народне мовлення є одним із найважливіших джерел формування писемно-літературної мови. Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі середньонаддніпрянських говірок (діалектів) південно-східного наріччя.

Другим джерелом становлення літературної мови є фольклор (усні історичні твори, плачі, казки і перекази, легенди тощо).

Писемні пам'ятки минулого (літописи, повчання тощо) також справляли великий вплив на творення літературної мови.

Художня література є важливим джерелом рідної мови. Зачинателем нової української літературної мови став І. Котляревський, який увів у свої твори багату, колоритну, мелодійну народну розмовну мову. Основоположником сучасної літературної мови вважаємо Т. Шевченка, який у своїй поезії відшліфував орфоепічні і граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціонального використання літературної мови. Твори І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, П. Тичини, М. Рильського,

М. Стельмаха, П. Загребельного, О. Гончара і багатьох інших письменників збагатили українську мову виражальними засобами, утвердили її літературні норми.

Певний вплив на формування літературної мови має перекладна література (наукова, богословська, історична, художня), її багаті виражальні можливості завжди поповнювали українську мову.

Мова фольклору - це не тільки надійний матеріал для пізнання життя, історії народу, а й цінне джерело для дослідження мистецтва слова, поезії мови, тому що народнопоетичні твори засвідчують чутливість народу до влучного, добірного, "виборного", як співається у народній пісні, слова, до його внутрішньої форми, образно-символічного змісту, до тонких стилістичних нюансів, які виникають при зіставленні фонетичних варіантів, словотвірних форм, лексичних і граматичних синонімів. Естетичне осмислення народнорозмовного слова, шліфування, обробка його, витворення характерних стилістичних норм пов'язані з естетичною, поетичною функцією мови.

Усна творчість нашого народу являє собою невичерпне джерело духовного багатства, величезну культурну й літературну скарбницю української мови. Це – надзвичайне  надбання, без якого неможливо уявити собі становлення й повноцінний розвиток сучасної літератури. І якби у когось з’явилися сумніви щодо самобутності української культури, найкращою відповіддю стала б творчість нашого народу.

Ще наші пращури, коли створювали прислів’я та приказки, прагнули відобразити в них усю накопичену мудрість і передати її в такому вигляді майбутнім поколінням. У давнину люди жили в повній гармонії з природою, тому вони влаштовували свята та складали пісні, проводжаючи або зустрічаючи будь-яку пору року.

У народному фольклорі були присутні також релігійні мотиви, адже наші предки були віруючими. Для них існувало багато великих свят, про які теж складалися пісні, приказки і прислів’я.

Незважаючи на те, що більшість людей у давнину були малоосвіченими, не мали змогу навчатися й ходити в театри, усі вони прагнули до поширення своїх знань, до підвищення культурного рівня й розвитку духовності. Підтвердженням тому можуть бути загадки, які стали гарним засібом інтелектуального розвитку людини.

Український народ по праву вважається одним із найбільш співучих у світі. Мабуть, тому в українській народній творчості дуже багато різноманітних ліричних пісень. Для кожного свята, про кожну визначну подію і про кожну видатну людину складено багато пісень. Були пісні про любов і про роботу, про щастя і важку долю, пісні козацькі і пісні обрядові. Без них неможливо уявити український фольклор, без них неможливо уявити життя українського народу.

У широкому розумінні фольклор – це творчість, характерна для початкового етапу становлення української літератури, її найцінніша невід’ємна частина. Якісь фольклорні твори забуваються, а якісь дійшли до нашого часу майже без змін. Народна мудрість, яка накопичувалася століттями, може допомогти нам уникнути багатьох проблем у майбутньому. Якби ми більше цікавилися народною творчістю, то  мали б змогу розширити свій світогляд і підняти свою духовність на більш високий рівень. Зацікавленість людей усною народною творчістю, її мудрістю і красою, сприяє зростанню рівня національної самосвідомості, якого зараз нам, на жаль, не вистачає.

Оксана Логвин, учитель української мови та літератури Ворожбянського навчально-виховного  комплексу: загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів – дошкільного навчального закладу № 1 Білопільської районної ради Сумської області

Список використаних джерел

Габріелян О. Вища освіта в епоху глобалізації // Покликання університету: Зб. наук. праць / Відп. ред. О. Гомілко. – К.: РІА «ЯНКО», «Веселка», 2005. – С. 178–197.

Дзюба І. Національна культура як чинник майбуття України // Дзюба Іван. Починаймо з поваги до себе: Статті, доповіді. – К.: Просвіта, 2002. – С. 40–57.

Дмитренко М. Український фольклор і глобалізація: проблема збереження генетичного коду // Фольклористичні зошити: Зб. наук. праць. – Вип. 10. – Луцьк, 2007. – С. 3–10.

Потебня А.А. Из записок по теории словесности. – Х., 1905.

На світлині: Робоча президія конференції (в центрі – ведучий Віктор Казбан).

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s