Друк
Розділ: Мова

Українська державна мова все ще почувається падчерицею в українському суспільстві

21 лютого ц.р. у місті Суми відбувся цікавий і вкрай важливий для сучасної України захід: обласна науково-практична конференція «Мова – держави основа». Захід зібрав понад 100 учасників – представників освітнього, культурного, політичного середовища Сумщини, серед яких: перший заступник голови обласного депутатського корпусу Анатолій Річкаль, заступник голови облдержадміністрації Іван Боршош, народний депутат України Олег Медуниця, директор Департаменту освіти і науки ОДА Вікторія Гробова, голова обласного товариства «Просвіта» Олексій Шевченко, голова Конгресу Української інтелігенції Сумщини, заступник голови обласного товариства «Просвіта» Віктор Казбан, ректор КЗ «Сумський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» Юрій Нікітін, науковці, викладачі, представники громадськості. На сайті «Кобза» цю подію анонсував Віктор Казбан в одному зі своїх  інтерв’ю. Досвід проведення мовних конференцій має бути розповсюджений на всі регіони країни, адже це сьогодні вкрай актуально: виборюючи на війні з окупантом свою Незалежність, український народ, водночас, бореться за власну національну ідентичність, головним компонентом якої, безперечно, є  мова. Попри те, що вона за Конституцією визнана як державна, де-факто такою поки що не стала. А це означає, що в українському мовному середовищі продовжують панувати або «русскій язик», або суржик, які не дозволяють успішно розвиватись рідній мові українців. Сьогодні ми розпочинаємо публікацію виступів окремих учасників конференції, які, на наш погляд, найбільш повно і всебічно охоплюють мовні аспекти розвитку українського суспільства.


Історія лінгвоциду: заборони та утиски української мови. Історичний аспект і сучасні наслідки

Мова формує інтелектуальний потенціал нації, робить його рушійною силою суспільного прогресу. Ступінь володіння рідною мовою є виміром духовності людини та суспільства. Сьогодні проблема мови постала як проблема збереження та розвитку нації та культури, бо  внаслідок агресивної мовної політики держав-поневолювачів (Росії, Польщі, Австро-Угорщини) склалося ставлення до української мови як до меншовартісної, вторинної, нерозвиненої.

За 4 останніх століття наша мова пережила безліч придушень, 4 століття її намагалися у нас відібрати законами, анафемами, указами, актами, тому йдеться вже про процес лінгвоциду.

Лінгвоцид (мововбивство) - це свідоме, цілеспрямоване нищення певної мови як головної ознаки етносу - народності, нації. Кінцевою його метою є етноцид - ліквідація цього народу як окремої культурно-історичної спільноти.

Формування  національної  свідомості  громадян,  ототожнення себе з народом закладається в ранньому віці, коли формується світогляд та національно-мовна особистість, усвідомлення не тільки родинного, а й етнічного (через народ) зв’язку зі своєю нацією, мовою та культурою.

Ще Борис Грінченко, узагальнюючи свій педагогічний досвід, у статті «На беспросветном пути» наголошував на негативних наслідках навчання дітей нерідною мовою, в результаті чого втрачається інтерес до навчання, книги, формується зневага до своєї мови. Потім таке нешанобливе ставлення переноситься на батьків та рідних, як носіїв цієї мови, в результаті чого діти намагаються забути своє походження. Наслідки заборон та переслідувань української мови обмежили її функціонування, усунули з вищих сфер життя, з освіти, науки, літератури, підірвали пошану до неї та утвердили її в статусі російського діалекту. Вона стала мовою неосвічених людей, в основному селянства.

Документи, що є у вільному доступі, та історичні довідки засвідчують нищення нашої мови ще з далекого минулого, що вона пережила багато актів лінгвоциду за свою історію. Задокументованих актів придушення української мови налічується майже півтори сотні (хоча в історичних довідниках найчастіше зустрічається число 134), і починаються вони аж у далекому ХVII столітті.

Які ж засоби використовували чужі держави, щоб реалізовувати лінгвоцид щодо української мови?

Заборона рідної мови

Ще з ХVII століття накладалися анафеми на україномовні книги, заборонялося їхнє друкування, викладання українською мовою в навчальних закладах, ведення служби Божої, закриття українських недільних шкіл, заборона ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур "малоросійським наріччям", друкування оригінальних творів і перекладів, крім історичних документів та творів художньої літератури, в яких "не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису". Заборонялись також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою.

Емський указ, як і чимало інших, був таємним. Очевидно, відали обрусителі, що творять, і боялись розголосу. Прийняття таємних указів "з одного боку було протизаконним і злочинним, а з другого — таємністю громадяни позбавлялися можливостей оскаржень" (Сергій Шелухін).

Сюди відносимо і закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі (1924 р.), і Постанову  1938 р. "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР", і Положення 1958 року про вивчення другої мови "за бажанням учнів і батьків". Оскільки постанову 1938 року не було відмінено, то за цими двома документами російську мову в Україні треба було вивчати обов'язково, а українську — хто як захоче. -"Можна було відмовитись від будь-якої мови, але відмова від російської — кримінал" (Є.Сверстюк).

Приниження статусу й престижу мови

Н. Карамзін у коментарі до української грамоти зауважив, що вона "писана варварською мовою, ні Російською, ні Польською". "Поетична мова України стала предметом зневаги і насмішок", — писав у минулому столітті М.Костомаров. "Вы говорите серьезно или по-украински?"—демонструвало свою дотепність "русскоязычное население" радянської України в 30-і роки в чергах за хлібом, відібраним в українських селян, котрі тим часом корчились, але не зі сміху, а від передсмертних голодових мук. І подібних прикладів можна назвати безліч.

Оголошення мови неприродною

Польські загарбники оголосили українську мову діалектною відміною польської мови. У Росії теж була поширена думка, що українська мова — діалект польської. Згодом тут перезорієнтувались: українська мова — це наріччя російської, зіпсоване польськими впливами. Щоб дискредитувати це "наріччя", яке вперто завойовувало місце серед слов'янських мов, була придумана нова версія, що українську мову буцімто створили австрійські німці, зокрема герцог Франц Стадіон, призначений 1847 року губернатором Галичини.

"Зближення" та уподібнення

Втручання в структуру та функціонування української мови розпочалося ще в царській Росії. "Дбала цензура навіть про чистоту і нашої вкраїнської мови,- вона не дозволяла неологізмів, не допускала нових слів, що показують якісь культурні розуміння..." (І.Огієнко). У п'єсах допускалося вживання української мови лише персонажами-селянами. Друкувати українські тексти, дозволені цензурою, можна було тільки російським правописом, "єрижкою". Однак тотальний наступ на структуру української мови почався в Країні Рад.

Однією з догм XIX століття було твердження про злиття народів у єдину загальнолюдську націю з загальнолюдською мовою. За практичне втілення цієї догми у життя взялись російські більшовики. Українська мова була поставлена в центрі полігону, де проводився експеримент "злиття мов". "Зливали" саме її, відціджуючи з неї самобутні, специфічні ознаки і перетворюючи її на "бліду й незграбну копію російської мови" (С.Караванський) зі слідами ерозії та ознаками примітивізму. Деформації був підданий правопис, фонетика, граматика і особливо лексика.

Лариса Масенко уклала реєстр репресованих слів, тобто таких, що підлягали вилученню або заміні. Серед них такі, як громада, ґрунт, далебі, достеменно, дотик, завше, заказати (у значенні заборонити), заповзятися, краватка, крамар, краля, либонь, лицедій та багато-багато інших.

Ставлення до носіїв мови

Звільнення відомих людей з поважних посад за найменший прояв українства. Згадаємо і М.Драгоманова, звільненого з посади доцента Київського університету, і П. Ґалаґана, і видатного українського  філолога П.Житецького. Переклад українською мовою лише одного речення з Євангелії мав наслідком для М.Лободовського позбавлення права вчителювати. Указ 1876 року зобов'язував "прийняти як загальне правило", щоб в Україні призначати вчителів-великоросів, а малоросів посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округи. Тільки з Київської округи у 1876 році було вислано 8 педагогів.

Лінгвоцид через освіту

"Народ повинен учитися, народ хоче учитися; якщо ми не дамо йому умов і засобів учитися на своїй мові — він стане учитися на чужій — і наша народність загине з освітою народу", — писав на початку 60-их років минулого століття М.Костомаров. Російські правителі і їхні чиновники в Україні прекрасно це усвідомлювали за сто років до цих слів Костомарова і сто років після них. І робили все для того, щоб українці "загинули з освітою", тобто за допомогою російськомовної освіти. У 30-і роки були ліквідовані всі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади (факультети) на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході і т.д. Ось як дбала радянська соціалістична вітчизна про розквіт мови одного з "молодших братів". І мало хто з синів "старшого брата" вбачав у цьому несправедливість.

Існують ще й інші форми реалізації лінгвоциду: і демографічна політика, коли українські землі заселялися народами інших національностей; і реалізація «свободи вибору» мови; і звуження, обмеження соціальної приналежності мови і її засилля; і фізичне знищення української інтелігенції (науковців, мовознавців, письменників, культурних діячів); і боротьба з друкованим словом; і зросійщення українських прізвищ.

"Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде знайти не можна."  (Чарльз Дж.Керстен, американський сенатор, 1962р.).

ХХІ століття також не лишилося осторонь процесу лінгвоциду. 10 серпня 2012 року набуває чинності  закон "Про засади державної мовної політики"  (неофіційно — закон Колесніченка-Ківалова або "мовний закон"), який передбачає можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%.  

Двомовність інформаційного простору, постійні суперечки про те, якою має бути мова офіційних документів, і досі притісняють мову українського народу на його землі.

Цей розкручений на всю силу маховик лінгвоциду веде до поступового зникнення українців як нації, принаймні на значній частині її території.

А тим часом наша рідна мова є однією з найпоширеніших мов у світі, оскільки за кількістю носіїв посідає 26-те місце. Також вона є другою за поширеністю серед мов слов’янського походження. Усвідомлюючи значення української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.

Можливо, нам теж давно вже час повернутися обличчям до рідної мови, долучитися до її збереження та передати у спадок своїм дітям як могутній засіб ідентифікації українського народу?

Оксана Бакуменко, учитель української мови та літератури Яструбинського НВК «ЗНЗ-ДНЗ» Сумської районної ради

Список використаних джерел

Данилевська Оксана. Мовна політика в Україні 1917-20 рр. і тогочасні підручники з української мови //Дивослово, 2004. № 6, С. 44.

Дзюба Іван. Духовні спустошення й трансформації в українському суспільстві ХХ ст. //Дивослово. 2001. №3, С. 9-10.

Лінгвоцид в історії української літературної мови URL: http://shkola.ostriv.in.ua/publication/code-1BC925A6B5AFC/list-B407A47B26 (дата звернення 11.02.2018).

Стаття - Лінгвоцид (мововбивство) URL:  http://www.ukrlit.net/article/1083.html (дата звернення 13.02.2018).

Ткаченко Орест. Якщо держава хоче жити… (Про сучасну мовну ситуацію в Україні) //Урок української. 2001. №2, С. 2-4.

Українська мова у XX сторіччі: історія лінгвоциду: Док. і матеріали /Упоряд.: Л.Масенко та ін.  К.: Вид. дім «Києво-Могилянська акад.», 2005. 399 с.

Українська мова: рівні сприйняття

З перших днів існування незалежної України проросійські рухи, в тому числі православні (діячі Московського патріархату) здійснюють політично зафарбовану експлуатація мовного питання. При цьому не враховується те, що немає різниці між “державною” і “офіційною” мовою, а є різні рівні сприйняття мови.

1) Місцевий рівень. У всьому світі прийнято, що на вулиці, вдома, в побуті кожен громадянин спілкується тією мовою, якою бажає. Лиш би його розуміли. “Розмовна” мова (мова особистого спілкування) законом не визначається, фактичне місце мови обумовлюється життєвими реаліями, хоча вони часом можуть і не відповідати державним інтересам. Тому коли ми попадаємо в Європу чи в США, чуємо на вулицях мовну поліфонію і нікого вона не дивує. Ситуація тут виправляється вихованням, а не законодавчими актами.

2) Освітній рівень. З ХІХ ст. представники певних етносів у цивілізованих країнах мають право використовувати в системі освіти (й науки) власні мову (ситуація щось на кшталт “культурно-національної автономії”). Так було, наприклад, на території Австро-Угорської імперії, яка, на відміну від Росії, ніколи не виступала тюрмою народів. Тому М. Грушевський, щоб видати своє “Історію України-Руси” рідною мовою, мусив на деякий час переїжджати з Києва в Галичину, де Австрія створила умови для мовного самовизначення в гуманітарній сфері. Такі ж умови для інших мов (окрім державної) забезпечує сьогодні Конституція України, особливо в місцях проживання національних меншин.

3) Регіональний рівень. Поряд із державною мовою в деяких країнах (Індія та ін.) на території, де компактно мешкають представники нетитульної нації, вони можуть використовувати свою мову як офіційну. Але це стосується “недержавних” етносів. Проте нетитульні етноси, що мешкають в Україні, мають свої держави за межами України, а на наші землі переселилися недавно, не займають компактної території, тому й регіональних мов у нас немає. Проблема вирішується шляхом підтримання розвитку недержавних мов, як це передбачено законами. Надання російській мові статусу регіональної (за рішенням деяких органів місцевого самоврядування) є антиконституційним, оскільки статус мов і порядок їх застосування можуть визначатися лише законами (відповідно до Конституції).

Навіть сьогодні в Україні немає жодної області, де б російське населення складало більшість. Зусиллями совєцької влади в кількох регіонах російська мова стала домінуючою і це означає лише, що ніяка дискримінація їй не загрожує.

4) Державний рівень. Суть вирішення проблеми тут полягає в тому, що чиновник, той, хто служить державі й утримується нею матеріально, зобов’язаний користуватися державною мовою. Абсолютна більшість держав ні за яких обставин не йде на введення другої державної мови, хоча розвитку інших мов сприяє. Проте для деяких африканських, азіатських і острівних країн (Намібія, Руанда, Танзанія, Бруней, Ліван, Східний Тімор, Вануату, Західне Самоа, Нова Зеландія та ін.) друга державна мова існує і нею виступає офіційна мова колишньої метрополії, з якою до сьогодні тісно пов’язані окремі молоді держави.

Тобто, в цих державах так історично склалося. По-перше, для населення колишніх колоній при вживанні лише власної мови постають проблеми в спілкуванні з численними верствами фахівців з бувшої метрополії. По-друге, за таких умов можуть постати складнощі в збереженні багатьох культурних традицій, які започаткувалися саме в період колоніального минулого. По-третє, дво- чи тримовність допомагає молодим країнам у поглибленні різноманітних стосунків (економічних, культурних, військових) з метрополією, яка й сьогодні суттєво допомагає їм (на відміну від агресивної політики Росії щодо колишніх союзників).

Щоправда, є й деякі розвинуті держави (Бельгія, Швейцарія, Фінляндія, Канада), де функціонують 2–3 і навіть більше державних мов. Так, наприклад, у Бельгії є дві офіційні мови (французька й фламандська), а Швейцарії – навіть чотири (німецька, французька, італійська, ретороманська).

Проте там дещо інші, ніж у нас, мовна ситуація й мовна політика! Так, у Швейцарії німецькою мовою розмовляють у 17 кантонах із 26 кантонів і напівкантонів, тобто 74% швейцарців. Французькою мовою користуються 4 кантони, в яких мешкає бл. 20% населення країни. В одному кантоні послуговуються італійською мовою (нею спілкується бл. 5% швейцарців). Ще в одному кантоні до 1% жителів країни спілкуються ретороманською мовою. Три кантони є двомовними (там вживаються німецька й французька мови). Тобто, фактично територія Швейцарії розділена на 4 чи навіть 5 територіально-політичних утворень, у яких у своїй більшості проживають члени однієї етнічної групи, і вони ж користуються однією мовою. Причому, всі ці етнічні групи не приблукалися звідкись, а завжди жили тут із прадавніх часів і розмовляли кожна своєю мовою.

Проте навіть за таких умов чиновник у країнах багатомовності повинен володіти всіма (!) державними мовами і навіть скласти іспит на їх знання. Вибір мов не допускається. Отже, якщо в цивілізованій державі існує хоча б дві державні мови, то треба знати дві, а не одну, тобто “і – і”, а не або – або!

Але в Україні, на відміну від згаданих країн, мешкає лише одна титульна нація, яка сформувалася й автохтонно існує на території нашої держави, становить більшість її населення і дала назву цій державі (часом автохтонним етносом у нас називають ще кримських татар, хоча вони мешкають переважно в Криму, та й то лише з ХІІІ ст.). До того ж Україна отримала незалежність зовсім недавно, і тому мова титульної нації не мала нормальних умов для розвитку і не є зараз захищеною через монопольне становище російської мови. Таких негативних умов не було ні в Бельгії, ні в Швейцарії. Тому в Україні одна державна мова, в Криму ж надані широкі права татарській мові. Державний службовець, повторюємо, має спілкуватися мовою держави, яка утримує його! На жаль, це залишається лише мрією. Тому не російська, а українська мова потребує сьогодні захисту.

Росіяни не є корінними жителями України, але були силоміць переселені на нашу землю, служили знаряддям її зросійщення. Вони почали оселятися на українських теренах в результаті їх військового захоплення московськими царями, починаючи з ХVІ ст. Багато їх осіло в Слобідській Україні у ХVІІ ст. У ХVІІІ ст., в часи правління імператриці Катерини ІІ, після завоювання російськими військами півдня України та Криму, росіяни поселилися на узбережжі Чорного й Азовського морів. Наприкінці ХІХ та на початку ХХ ст. внаслідок бурхливого розвитку промисловості у Придніпров’ї й на Донбасі в ці райони була переселена велика кількість російських робітників. Чимало росіян переселилося в Україну після більшовицького перевороту в Росії в 1917 та в роки совєцьких п’ятирічок.

Більшовики започаткували планове знищення українців та нову хвилю переселень. У часи інтервенції та голоду, населення України зменшилося на 2 млн. чол. З 1922 по 1923 з Росії в Україну пересилилося 400 тис. росіян. За переписом 1926, в Україні проживало 3,2 млн. росіян. Понад 10 млн. українців загинуло в голодні 1932–1933. Сучасне населення Австрії складає 8 млн., Болгарії – 8,5 млн., Бельгії – 10 млн. Тобто, під час голодомору зникла ціла європейська держава. На місце померлих українських селян більшовики переселили тисячі росіян з Орловської та інших областей, де завжди був недорід. На 1933 в Дніпропетровську, Харківську, Донецьку та Одеську області переселили 117,1 тис. росіян.

Тільки в 1917–1970 в Україну з Росії було переселено понад 6 млн росіян. В результаті з 1926 по 1970 російське населення в Донбасі та Придніпров’ї збільшилось майже в 3 рази. За даними останього перепису населення в Україні проживало 8,3 млн. росіян або 17,3% від загальної кількості населення. Їх чисельність постійно збільшувалась до 1989 [1].

Особливістю розселення росіян в Україні (до АТО) є те, що вони нерівномірно розміщені в її регіонах. За часткою росіян у загальній кількості населення виділяються Донецька область (22%), АР Крим (14,1), Луганська (11,8%), Харківська (8,8), Дніпропетровська (7,5%), Одеська (6,1%), Запорізька (5,8%), Миколаївська (2,1%), Херсонська (2,0%) області та місто Київ (4,0%). Нижче 2 % росіян від загальної їх кількості проживають у Львівській, Сумській, Полтавській, Київській, Кіровоградській, Черкаській, Житомирській та Вінницькій областях. У Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Чернівецькій та Чернігівській областях проживає менше 1,0% росіян [1]. Засобом деукраїнізації антиукраїнські сили використовували й змішані шлюби, спекулюючи на проблемі “нєрушімості” сім’ї.

5) Міжнародний рівень. Сьогодні з метою інтеграції України до європейських структур слід активніше вивчати європейські мови, які прилучають нас до багатої культури й демократичних засад життя Європи. Надбанням Європейського Союзу є близько 60 мов, але найуживаніші з них – англійська, французька, німецька. Парадокс полягає в тому, що чим більше мов у Європейському Союзі, тим більше зростає роль вищезазначених мов, і насамперед англійської. Саме вони дають змогу ознайомитися з найвищими досягненнями європейської цивілізації, свідчать про рівень духовних здобутків її народів, є вагомим засобом міжнародного спілкування. Вивчення цих мов сприяє справжній реалізації принципу багатомовності. Україні, якщо вона мріє увійти до Євросоюзу, слід засвоювати передусім ці мови.

У 2002 на Барселонському саміті Європейської Ради глави держав та урядів країн-членів ЄС оголосили про запровадження в освітні системи країн-членів принципу “рідна мова плюс дві іноземні” та “індикатора лінгвістичної компетентності”. Він передбачає вивчення щонайменше двох іноземних мов, спрямованих на посилення індивідуальної багатомовності. Тому одним із пріоритетів державної мовної політики слід визначити подолання мовного бар’єру між Україною та ЄС, про що має бути зазначено у концепції державної мовної політики України. Додатковими ж мовами, здатними прилучати нас до вищих цінностей людства, могли б стати дві з вищеназваних (англійська, французька, німецька). Тому сьогодні справа честі кожного громадянина – сприяти захисту й подальшому розвитку української мови як нашого неоціненного духовного скарбу.

Іван Мозговий, доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри філософії Сумського державного університету

Алла Васюріна, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії Сумського державного університету

Список використаних джерел

1.     Твердохліб М. Україна не Швейцарія [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://maidanua.org/static/lvivmai/1267686320.html


На світлинах: Президія конференції (в центрі – ведучий Віктор Казбан). На трибуні народний депутат України Олег Медуниця. Доповідач Іван Мозговий. Доповідачка Алла Васюріна. Доповідачка Оксана Бакуменко. Учасники пленарного засідання. Виставка українських стародруків. Сертифікат учасника науково-практичної конференції.