Микола Засенко, місто Бровари. З Далекого Сходу – на Вкраїну милу…  

Здається, зовсім недавно це було, але скільки води витекло. 1986 рік. На початку року в чергову кімнату Луганського (на той час Ворошиловградського) авіаційного ремонтного заводу надійшов лист, в якому дідусь з міста Слав’янська Донецької області писав про свого сина, капітана Кравцова, що відслужив необхідний термін на авіарембазі селища Сокіл на Сахалінської області. Як літня людина, він хотів, аби надалі служба сина продовжувалась якомога ближче до батьківської хати. Це звичайне послання у вигляді записки попало на мої очі - майора Засенка зразу як тільки там появилось, декілька чергувань я його читав та навіть не осмілювався говорити дружині про думки на зміну місця військової служби. Та рішення було прийнято, яке перевернуло усе не тільки моє майбутнє життя, а й моєї сім’ї.

З бесіди зі своїм співслужбовцем майором Петром Хріновим (він декілька років тому перевівся по службі на Україну з саме тієї сахалінської Сокілівської авіарембази) я дізнався, що на далекому Сахаліні не тільки картопля росте, а й полуниця визріває, що правда лише у серпні місяці.

Дружина сприймала мої розмови щодо переїзду на Далекий Схід як не серйозні навіть тоді, коли рапорт про перевід вже було написано та покладено на стіл командира. А коли на початку квітня 1986 року з Києва прийшов наказ, в якому зазначалося про те, що до 10 травня майору Засенку належало прибути у розпорядження командира далекосхідної військової частини, зворотного шляху вже не було.

І вже коли співслужбовці зібралися на проводи та підсміювалися над конфетною етикеткою, на якій було написано, що виготовлена вона на Південно-Сахалінському кондитерсько–макаронному комбінаті, мовляв, там навіть кондитерської фабрики немає, дружина все ще з надією заглядала в очі майора, але марно. Як часто буває у молодості, романтика незвіданого майбутнього перемогла прагматизм та здоровий глузд і на цей раз.

Здається, можна було зрозуміти сім’ю, яка не хотіла міняти місце проживання: дружину Людмилу, котра на той час займала посаду директора міського Палацу Культури імені Пархоменко, доньку Світлану, яка закінчувала 9-й клас та сина Богдана, що ходив уже другий рік до школи.

Звісно, тільки божевільний може зірватися з теплого, обжитого місця та податися за 9 тисяч кілометрів від затишного житла. Тим більше, що дружині не тільки рівнозначної посади не знайшли на Сахаліні, а запропонували попрацювати черговою у Будинку Культури та прибиральницею в військовій частині. …Від того часу і до нинішнього, коли пишуться ці рядки пройшло 23 роки.

Автор цих рядків, колишній майор Засенко, спочатку став військовим пенсіонером, потім попрацював на державній цивільній службі на посадах судового пристава, адміністратора міського суду та головного спеціаліста Сахалінської обласної адміністраії, і врешті-врешт - пенсіонером цивільної державної служби.

Дружина Людмила отримала від президентів двох держав почесне звання Заслуженого працівника культури Росії та України. Донька Світлана зустрілася на Сахаліні з хорошою людиною Андрієм Корпляковим, від якого має двох синів (тепер мешкає в місті Сургуті). Син Богдан відмовився від російського громадянства, відслужив в українській армії та мешкає в місті, де колись і народився, в столичному граді – Києві, з невісточкою Катрусею народили ще одного мешканця Києва – Миколу Богдановича.

Коли після російсько-грузинського конфлікту співслужбовці по Луганському терміну служби підполковники Леонід Суковатий, Едуард Зайченко та Володимир Ерьоменко зустрілися з автором цих слів, то вони не зрозуміли – звідки я повернувся? З Далекого Сходу, чи з Західної України? Як може пенсіонер державної служби Росії мати погляди щирого українця? Співслужбовці запропонували мені відмовитись від російської пенсії та свій патріотизм підтвердити тут, в Україні, пенсією українського громадянина.

Їхні аргументи заставили мене замислитись над питанням – чому національна самосвідомість прокинулась у мене у 1987 році саме на Далекому Сході? Чому вона була приспана, коли я служив у Польщі (1969-1973), коли навчався в Києві у вищому військовому закладі (1973-1977), чи коли служив (1979-1986) на Луганському авіаційному ремзаводі. Цей феномен важко пояснити.

На випускному курсі Київського вищого авіаційного військового училища у 1977 року стався випадок, коли викладач складної авіаційної дисципліни (автоматика) підполковник Іван Макаров  замість анекдоту про пташок (зазвичай, він практикував це, щоб слухачі не спали) на лекції розповів антипартійний анекдот про м’ясну лавку в Радянському Союзі, про що миттєво було повідомлено начальнику спецпідрозділу КДБ. Він викликав мене, як командира учбової групи, до себе і звинуватив в антидержавній діяльності за те, що офіцери моєї навчальної групи розпочали пошук інформатора спецвідділу КДБ. Результати були наступні: підполковнику заборонили читати лекції, а мене після закінчення ВНЗ було відправлено на службу в авіаційний полк Ворошиловградського штурманського училища, де одержав саму низьку посаду.

Та повернемося знову до мого, як кажуть, сахалінського періоду життя. Саме там проявилась моя активна життєва позиція: мене було обрано депутатом селищної Ради. На той час серед офіцерів це було рідкістю. І коли в 1989 році в СРСР проходили перші демократичні вибори, я балотувався кандидатом в депутати Сахалінської обласної Ради і набрав голосів більше, ніж голова облвиконкому, нині покійний Куропатко Іван Павлович, але менше 50 відсотків. Тоді не вистачило політичного досвіду, щоб залишитись у депутатській обоймі. А можливо це й добре, бо розстріл Білого Дому в 1993 р. у Москві був би сприйнятий як власне розп’яття.

Повезло, що на життєвому шляху зустрілися такі щирі українці–сахалінці, як Станіслав та Валентина Павлюки. На початку дев'яностих років у місті Долінську Сахалінської області був відзначений дійсний сплеск активності української діаспори. Громадська робота з українцями Долінського району стала помітною саме завдяки родині українських патріотів, моїх друзів Станіслава Олександровича і Валентини Харитонівни Павлюк, професійних журналістів, членів Союзу журналістів Росії. У той час вони обидва працювали в газеті "Долинская правда".

Станіслав спрацював Статут українського товариства, а я взяв на себе його реєстрацію в обласному Управлінні юстиції. Щоб прискорити процес реєстрації, ми пішли на компроміс - зареєструвалися під досить нейтральним найменуванням «Долінська асоціація українців» - за зразком німецької та корейської національних громадських організацій, що вже існували на той час. Якесь інше б національне найменування (наприклад - "Берегиня"), нам тоді б просто не дозволили.

Таким чином  у 1992 році в Управлінні юстиції Сахалінської області була зареєстрована перша в нашому регіоні українська громадська організація - «Долінська асоціація українців». Її очолив мій дорогий товариш і друг Станіслав Павлюк. Ця громадська організація активно працювала в Долінському районі. По районній радіомережі залунало «Рідне слово» - радіопередача, яку творила і вела дружина Станіслава - талановитий журналіст Валентина Павлюк. Крім того, у Будинку Культури «Бумажник» стала працювати недільна школа, в якій наші діти вивчали рідну мову своїх батьків. Викладачами на громадських засадах були теж вони - Валентина і Станіслав Павлюки та їхні друзі й однодумці - Людмила Засенко й Олена Бугайова.

А ще жителів Долінського району, усієї Сахалінської області, Далекого Сходу і Київської області радував своїми українськими  піснями народжений у Долінську народний ансамбль «Долинонька» під проводом Людмили Засенко. Саме Валентина і Станіслав Павлюки спонукали її до цієї української творчості. Вже у 1992 році ансамбль став дипломантом фестивалю «Київська весна», а в 1995 році був визнаний лауреатом фестивалю «Дні миру на Тихому океані», що відбувся у місті Владивостоці. Репертуар українських народних пісень і пісень кубанських козаків сьогодні має й інший колектив - ансамбль козачої пісні «Воля», яким теж керує Людмила Засенко. Даний колектив у 1995 році став дипломантом фестивалю «Червона калина», який  брав участь під час святкування 400-річчя з дня народження Богдана Хмельницького і 500-річчя  Козацтва.

Але наприкінці 1997 року родина Павлюків переїхала в Україну - в місто Скадовськ Херсонської області. І центр активності української діаспори після їхнього від’їзду перемістився в Южно-Сахалінськ. Саме тут 20 січня 2001 року була заснована Південно-Сахалінська національно-культурна автономія українців «Київська Русь», а 12 січня 2002 року – Сахалінська регіональна національно-культурна автономія українців «Київська Русь» на чолі зі мною, Миколою Засенком, але без реєстрації в державних органах.

Увесь цей час ми намагалися не поривати зв'язок з Валентиною і Станіславом. Але життя повернулося так, що вже незабаром  із жалем та болем ми переживали важку драму цієї чудової пари справжніх українських патріотів. Мені і сьогодні про родину Валентина і Станіслава Павлюків без сліз говорити і писати неможливо.

Ось що написав нам тоді про страшну сімейну трагедію їхній син Іларіон, який теж став журналістом, мешкає сьогодні в Броварах та працює на телебаченні в місті Києві.

«...Спочатку захворіла мати. Проблеми зі здоров’ям почалися в неї ще 1995 року, коли раптом погіршився слух, стала поступово погіршуватися координація рухів. Літом 1997-го батьки повернулися в Україну. Мама вже погано ходила, дещо кульгала, швидко втомлювалася. Того ж літа поставили діагноз: неоперабельна доброякісна пухлина мозку, надзвичайно небезпечної локалізації. Лікар сказав батькові, що мамі залишилося небагато, може тижнів зо два, може – місяць.

Батько лікував її народними методами, перечитавши та вивчивши напам’ять цілу полицю літератури - від тібетської та китайської - до якихось провідних методик підготовки працівників ЦРУ. Він добився багато чого. Мати зрештою прожила ще 7 років після страшного прогнозу лікаря щодо двох тижнів. Пам’ятаю, вона зовсім перестала хворіти, почорніло сиве волосся… Але головну хворобу вдалося лише загальмувати. Тато жив мрією її врятувати і водночас – з щоденним жахом її втратити. Вона вірила в нього, хоча – як сама казала – і не вірила, що остаточно одужає.

«Вірші на підвіконні» мамою написані, коли ще могла писати, а згодом – друкувати вірші на старенькій друкарській машинці. «На підвіконні» - це тому, що вона весь день сиділа біля вікна, очікуючи на тата, поки він був на роботі чи в справах. Чекала, виглядаючи його, як, мабуть, тільки діти вміють чекати батьків…

Коли мама перестала володіти руками, батько записував вірші з її слів. Потім вона не могла вже й говорити. Але до останнього – як казала сама – складала вірші-подумки. Складала і забувала – це була своєрідна розвага.

Батько захворів від нервової та фізичної перевтоми, від знесилення і ляку втратити надію. Я бачив його за декілька днів до смерті. Лише за декілька годин – ми розмовляли телефоном. Він казав: «Чекаю на тебе, синку. Приїзди в суботу. До зустрічі». Я був в Тбілісі. То був вівторок, а в ніч на середу батька не стало.

Мамі стало гірше. Вона майже не розмовляла. До мого приїзду нічого не знала про смерть батька. Вони обидва були в лікарні і мамі сказали, що тата перевели в іншу лікарню.

Перевіз маму в Київ. Друзі-палестинц, зробили все, аби влаштувати маму в нейрохірургію та поставити у голову дренажну трубку. Після операції мама заговорила чисто й ясно - це було схоже на чудо. Вона могла сама їсти і ми повірили, що згодом зможе і ходити. Але гарантій не було, пухлина залишалася всередині.

Власне, майже все. Чужі люди в Складовську – Поліна та Іван – доглядали маму краще, ніж інколи рідні. Їй було добре у них. Але вона страждала через те, що я приїжджаю нечасто. Їй ставало все гірше. Я був біля неї за декілька годин до смерті. Але не захотів, як мені казали, «почекати, поки помре». Бо не вірив, що це все, хоча їй було справді зле. Вона не говорила зовсім, хоча очами показувала, що все розуміє. Мені здавалося цинічним сидіти, чекаючи чиєїсь смерті. Я був біля неї тоді вже два дні. Ми попрощалися, і домовились скоро побачитись знову. Я встиг повернутись машиною у Київ, аби вже вранці купити білет на поїзд – їхати ховати.

От і все. Вдячний, що ви пам’ятаєте батьків».

Із «Віршів, написаних на підвіконні»

Пишу про те, що бачу крізь віконце:

Пташок, дерева, листя врешті – решт.

Хвороба мала б заступити сонце.

Та лиш взяла мене під свій арешт.

І плани стали скромні і конкретні:

Дійти до моря, вибратись з трави.

Про більше плани просто ефемерні.

Неначе про Канарські острови.

Ті мрії, як душа, то все безсмертне.

Волошки в житі я іще нарву.

Іще не вечір. Ну хіба що – смеркло.

Я мрію, Я віршую, Я живу.

*   *   *

Я журналістка, а писать не можу,

Я диктор, та не можу говорити,

Ходити самостійно не спроможна...

Та чи ж мені ще доленьку гнівити!

У кожну справу я вкладала душу,

Інакше бо не вміла, не могла.

За те я долю дякувати мушу,

Бо я не існувала, я жила!

Є в мене син, що нам близький до болю,

I вірний друг, в котрім - моє життя.

Я не сама. Ми боремось з тобою

За спільне i активне майбуття.

*   *   *

Мамині троянди знову розцвіли,

І мені в дарунок квіти принесли.

Мами вже немає, а троянди є.

Так вона щоліта звістку подає…

Як гірко, що такі талановиті люди відійшли у вічність, та треба жити далі.

Зараз у Іларіона з дружиною росте синок Лев. Нашій сім’ї дуже приємно з того, що вони всією сім’єю розділили з нами радість, коли в серпні 2008 року прибули до Чернігова на вінчання нашого сина Богдана з невісткою Катрусею.

Та повернемось до далекої української діаспори на Сахаліні, до тих небайдужих людей, котрі по силі своїх можливостей робили та продовжують робити все задля збереження національно-культурних традицій українського етносу.

Першим засновником Южно-Сахалінської культурно-освітньої організації „Київська Русь” був лікар за фахом Коляда Сергій Гаврилович. Та активність громади під його керівництвом поволі вщухла, можливо, ще й тому, що він керувався таким постулатом: комуністична партія більше 70 років була  незареєстрованою та керувала величезною державою, то й нам не обов’язково реєструватись. Та він помилявся, бо діаспора в російському суспільстві - то меншина, як і всі національності, а меншині без державної підтримки ой як не просто. Навіть після того як в 2005 році ми зареєстрували як юридичні особи дві українські громади – Сахалінську регіональну громадську організацію українців «Київська Русь» та Південно-Сахалінську місцеву національно-культурну автономію українців «Дніпро», багато прийшлось покласти зусиль, аби сахалінська громадськість визнала українську громаду як вагому і в культурному і в суспільному відношенні.

Згадую, коли в одну з поїздок в Україну у 90-ті роки, ішов Хрещатиком у вихідний день ,і народилась така нездійсненна мрія, щоб український півострів Крим та російський острів Сахалін стали регіонами - побратимами, яких зближує те, що обидва багатонаціональні та приморські, а ще тому, що там існують як великі діаспори етнічні українці – на Сахаліні , так і росіяни – у Криму. 

Разом з паном Михайлом Горинем – головою Української Всесвітньої Координаційної  Ради підписали відповідні папери та звернулися до українського та російського керівництва. Необхідно віддати належне сахалінській стороні, яка своєчасно відпрацювала проект Угоди, та нажаль, все це було поховано під сукном кримською автономією.

І тут як грім з ясного неба – в кінці 2005 року МЗС України виділяє кошти для поїздки наших артистів до України. Виявилось, що фантастичні ідеї збуваються.

Ось що написав про наш виступ в Києві київський журналіст Микола Хрієнко.

 «...вперше мені пощастило фотографувати наших земляків з Сахаліну на сцені палацу «Україна», коли в серпні 2006 року в Києві проходив IV Всесвітній форум українців. Тоді виступав народний ансамбль козацької пісні «Воля» з Південно-Сахалінська, яким керує заслужений працівник культури України і Росії Людмила Засенко. На одному з своїх фотознімків, які передав тоді нашим землякам, я написав: «Ваш виступ у Києві, це не просто боротьба за перше місце, це — кавалерійська атака, яку не зміг зупинити ніхто. Прекрасно!..»

Про нашу подальшу співпрацю з цим талановитим журналістом-мандрівником ми поговоримо пізніше. А зараз згадаємо тих, хто приклав зусилля для реєстрації українських громад на Сахаліні.

Це депутат Сахалінської обласної Думи на той час - Микола Лугін, українець з Чернігівщини. Саме він запропонував провести установчий з’їзд українців Сахаліну після якого з’явились дві юридичні особи. І хоча подальшої активності він не проявляв, але треба віддати йому належне. На Сахаліні у себе на дачі він виростив більше 200 маленьких саджанців київських каштанів. А коли вони підросли, то 65 каштанчиків він викопав і пересадив у міський сквер на честь 65-річчя Сахалінської області. Тепер «Українська алея» росте, міцніє і радує усіх людей, серед яких є багато українців.

Треба віддати належне і Юрію Шаповалову, народженому в Луганській області (на той час депутату міських зборів Південно-Сахалінська), котрий погодився очолити Південно-Сахалінську місцеву національно-культурну автономію українців «Дніпро» та зареєструвати її. Це, дякуючи його турботі, творчий колектив «Воля» виступив на головній сцені міста Києва в нових костюмах. А всю документацію цієї громадської організації веде невтомна мати 5 дітей та 6 внуків, працівник міських зборів Південно-Сахалінська Ольга Олексіївна Жирова, дівоче призвіще Волотка.

Звернемось до її запису 15 вересня 2007 року в зошиті журналіста із Києва Миколи Хрієнка.

«Дорогі українці! Бажаю всім, щоб ви ніколи не цуралися одне одного, бо наша Батьківщина, яка виростила і дала нам дорогу в життя, гідна великої шани і поваги. Саме з України вийшли тисячі відомих на весь світ талановитих людей і великих трудівників.

Передаю щирі привітання на рідну Харківщину в Нововодолазький район моїм родичам, друзям, учителям, однокласникам. Низький уклін від мене могилам моїх батьків — Волотки Олексія Дем’яновича і Волотки Валентини Василівни. Я живу за їхнім головним правилом: не роби нікому зла і не залишай у біді слабого».

Її сім’я з сімейною виставою брала участь та стала лауреатами на IV Далекосхідному фестивалі української культури, який проходив у Владивостоці в жовтні 2007 року разом з народним ансамблем козацької пісні «Воля», і народним ансамблем пісні «Долинонька», якими керує Людмила Засенко.

Ось що написала наймолодша дочка Жирових - Зоя 12 вересня 2007 року в зошиті  Миколи Хрієнка.

«Ще малою дівчинкою привезли мене батьки з Харківщини на далекий острів Сахалін, але щось непоясниме самій собі тягне мене, ніби магнітом, на мою першу батьківщину — Україну. Може то медові запахи липи, може соковита зелень садів, а може сонячні поля соняшників або золотисті ниви пшениці. І тепла-тепла вода в ставках… Оце все разом з хорошими людьми і є для мене дорогим і милим серцю образом України. Хай на твоїх землях від заходу і до сходу, від півночі й до півдня процвітає тільки добро і щастя!»

В далекі вісімдесяті роки я познайомився з щирим українцем родом з Дніпропетровщини Козинним Валентином Кириловичем. Його національна самосвідомість мене вражає до цього часу. Якщо я маю якісь сумніви відносно вступу України до НАТО, то він впевнений, що це вірний  шлях.

Ось що написав Валентин 16 вересня 2007 року в зошиті журналіста із Києва Миколи Хрієнка.

 «Хоч епоха бісового комунізму і залишилася позаду, але життя в Україні, на жаль, ще дуже тяжке. Але я вірю в краще майбутнє трудолюбивого і талановитого народу. Мені хочеться бачити Україну рівною в Європейському Союзі серед передових держав і провідною країною в НАТО. На мою думку чим швидше ввійде Україна в НАТО, тим реальнішу вона матиме незалежність від свого не дуже мирного «старшого брата».

Бажаю Україні процвітання, а її громадянам — віри в Бога.»

Валентин Кирилович розповідав мені, як юнаком, навчаючись в Естонії, був здивований прекрасним відношенням естонців до нього - українського хлопця, який ще не знав російської мови і розмовляв рідною. В той час, як на Батьківщині над ним насміхалися, мовляв – «селюк», який не вміє розмовляти по «дніпропетровські». Напевне звідтіля появився в ньому такий могучий український стержень. Валентин один з небагатьох членів сахалінської діаспори підтримав мене в 2004 році, коли я зайняв „прооранжеву” позицію. Тоді я навіть пропонував переобрати мене з керівника діаспори, адже більшість українців Сахаліну займали іншу позицію і керівник в цьому питанні ішов не в ногу з членами Громади. Але я розумів, що таке сталося від не інформованості населення, більшість якого знали про революційні події в Україні з російських ЗМІ, а вони були і є тепер сильно ангажовані. А ми з Валентином вже з 1998 року (він, навіть, раніше) черпали інформацію з Інтернету, а Інтернет як відомо – кордонів не має. Валентин являється радіоаматором світового масштабу, тому обладнання в його домашньому кабінеті дозволяє дивитися телепередачі з Києва на рідній мові.

Не можна не згадати про молодого юнака Тараса Живагу родом з Харківської області, який незважаючи на те, що в період реєстрації українських громадських  організацій був працівником Сахалінської обласної адміністрації, прийняв активну участь та погодився зайняти посаду замісника голови Ради СРГОУ  „Київська Русь”. Пізніше він був вимушений залишити посаду державного службовця, бо там не полюбляють працівників, які мають власну думку.

Мені теж довелося дочасно вийти на пенсію державного держслужбовця, а причина банальна - при перейменуванні посад щомісячна платня зменшилася на 25 відсотків. І начебто зовсім не звязана з цим подія, що відбулася за рік до того. Викликає мене замісник керівника до свого кабінетуі і  кидає мені факсовий документ на українській мові, що надійшов на моє ім’я з Посольства України в Москві зі словами – „Геть із Росії – розвів тут бандерівщину!” От і подумалося зараз про те, що, можливо, я проявив слабкість так легко залишивши Сахалін.

І ловлю себе на думці, що не переймаюся ностальгією по регіону, а тільки сумую за співвітчизниками, що залишилися там, а особливо за коханою дружиною. Бо вона перша повинна була залишити Далекий Схід. Адже не по своїй волі вона залишила Україну в 1986 році.

Ось що вона відверто написала  в зошиті Миколи Хрієнка в жовтні 2007 року.

„У моєму житті було дві важкі ситуації, коли я не зі своєї волі залишала рідну Україну. Перший раз це сталося у жовтні 1969 року. Тоді я вийшла заміж і залишивши знаменитий Черкаський державний український народний хор (ним керував незабутній А.М.Пашкевич), поїхала за своїм чоловіком-офіцером Миколою Засенком у Польщу. А вдруге я залишила Україну в 1986 році, коли його направили на продовження військової служби на острів Сахалін.

Як і в Польщі, так і тут, на Сахаліні, я підняла прапор української пісні. Мій особистий девіз був і залишається таким: «Якщо я не можу в Україні жити, то все одно буду їй вірно служити». І я роблю все для того, щоб прославляти свою Батьківщину в Росії, давати життєву наснагу своїм землякам, які волею долі теж опинилися далеко від рідної землі і вже ніколи не повернуться додому…

Як найсвітлішу пам’ять про моїх батьків і рідне село Сушки (воно в Канівському районі на Черкащині), зберігаю материнські рушники і стару бандуру, яку ще в 1929 році разом з моїм батьком змайстрував мій дід Іван Митрофанович Кикоть. (Це, до речі, моє дівоче прізвище).

Нелегкий час переживає моя Україна, але я вірю, що такий талановитий і трудолюбивий народ підніметься з колін і житиме щасливо на своїй квітучій землі.

Миру Вам, злагоди і благополуччя, рідні земляки!”

Так склалися життєві обставини, що я вимушений був весною 2008 року провести дострокові звітно-виборчі збори і запропонував обрати керівником СРГОУ  «Київська  Русь” Крещенецького Григорія Опанасовича. Він добре володіє українською мовою, досвідчений юрист. Маю надію, що документація буде вестись на високому рівні. А це вже запорука того, щоб організацію не ліквідували. Бо законодавство Росії в цьому відношенні дуже вимогливе.

Ось і все, що поки хотілось сказати вам, моїуважні та доброзичливі читачі! А що буде далі, як кажуть, одному Богові відомо, тому: поживемо – побачимо! Кого зацікавило життя українців на Сахаліні, пишіть, будь-ласка. Поштова адреса: Київська область, м. Бровари, вул Симоненка, 4, кв. 185. Електронна адреса: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.">Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..

Щиро ваш,

Микола ЗАСЕНКО,

Почесний член Сахалінської регіональної громадської організації українців „Київська Русь”.

11 березня 2009 року

Ностальгия по Далекому Сходу.

З одним із «собачих» фото Миколи Хриєнка в руках.

«Моє серце залишилося на Сахаліні!»

На світлинах: Микола Засенко, місто Бровари. Ностальгия по Далекому Сходу. З одним із «собачих» фото Миколи Хриєнка в руках. «Моє серце залишилося на Сахаліні!»

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка