Друк
Розділ: Культура

Пам'яті українських артистів, життя яких забрала війна

Війна, що  почалася 22 червня 1941 року,  розділила життя мільйонів людей на «до» та «після» цього дня. Це стосується не тільки тих, хто стріляв і ходив в атаки. Війна торкнулася в тій чи іншій мірі, всіх, і її вогонь обпалив людей настільки пекуче , що передбачити яка випаде їм доля, в мирний час і уявити було неможливо.  Оскільки час від часу я публікую статті про життєві і творчі шляхи відомих українських діячів мистецтва, хочу розповісти про долю двох українських артистів, які загинули в ту страшну війну.

Раїса Миколаївна Окіпна (Капшученко) -   співачка, прима Київського оперного театру. Народилася 16 лютого  1914 року в Чернігові, в родині священника Миколи Васильовича Капшученка. Працювала у Вінницькому музично-драматичному театрі, Київському російському драматичному театрі, Київському театрі опери та балету.

Радянська влада не була ласкавою до артистки і вперше та відчула це, коли її виключили з театрального училища через арешт чекістами НКВС батька. Відомості про особисте довоєнне життя Раїси Окіпної різняться. За одними, вона вийшла заміж за інженера Павла Окіпного, про долю якого нічого не відомо, за іншими, Окіпна – це сценічний псевдонім прими, а чоловіком Раїси Капшученко був офіцер Червоної армії на прізвище Шахов.  

Відомо, що на початку війни артистка не змогла виїхати в евакуацію, і була змушена пристосовуватися до життя в окупованому німцями Києві, зокрема, продовжуючи  працювати у Київському оперному театрі, а також  співаючи на офіцерських банкетах і на офіційних церемоніях. На той час вона вже активно співпрацювати з розвідувальною групою Івана Даниловича Кудрі і таким чином збирала для підпілля важливу інформацію.

У статті Людмили Студьонової « Їм не поставили пам’ятників, про них навіть мало хто знає» наводиться такий епізод: «На відкритті нового сезону Київського оперного театру (перейменованого гітлерівцями в Grosse Oper Kiew) в костюмі Кармен Раїса підійшла до мікрофону. Вона зверталася до друзів, сподіваючись, що її зрозуміють. Раїса говорила про необхідність контактів у важкі часи. Співачка дякувала німецькому командуванню за можливість співати для її народу. Голос Раїси почули члени Військової Ради Південно-Західного фронту і зрозуміли, що група Івана Кудрі, з якою співпрацювала Раїса Окіпна, втратила зв’язок із Центром і потребує негайної допомоги. До Києва вирушили зв’язкові…»

Згодом Кудря дізнався, що поблизу Вінниці в лісі німці будують секретний військовий об'єкт. Будівництво велося в обстановці надзвичайної секретності. Кудря припустив, що саме Раїса, яка добре знала  Вінницю, без проблем отримає, дозвіл на проїзд,  але він не врахував, що в тому районі будувалася секретна ставка Гітлера, а значить все, пов'язане з Вінницею, було предметом особливої ​​уваги німецьких спецслужб. Тому, коли Окіпна звернулася з проханням дати концерт у Вінниці, служба безпеки влаштувала їй особливо ретельну перевірку. Згодом гестапівці виявили зв'язок молодої жінки з підпіллям (за іншими джерелами,  Окіпну у складі групи Кудрі видала агент гестапо Наталія Грюнвальд).  5 липня 1942 року Іван Кудря та Раїса Окіпна були заарештовані. Сталося це за одинадцять днів до того, як Гітлер перебрався з ставки «Вовче лігво» (Wolfsschanze) в Східній Пруссії у Вінницю.

Тортури були бузувірськими і тривали протягом трьох місяців. Точна дата смерті Раїси Окіпної невідома. Згідно з деякими свідченнями, вона була розстріляна разом з іншими учасниками підпільної групи і похована  в Бабиному Яру в листопаді 1942 року.

Згадали про підпільницю в Україні лише через 23 роки. 8 травня 1965 року Раїса Окіпна посмертно була нагороджена орденом Вітчизняної війни І ступеня. Того ж року її  ім'ям було названо вулицю в Києві. У 1966 році на екрани  вийшов фільм про київське підпілля Івана Кудрі «Два роки над прірвою» за однойменною книгою Віктора Дроздова і Олександра Євсєєва. Роль Раїси Окіпної зірала прекрасна актриса Ніна Веселовська.

У тому ж 1965 році одна з вулиць в центрі Києва була названа і на  честь Героя Радянського Союзу, підпільника Івана Кудрі. Але ву квітні 2019 року депутати Київської міської ради за пропозицією президента Петра Порошенка прийняли рішення про перейменування цієї вулиці на честь американського політика Джона Маккейна.

До Івана Кудрі у радикально налаштованої частини сучасного українського суспільства є маса претензій. Головним чином через те, що до війни, працюючи в ГУДБ-НКВС,  він займався боротьбою з організаціями українського національного руху у Львові і Києві.  Закидають Кудрі і те, що він, нібито,  не дав «налагодити співпрацю українських націоналістів з  німецькою адміністрацією Києва», тобто з окупантами (!?)

Стосовно відношення Кудрі до сумнозвісних вибухів в Києві у вересні 1941 року, то тут думки дослідників розходяться. Одні вважають, що саме за його радісигналами почалися вибухи радіокерованих фугасів в центрі Києва, які перетворили у купи битої цегли історичний центр міста. Інші дослідники діяльності  київського підпілля часів німецької окупації ставлять під сумнів причетність Кудрі до руйнування Києва, оскільки, по-перше, він сам ледь не загинув під час цих вибухів, по-друге, не мав на той час ні рації, ні зв’язку з Центром.

Історики й досі гадають, чому Раїса Окіпна,  дочка арештованого чекістами священика і племінниця розстріляного ними її дядька Прохора Капшученка, долучилася до групи радянського розвідника Кудрі? А відповідь дуже проста. Через те, що тоді в українських патріотів був один спільний ворог – гітлерівські окупанти. І заради звільнення від них України вони, члени і радянських, і оунівських підпільних організацій, ризикували і жертвували своїм життям. Чи вправі ми сьогодні зверхньо оцінювати їх внесок у перемогу над нацизмом, «сортуючи» загиблих героїв на «своїх» і «чужих», як це сталося з пам’яттю про Раїсу Окіпну? Після війни – «пособниця окупантам», потім героїня, а тепер знов «не та, чиєї ім’я має носити вулиця її імені в Києві»?..

Ще одна трагічна доля – доля Народного  артиста Української РСР  Михайла Івановича Донця,  співака (бас), режисера, вокального педагога і музично-громадського діяча, який більше 20 років був одним з провідних солістів Київського оперного театру.

Життя, в зв'язку з початком війни, у нього відібрали ні за справу, ні за слово, а так «про всяк випадок».  Відібрали в рідному Києві, і не нелюди-фашисти, а, якщо можна так сказати, «свої».

Народився Михайло Донець 23 січня 1883 року в Києві, в багатодітній сім'ї робітника заводу «Арсенал». З восьми років співав у церковному хорі, потім в дитячому хорі Київської опери. Коли Михайлу виповнилося 10 років, померла мати. Через три роки не стало і батька. Співробітники батька поклопоталися, і адміністрація заводу «Арсенал» допомогла сироті влаштуватися у військово-фельдшерську школу. Після її закінчення, Михайло працював фельдшером у одному з київських госпіталів, але весь цей час захоплювався сценою. Брав активну участь в драматичних спектаклях, грав «ролі з співом». Потім навчався вокальному мистецтву.

Його дебют на сцені професійного театру виявився настільки успішним, що в 1907-1911 рр. співак уже працював за контрактом у Москві в найкращому приватному театрі «Опера С. Зіміна». Влітку 1913 року в складі Московської оперної трупи Михайло  Донець гастролював в Казані, Самарі, інших містах Росії. Його сценічними партнерами були найяскравіші зірки Російської оперної сцени того часу: Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Іван Алчевський та інші.

Досягши слави першокласного оперного співака, в 1913 році Донець повернувся в Україну. У Києві він відразу став солістом Київського оперного театру. Публіка захоплено вітала талановитого земляка.

З натхненням зустрів Михайло Іванович революційні події в Україні, привітав Українську Народну Республіку з її Центральною Радою, висловив довіру Михайлу Грушевському, допомагав порадами Комісії відділу мистецтв Центральної Ради, був знайомий з багатьма її активістами.

У 1918 році до Києва увійшли війська Української Директорії на чолі з Симоном Петлюрою. Кияни радо зустрічали їх, в повітрі витали надії, що буде створена незалежна Україна. Михайло Донець війська Петлюри зустрічав хлібом-сіллю на Софійській площі, співав на мітингах, багатолюдних зборах, в концертах. Співав, як завжди, чудово, викликаючи у присутніх сльози на очах. Журналіст І. Сурма писав 12 листопада 1918 року: «Не одне серце здригнулося, коли пан Донець-Донський співав «Молітесь, братія».

Українська Народна республіка не встояла. Донець важко пережив цю поразку, але, оговтавшись від удару, вимушений був змиритися з Радянською владою і включився в процес створення української опери. Сценічний досвід у співака був великий, тому в 1922 році він організував у Житомирі «Трудовий колектив оперних артистів», в якому виконував обов'язки співака, режисера і художнього керівника. З власною трупою Донець гастролював в Чернігові, Умані, Шепетівці, Білій Церкві та інших містах.

У Донця був густий, сильний, «польотний» голос, теплий тембр, широкий діапазон. Не дивно, що саме йому, солісту Академічного театру опери та балету УРСР, першому серед оперних співаків республіки  було присвоєно почесне звання Заслуженого, а в 1930 році - Народного артиста України. Михайло Іванович належав до тих небагатьох нетщеславних прем'єрів, які не цуралися другорядних, третьорядних партій, і створювали маленькі шедеври. Це йому належить крилата фраза, яка і сьогодні популярна в театрах: «Краще добре співати маленькі партії, ніж погано великі».

11-21 березня 1936 року артист брав участь в першій Декаді українського мистецтва в Москві. Разом з Оксаною Петрусенко вони прекрасно грали і співали в опері «Запорожець за Дунаєм». В кінці декади були запрошені на дачу до Сталіна. Під час зустрічі обидва отримали портрети Сталіна з дарчими написами. Після успішного виступу в декаді  Донець був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.

Славився Михайло Іванович гостинністю і хлібосольством. Разом з дружиною, актрисою Київської опери Марією Едуардівною Донець-Тессейр, вони радо зустрічали в своєму будинку артистів, музикантів, художників, письменників. Як тонка натура і доброзичлива людина, Михайло Донець дружив з літераторами Дем'яном Бідним, Максимом Рильським, Остапом Вишнею.

Між тим, не дивлячись на успішну музичну кар'єру і визнання заслуг радянським урядом, над головою Михайла  Донця збиралися хмари. З кінця 20-х років почався занепад «українізації» і наступ на чергового «ворога» - «націонал-ухильництво». До усіх республіканських  та крайових  ГПУ надійшов таємний наказ про спостереження за національними кадрами інтелігенції. До реєстру потенційних ворогів було внесено і ім'я М.І. Донця. З тих пір його секретна «справа-формуляр» невблаганно поповнювалася.

В ГПУ пригадали, що на початку ХХ  століття Михайло Іванович разом з відомим професором-шевченкознавцем Федором Коршем, знаменитим артистом Великого театру Алчевським та іншими громадськими діячами  брав участь в організації музично-драматичного гуртка і художнього відділення українського земляцтва в Москві «Кобзар», урочисте відкриття якого відбулося в 1908 році. Активну участь в роботі «Кобзаря» брав і  журналіст Симон Петлюра, який саме  у той час жив у Москві. А коли українські театри приїжджали в столицю на гастролі, обов'язково виступали на вечорах «Кобзаря».

Після вечора, влаштованого «Кобзарем» з нагоди 50-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, на якому були присутні актор Микола Садовський і композитор Микола Лисенко (його, до речі, глибоко зворушило, як молодий Донець проникливо виконав кілька романсів на слова Тараса Шевченка), гурток незабаром був офіційно закритий.

Радянська влада не пробачила Донцю участі в Українській революції. Її дратувала непокірність співака, його волелюбність, сміливі, часто різкі, висловлювання проти політики Радянської влади. За Донцем в середовищі чекістів закріпився ярлик «український буржуазний націоналіст». За ним таємно стежили, розмови підслуховували. Власне, доля Михайла Івановича була вже зумовлена, його загибель, для  якої  потрібен був відповідний привід, була тільки питаниям часу.

З початком Другої світової війни такий привід з'явився, коли почалася «селекція заздалегідь виявленого антирадянського елементу», щоб забезпечити тил Червоної Армії. 2 липня 1941 року начальник 1-го  відділення II відділу III Управління НКВД УРСР лейтенант Пєнкін виписав ордер на обшук у М.І. Донця і його арешт Тієї ж ночі співака заарештували.

Тричі за час ув'язнення Донець був допитаний, і жодного разу ні в чому не визнав себе винним. В одному з протоколів зафіксовано заяву Михайла Донця: «Ніякою контрреволюційною роботою я ніколи не займався і націоналістом ніколи не був. Я любив і люблю українську народну пісню і українську музику, і більше ніяких націоналістичних захоплень у мене немає».

Слідчі не довели злочинної діяльності Донця. Однак, після 6 липня 1941 року сліди Михайла Івановича безнадійно губляться в «тюремних нетрях» Києва. Перша офіційна версія смерті Михайла Донця, зафіксована в довідці, виданій його дружині органами безпеки: «помер 10 вересня 1941 роки від паралічу серця». Цю дату смерті приводять всі енциклопедичні довідники. Але Миколі Федосійовичу  Кагарлицькому, відомому письменнику, досліднику, музикознавцю, вдалося встановити, що М.І.Донец насправді був розстріляний 10 липня 1941 року.        

Після смерті Сталіна, дружина співака М.Е.Донець-Тессейр у відповідь на особисте звернення до Микити  Хрущова  отримала маленьку довідку: «З санкції ворога народу Меркулова М.І. Донець без рішення суду був в Києві розстріляний». Жоден друкований орган в Україні не оприлюднив офіційного висновку КДБ СРСР, що на основі перегляду слідчої справи Донця М.І. «не можна вважати встановленим факт про його  [Донця] причетність до антирадянської націоналістичної організації  та проведення ним антирадянської роботи».

Вдові артиста, Марії Едуардівні, серед небагатьох речей чоловіка повернули і портрет вождя з написом «Михайлу Івановичу Донцю.  Сталін».

Як пише американський есеїст Андрій Безсмертний-Анзіміров:  «Михайло Донець – одна з найтрагiчнiших i водночас найтиповiших жертв бiльшовизму. Звiряче вбивство в енкаведистськiй катiвнi цього унiкального самородка, якого сучасники називали українським Шаляпiним, є неспростовним свiдченням того, що в людиноненависницькій імперії не iснувало нi моральних норм, нi духовних цiнностей».

Довгі роки ім'я М. Донця ніде не згадувалося, але правда про гіганта української оперної сцени повертається в національну культуру. У 1989 році співака було офіційно реабілітовано, у 1992 році ім'ям Михайла Донця назвали одну з вулиць Києва. На щастя, збереглися і записи його голосу, і ми,  можемо і сьогодні чути голос Михайла Донця та шанувати його світлу пам’ять і щедрий внесок у розвиток мистецтва України.

Додаток: «Ой не шуми, луже…» Співає Михайло Донець (аудіозапис): https://www.youtube.com/watch?time_continue=3&v=oiE8MuY52U0&feature=emb_logo

Євген Савенко,  голова Нижнєкамської НКА «Українське товариство «Вербиченька»

На світлинах:

1. Раїса Окіпна і Михайло Донець - українські артисти, життя яких забрала війна

2. Батько підпільниці Окіпної протоієрей Андріївської церкви в Київі Микола Капшученко

3. Раїса Окіпна - артистка Київського театру опери та балету.

4.  Актриса  Ніна Веселовська в ролі Раїси Окіпної у фільмі «Два роки над прірвою»

5. Михайло Донець на початку своєї сценічної кар’єри

6. У  ролі Марселя в опері «Гугеноти» Дж. Мейєрбера

7. Михайло  Донець в ролі Тараса Бульби

8. Одна з останніх світлин Михайла Донця