З нагоди річниці  від дня народження відомого літератора і фундатора українського шкільництва та видавничої справи

15 вересня 2019 року минуло 20 років, як відлетіла у Вічність душа невтомного трудівника на ниві української літератури й освіти Дмитра Нитченка. Його життєвий шлях почався на Зіньківщині, а завершився в далекій Австралії – типова доля багатьох вірних синів українського народу, людей честі й гідності, котрі мусили залишати рідну землю, поневолену кремлівською главбєдою та її полигачами-комбєдами.

А 22 лютого 2020 року відзначили 115 років від дня народження Дмитра Ніценка-Нитченка-Чуба, довкола якого, за словами Ігоря Качуровського, оберталося українське літературне життя Австралії. І не тільки літературне, бо він був не лише талановитим прозаїком, поетом, мемуаристом, а й фундатором українського шкільництва та видавничої справи на п’ятому континенті. Тож Полтавське обласне відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України до цих дат ініціювало перше в Україні перевидання книги Дмитра Нитченка «Від Зінькова до Мельборну», супроводивши його збірником статей про нашого видатного земляка. Профінансувала видання Зіньківська районна рада. 8 жовтня 2019 року в Києві в Національному музеї літератури України відбулася презентація цих книг та зустріч з донькою Дмитра Нитченка Олександрою Ткач (Лесею Богуславець), теж талановитою письменницею, і внуком Юрієм Ткачем, перекладачем і видавцем. Це стало справжнім святом Українського Слова, Українського Духу, Української Свободи.

Михайло Слабошпицький, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, виконавчий директор Ліги українських меценатів, директор видавництва «Ярославів вал», котрий спілкувався з Дмитром Нитченком і багато зробив для увічнення його пам’яті, так оцінює постать цього вірного сина України: «Якби я не знав особисто Дмитра Нитченка, я б сказав: ні, це не просто людина, це установа. Коли починаєш перераховувати, ким він був, то дивуєшся, як усе це вмістилося в одній особі. Прозаїк, поет, письменник дитячий, редактор, публіцист, видавець, педагог, меценат, організатор українського освітнього й літературного життя в Австралії, він ініціював створення літературного клубу імені Василя Симоненка й опікувався ним. Нитченко написав різножанрові книги, це справді літературний універсалізм. Але очевидно, що, як тепер каже молодь, найтоповіша його книжка в Україні – «Живий Шевченко». Не знаю, скільки разів її перевидавала «Веселка», ми робили це чотири рази, її читають по всій Україні.

Коли у травні 1991 року Дмитро Васильович з донькою Лесею приїхав на Батьківщину, зустрітися з ним прагнули найзатятіші книжники Києва, а то й усієї України. Валерій Шевчук був зі мною, Володимир Базилевський... У готелі «Дніпро»  стояла черга на авдієнцію з таким дорогим гостем, який уперше прибув в Україну після десятиліть вигнання.

Усім Дмитро Васильович дарував пакунки книг. І мені привіз те, що я просив. Ми з ним уже мали до того епістолярний роман. Спілкувалися ми тоді кілька годин. Й ось такий цікавий момент. У готелі саме був ремонт, не працював ліфт, і ми повзли ледь не на восьмий поверх. Я хекав позаду, бо щось слабував, і поскаржився, що у мене серце болить. А він питає: «Як це?»  І потім показував свої вправи, розповідав, як вести здоровий спосіб життя: тримати фізичну форму, не курити, не пити...»

Михайло Слабошпицький, який об’їздив мало не всю українську діаспору, назива нашу політичну еміграцію золотим капіталом нації та докоряє українській владі всіх «перезмінок», що вона цим золотим капіталом не скористалася для створення потужного українського лобі. А тепер ці люди відходять – генерація, яка творила Україну поза Україною…

«Українська діаспора в Австралії складає 45 тисяч людей. Це як три містечка Шпола. І для них створюються українські школи. Дмитро Нитченко багато років очолював Українську центральну шкільну раду Австралії. Він опікувався авторами-початківцями, був представником письменницького об’єднання «Слово»  на австралійському континенті. Нитченко працював для того, щоб окультурити українську діаспору, видавав книжки, а сьогодні цей його доробок повертається на Батьківщину та відіграє важливу роль у просвіті нації і вихованні молодого покоління українців.

Дмитро Васильович був людиною, яких мало. Він намагався в будь-якій добрій справі допомогти, посприяти. Коли його не стало, ми з його родиною заснували премію імені Дмитра Нитченка, що присуджується за українську позицію, за діяльність, спрямовану на утвердження українських цінностей та мови. Її лавреатами стали такі видатні люди, як В’ячеслав Брюховецький, Володимир Панченко, Тарас Компаніченко, Галина Степанова...

Ми видали книжку «Дмитро Нитченко – людина ідеї». І потім стільки було нарікань: «Чому ж до мене не звернулися? У мене є лист Нитченка...» «А в мене десять листів...»  «А в мене двадцять...»  Я зрозумів, скільки духовних стежок пов’язувало Дмитра Васильовича з Україною. Тож я справді вважаю, що Нитченко – це ціла інституція. Його ім’я залишається нашою українською константою. Воно перетворюється на легенду.

До речі, про легенди. За життя Дмитра Васильовича виходив часопис Народного Руху України «Народна газета». І ми з редактором Анатолієм Шевченком задумали випустити номер «Українські легенди». Там поряд з розповідями про Наталю Лівицьку-Холодну, Ігоря Качуровського, Григорія Костюка, Юрія Шереха-Шевельова та інших був і матеріал про Дмитра Нитченка. І тоді цього випуску не стало навіть у редакції. Приходили вчителі, усі, хто цікавився видатними постатями нашої новітньої історії. І це було підтвердженням того, що це справді – люди-легенди. Де ще знайти такий людський документ, як «Від Зінькова до  Мельборну» чи «Під сонцем Австралії»?

Віра Кошова, голова Полтавського обласного відділення Товариства зв’язків з українцями за межами України, пригадує, з яким хвилюванням 1991 року в Українському Вільному Університеті в Мюнхені тримала в руках заборонені за комуністичної влади книги письменників-земляків Миколи Зерова, Михайла Ореста, Дмитра Нитченка (усі троє – уродженці погромленої, але нескореної козацької Зіньківщини) і мріяла їх перевидати. І здійснила мрію – Полтавське товариство зв’язків з українцями за межами України ще раз опублікувало й «Каталептон» Миколи Зерова, і збірку Михайла Ореста «Душа і доля», а тепер – книгу «Від Зінькова до Мельборну» Дмитра Нитченка.

«Я з вдячністю згадую зустріч з Дмитром Васильовичем у Полтавській спілці письменників 1991 року, – говорить Віра Кошова. – Я тоді працювала в Полтавському краєзнавчому музеї, і наш дорогий гість пообіцяв надіслати нам усі свої твори. Саме з його книги «Від Зінькова до Мельборну» почалося формування фонду письменників українського зарубіжжя в музеї. Після знайомства з пані Лесею він поповнився особистими речами її батька та листами Михайла Ореста до нього. Тепер книга «Від Зінькова до Мельборну» прийде до ширшого кола читачів, і я цьому дуже рада. Адже повернутися в Україну якщо не самим, то своїми працями було заповітною мрією наших видатних земляків. Ми певною мірою сприяли їм у цьому. Видання в Україні книги «Від Зінькова до Мельборну» – акція величезної ваги. Варто опублікувати знову цю книгу й за рахунок загальнодержавного бюджету, щоб вона була в усіх бібліотеках, університетах, гімназіях держави».

Коли Дмитро Нитченко з донькою Лесею 1991 року був у Зінькові, у музеї екскурсію для них вів молодий хлопець. Тепер він, Віктор Литус, – директор Зіньківського районного історичного музею й невтомно працює над тим, щоб донести до земляків якнайповнішу інформацію про життя та діяльність талановитих письменників краю, зокрема й тих, хто продовжував жити і творити для України, навіть ставши вигнанцем із рідної землі. Пан Віктор розповів про перебування Дмитра Нитченка на Полтавщині у травні 1991 року. Тоді Україна ще не була незалежною, тож попри світлі спомини, письменник не міг не звернути увагу на деякі парадокси життя-буття земляків хоч уже і в роки горбачовської перебудови, але ще під п’ятою Москви, зокрема на те, що в Полтаві є пам’ятники воякам і російським, і шведським, тільки українським козакам, котрі полягли в гекатомбі 1709 року, пам’ятника немає.

Сьогодні в Полтаві вже є пам’ятники і козакам, які полягли за волю України, і гетьманові Мазепі, хоча встановлення цього другого міська влада й гальмувала роками – виготовлений 2009 року, він був встановлений аж у 2016-му за підтримки обласної влади.

Юрій Ткач, онук письменника, поділився споминами про дідуся, який виховав його патріотом України. «Він навчив мене читати й писати по-українському ще до того, як я пішов до школи. Дідусь був дуже дисциплінованою людиною. Протягом усього життя він раненько вставав, добрих півгодини зарядку робив, голився, з’їдав вівсяну кашу на сніданок, замість кави і чаю пив гарячу воду з медом. А далі друкував на машинці, або вирішував якісь організаційні справи, або читав, або писав листи. Він мав безліч листовних друзів, і дні, коли пошта не працювала, були для нього найсумнішими.

Бабуся тим часом обробляла город, купувала все для хати, куховарила. Дідусь же те  робив лише по її смерті. А так увесь його час поглинали література і шкільництво. Він був організатором суботніх шкіл, влаштовував літературні вечори по всій Австралії, пропагував українські видання, і дехто аж ховався від нього, бо він до кожного прийде й почне витягати з портфеля книжки, заохочувати, щоб купували. Так що більшість земляків запам’ятали його як чоловіка в капелюсі, з портфелем, від якого треба ховатися, щоб не продав тобі книжку.

Коли ми розбирали його папери, зрозуміли, як багато грошей він жертвував в Україну, що стала незалежною. Допомагав багатьом людям, особливо письменникам. У той час мало хто надсилав книжки в Україну, а дідусь робив це постійно».

…Вразила розповідь пана Юрія про останні хвилини життя його дідуся. Він жив, як мужній лицар, не схиляючись під жорстокими ударами долі, і помер спокійно й мужньо.

 «Дідусь тоді був у лікарні. Пішов покупався, переодягнувся, ліг на ліжко, записав у нотатник коротенький вірш про любов, пожартував із медсестрою, заснув – і за дві години його не стало. Медперсонал казав, що такого ще ніколи не бачили...»

Олександра Ткач (Леся Богуславець), донька Дмитра Нитченка, теж поділилася зворушливими спогадами про батька та рідну Полтавщину. Той хотів, щоб вона бачила українське село, де більше, ніж у зросійщених містах, зберігалися наші прадавні звичаї. Одна з перших поїздок, що пам’ятає, – до села Грунь, біля якого на хуторі народився Остап Вишня.

«Пізніше батько возив мене в Полтаву до сестер моєї бабусі, із них одна мала прізвище Богуславець, воно для мене стало символом України, і це мої найдорожчі спомини. У Харкові ми жили в інших умовах – три будинки разом, у дворі не було жодної рослинки. А тут мене вели за Полтаву, ми йшли в поле, мені подобалося тут усе.

Ми були в Полтаві, коли оголосили війну, батько відразу ж повернувся до Харкова, одержав повістку від військкомату, і його забрали у військо. Одної ночі мені наснилося, що тато прощається з нами, і відтоді я вірю у віщі сни. Бо батько казав, що якраз тоді вночі вони проходили Харковом і він подумки прощався з нами.

Коли прийшли німці, ми жили в маленькій кімнатці в тісноті, бо до нас приїхала бабуся з маленьким сином татового брата Сергія, котрий був прикордонником, і його репресували. І ось прийшов з полону батько – весь опухлий, повний вошей. Була велика радість, а потім великий татів сум, коли він дізнався, що багато книжок його дорогоцінної бібліотеки мама, плачучи, спалила, налякана розповіддю сусідки про те, що німці будуть переглядати книжки й можуть заарештувати, якщо їм щось не сподобається.

Коли тато відвідував письменників, як, приміром, автора «Записок полоненого» Олексу Кобця, то брав мене з собою. Щоб прогодувати родину, батько ходив пішки з Харкова аж до Лютенських Будищ, де жила його бабуся, міняв різні речі на харчі в селян. Ми віддавали все, що в нас було. Часто йому доводилося йти глибокими снігами, але батько тримався мужньо.

За характером батько був веселим, якщо мама переживала, чи не буде гірше, то він був оптимістом. Любив жарти, приказки. Ніжно ставився до дітей. Але коли наставали такі обставини, що треба було боротися за життя, у ньому прокидалася селянська витривалість, сила. Багато людей у Харкові гинули від голоду й холоду, а він зумів вистояти і зберегти родину.

Також у житті він був дуже принциповим. Не любив конфліктувати, сваритися, але коли йшлося про Україну, про українську мову, був непохитний. Коли він у щось вірив, то на компроміси ніколи не йшов. Він змалечку мені казав, що українська мова – найспівучіша у світі, що вона має таке суфіксальне багатство, як жодна інша мова. Наприклад, дівчина – це і дівчинка, і дівчинонька, і дівчисько... Стільки суфіксів, стільки відтінків... Він учив мене завжди говорити українською. У Харкові навколо лунала російська, але я ніколи нею не послуговувалася. Через те мене ровесники часто дражнили. Але й добре ставилися, бо я не була конфліктна, любила з хлопцями в цурки бавитися, а з дівчатами грати у волейбол.

Та найбільше мені подобалося село, і коли голод став дуже дошкуляти, батько відвіз мене й маму в Лютенські Будища. Домовився зі старостою села, щоб нам дали хату (рідну хату гарних господарів Ніценків з їхнього хутора після втечі родини на Кубань перевіз собі в Лютенські Будища якийсь Перехрест – прим. авт). Хата, що нам дали, була під залізним дахом, а так усе було сільське – піч, припічок... Мені дуже подобалося там жити. Ми мали город, садок, неподалік текла річечка... Я бачила, як жінки вибілювали на сонці полотно, розіславши перед хатами білі доріжки, я ходила з жінками на поле збирати колоски. Селяни тоді не мали фабричного одягу, носили те, що самі шили. На щодень були чорним вишиті сорочки, дерги, кожухи... До морозів ходили босі. Та коли наставала неділя, дівчата, і я ними, вдягали гарну народну ношу. Кожна дівчина в селі вміла вишивати. А як вони співали! Батько теж дуже любив народні пісні. Улюбленою була «Ой у полі вітер віє…».

Батько часом вів мене у школу, де викладав, щоб я там читала вірші. І коли ми поїхали в Німеччину, то й там я читала вірші зі сцени, бо так тато велів. Залишатися на Батьківщині нам не можна було. Перед приходом совєцької влади батько приїхав до нас на село, мене залишив у Зінькові, і потім ледь устиг мене забрати, коли радянські війська дійшли вже до половини Зінькова, та відступили. Як я виїжджала з України, моя бабуся, батькова мама, дала мені на пам’ять вишиту сорочку. Вона й досі у мене, хоч я і мусила її вкоротити, коли внучка виступала в ній в українській школі.

Я не раз думала, де б мені краще та щасливіше жилося, на рідній землі чи в еміграції. Але де б ми не були, ми завжди були в Україні. Якщо ми жили в таборі у Німеччині – я вчилася в українській гімназії, була в Пласті. І коли наставало Різдво, ми ходили колядницьким гуртом і виконували всі традиційні українські обряди. Ціла вулиця була українська. Біля нас жили Григорій Костюк, Улас Самчук, Микола Степаненко, який потім був віце-президентом уряду УНР в екзилі. Тато викладав у гімназії в Новому Ульмі, працював у газеті, і коли ми сідали в потяг їхати з того сільця, де жили, до міста, то до нас підсідали інші українці, тож навіть у потязі ми були в українському оточенні. І приїхавши до Австралії, я теж була в українському оточенні. Діти мої ходили в Пласт та українську школу, хоча й далеко було возити.

Першою померла мама, їй було лише 72 роки. Вона тяжко працювала. Любила вишивати. Себе й нас обшивала. Працювала на фабриці, а у вихідні шила для людей, заробляючи родині гроші. Коли великої трудівниці-мами не стало, батько сам порався на городі, робив соки, консервував. Я приїжджала до нього раз на тиждень. А коли вже мешкав у нас, носила на пошту книжки. Перед смертю він дав мені великий список, кому я маю послати гроші, і я це виконала.

Подорож в Україну була для нього ніби другим життям, він став листуватися з багатьма письменниками. Побачив рідні місця, відчув, як Україна скидає із себе пута неволі.

Мені дуже подобаються батькові вірші, і я дуже шкодую, що він не видав їх окремою книжкою. Тож я хочу опублікувати його поезії…»

Виступила на вечорі легендарна актриса і громадська діячка, народна артистка

України Галина Яблонська, яка розповіла, як багато для неї значило прочитання книги Дмитра Чуба (Нитченка) «Живий Шевченко».

«Я з цієї книги взяла більше, ніж з усього, що читала про Шевченка раніше. Тут стільки подробиць, маловідомих фактів із життя Великого Кобзаря! Таке відчуття, наче автор був поруч з ним – настільки все відтворено просто, достовірно, по-людському.

Ця книга стала для мене поштовхом до написання сценаріїв «Тарас Шевченко –геній і сучасник», «Шевченкові імперативи і ми». На хвилі захоплення книгою Дмитра Чуба виникла й ідея міжнародного конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи», що проводиться уже вчетверте».

Галина Яблонська прочитала вірш Дмитра Нитченка «Незнаний світ за обрієм хлюпоче», а голова оргкомітету конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи», народний артист України, лавреат Шевченківської премії, активний учасник Помаранчевої революції Олесь Харченко виконав народну пісню на слова Тараса Шевченка «Така її доля...»

Ноту єднання всіх українців вніс у канву вечора й оберіг полтавських вишивальниць «Україна всіх єднає», де зображено портрети Тараса Шевченка та Івана Франка й карту України з назвами тих міст, де побував оберіг. Ініціаторами його створення стали воїни Богдан Банний з Полтави і Ярослав Теряник з Канева та їхні батьки й координатор проекту – громадська діячка й талановита вишивальниця полтавка Зоя Коваленко. Так склалося, що в Зінькові оберіг ще не побував, тож назви цього козацького міста на вишиваній карті нашої країни не було. Перші хрестики ймення Зіньків лягли на полотно під час цього вечора. Пані Леся та пан Юрій передали цьому оберегові свою енергетику патріотів України, людей творчих, таких же воїнів Світла, яким був їхній батько і дід.

До речі, світом мандрує й інший оберіг – Рушник миру, де хрестики на полотно кладуть вишивальниці з тих країн, де найбільша українська діаспора. Недавно мережили на ньому свій узор українці Італії. Можливо, невдовзі Рушник миру поїде і в Австралію.

Україна всіх єднає! Усіх своїх вірних синів і дочок, де б вони не жили.

Ганна Антипович

Джерело:  Науково-популярний часопис для вчителів України та діаспори «Наш український дім», №1, 2020 р.

На світлинах:

1. Дмитро Васильович  Нитченко (Ніценко,Чуб)

2. Обкладинки книжок Дмитра Нитченка

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка