Друк
Розділ: Культура

До 120-річчя з дня народження одного з піонерів української фантастики ХХ століття

Радянського письменника Юрія Смолича, 120 років від дня народження якого припадає на 8 липня, навряд чи, хтось зараз згадає. Його майже забули навіть в Україні. Його твори, не стали «нетлінкою». Події, ним описані, канули в минуле, змінилися покоління, держави. Але був час, коли книги цього письменника видавалися великими накладами, по ним ставилися вистави в театрах і знімали фільми. Це в минулому. Життя помчало вперед і повело за собою читачів і глядачів. Так, Юрію Смоличу не вдалося збагатити культуру «літературними шедеврами», але його пошуки свого місця в літературі досить цікаві.. І головне - він писав українською мовою, не даючи їй піти в небуття. Давайте згадаємо про цю людину.

Народився Юрій Корнійович  Cмолич 25 червня (8 липня) 1900 року в чудовому українському містечку Умань (біля широко відомої Софіївки) в Київській губернії Російської імперії в сім'ї вчителів. Батько його свого часу навчався в Московському університеті і дружив з Антоном Чеховим. Він був учителем математики і фізики,  пристрасно захоплювався астрономією, входив до  Французької асоціації астрономів. Корнія (Корнелія) Смолича не стало в 1916-му.  Через два роки юнак Юрій Смолич  вступив до Київського комерційного інституту, але події революцій та Громадянської війни закружляли його в своєму вихорі. Смолич встиг послужити в армії УНР (Симона Петлюри), у 1919 році був санітаром в добровільному загоні по боротьбі з тифом, з  1921 року служив актором у червоноармійському театрі-студії. А потім вирішив стати літератором.

Проза Смолича 1920-х років вирізняється експериментами і пошуками в галузі художньої форми, оригінальністю і гостротою сюжету. Автора можна віднести до класиків української радянської літератури. Він описував життя, яке вирувало навколо нього. Окремо стоять твори, в яких він викриває «українських буржуазних націоналістів». Це публіцистичні романи-памфлети про своїх колишніх соратників - діячів УНР. Художньої цінності вони не представляють через «гротесковий стиль політичної агітки». Важко сказати, чим були ці твори: істинним розчаруванням в ідеалах української державності, чи бажанням спокутувати «гріхи молодості» перед радянською владою. Але до теми революції і Громадянської війни письменник не раз повертався під час своєї літературної роботи.

Кінець 20-х і початок 30-х років ознаменувалися величезним інтересом до наукової фантастики. Давайте згадаємо Олександра Бєляєва з його  «Людиною-амфібією», «Аеліту» і  «Гіперболоїд інженера Гаріна» Олексія Толстого та їх екранізації. Навіть в 60-х роках ці твори читалися з непідробним захопленням.

Юрій Смолич став родоначальником наукової фантастики в українській літературі. У той час Смолич був членом літературного угруповання «техно-творча група А». Її членами були не тільки літератори, а й інженери, техніки, люди різних наукових інтересів. Це було благодатне підгрунтя для науково-фантастичних творів. Смолич для своїх науково-фантастичних повістей вибрав одну з найскладніших і найцікавіших тематик - проблеми біології та медицини.

Перу Смоличу належить цілий цикл фантастичних повістей під загальною назвою «Прекрасні катастрофи». У 1928-1934 роках він писав про анабіоз, трансплантацію, консервацію тканин і органів, про оживаючі трупи, операції на серці (грудна хірургія почалася в Радянському Союзі лише в 60-ті роки, майже через 30 років!). Це зараз досягнення світової медицини нас не дивують, а тоді це була фантастика в чистому вигляді! Автор віддав данину темі штучної людини, в його творах присутні андроїди, роботи, штучний розум, але тема наукової фантастики набуває несподіваний поворот: poботізації піддається жива людина! Тема актуальна і в наш час (через 80 років).

Одного разу письменник мусив лягти в лікарню на невідкладну операцію. З'ясувалося, що хірург і лікар-анестезіолог читали його повісті. Їх захопила невгамовна фантазія автора, що ж стосується наукової гіпотези, то про неї вони тактовно промовчали. Його передбаченням не вірили навіть лікарі. У своїх фантастичних повістях письменник обігнав час на 20-25 років.

Постійним читачем Ю.Смолича і затятим любителем фантастики був, як не дивно, Володимир Сосюра - відомий український поет, який ніколи не писав фантастику і пригоди. Поет говорив: «Розумієш, пригодницький роман цікавіше читати, ніж писати».

Юрій Смолич, ймовірно, міг би написати в цьому жанрі ще більше, але на дворі були жорстокі 30-ті роки. У 1934 році його обрали заступником голови Харківської організації Спілки письменників Української РСР, а в 1938 році він її очолив. Через рік Юрій Смолич став членом Спілки письменників СРСР, був обраний депутатом Харківської міської ради депутатів трудящих, редагував «Літературний журнал», журнал «Україна».

Ставши чиновником від літератури, письменнику довелося міняти життєві і творчі плани. Можна сказати, що довелося йти на змову зі своїми принципами. Багато в чому трагічний досвід радянської письменницької організації показує, що якщо письменник (та й творча людина взагалі) співпрацює з владою, то змушений обслуговувати її політичні замовлення, «грати за її правилами» і жертвувати своїм творчим і особистим «Я». Безумовно, деякий час політична система натомість дає йому дуже багато, але потім політична ангажованість виходить творцеві «боком». Доля Юрія Смолича - яскравий тому приклад.

Відомий український письменник Олесь Гончар згадував: «Коли в 1962-му у Смолича був перший інфаркт,  і друзі-письменники прийшли його провідати, він плакав і проклинав Постишева. У 1930-х той знищив багатьох наших письменників, а інших зробив «сексотами». Смолич тоді, мабуть, думав, що помре і не встигне цього сказати. Але прожив після того ще майже 15 років». Для необізнаних хочу пояснити що 60-70 років тому слово «сексот» знали всі. Воно розшифровувалося як «секретний співробітник» - донощик в колективі, який потай від друзів і колег «стукав у компетентні органи». Думаю, що цей «вигдяд творчості» насущний і до сьогодні, а в ті криваві часи розквітав у повній мірі. У всіх репресивних справах в літературі того часу Ю.Смоличу доводилося брати безпосередню участь.

У 1991 році були розкриті архіви КДБ, і підтвердилися припущення, що Ю.Смолич багато років був інформатором каральних органів ще з 30-х років. Ті, хто читав ці доноси, вважають, що вони були виконані на високому художньому рівні, і що зараз служать вагомим літературознавчим джерелом. Хоча для тих, на кого він доносив, думаю, це слабка втіха. Співпраця Смолича з органами КДБ тривала і після Другої світової війни, він притягувався до «спецслужбістських» розробок в середовищі української еміграції.

Безумовно, така співпраця слави письменнику зовсім не надає. Але не будемо кидати в нього каміння. Він виживав, як міг. Влада мала на нього достатньо компромату: старший брат Ігор - денікінець-емігрант. Сам Смолич служив у Петлюри, спочатку артилеристом, потім писарем в штабі отамана Сінклера. Смолич дружив з репресованим Миколою Хвильовим і належав до «СВАПЛІТЕ» («Вільної академії пролетарської літератури»). А з тих людей мало хто помер своєю смертю.

Дружиною Смолича була Олена Григорівна Солодар. Вони прожили разом 30 років. Вона була дочкою міністра народного господарства Директорії (уряд С.Петлюри) і колишньою дружиною музикознавця Ігоря Федоровича Белзи.

У 1951 році Смолич вступив в КПРС, в цьому ж році на XIV з'їзді КП України був обраний кандидатом в члени ЦК КПУ. Був депутатом Верховної Ради Української РСР 8-9 скликань. Був нагороджений двома «Орденами Леніна», трьома іншими орденами, а також медалями. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1970 року за видатні заслуги в розвитку радянської літератури і в зв'язку з 70-річчям Юрію Корнійовичу Смоличу присвоєно звання Героя Соціалістичної праці.

Помер Ю.К.Смоліч 26 серпня 1976 від третього інфаркту. На фасаді будинку, в якому він жив у Києві, встановлено меморіальну дошку.

P.S. Дуже радянська біографія. Тільки в Росії, в 20-му столітті можна було на початку століття бути «петлюрівцем», а в кінці століття – «заслуженим комуністом». Система придушила в ньому творчість, і змусила «розгрібати нечистоти». Він одночасно і кат і жертва, судячи з усього, жертва, яка страждала від того, що змушена бути катом. Зараз ім'я Смолича в Україні кануло в небуття. Процес «декомунізації» важким катком пройшовся по його пам'яті і імені. Йому не пробачили «радянську літературотворчість», доноси і керівництво радянською письменницькою організацією. Про нього говорять, що він «Олександр Фадєєв української літератури», тільки у Смолича не вистачило мужності застрелитися.

Бог йому суддя. Не будемо судити його ...«Бо, яким судом судите, таким і вас будуть судити. Якою мірою міряєте, такою і вам будуть міряти»  Євангеліє від Матвія (нагірна проповідь).

P.P.S. Написати цю статтю у мене були особисті мотиви. У шкільному дитинстві мене відправляли на літо до бабусі. Це дивовижний час доби в Україні - полуденна спека, коли на вулиці ніякого вітру і високі пірамідальні тополі стоять не ворухнувшись. Собаки ховаються в тінь і часто дихають, висунувши довгі язики. Через закриті віконниці в кімнату падало достатньо світла, я лягав на долівку на кожух, і я читав яку-небудь книгу. Одного разу мені трапилася книга без обкладинки і без початку, але вона була українською мовою, і я почав її читати вголос. Книга була про революцію. Читав із задоволенням. Потім подивився в кінці книги, де вона видана і прочитав прізвище автора - Смолич. Чіпка дитяча пам'ять зберегла це прізвище. З роками від Тараса Миколайовича Дудка я дізнався, що в армії Петлюри служили три в майбутньому широко відомих діяча української культури: Олександр Довженко, Володимир Сосюра, Юрій Смолич. Зараз люди в основному книги не читають. До Нижньокамської «Вербиченьки» хтось приніс нам книги українською мовою. Я почав їх переглядати, побачив знайоме прізвище, погортав. Згадалося дитинство, бабуся, Россош, «спека» і «кожух». Серце защеміло. Але двічі в одну воду зайти неможливо, і дитинство не повернути... А Юрію Корнійовичу Смоличу «велике спасибі».

Безцінну допомогу в підготовці статті надав Станіслав Пономаревський - доктор педагогічних наук, професор, завідувач кафедри педагогіки та психології Чернігівського інституту післядипломної педагогічної освіти, дійсний член Української Вільної академії наук у Канаді, Голова міжнародної Фундації «Україна-діаспора».

 

Євген Савенко,  голова Нижнєкамської національно–культурної автономії

«Українське товариство «Вербиченька»  

Додатково:

(донос Смолича на Довженка):

https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/09/10/152898/

На світлинах:

1. Письменник Юрій Смолич

2. Обкладинки фантастичних повістей Юрія Смолича

3. Члени ВАПЛІТЕ. Сидять (зліва направо): Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко; стоять (зліва направо) - Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський. Харків, 1926 рік.   

4. Конверт часів СРСР, присвячений Юрію Смоличу

5. Меморіальна дошка в Києві на будинку, де з 1956 року проживав Юрій Смолич