Леонтій Костур - людина, яка спростувала Шпенглера, створивши новий художній Всесвіт
Не кожному з сучасних художників доводиться чути при житті, що він геній. Леонтій Костур з невеликого провінційного міста Суми, що на Слобожанщині - один з них. Важливо, що таке визнання його таланту йде не з надр «маскульту», де воно вимірюється кількістю грошей вкладених у «розкрутку» художника , а від тих діячів культури, колег і мистецтвознавців, слово яких має куди більшу ціну, ніж грошові купюри. А ще вкрай важливо, що він справжній український за духом, а не зображенням козаків у червоних шароварах, художник, яких сьогодні можна перерахувати на пальцях однієї руки.
У часи тотального падіння рівня світової культури, які Освальд Шпенглер визначив як «Der Untergang des Abendlandes», йому вдалося спростувати песимістичний висновок німецького філософа про загибель мистецтва і створити абсолютно новий, неповторний художній Всесвіт, який ми ще не бачили. Для іноземця – загадковий, як Манускрипт Войнича, а для українця – до болі рідний і впізнаваний. Всесвіт, в якому людина існує у нерозривному зв’язку із своїми «забутими предками», побутом, природою, тваринами і у круговерті постійних загально-соціальних і своїх особистих трансформацій.
Леонтій Костур зустрічає мене вранці на подвір’ї свого невеличкого, колись напівзруйнованого, а тепер відновленого ним власноруч будинку з баштою, і веде на кухню. Поки він, вибачаючись, закінчує приготування свого нехитрого сніданку – смажена мойва з картоплею, я готую до роботи диктофон і озираюсь. Кухня художника чимось нагадує мені кухню моєї бабусі – той же сільський аскетизм, та ж в’язанка цибулі, ті ж горщики і казанки, руда кішка під столом в очікуванні, коли їй щось перепаде від сніданку господаря, оса, що повзає на підвіконні серед яблук, клекіт гусей за вікном… А головне - той же самий, як у моєму дитинстві, запах, який не можна описати словами. Так пахло і у темній бабусиній коморі, де зберігалися старі, ще придатні для використання, але такі, що вже вийшли з щоденного побуту речі: хомут, кожух, велика дерев’яна скриня з одежею… Запах давно минувших літ, запах історії твого роду…
Свідомо чи несвідомо, не знаю, але мені здається, Леонтій Костур не випадково реконструював в самому центрі міста такий острівець свого селянського дитинства – з його побутом, городом, пташником, яблунями, якими обсадив будинок. Бо саме в тих часах, спогадах про них, в тому сільському житті – джерело його натхнення. Можливо, через це він і відмовляється від запрошень перебратися у Мюнхен, Париж чи Відень, щоб там жити і творити. З них, часів його сільського дитинства, і починаємо нашу розмову…
- Леонтію Феофановичу, Ви народилися у невеличкому селі на Вінниччині у 1947 році, за шість років до смерті Сталіна. Це уточнення - для читачів, щоб було зрозуміло, на які часи припало Ваше дитинство. Щось у цьому дитинстві вказувало на те, що у майбутньому Ви станете живописцем і скульптором? Яка роль у цьому відіграли Ваші батьки, якими Ви їх пам’ятаєте?
- Батьки, їхній вплив на твоє формування – це, взагалі-то, складна проблема для сільських дітей, тому що одне діло, коли ти народжуєшся в мегаполісі якомусь, а друге діло - коли в селі. В селі фактично немає ніяких можливостей для духовного розвитку. Тому є проблема впливу батьків з самого дитинства. По-перше, коли ми з сестрою вчилися, нам ніхто з батьків не допомагав, ми самі вчилися читати, писати, тому що вони були постійно зайняті на роботі в колгоспі, а вдома по господарству, і їм було не до нас. Я всього вчився сам і ніколи батьків не просив мені допомогти.
По-друге, життя було дуже важке при Сталіні, грошей не було у селян зовсім, давали замість них, здається, кілограм зерна на трудодень. Повна бідність. Нас рятувало тільки своє підсобне господарство: пів гектара землі, картопля, кури, корова - з цього і жили. Не було у нас, дітей, ні чобіт, ні сорочки нормальної, ні куртки - нічого. В селі фактично робили одяг самі, з коноплі. Вирощували коноплю, наша сім’я робила з неї нитки, інші з них вже полотно, а тоді з цього полотна ми шили одяг. Головною проблемою було взуття. Коли мені було вже років 30-40, я спитав у матері: «Мамо, а чого ми ходили до школи по морозу босими?». А вона каже: «Не було де купити чоботи». Бідність, відсутність грошей – це одне, але не було і де купити чоботи чи черевики. Таке було життя…
В селі нашому (с.Теклівка, Шаргородського району – Ред.) була земляна школа з чорнозему, два вчителі на чотири класи. Я провчився там чотири роки, а потім довелося ходити в середню школу в сусіднє село Лозова. Ніхто нас не підвозив, а з власного транспорту був лише велосипед «Орленок», на якому ми і їздили з сестрою до школи. Ну, це коли тепло. А взимку не поїдеш…
Батьки… Батько до війни не пив, а після війни, як їх там привчили в армії до ста грамів, став випивати. Він був спочатку на передовій, а потім кухарем. І розповідав: «От всі кажуть: «Кухар – це таке хороше місце в армії, скільки хочеш їж, і ніхто тебе не чіпляє». А насправді, каже, перше, що робили німці – це бомбили кухню, тому і кухарям доставалося. Він прийшов з війни контуженим, і це мало свої наслідки вже у мирному житті. Він був хорошою людиною, але гострою на язик, тому в селі його не всі дуже полюбляли. Мама була у нас більш строга, ніж батько. Багато допомагала людям: кому побудувати хату, кому ще щось. Її вдома важко було застати, хіба що пізно ввечері. А по неділях вони з батьком ходили в Шаргород на базар продавати сир, який мама сама робила, і за цей сир купували сірники та інші необхідні в побуті речі. Хліб пекли самі, бо завозити хліб в село почали тільки при Хрущові. Годувалися переважно картоплею, тому ми з сестрою постійно поралися на картопляному полі, а ще після школи доводилося випасати худобу і заодно там же, на пасовищі, вчити уроки.
Школу закінчив на відмінно і після 8 класів з дому пішов, тому що не бачив перспективи життя в колгоспі, нічого такого, за що можна було б зачепитися людині, яка хоче щось пізнати. Паспортів селянам не видавали. Якщо навіть видавали пізніше паспорт, то без прописки. А треба було їхати вчитися або працювати. В таких великих містах як Київ, Москва, чи Одеса, містах-осередках культури, де краще себе почуває митець, прописатися було важко, фактично неможливо, хіба що одружитися, або відпрацювати там років 15. Це була одна з основних проблем в Радянському Союзі: якщо у тебе немає місцевої прописки, то тебе не візьмуть на роботу в місті. Фактично ми були радянськими кріпаками…
- Коли Ви почали малювати, пам’ятаєте?
- Я почав малювати тільки в школі, десь у 14-15 років... Вперше мене до цього тоді потягнуло, і я змальовував, точніше копіював, пам’ятаю, «Золоту осінь» Левітана, «Василя Тьоркіна» Непрінцева – те, що було у шкільних підручниках. Потім став малювати пейзажі з натури і в мене була вже така мрія поїхати з села і вивчитись на художника.
- Який з художників-класиків мав на Вас вплив в дитинстві чи пізніше?
- Якогось одного художника назвати, мабуть, не зможу, тому що художників великих, цікавих - багато. Щодо дитячих вражень, то ми в СРСР виховувалися в такому середовищі, де панувала в основному російська культура, навіть в україномовному середовищі. Нам, дітям, давали в читанках, в книжках ілюстрації російських художників. Тому Рєпін, Васнєцов, Суріков – це власне ті художники, які були у нас в дитинстві перед очима. Українських художників ми взагалі не знали, хіба що Яблонську. Вже в юності, коли приїхав в Ленінград і попав в Ермітаж, саме сильне враження було від Рембрандта. Його техніка живопису, його відношення до людини вражали. Звичайно, в Ермітажі кожна друга картина – робота когось з великих майстрів, шедевр. Запам’яталися тоді також роботи Сезанна, Ван Гога, Матісса, Тіціана, Рафаеля… Якщо по силі дару, то все ж таки Рембрандт для мене на першому місці.
- А у Вашому селі було якесь мистецтво? Принаймні, розпис хат, церкви, якісь художні промисли?
- Фактично нічого такого, що стосувалося образотворчого мистецтва, малярства не було. Культура існувала хіба що в народних піснях, в святковому одязі, в рушниках. Я маю на увазі вишивання. Гончарів в нашому селі не було, але в Шаргородському районі вони були і тепер вважаються геніальними майстрами. Поділля і сьогодні славиться своїми гончарними майстернями, своїм унікальним гончарним розписом. Я коли дивлюся на нього думаю: люди жили при таких жахливих імперіях, а «видавали» таке вільне від їх впливу самобутнє мистецтво…
- Ваші роботи за своїм лаконізмом, кольорами нагадують українські хатні ікони 17-18 століть. Я не помиляюсь?
- Можливо, не знаю. Але щодо ікон скажу наступне. Був такий період мого життя, коли років 15 я жив у Великому Новгороді. І на мене величезне враження справив монументальний розпис тамтешніх храмів – кращі фрески часів Київської Русі і кращі ікони того історичного часу. Я сам жив тоді в Юр’євому монастирі, розписи ХІ століття були поруч зі мною, і це, звичайно, сприяло формуванню моїх художніх смаків, моєму розвитку. Але коли я там жив, не зміг перетворити це в свої роботи. Тільки вже у Сумах, коли мені було за 50, це втілилося, можливо, в якийсь результат.
- Звідки домінуючі кольори Ваших робіт? Драматичне поєднання чорного або синього з червоним, жовте, як золоте в іконах, тло… Це Ваші улюблені кольори?
- Колір для художника має надважливе значення, але не головне. Я вважаю, що колір – саме слабке моє місце. За колір в кожній роботі треба боротися. Колір може повторюватися в твоїх роботах, але для мене це неприйнятне. Коли глядач бачить одне і теж кольорове рішення, яке повторюється і не змінюється роками, то він вже знає, що буде в наступній роботі художника. Я цього не хочу. Я хочу в кожній роботі знайти якийсь новий, відмінний від попередніх робіт колір, нову його подачу. І це з професійної точки зору не так легко мені дається. Я не слідкував за тим, звідки в мене ті кольори, які ви вважаєте, домінуючими. Я вчуся у природи, пишу етюди і дивлюся, яка гама кольорів в природі, і намагаюся її передати, а тоді вже і в композиції щось з цього передається. А так щоб мати свою, так би мовити, «палітру» певного стилю, якусь «програму»?... Ні. Та і колір не сам по собі існує в картині, він невід’ємний від форми, від фактури…
- Я помітив, що в багатьох інтерв’ю з Вами Ви наголошуєте на тому, що Ви - український художник. А що таке український художник, чим він відрізняється, скажемо, від російського, німецького чи французького? Чи достатньо для того, щоб називатися українським художником, просто жити і творити в Україні?
- Це питання важливе. Хто себе до кого зараховує? Я би почав з євреїв. Єврейське мистецтво, де б його представники не жили, вони свою культуру зберігають. Якщо бачиш, що це хороший художник зі своїми образами, своїм мисленням – це, скоріш за все, єврей. По чому ти це бачиш? По результату його праці. Євреї передають з покоління в покоління у спадщину свої досягнення, і тому вони сильні і цим вони сильні. Ми, українці, більш слабка нація по спадщині від наших предків. Ми, на відміну від євреїв, які хоч і не жили на одному місці, а спадщину свою передавали, живемо на одному місці а беремо то від предків щось, то щось від Польщі чи Угорщини і т. д. Припустимо, Західна Україна, Кам’янець-Подільський, Львів… Ми вважаємо, що це наша українська спадщина. Але фактично це - польська культура. Або таке висококультурне місто як Харків, яке багато чого взяло в свою культуру від Росії. А де наше українське? Наші українські архітектура, живопис? Що ми створили?
Так, була Київська Русь. Ми її територіальні спадкоємці, але не спадкоємці її культури. Тільки через народний побут, через народне мистецтво ми її спадкоємці, а своєї світської культури, світського мистецтва, яке можна було б успадкувати, як у Франції, чи Італії, у нас немає. Тому так важливо відродити всю систему української народної культури, народної думки як національну культуру. У нас є національні художники, їх не так багато, але вони в основному в орбіті народного мистецтва – Катерина Білокур, Марія Приймаченко, Поліна Райко, Панас Ярмоленко… А якого великого українського архітектора ви можете назвати? Де наші Рафаель, Тіціан, Дюрер, Брейгель? Так, у нас є великий Рєпін, але українським художником його важко назвати, хоч і народився він в Україні, і знаменитих «Козаків, що пишуть листа султану» створив. Його корені – українські, але він художник Російської імперії.
Для нас важливо зараз у незалежній Україні стати незалежними художниками. Але в основному сьогодні такий напрямок в культурі, що ми сприймаємо за істину мистецтво з Європи, частково з Росії, хоча в основному роботи її художників теж плагіат з європейських митців. З однієї сторони, це для початку добре, але треба йти до того, щоб бути такими ж самодостатніми як європейці. Потрібне не тільки усвідомлення цього, але й якісь акції на підтримку українського мистецтва, його народних традицій, українських художників з боку держави, з боку суспільства.
- А як щодо Вас, Вашої самодостатності?
- Щодо мене, то мені здається,я відповідаю поняттю «український художник». І не тільки тому, що народився в українському селі, а тому, що в якійсь мірі відчуваю суть української духовності. Це підтверджують і глядачі,і мистецтвознавці. Втім, так це чи ні, не мені про це судити.
- Акцій на підтримку національної ідеї, національних традицій в Україні сьогодні, нібито, вистачає…
- Я не хочу когось хаяти, але, на жаль, у нас зараз елементи народності тільки компрометуються. Наприклад, День вишиванки. Це добре, що він відзначається. Але вишиванка сьогодні стала символом української корупції, бо посадовці, депутати одягли вишиванки і вже в них грабують народ. Це ж треба було до такого докотитися, так скомпрометувати цей символ! Якби не було в Україні такої жахливої корупції, то і до Бандери, до історії УПА частина українського суспільства, яка їх не сприймає, ставилася би по іншому, та і все могло би бути по-іншому. Є гопак, козаки, ще якісь символи України, але вони вже в шаблони перетворилися, і ці шаблони тепер не допомагають, а заважають розвитку країни. Воно так було і при радянській владі, коли гопак був чи не єдиним символом України, і зараз, коли ми бачимо дуже невиразні досягнення українського мистецтва типу «народного». Повинні бути не шаблони, а індивідууми, які привнесуть із собою щось нове. Чому я саме за народне мистецтво, за національне мистецтво? Тому що це дає проявитися індивідуальності, бо коли художник починає відтворювати те, що там всередині нього вже закладено на генетичному рівні, тільки тоді і виходить щось неповторне, що вражає весь увесь світ.
(Далі буде)
Розпитував Олександр Гвоздик
- Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р. Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р.
- Л.Костур «Тіло», 2007 р. Теракота Л.Костур «Тіло», 2007 р. Теракота
- Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р. Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р.
- Л.Костур. «Котига», 2008 р. Теракота Л.Костур. «Котига», 2008 р. Теракота
- Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р. Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р.
- Із серії «Голодомор», 2008 р. Із серії «Голодомор», 2008 р.
- Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р. Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р.
https://kobza.com.ua/kultura/6120-dlia-nas-vazhlyvo-zaraz-u-nezalezhnii-ukraini-staty-nezalezhnymy-khudozhnykamy.html?tmpl=component&print=1&layout=default&page=#sigProGalleria67e2ce9125
На світлинах:
1. Живописець і скульптор Леонтій Феофанович Костур
2. Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р.
3. Л.Костур «Тіло», 2007 р. Теракота
4. Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р.
5. Л.Костур. «Котига», 2008 р. Теракота
6. Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р.
7. Із серії «Голодомор», 2008 р.
8. Л.Костур. Із циклу «Перевертні», 2017 р.