Стратеги Божії воспрянуть
І тьми, і тисячі поганих
Перед святими побіжать…
Т.Г. Шевченко
Від пам'ятника Шевченкові йшли ми з запаленими смолоскипами протесту в 1960-ті, в добу Клубу творчої молоді, Василя Стуса, Алли Горської, В'ячеслава Чорновола й Василя Симоненка, а нині від пам'ятника Кобзарю прийшли на майдан Незалежності сьогоднішні студенти, обурені антиєвропейським зрадництвом їхніх сподівань на справедливий устрій, на чесний суд і на європейські цінності в погвалтованій промосковськими олігархами Україні, - коли в повітрі витало вже не розпачливе «Чи діждемось ми Вашингтона з новим і праведним законом?», а потужне й мускулясте «Не вмирає душа наша, не вмирає воля, і неситий не виоре на дні моря поле!»
Нелюдська розправа з мирними студентами збудила всю Україну, і Євромайдан став символом нового українського бачення світу в цілому й себе у ньому.
Цього завжди боялись можновладці. «Боюсь, наприклад, - писав ліберальний, як на ті часи, академік Леонід Новиченко в добу так званої відлиги, - що юнак, який закінчує радянську школу, більше запам'ятає з Шевченка образ сокири з обухом, який треба сталити «миром, громадою», ніж образи, скажімо, безсмертного Прометея і нетерпляче очікування «апостола правди і науки». Для наших молодих на Євромайдані Прометей хоч і герой, але не ідеал, позаяк - «прикутий». Народжені вже після здобуття Україною незалежності, наші молоді вже органічно не сприймають ідеології ланцюгів і батога, навіть загримованих під «державний інтерес» і «турботу про народ». «Нас багато - нас не залякати!» - вже скандували вони тисячоголосо на хрещатицькій бруківці. Явище цілком нове - і Європа дивиться тепер на нас здивованими й захопленими очима: звідки в корумпованій Україні з її шаленим визиском та безправністю така толерантність, така культура протесту й самоорганізованість, така незнищенність власної гідності, такий потяг до протистояння?
І, ніби на спротив всьому цьому, влада всіма доступними їй каналами бере собі в спільники Шевченка, обіцяючи відзначити в березні його 200-річний ювілей з небаченим розмахом, у вселенських масштабах. Як тут не згадати обридлої «радянщини», яка затято подавала Кобзаря винятрково у російському контексті, вилучаючи з нього все, що цьому контекстові органічно противилось? А він дивиться на нас, сьогоднішніх, мудрими очима вічності - і не мовчить...
Як театральний режисер, я не дивуюсь з того, що «Гамлета» ставлять уже чотириста років поспіль - сотні режисерів, тисячі акторів, і кожен щоразу по-іншому, в інший інтерпретації: тобто, кожен «від себе». При цьому сам текст відіграє у подовженні життя Шекспіровського шедевру не домінантну роль, або, скажімо так, є в цьому процесі щось багато важливіше за вербальну логіку та її модифікації, за актуалізацію сполук певних змістосполучень, фраз, окремих сцен та означень. Йдеться про сам дух і легенду «Гамлета», що їх кожна нова доба лише посилює, наповнюючи себе новою мистецькою плоттю і кров'ю. Без цих духовних переосмислень і новонаповнень «Гамлет», можливо, став би просто одним із шедеврів минулого на кшталт «Іліади», «Пісні про Роланда» чи «Слова о полку Ігоревім».
Щось таке, як на мене, діється із Шевченком, і кожна нова генерація по-новому переосмислює його як Поета, Філософа й Пророка - додаючи до його сутності щось суто своє, власне, набуте добою і особистим досвідом кожного з нас.
Студенти підрахували, що у мене в моїх «Щоденниках без купюр» (видав 30 томів, 1956-1972 - половину запланованого) - понад 1000 посилань на Шевченка; він зримо й незримо присутній у всіх моїх рефлексіях, запитаннях і відповідях самому собі, і це нормально для нас, українців, бо він - це всі ми, це - Україна, це - одвічне в нас і незнищенне.
І йдеться не про поезію як таку. Зі шкільних років поетами для мене були Рильський і молодий Тичина, пружний Бажан й відверто щирий Сосюра, Мандельштам, Ахматова, Пастерна; згодом - Василь Барка, Плужник, Зеров і Богдан-Ігор Антонич, мої сучасники - Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, Іван Світличний та Ігор Калинець, Рільке, Аполлінер і Тагор, яких я почав перекладати, коли мені закривали вистави... Вони були для мене магами таємничих словосполучень, алхіміками нових змістів і натяків. Вони вміли поєднувати, здавалося б, непоєднувані; викресати божественну іскру метафоричного вогню, назвати річ і явище, тобто викристалізувати його раніше приховану сутність.
Шевченко до поетів у такому сенсі для мене не належав - він анітрохи не дбав про поетичну форму й техніку вірша, не бавився метафорами й неологізмами, не шифрував змісту грою слів, не хизувався ерудицією та ніби не намагався змагатися з Пушкіним чи улюбленим Лермонтовим, навіть із «народолюбним» Некрасовим; Шевченко був явищем цілком іншого роду. Але його прості й глибоко емоційні рядки западали в душу відразу і навіки - «Якби ви знали, паничі...», «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте...», «Реве та стогне Дніпр широкий...» (це написав 23-річний юнак!), «Неначе цвяшок, в серце вбитий, оцю Марину я ношу», «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями...», або - трагедійно-розпачливе: «Погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі!»
Юнаком я сприймав Шевченка не як якісь там вірші - а як його спілкування подумки особисто зі мною; відчувалося, що він мене знає. Передбачав мою появу на світ Божий і переливає свою душу в мою, аби я не стояв на розпутті...
Якось у Луцьку, у школі ми ставили Шевченкові «Гайдамаки» - я грав одного з синів Гонти, що він їх вбиває на вимогу фанатичної юрби. Боже, як я обливався слізьми за цих невинно убієнних дітей. як ненавидів усіх, хто присилував Гонту на цей кривавий вчинок! І лише після того, як через кілька років вжився у Курбасові «Гайдамаки» (шедевр української театральної культури!), зрозумів, що для Шевченка цей вигаданий ним сюжет (у житті реальний Гонта не вбивав власних дітей) є шокове посилення українського трагізму, споріднене з старожитньою античною драмою Долі - згадаймо Медею, яка вбиває своїх дітей як останній засіб протесту проти вселенської зради й підступництва. «Гайдамаки» Шевченка геніальні саме цим своїм страшним трагізмом протесту проти різанини й ворожнечі, проти пролиття невинної (в іншому місці у поета - праведної!) крові й отже - геть той лад, геть те життя, яке змушує людей до злочинства, до неправедності. Антагоністами злочинства тут виступають воля та свобода, помста окупантам усіх мастей та ідея визволення України.
У дошевченкових авторів народу (українського) не було. Навіть у Котляревського це всього-на-всього «народ наський», тобто просто люд, гурт, спільнота на певні обставини, не більше. (Хоч і тут є подвижники на кшталт Низа й Евріала). У Тараса Шевченка вже є народ (як українська цілісність, як спадкоємець козаччини, як джерело бунту і волі, як провісник української держави), - хоч у нього ще нема нації і держави (у тогочасній Франції вона вже є, там національний чин уже виборює нову державу в новому сенсі цього слова). Але тим Шевченко й геніальний, що його поезії впродовж усього подальшого розвою української спільноти стали зразком націєтворення. Тим-то вони й беруть за душу, що промовляють до кожного з нас ніби з предковічної глибини, відживлюючи наше родове, сакральне.
Я пам'ятаю знищення шевченківського вітражу Алли Горської та Опанаса Заливахи найвищими партійними чинами Києва й ректором КДУ - у ті ж дні бучного Шевченкового ювілею. Певною мірою і я був тоді причетний до вибору гасла як мотто вітражу:
Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих... Возвеличу.
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово!
- і радив вписати останні чотири рядки у вітраж уже після його офіційного відкриття. Але Опанас був твердим у своєму рішенні: «Якщо вже нам картони затвердили - ні кроку назад!» Але картони затвердили художники, а вітраж розбила партійна влада, яка панічно боялась гнівного Шевченкового слова, та ще й побачивши «Шевченка за гратами», хоч то була звичайна техніка вітражу... Та й чого дивуватися, коли одному із перших нововстановлену Державну премію імені Тараса Шевченка українські лизоблюди вірнопіддано присудили тоді... Микиті Хрущову! «Раби, підніжки, грязь Москви» - все це не перевелося в Україні й досі...
Зараз ми вдруге за добу Незалежності вийшли на Майдан. Янукович і його прелати - не просто негідна влада. Це влада окупаційна, яка оголосила війну українському народові. Штука не лише в тому, що «сім'я» (язик не повертається сказати «родина»!) відібрала у народу його землі, майно, добробут і надію. Вона осквернила сам дух України. Захоплення Президентом Межигір'я - не тільки майновий і правовий злочин - це осквернення святого духу козаччини. На цих землях у монастирі Межигірського Спаса осідали поранені й покалічені славетні запорожці, дехто з яких навіть осліпляв себе для кобзарської справи - «сліпі водили зрячий люд!»; тут плекали свою майстерність народні митці, там були найсвятіші для України мистецькі промисли - у плані їх руйнації Янукович - гідний послідовник косіорів, постишевих і щербицьких.
Сьогодні, в добу жахливих фантазмів і перевертнів, ми постійно чуємо з боку можновладців та їхніх підспівувачів хулу на адресу людей Євромайдану, яким приписують і хуліганство, і бандитизм, і людиноненависництво, і жагу крові; про підступність щодо лідерів опозиції годі й казати. Так колись свої ж «братчики» очорнювали імена Залізняка й Гонти - на догоду московським посіпакам:
«Гайдамаки - не воины -
Разбойники, воры.
Пятно в нашей истории!»
Наші сучасні «братчики» так само намагаються «підправити» українську історію, видаючи чорне за біле, а біле за чорне.
Це їх сьогодні припинає до ганебного стовпа Тарас Шевченко - наших неправедних прокурорів, продажних суддів, озвірілих «беркутівців» разом із корумпованими міністрами й антинародними депутатами:
Брешеш. Людоморе!
За святую правду, волю
Розбійник не встане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний; не заріже
Лукавого сина;
Не розіб'є живе серце
За свою Вкраїну!
Ви - розбійники неситі,
Голодні ворони!
По якому правдивому,
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте?
Гнівна Шевченкова пересторога сьогодні актуальна як ніколи - досвід предківщини підказує Пророкові, що ми сьогодні напередодні нового повстання народного духу. І він - може, для когось уже востаннє, - виголошує недолюдкам-окупантам України свій ультиматум:
Схаменіться ж,
Будьте люди,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога!
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара,
І повіє новий огонь
З Холодного Яру.
Сьогодні «Холодним Яром» став київський Хрещатик. Теж Яр, але - Гарячий. З Євромайданом української Незалежності. З євромайданами української Незалежності у багатьох містах нашої молодої самостійної держави.
По смерті й похованню Поета царських чиновників довго лякала легенда, що в могилі похований не Тарас Шевченко - а туди поклали свячені ножі - для повстанців, які лише й чекають Тарасового сигналу на повстання.
У страху великі очі, але диму без вогню не буває.
Ми вдруге вийшли на Майдан. Цього разу чинником стало все те ж стратегічне «Геть від Москви!», за яке поплатився життям у голодоморному 1933 році Микола Хвильовий, поставивши пострілом у власну скроню криваву крапку на українському Розстріляному Відродженні.
Відступати нікуди. Позаду - Україна. Україна з Тарасом Шевченком. Нам знову хочуть подати його «під'ювілеєним», причепуреним на «донецький лад» - поза його пророчим сакральним змістом.
«Нічого, перемогли німецьких - переможемо і донецьких!» - весело кинув дядько на Євромайдані.
Будьмо ж гідні високого Шевченкового чину! Вберімо у свої серця його останню молитву:
Молю, ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пломенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І по Украйні понеслось
І на Україні святилось.
Те слово - Божеє кадило,
Кадило істини. АМІНЬ.
Лесь ТАНЮК.
На світлинах: Лесь Танюк, режисер театру і кіно, Народний артист України. Опанас Заливаха, український живописець, відомий правозахисник-шістдесятник. Ескіз вітража до 150-річчя Тараса Шевченка (автори - Опанас Заливаха, Алла Горська).