Олена Щербань
Олена Щербань

Фрагмент із неопублікованої книги

Дослідження весільного обрядодійства Диканщини я розпочну з села Великі Будища – колишнього сотенного козацького містечка, найбільшого в другій половині ХVІІ-ХІХ століть. Хоча в 1980-1990-ті роки весільний обряд Великих Будищ майже втратив традиційний колорит, нині це село – найбагатша скарбниця для етнологів у Диканському районі. Тепер у місцевому клубі функціонує єдиний в Україні музей весілля! Відкрито його було у вересні 2008 року. Організатор і керівник, ініціатор та фанатично віддана справі збереження свого, рідного – Оксана Борисівна Трипольська (принагідно висловлюю вдячність їй особисто, та усим, хто сприяв у збиранні поданого матеріалу), з допомогою місцевих жителів та школярів зуміли облаштувати його експозицію унікальними експонатами, створивши урочисто-таємну атмосферу давнього весілля, записали понад 100 весільних пісень, які співали колись у Великих Будищах. Але найважливіше те, що сучасні молодята в день свого весілля обов’язково відвідують цей музей, в якому учасники місцевого фольклорного ансамблю «Берегиня» зустрічають їх хлібом-сіллю, співають весільних пісень …

У селі Великі Будища весілля відбувалося за загальноукраїнським «сценарієм»:

передвесільний етап, який включав: заручини, оглядини, сватання, домовини, запросини гостей, випікання весільного обрядового печива, катання на гілці хрещеної матері («смалити качку»), вбирання гільця.

весільний: виряджання Молодого по Молоду, приїзд Молодого по Молоду, весілля в Молодої, брат веде сестру за стіл, викуп місця біля Молодої, запрошення гостей і сватів за стіл, дія зі «свестьою», переспіви бояр з дружками, обдаровування короваєм (коровай-даризна), перевезення посагу, весілля в Молодого, роздягання Молодої, клуня.

післявесільний етап: несуть снідання Молодим, циганщина, кування, катання батьків, взаємне гостювання сватів один в одного, обмивання ложок, провідини батьків.

Передвесільний етап

Заручини, оглядини, сватання та домовини у Великих Будищах відбувалися так само, як і в інших селах Полтавщини. Зокрема в описаних мною раніше Великопавлівському та Тарасівському весіллях.

Запросини гостей. Напередодні весілля, в суботу зранку, святково вбрані в український традиційний одяг, з торбинкою медяників, Молода з дружками йшли кликати гостей. Молода ходила з ціпком (палицею, яку, приміром у Великій Павлівці та Тарасівці, що на Зіньківщині, називали «ковінькою»), яким вона стукала у двері. Перед від’їздом до Молодого в день весілля, Молода кидала цей ціпок через хату. Перекидала – добра прикмета – Молоді будуть разом. Якщо ж ні – примічали, що Молода повернеться до отчого додому.

Ідучи дорогою Молода цілувала всіх хто зустрічався – «чи малого чи старого чи грязного – не облишала нікого» (для збереження місцевого колориту в лапках подаю вислови місцевих жителів).

Заходячи в двір до тих, кого мали запросити на весілля, дружки співали пісню «Летіли галочки в три рядочки»:

Летіли галочки в три рядочки,

Зозуля попереду.

Та ви, галочки, по лугах сіли,

Зозуля на калину.

Та ви, дружечки, по лавах сіли,

Галина на посаді.

Та Ви, галочки, защебетали,

Зозуля закувала.

Цікава великобудищанська деталь: увійшовши в хату запрошуваних гостей, Молода сідала за стіл і якщо була незайманою («чесною»), клала медяник на скатертину. В іншому випадку – під скатертину або рушник. Старожили згадували, що таким чином Молода «чесно» зізнавалася перед весіллям у тому, що «калина» зламана, тому її прощали. Про це також був іще один «знак» – незаймана Молода обв’язувала голову білою стрічкою, а потім одягала вінок. В іншому випадку – Молода покривала голову під «вєнчиком» (вінком) хусткою.

Обійшовши та запросивши всіх гостей, цього ж дня Молода разом з дружками йшла в дім майбутньої свекрухи. Виряджаючи її, коровайниці співали:

Ой мати моя,

Субота одна

Пора нам ділитися.

Чого дочку не научаєш

Як свекрусі годити.

Там вона разом зі старшою дружкою знімали рушники в світлиці свекрухи і прикрашали її своїми. Якщо рушників у Молодої  було небагато, свої обов’язково вішали на покуті. Батьки Молодого обов’язково частували майбутню невістку та дружок. Але вони мусили повернутися додому до часу, коли прийдуть коровайниці готувати коровай – до заходу сонця.

Випікання весільного обрядового печива. У Великих Будищах весільний коровай починали готувати в суботу після заходу сонця. Старожили згадують, що весільний коровай випікали безпосередньо перед весіллям. Який вдався – такою й доля буде.

Запросини жінок у коровайниці було обов’язком хрещеної матері. Їх запрошували парну кількість (найменше чотири, а то й шість, вісім, залежно від заможності родини; недарма старожили згадували, що «в багатих і коровай більшим був») тільки заміжніх, бажано заможних, жінок, які добре жили в парі, мали дітей. Одиноких, вдів і розлучених ніколи не кликали. Але бували випадки, коли родички-вдови чи розлучені, без запрошення, ніби навмисно приходили, хоча «гонити» їх було заборонено.

Весільна мати зустрічала коровайниць на порозі запрошувала до хати. Коровайниці гуртом заходили, співаючи пісню «Ой матінко-утко»:

Ой матінко-утко,

Повертайся прудко –

Сонечко низенько

Коровайниці близенько

А сонце ще нижче,

Коровайниці ще ближче.

А також «Благослови Боже»,

Благослови Боже (2 р.)

І отець і мати

Своєму дитяті

Коровай замісити.

Отримавши від матері благословення, коровайниці бралися до роботи, співаючи пісню «Дві сестриці коровай місили»:

Дві сестриці коровай місили

З Дунаю воду носили

Не так з Дунаю, з криниці

Місили коровай сестриці.

Дві сестриці коровай місять,

Вони його не замісять

Без скрипки, сопілки,

Без чарки горілки.

Піснею «А де ж наша весільная мати», коровайниці «нагадували» весільній матері про її обов’язки:

А де наша весільная мати,

Обіщала горілочки дати.

Обіщала, обіщала –

Ми прийшли,

Вона сховала.

Після цього мати підносила жінкам, що місили, одну чарку горілки на всіх. Коровайниці відпивали з неї, ледь вмочивши губи, а що лишилося, виливали в діжу.

Тісто на коровай ставили в тепле місце, обгортаючи кожухом, на якому перед цим загорнувшись, сиділа Молода – «гріла кожуха».

Коровайниці співали «Ой батечку мій ріднесенький»:

Ой батечку мій ріднесенький,

Снився мені сон дивнесенький –

Чорним шовком двір обнесений,

Калиною та й повтиканий,

Сріблом-злотом та й обсипаний.

Доню моя, а я тобі сон відгадаю –

Чорний шовк, то коса твоя,

Калинонька – то краса твоя,

Срібло-злото – то сльоза твоя.

Коли в Молодої на день весілля батько чи мати відішли в інші світи, співали пісні «Пливи пливи, селезнику», «Зеленая та й дібровонька»:

Пливи пливи, селезнику

Тихо по воді.

Прибудь, прибудь, мій батечко

На цей час к мені.

Ой рад би я, дитя моє,

Прибути к тобі,

Насипано на грудь мою,

Сирої землі.

А двері заступила сирая земля,

Віконечка заливає холодна вода

Зеленая та й дібровонька,

Чого в тебе так пеньків много (2 р.)

Зеленого та й ні одного.

А все такі, що в печі горіти,

Та нікому в діброві шуміти

Молодая та Натолочко

Чого в тебе та батьків много (2 р.)

А рідного та й ні одного.

А все такі, що пити та гуляти,

Та нікому пораду давати.

А все такі, пити та й напитися,

Та нікому й пожуритися.

Виробляючи певну деталь-прикрасу на коровай, коровайниці примовляли, ніби замовляючи добробут і злагоду в майбутній родині, закликаючи на допомогу добрі сили:

Заплітаю коси, щоб не були босі.

Кладу колосочки, щоб були синочки

Кладу квіточки, щоб були дочечки.

Робимо голуби, щоб завжди в парі були.

Кладу шишки, щоб здорові були.

Коровай торочу, щоб любилися досхочу (торочити – робити «рамку»)

Під час прикрашання короваю співали «Мій милий короваю», «Піч наша регоче»:

Мій милий короваю,

Я тебе убираю

У віновії квіти,

Щоб любилися діти.

Піч наша регоче –

Короваю хоче,

А припічок усміхається –

Короваю сподівається.

Катання на гілці хрещеної матері («смалити качку»). Коли наставав час випікати коровай, одну коровайницю залишали наглядати за ними. Інші виходили надвір, де відбувався обряд «смалити качку». Під час нього, своєрідним чином «шанували» хрещену матір. Брали гілку, краще тернову, «чим колющіша, тим краща». На перший погляд, намощували її м’яко, покриваючи кожухом, вивернутим догори вовною. Запрошували хрещену сідати, приказуючи: «Дякуємо Вам, паніматко, що були Галині за другу матір, за Вашу ласку, просимо на карету». Хрещена сідала на гілку і коровайниці тягнули її вздовж вулиці, намагаючись заїхати в калюжу, та перекинути хрещену, яка в цей час мусила ще й підганяти «коней», приказуючи, щоб хутчіше їхали. «Коні» мали бути «норовистими», відмовлятися везти, вимагаючи горілки. Хрещена, завбачливо взявши з дому горілки та чарку, частувала їх. Коні везли далі, але знову ставали і просили їсти. Для цього випадку в хрещеної була «качка» – хлібина у вигляді качки, власноруч спечена нею, обтикана пір’ям (іноді роль качки виконував дивень). Усі говорили, що качка не смалена, її потрібно обсмалити і везли хрещену до господи Молодої. На воротях уже палало багаття з жаром, через яке протягували хрещену на гілляці. Описаний обряд означав «очищення вогнем». За таке катання хрещена частувала коней горілкою та «качкою». Потім коровайниці ішли до печі, витягували короваї та співали пісню «Любі, милі коровайниці»:

Любі, милі коровайниці,

Що так рано поприходили (2 р),

Що хороший коровай дбали (2 р),

Хороші пісні співали (2 р).

Любо-мило коровай зробили (2 р.),

Любо мило у піч посадили.

Любо-мило у піч посадили,

Любо-мило весь рід звеселили.

До готових короваїв придивлялися. Якщо виріб тріснув – знак на хворобу. Запав – на смерть, пригорів – на сварку, розійшлися голуби – на розлучення.

Окрім медяників – для запросин та частування гостей, шишок – для свашок, дивня (хлібини, схожої на великий бублик, через який Молода дивилася на Молодого і ніби тикала йому дулі; для чого – старожили не змогли відповісти) – для Молодої, у Великих Будищах пекли «провідники» – обрядове печиво для батьків. Коли коровайницям приходив час іти додому, мати дякувала їм та пригощала медяником – щоб у Молодих життя було солодким.

Вбирання гільця. У той час, коли коровайниці готували коровай, у Молодої збиралися дружки вбирати гільце (невеликого розміру деревце, у Великих Будищах раніше це була вишенька, а тепер найчастіше використовують сосну). Гільце уквітчували паперовими квітами та стрічками. Вбираючи гільце, дружки співали пісні «Ой, хто буде гільце вити», «Ой хто тебе, та Васильку жене»:

Ой, хто буде гільце вити (2 р),

Той буде вище жити.

Хто не буде гільце вити,,

Той не буде вище жити.

А ми гільце будем вити –

А ми будем вище жити.

Ой хто тебе, та Васильку жене?

Жене мене своя воленька –

Парубоцькаяя та й охотонька.

Ой як мені не женитися,

Як Галина улюбилася,

За коника ухватилася.

За коника вороненького,

За Василька молоденького.

На верхівку гільця Молода разом з Молодим, який також приходив з боярином, прикріплювали одну велику квітку. Під час весільного застілля гільце ставили поряд з короваями. В день весілля за велику квітку «змагалися»  боярин і дружка – хто перший її вхопить-зламає. Коли дружка – в новоствореній сім’ї буде старшою жінка, боярин – чоловік. По закінченню весілля в Молодої, гільце забирали додому до Молодого і закидали його на хату.

Весільний етап

Виряджання Молодого по Молоду. Виряджаючи Молодого до Молодої, батьки частували гостей «на доріжку». Весільний поїзд складався з: Молодого, бояр, свашок, дядьків та світилок. Мати обсипала сина зернами жита, монетами, обов’язково насипаючи в чоботи, за пазуху. Потім, разом з батьком, виводили його за ворота тримаючи за кінчик фартуха. Як оберіг, мати приколювала на спині у сорочку Молодого дві голки, освячені в церкві, навхрест, щоб, бува, не зурочили.

У цей час гості співали «Ой як виряджала мати сина»:

Ой як виряджала мати сина.

Мати сина тай виряджала,

Рано й рано.

Виряджала та й научала –

Не пий, сину, першої чарки,

Рано й рано.

Вилий, сину, коневі на гриву,

Рано й рано.

А щоб була грива кучерява,

Рано й рано.

Щоб була теща ласкава,

Рано й рано.

Вдалося зафіксувати відомості про те, що за воротами розбивали «на щастя» глиняну тарілку (з якої мати «обсипала» житом Молодого).

Весілля у Молодої.

Від самого ранку в хаті та на подвір’ї Молодої також метушилися. Дружки допомагали Молодій одягти весільний одяг, супроводжуючи піснею «Куди, доню, собираєшся»:

Куди, доню, собираєшся,

Що так рано умиваєшся,

Чи між турків, а чи між татари,

Чи між дружки, а чи між  бояри.

Ні між турки, а ні між татари,

А між дружки, та між бояри.

Тим часом, парубки, які мешкали на вулиці Молодої, очікуючи весільного поїзда, перекривали хід до її двору. «Брамові» ставали на воротях, щоб отримати викуп за Молоду – «ворітну». Поїзд Молодого наближався, а в цей час з двору лунала пісня «Наступає литва»:

Наступає литва –

Скоро буде битва.

Будем битись, воювати

Та Галини не віддавати.

У відповідь:

А ми не литвини,

Ми отецькії сини –

Будем битись, воювати

Та Галину забирати.

Коли не вдавалося взяти ворота штурмом, боярам доводилося торгуватися. Хлопці деякий час не погоджувалися, а потім, врешті-решт, доходили згоди. Віддавши «ворітний» викуп (горілку та закуску), Молодий ішов до хати, але на порозі його чекали дружки з решетом, які також просили викуп:

Нам не треба горілки  давати

Нам дайте червоненького,

Від пана молоденького.

Вони співали «А вже гості та й на помості», «Летіли галочки в три рядочки», «Та йшли дружки в два рядки»:

А вже гості та й на помості,

А Галина не зряджена ходить,

Не зряджена, не споряджена,

Голівонька не пригладжена.

Приступи, ненько, до столу,

Пригладь мені та й головоньку.

Гладка, доню, в тебе голівонька,

Не вгадаєш яка доленька.

Як удасться твій милий ревнивий

Та до того ще й п’яниченька,

Проп’є вола ще й кониченька.

Летіли галочки в три рядочки,

Зозуля попереду.

Та ви, галочки по лугах сіли

Зозуля на калину.

Ви дружечки по лавах сіли,

Галина на посаді.

Та Ви, галочки, защебетали,

Зозуля закувала.

Та йшли дружки в два рядки,

Галина попереду.

Та й всі дружки по лавах сіли,

Галина й на посаді.

Та й усі дружки заспівали,

Галина заплакала.

Та чого ти плачеш, чом ридаєш,

Молодая Галина

Чи жаль же тобі батенька свого,

Чи рідної неньки.

Та не жаль же мені так нікого,

Як рідного батька свого.

Що звелів мені віночок звити,

Не звелів поносити.

Викуп місця біля Молодої. За стіл Молоду заводив рідний брат. Дружечки співали в цей час «Брат сестру за стіл веде»:

Брат сестру за стіл веде

Ой рано, рано та й ранесенько.

Коло сестри сів та й правди питає

Ой рано, рано та й ранесенько.

Ой хто ж тобі, сестро, з роду найвірніший

Ой рано, рано та й ранесенько.

Найвірніший мені батько та мати

Ой рано, рано та й ранесенько.

Ой сестронько моя, неправдонька твоя

Найвірніший тобі Василечко.

Коли заходив у хату Молодий, співали «Дружки-паняночки»:

Дружки-паняночки

Вставайте з лавочки

Давайте дорогу

Князеві-Іванкові молодому

Накрита білою хусткою Молода сиділа за столом. Брат просив за неї викуп, який давали грошима. Іноді, жартома, замість Молодої могли «сховати» під хусткою іншу дівчину чи молодицю. Під час «продавання» сестри, брат торгувався:

Я пазухою калача крав,

Сестру годував,

А ти хочеш, щоб задарма дав.

Дружки підбадьорювали брата «Братіку не лякайся»:

Братіку не лякайся (2 р.),

Братіку постарайся.

Не продавай сестри за півзолотого,

Проси червоного від пана молодого.

Від поїзда його,

Від коней вороненьких,

Від бояр молоденьких.

А потім співали «Татарин, братік, татарин»:

Татарин, братік, татарин (2 р)

Продав сестру задарма,

За чарочку горілки

Продав сестрицю навіки.

Брат поступався місцем Молодому. В цей час співали «Не сідай, Василько, боком»:

Не сідай, Василько, боком (2 р)

Це тобі, ненароком,

Сядь собі рівнесенько-правесенько

Сядь собі найправіше, коли любиш найвірніше.

У цей час Молода в’язала Молодому хустку. До речі, у Великих Будищах була своя манера в’язання хустки Молодому: через плече. Батьки запрошували всіх до столу. Кухарки ставили страви, батько частував горілкою. Коровайниці співали «Ой рясен-красен в садочку виноград»:

Ой рясен-красен в садочку виноград,

Ой рясний красніший в Галини сад.

Галин батько всіх гостей частує,

Вітає ще й приговорює:

«Ой дай же Боже, добру годину

Моєму дитяті вірну дружину».

Почастувавшись, гості виходили з хати, де батьки Молодої благословляли дітей: Молоді ставали на рушник на коліна, батьки підносили ікони і говорили їм слова-побажання. Після цього Молоді вирушали до церкви вінчатися. Після вінчання відбувалося весільне застілля у Молодої. Під час застілля відбувалися переспіви бояр з дружками (як правило, першими «заїдалися» дружки). Свати, які стояли біля хати, співали «Ой, доки ж ми тут стоятимемо»:

Ой, доки ж ми тут стоятимемо,

Сиру землю та й топтатимемо,

Хромовими чоботами

Золотими підківками.

З хати їм відповідали піснею «Наїхали злидні»:

Наїхали злидні,

Не їли три дні,

На поріг ступають,

У піч заглядають

Чи великі горшки наші

Щоб наїлись злидні каші

Коли до столу підсідали бояри, дружки співали «Здригнулися стіни й лави»:

Здригнулися стіни й лави,

Як сіли бояри.

Ще й дуже здригнуться,

Як пивця нап’ються.

І починалися переспіви дружок та бояр. Свашки Молодої і дружки «кепкували» з поїзда Молодого «Ми думали, що приїхали»:

Ми думали, що приїхали,

А вони пішки прийшли.

В мішку свашку несли,

Світилку в торбині,

Щоб не з’їли свині

Молодого в заслоні,

Щоб не ставали коні.

Боярина в качці

Щоб не вбили хлопці.

Свати у відповідь «Зась, тобі почастухо, знати»:

Зась, тобі почастухо, знати,

Іди в кубло спати,

Там сучка лежала,

Пастуха бажала.

Від самого порога,

Втоптана дорога

Бояри втоптали

Помиї хлестали

Старший як напився

З головою втопився.

Сестра Молодої простягала Молодому тарілку. Він клав на неї свій картуз чи шапку. В цей час співали «Свестя скаче, скаче»:

Свестя скаче, скаче

Чогось вона хоче.

Хоче вона червоного від зятя Молодого.

Від поїзда його,

Од коней вороненьких,

Од бояр молоденьких.

Свестя – сестра Молодої, пришивала до головного убору Молодого квітку чи букет із стрічок, перед цим звернувшись до матері:

Благослови мати вінок пришивати,

Вінок пришивала,

Голку поламала.

Голочка тоненька,

Нитка шовковенька.

При цьому свестя мала приспівувати і пританцьовувати. Молодий клав гроші на тарілку. Дружки співали «Свестя зята обдурила»:

Свестя зята обдурила,

Із кропиви вінок пришила,

А зять думав, що з барвінку

Та й викинув на тарілку (2 р)

За Галину-дівку.

А свестя додавала:

Чи я тобі зятіку не така,

Що ти мені викинув п’ятака.

Я ж тобі рідна свістя

Викинь рубликів шість,

А не викинеш ще три

Тоді підеш без сестри.

Молодий давав свесті грошей стільки та просила і лише тоді вона йому повертала шапку. Свестя на весіллі виконувала роль світилки. Для неї дружечки співали:

Світилка – шпилька при стіні,

На ній сорочка не її.

Прийшла сусіда торкає –

Знімай сорочку, смеркає.

Світилка ворона,

Стоїть край порога,

Руки розставила,

У роги роздивилася,

Хотіла літати

Не знала де сідати.

Світилка наша

У довгім жупані.

Винця напилася –

За столом вляглася

Світилка відповідала:

Брешете дружечки-свині,

У мене сорочок три скрині –

Мені матуся нашилася,

Щоб я здорова зносилася.

Від дружок «діставалося» і свашці. Нею могла бути жінка дядька чи брата, яка ходила з торбою з медяниками та шишками, й хустці з пришитою квіткою. Дружки в цей час співали:

Свашка-неліпашка,

Шишок не робила,

Дружок не дарила,

Одну ізліпила –

Та й ту сама злупила.

Тим часом кухарки подавали до столу капусняк. Був привід дружкам «зачепити» бояр піснею «Їжте, бояри, капусту», «Через гору гуска летіла»:

Їжте, бояри, капусту,

В нас капуста густа.

Їжте, бояри, ложками,

Бо в нас капуста діжками,

Бо в нас Маруся садила –

То в нас капуста вродила.

Через гору гуска летіла,

З перцем капуста кипіла.

Хоч з перцем, не з перцем –

Просимо щирим серцем.

Або:

Через сад гуска летіла,

З перцем капуста кипіла,

З перцем, з приправами,

З золотими шафранами.

Капуста весела,

У хату внесена,

На стіл поставлена –

Просимо, вечеряйте.

В нас капуста кисла,

На вусах зависла.

Старший боярин нежонатий,

До стіни прип’ятий,

Гвіздочком прибитий,

Щоб не був сердитий.

Коли увага дружкам від бояр була незначною, вони продовжували їх зачіпати, кепкуючи піснями «Їли, бояри, їли»:

Їли, бояри, їли –

Цілого вола з’їли.

На столі ні рісочки,

Під столом все кісточки.

Їли, дружечки, їли,

Пів-голубчика з’їли

На столі ні рісочки

Під столом – ні кісточки.

Старший боярин горбатий,

А другий вусатий,

А третій без вуха

Та й той пісні слуха.

Бояри відповідали:

Старша дружка-сцикушка,

Під столом калюжка,

Давайте барило

Щоб туди бурила.

Тобі дружко та й не дружкувати,

Тобі дружко свиней пасти,

З довгою ломакою

Та й з рябою собакою.

А старшая дружка

Товста, як подушка

Всю їжу поїла –

Тому й оніміла.

Старша дружка

Наїлася проса,

Сюди-туди хилитається –

Просо з неї висипається.

Старша дружка п’яна,

Напилася горілки

Насцикала всі одвірки.

Старша дружка ласа,

Наїлася м’яса,

Дуже ласа до горілки –

Обсцикала всі одвірки.

Старша дружка коса

А друга без носа а третя без вуха

Та й та пісню слуха.

Боярам у відповідь:

Од столу до порогу,

Втоптана дорога.

Бояри топтали –

Помиї хлебтали.

Старший напився,

З головою втопився.

А на вербі сосна зросла,

А на сосні сова сіла,

Бережіться, бояри,

Щоб вас не поїла.

Плигнула кішка з печі

Боярам на плечі,

Бояри полякались –

Під стіл поховались.

Де ви бояри ночували,

В млині ночували,

Обметецю їли

Тому й поніміли.

Бояри відповідали:

Високі дубочки,

Широкі листочки

Якби дружки розум мали

Такої б не співали.

Чом ви, дружки, не співаєте,

Чи все з редьки зуби маєте,

Боїтеся заспівати,

Свої зуби показати,

Дружки у відповідь:

А ми дружечки молодесенькі,

А нам зуби золотесенькі

Боїмося співати

Свої зуби показати.

Наші дружки

Під стіл заховались,

Боярів злякались.

Дружечки «огризалися»:

Ми вас не злякались,

Під стіл не ховались.

Чарки вина налили –

За молодих пили.

Де той дядько Йосип,

Що горілку носить,

У кармані тисне –

Щоб вона йому скисла.

Їли бояри юшку,

Та й вкрали галушку

Поклали в кишеню

Батькові на вечерю.

Нажартувавшись вдосталь, усі разом співали «мирову:

Миру миром,

Пироги з сиром,

Варенички в маслі –

Ви свати прекрасні.

Раніше весільні застілля були значно коротшими ніж нині. Весілля у Молодої тривало приблизно до 15-16 години. Під його кінець, коровайниці заводили сумних пісень «Засвіти, мати, свічку», «Пливи, пливи, селезнику (синя утю)», «Зеленая та й дібровонька», «Із-за гори вітер віє», «З глибокого та й колодязя», «Не йди, доню, між чужії люди», «Ви галочки, ви вороночки», «Ой дай же мати, скриню на скриню», «Ой мати моя, субота одна»:

Засвіти, мати, свічку

Постав на столі,

А я сяду, подивлюся

Чи пара мені.

Засвітила ненька свічку,

Не ясно горить

З ким любилась, розлучилась

Серденько болить.

З ким любилась, розлучилась

Серденько болить

З ким не зналась, повінчалась –

Треба в світі жить.

Пливи, пливи, селезнику (синя утю),

Тихо по воді,

Прибудь, прибудь мій батенько

На цей час к мені

Ой рад би, я дитя моє

Прибути к тобі,

Насипано на грудь мою сирої землі.

А двері заступила сирая земля,

Віконечка заливає холодна вода.

Зеленая та й дібровонька,

Чого в тебе так пеньків много,

Чого в тебе так пеньків много,

Зеленого та й ні одного.

А все такі, що в печі горіти,

Та нікому в діброві шуміти.

Молодая та й Наталочка

Чого в тебе та й батьків много,

Чого  в тебе та й батьків много,

А рідного та й ні одного.

А все такі що пити та гуляти,

А нікому пораду давати

А все такі що пити та напитися

Та нікому ж пожуритися.

Із-за гори вітер віє

Сонце вгору йде,

Молодая Наталочка

На пораду йде.

Порадь, порадь мені батечко,

Порадь же мене

А як прийду повінчана

Чи приймеш мене?

Відрізана скибка хліба

Та й не притулю,

А як прийдеш повінчана

То вже не прийму.

З глибокого та й колодязя

Там Наташа та й воду брала,

На свій край поглядала.

Прибудь, прибудь та мій батечку

Та й до мене на порадоньку,

Бо я тут ні з ким не знаюся,

Усякому покоряюся

І старому і малому

І Іванкові молодому.

Не йди, доню, між чужії люди

Бо там тобі та й горенько буде,

Бо там гора кремениста,

Там свекруха норовиста.

Вона тобі правдоньки не скаже,

Вона тобі норов покаже,

Вона тобі правдоньки не скаже,

Слово скаже тай розсердиться,

Друге скаже та й відвернеться,

Слово скаже та й нахилися,

Друге скаже та й помилися,

А третє скаже тай спротивиться.

Ви галочки, ви вороночки,

Полетіть ви на мою сторіночку

Та й розкажіть моїй рідній неньці.

Нехай вона вечерять приставить,

Хоч місяцем хоч зірницею

Хоч братіком, хоч сестрицею

Що братіка та й дома немає,

А сестриця доріжки не знає.

Ой дай же мати, скриню на скриню

І доленьку щасливу

Ой дам же доню скрині, що маю

А доленьку не вгадаю

Ой мати моя, субота одна,

Пора нам ділитися.

Чого дочку не научаєш,

Як свекрусі годити.

Наспівавшись, дружки просили танцювати:

Просимося погулять,

Боярів повидать,

Чи не косий, не горбатий,

Чи уміє танцювати.

Пустіть танцювати,

На вулицю погуляти

З скрипками-цимбалами,

З молодими боярами.

Наставала пора краяти коровай. Цю почесну місію у Великих Будищах виконував дружко. Йому співали:

Дружко коровай крає,

Семеро дітей має

Та всі з торбинками,

Коровай весь забрали.

Молоді частували гостей короваєм та чаркою горілки. З ними ходила свашка з решетом, у яке вкидали гроші, приказуючи:

Решето тороче,

Чогось воно хоче

Од поїзда його

Од коней вороненьких,

Од бояр молоденьких.

Гості та родичі дарували подарунки. Приходив час збиратися «гарячим» («гарячими» називали тих, хто віз посаг Молодої попереду весільного поїзда). Цю роль виконували переважно родичі та куми.

Посаг Молодої урочисто виносили надвір, демонструючи його сватам, супроводжуючи дотепами і жартами: вибивали подушки, витрушували рядна, роздивлялися посуд, виводили худобу. Але «гарячі» робили так, щоб виносячи скриню, вона не пролазила в двері, а худоба не могла пройти, приказуючи:

Рубай, брате, двері

Не жалій дерева,

Одну сестру маєш

Та й ту заміж віддаєш.

Молода прощалася з батьками. Свати підганяли Молодих:

А в нашого тата,

З верби з лози хата,

Сволоки з берези

Ми свати тверезі.

За хатою за світлицею,

Стоїть верба із росицею,

А хто та цю вербицю зрубає,

А хто та цю росу позбирає,

А Іванко вербицю зрубає,

А Наташа росу позбирає

Вербицею коней поганяти

Водицею коней напувати

Росицею личко вмивати.

Це вже був знак того, що весілля у Молодої завершилося. Лунали «прощальні» пісні «А Наташа та й на відході», «Вигрібай, мати, жар, жар», «Розкотилися кислиці», «Думай, думай Галино», «Ти розкіш моя, розкіш моя», «Ой свекруха вечеряти варить»:

А Наташа та й на відході,

Посадила горіх на городі,

Рости-рости, мій горішеньку

Рідній неньочці на утішненьку

Рости-рости та й укорінися,

А ти, ненько, за мною не журися

Кохай собі іншу такую,

Як я в тебе була молодою.

Вигрібай, мати, жар, жар,

Коли тобі дочки жаль, жаль,

Кидай у піч дрова –

Оставайся здорова

Допалюй трісками,

Оставайся з невістками.

Розкотилися кислиці,

Розлучилися сестриці,

Розкотилися дрібненькі,

Розлучилися рідненькі,

Розкотилися грушки

Розлучилися подружки

Розкотилися дрібненькі

Розлучилися рідненькі.

Думай, думай Галино,

Та ще й гадай,

Брести ж тобі дві річеньки

А третій Дунай.

Та перебрели дві річеньки,

Дунаю ні –

Минаються розкоші мої.

Ти розкіш моя, розкіш моя

У батька мого,

Ой якби ж була

Та й у Іваночка така в твого.

Ти як будеш Галино покорятися,

Буде твоя голівонька здоровенька

А як будеш гризовита –

Буде твоя головонька щодня бита.

Ой свекруха вечеряти варить,

А свекорко дубиноньку парить,

Парсь, парсь, сира дубинонько,

Начувайся, чужа дитинонько,

А дубинонька та й не впарилася

А невісточка вже й покаялася.

Момент прощання Молодої був дуже жалісливим. На дорогу Молодим давали хліб і калину. Мати Молодої обсипала дітей житом. Проводжати Молоду сходилися сусіди, вся вулиця, навіть не запрошені на весілля,. Їх усіх кликали за стіл, роздавали медяники. Якщо залишався коровай, то і його перепадало. Коровайниці співали «А в липині та в осичині», «Ой спасибі, тобі, татку»:

А в липині та в осичині,

Там бояри та сіно косять,

Там бояри та сіно косять

Вороному коневі носять.

Ой їж коню та зеленеє сіно,

Та й пий коню, та й холодную воду.

Ой, пий коню, та холодную воду

Та збирайся в далеку дорогу.

Як поїдемо та й заблудимо,

Галиноньку та й загубимо

А де будем її шукати

Чи в руті чи в м’яті

Чи в Іванкові на посаді.

Ні в ружі ні у м’яті ,

А в Іванкові на посаді.

Ой спасибі, тобі, татку,

Що ми в тебе та й посиділи,

Хліба солі та й наїлися

Горілки та й напилися

На сватів подивилися.

Що то за господар,

Що то за Хома,

Люди йдуть додому,

На коня нема.

Виряджаючи сватів, співали:

Свати додому, додому,

Поїли коні солому

Ще й гречану полову.

Стоять на стану, тупотять,

Свати додому не хотять.

«Гарячі» складали на віз придане, прив’язували худобу якщо була до воза і вирушали в дорогу з гучними піснями, щоб чуло все село:

Ой на горі жито,

А в долині м’ята –

Покажіте люде,

Де сватова хата.

Ой на горі жито,

А в долині просо –

Оце тая доріженька

До свата просто.

Їхали дорогою низом,

Закидана дорога хмизом,

А ми той хмиз відкидаєм –

До свахи заїзджаєм.

Як їздили-каталися,

Приїхали посваталися,

Як їздили так і возилися,

Приїхали показилися

Як їздили понад призьбою,

Кобилою норовистою.

Весілля у Молодого

До хати Молодого Молоді йшли найдовшою дорогою. Гості в цей час супроводжували їх піснею «Ой, вийди, ненько, подивися»:

Ой вийди ненько, подивися,

А що ми тобі привезли,

Ой чи овечку чи ярку

Чи невісточку кохану.

Батьки зустрічали Молодих з хлібом на порозі. Діти їм тричі вклонялися.  Потім Молода називала свекруху й свекра Батьком і Матір’ю, приказуючи:

Дарую вам тато і мамо

Хліб і калину,

А мене прийміть за дитину.

Після цього батьки Молодого тричі цілували Молодих і обмінювалися з ними хлібом. «Гарячі» співали:

Ой сватове панове

Просимо вас,

Прилетіла ластівочка

Наша до вас.

Не бийте її, не лайте.

Хорошенько її приймайте.

Та нехай вона привикає,

Та додому не втікає.

У сватів «гарячі» продовжували веселитися. Батьки Молодого вітали «гарячих». «Гарячі» співали «Нашій неньці тай полегшало», «Приїхала сваха до свахи»:

Нашій неньці та й полегшало –

Що в коморі та й поменшало,

А свекрусі та й погіршало –

Що в коморі та й побільшало,

Куди йде, спотикається, за худобу зачіпається

За худобу, за периночку, за чужую дитиночку.

Приїхала сваха до свахи

Притулила сраку до сраки

Чия срака гарніша

Та сваха рідніша.

Батьки Молодого частували «гарячих» і на цьому їх місія закінчувалася. Вони або продовжували гуляти в Молодого, доки не перевдягнуть Молоду, або ж поверталися додому.

Молоді разом з батьками заходили в хату. Цей момент був до певної міри таємним, оскільки з присутніх дозволялося бути лише батькам і Молодим. Батьки з хлібиною в руках тричі обводили Молодих навколо столу. В цей час відбувалося ніби «приймання» Молодої господою Молодого. Стіл виконував символічну роль: оскільки в хатньому інтер’єрі «господар хати» був не менш важливим, ніж, скажімо, покуть чи піч.

Після цього Молоді яких заводив батько, та батьки йшли до весільного столу. Лунала пісня «Ой рясен же красен»:

Ой рясен же красен,

В садочку виноград,

Рясніший, красніший

В Галини посад.

Що Васильків батько

Всіх людей частує

Ще й примовляє:

Ой, дай же Боже, та й доброї години

А моєму дитяті вірної дружини.

Під час застілля як і в Молодої, співали, співали, співали …

Батько частував усіх горілкою. Під час обдаровування Молодих лунали примовки:

Ми не старці, щоб доводити кінці.

Ми не свині, щоб кидати на середині.

Дарую коробку синиць, щоб не любив чужих молодиць.

Дарую коробку горобців, щоб зробили гарних молодців.

Дарую колодязь із водою, щоб не ходили за розводом.

А свекрусі шмат сала, щоб невістку не кусала.

По закінченню весілля, перед тим, як роздягати Молоду, їй потрібно було перестрибнути через вогнище. Цей обряд здійснювали для того, «щоб все біле, весільне, обгоріло», і означав закінчення періоду дівування. Потім Молоду роздягали, але обов’язково до заходу сонця. Починали з весільного вінця, гості співали:

Був книш, був книш

А стала паляниця,

Був цвіт, був цвіт

А стала кислиця,

Була дівка, була дівка

Стала молодиця.

Брат розплітав Молодій розплітав косу – вже з того часу вона не могла її заплітати, а лише скручувати волосся у вузол. Свекруха одягала Молодій хустку, яка під час весілля була в Молодого руці.

Після цього Молоді ішли ночувати в клуню.

Клуня. Впродовж весільного дня Молодим годилося стримувати себе в їжі та напоях, щоб «з їжею не зурочили». Їм годилося лише «пишатися» та цілуватися. Тому «виряджаючи» їх у клуню (чи комору), їм лагодили кошик з легкою їжею. Весілля закінчилося, гості йшли додому.

Циганщина. Кування.

Рано-вранці на другий день, весільні гості Молодої приходили будити Молодих і приносили снідання, а також «перевіряли» її чесність. Вони були перевдягненими в костюми Молодих, солдата, лікаря, циган…. Ряджені обов’язково голосно кукурікали – будили Молодих. У набір снідання входили: сирий буряк, картопля, морква, капуста...

А нас мати рано побудила (2 р),

В черепочку наварила

Уже дітки не лайтесь

За кашею вибачайтесь.

Гості співали пісню «З глибокого колодязя»:

З глибокого колодязя

Там Наташа та й воду брала,

На свій край поглядала.

Прибудь, прибудь та мій батечку

Та й до мене на порадоньку,

Бо я тут ні з ким не знаюся,

Усякому покоряюся

І старому і малому

І Іванкові молодому.

Коли Молоді прокидалися, виходили до гостей, їх умивали холодною водою. В цей час відбувався обряд викупу невісткою печі в кухарок. Адже на другий день по весіллю, біля печі вже мала поратися молода господиня. Кухарки писали свою ціну на комині, зазвичай, більшу, ніж треба, а невістці годилося торгуватися, «придираючись», чому брудні чавуни, чому не на місці рогачі. Кухарки приспівували:

Стоїть піч на сохах

Діжу носять на руках,

Печи наша печа

Що спече буде ваше.

Коли невістка довго торгувалася, кухарки вимазували її сажею. Бідова молодичка сама всіх могла повимазувала сажею. Врешті-решт доходили згоди, продаючи піч чи за гроші, чи за подарунки. Обов’язковим у цей момент було «запиття могоричу». Тепер піч – невістчина робота, вона повинна була поратися біля неї і доглядати її.

Ряджені-цигани тим часом могли вкрасти курку. Потім з неї варили юшку. Подібні звичаї збереглися дотепер. Циганили до обіду, а по обіді відбувалося «кування». Ряджений коваль «підковував» кожного гостя, за це вони давали «грошину». Зібрані гроші призначалися батькам Молодих на нову сорочку. Окрім того, в понеділок катали весільних батьків на візку з колючими гілками. Катання супроводжувалося жартами і веселощами. «Катання» весільних батьків – це своєрідний обряд їх шанування. Гуляння продовжувалося, але недопізна.

На третій день по весіллю, у вівторок, сходилися найближчі родичі – «мити ложки». На цьому весілля закінчувалося.

Через тиждень молодята ішли провідати батьків Молодої – «до тещі на вареники». Їх варили з сиром, м’ясом, капустою. Подавали до столу зі сметаною та смаженою цибулею.

Ставлячи на цьому крапку, хотілося б акцентувати увагу на двох аспектах великобудищанського весілля: піснях та обряді випікання весільного короваю.

Аналізуючи весільні пісні можна ніби «реконструювати» та прослідкувати весь цикл весільних обрядодійств, визначити ставлення до батьків, Молодої, Молодого, весільних гостей, виокремити пісні-побажання, пісні-пошанування, пісні-подяку, пісні-загравання … Весільні пісні, це не лише до певної міри виховні моменти, але й своєрідні замовляння на добру, багату, щасливу долю Молодих, а також, висловлюючись сучасною мовою, нейтралізатори стресу, спричиненого весільним дійством для Молодих (відповідальність за нову родину), але й для батьків, родичів, негативні наслідки якого й намагалися «знешкодити» піснями та жартами. Нині у Великих Будищах вже майже на пам’ятають тих часів, коли весілля супроводжувалося дзвінкими голосами дружок, молодечими басами бояр, злагодженим співом коровайниць … Але й досі їх можна почути у виконанні вже згадуваного мною ансамблю «Берегиня».

Нині у Великих Будищах короваї залишаються неодмінними атрибутом найсучаснішого весілля. Але красивого обряду їх випікання коровайницями вже не дотримуються. Ще два роки тому їх готувала місцева коровайниця, а нині – замовляють у пекарні.

Мені пощастило познайомитися з однією з найшанованіших коровайниць Великих Будищ – Надією Іванівною Галушкою (1934 р.н.). Останні двадцять років вона пекла короваї, медяники, хліб та пироги на весілля. Нині через погіршення зору вже не береться, говорить: «В печі треба дивитись очима, як ґнот бере. Тісто просе, щоб йому годив, вісім часов на ногах коло його простой». Надія Іванівна згадувала, що, коли була молодшою, було так, що «з четверга до неділі випікала по п’ять лантухів борошна – «п’ять раз піч топила. Но воно краще вдвох робити, попарно, легше ж. У кого весілля, то на короваї та іншу здобу, пироги та хліб, потрібно мішок борошна: 2 короваї, 2 хліби здобні, 200 пирогів, 100 медяників, 16-18 хлібинок. На кожне печиво іде по 10 кілограм приблизно».

Майстриня люб’язно погодилася розкрити деякі свої «секрети». Головним на її думку є те, що у випікання хліба, а тим паче короваю, потрібно «вкласти душу». Її рецепт та спосіб приготування весільних короваїв такий (навмисно залишаю колоритні вислови коровайниці): на два короваї потрібно 10 кг борошна вищого ґатунку, 3 літри пареного, пахучого молока («рум’яного»), кілограм масла, 20 яєчок, близько 2 кілограм цукру («баночки двохлітрової вистачить»), 200 грамів дріжджів, одна столова ложка ганусу, одна чайна ложка кориці, одна чайна ложка ваніліну, пів-чайної ложки солі («у жменьку трішки набрати»).

До попередньо намочених у склянці теплого молока дріжджів, додавали столову ложку цукру – «щоб воно розкисло», 2-3 ложки борошна – «воно сходу зійде, тоді нехай постоїть». В цей час збивали яйця з цукром, додавали ганус, ваніль. Розбавляли залишком теплого молока і в мисці – «отак я на руку ллю, щоб і не гаряче було, але щоб все тепленьке було», змішували цю суміш з дріжджовою, додавали борошна і місити тісто близько пів-години. Через цей час, як не буде видно борошна, підмішували масла і продовжували місити пів-години – «стільки поту виливаєш, коли місиш, але тоді й тістечко, як хараша мука, блищить – на руках сходе, таке пухке». Тісто сформовували у «великий колобок» і залишали в теплому – «аби сходило». Цей процес тривав дві чи дві з половиною години, а коли холодніше, то й три. Цікава особливість: великобудищанська коровайниця вчиняла тісто в дерев’яній діжі й вимішувала у великій мисці. На питання, чому ж не в макітрі, досвідчена коровайниця відповіла, що гарненько вимісити тісто можна лише в мисці. Для прикладу наведу факт, що більшість опішненських коровайниць (Опішне, відомий гончарний осередок, де завжди було «вдосталь» і гончарів і гончарної продукції, розташоване від Великих Будищ за 9 кілометрів) говорять, що лише в глиняній макітрі вимішувати тісто найзручніше.

У той час, коли тісто «підходило», коровайниця поралася біля печі. Піч потрібно було топити не менше години. Найбільш підхожі для цього дрова з вільхи, тополі, тобто м’якої породи. Дубові дрова за спостереженнями коровайниці, дуже жаркі – коровай міг підгоріти. Для випікання здобного тіста піч топили слабше, ніж для хліба. Кинувши в піч жменю висівок, перевіряли, чи добре вона натоплена. Якщо згорять – вироби ставити рано. Жар вигортали, але не тушили, залишаючи про всяк випадок. «Бо як буде блідненький коровай, щоб воно ґнот взяло».

Одночасно майстриня готувала дві жаровні з жерсті прямокутної форми, обмазуючи їх смальцем та притрушуючи борошном. «Коровай робимо тільки прямокутної форми, не круглий. Адже прямокутна форма – це сімейна, це хата, сарай, все ж обійстя квадратне» – зазначала коровайниця. Стінки жаровень були високими, щоб і короваї такими вдавалися. Для цього ж коровайниця збільшувала висоту стінок – «приробляючи» додаткові з картону.

Наставав час «виробляти» тісто. З нього швидко («тісто потрібно виробляти швидко, щоб воно не захололо і коровай вдався гарний та пишний») формувалися вісімнадцять пампушок, «величиною приблизно з кулак», потім майстриня «обмішувала» їх у борошні і залишала на якийсь час, щоб ті «підійшли». З кожної пампушки формувала «ковбаску». З трьох «ковбасок» плела «косу», щоб вийшло шість – по три на кожну жаровню.

На дно жаровень коровайниця сипала жито – «щоб життя було Молодим». На краї форми клала «коси» з тіста, найтовщу з них – посередині. Доки «вироблене» тісто підходило, коровайниця ліпила квіти з прісного тіста – «розочки, колосочки, ромашки». Коли тісто у формі підходило-випиналося, мастила його збитим яйцем і  прикріплювала квіточки – «інакше вони не триматимуться». Посередині короваю прикріплювала чотири «розочки – ми все квітками, квітками уквітчуємо». Цікавим є факт, що верх весільного короваю у Великих Будищах мав «верх і низ», про що свідчило спрямування колосків. Перед безпосередньою «посадкою» короваїв у піч, ще раз змащували збитим яйцем. «Коровай у печі сидить годину сорок хвилин, годину тридцять, не менше».

Готові короваї витягали з печі «швидко, поки воно ще хрумке, хвацько за картонні стінки, не перевертаючи. Якщо залишити у формі остигати – підошва коровая буде мокрою». Коли короваї вихолоняли – їх прикрашали колосками, стрічками та калиною…

Олена ЩЕРБАНЬ,

лауреат премії імені Василя Скуратівського, старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному Полтавської області.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

На світлині: Олена Щербань.

Р.S. Складний, наповнений символікою весільний обряд українціва. Відбуваючись за подібним сценарієм у різних населених пунктах України, він все ж таки має значну кількість локальних особливостей. І нині майже в кожному селі можна записати унікальні відомості про цю важливу обрядодію у житті кожної родини. На мою думку, в умовах нівелювання етносвоєрідності українців, науковцям необхідно активніше проводити дослідницьку роботу, залучаючи сільську інтелігенцію, публікувати результати своїх студій.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s