30 годин на неокупованій території
Спогади про Миколу Данька до 80-річчя з дня його народження
Нині я не можу пригадати за яких обставин познайомився з Миколою Михайловичем Даньком. У серпні 1980 року наша родина переїхала у рідне місто мого тата Суми, і це знайомство відбулося завдяки татові. Тобто, восени 1980.
Микола Михайлович жив на вулиці Малиновського у „хрущовці”, що поруч зі школою N2. Квартира знаходилася на другому поверсі і виходила вікнами на стадіон школи.
На час нашої зустрічі мені було 15 років, а Миколі Михайловичу — 56. Я був спортивної статури, багато чим цікавився (закінчив музичну школу, ходив у фотостудію, постійно читав і завдяки сімейній традиції об’їздив безліч цікавих місць Союзу від Москви до Карпат і Кавказу). В тому віці, в якому зазвичай формується світогляд і його етична компонента, я потребував сильного свідомого вчителя. Такого у провінційній Сквирі Київської області важко було знайти. А Микола Михайлович вже перебував на пенсії і відчував явний брак «суспільного навантаження», будучи відлученим існуючою системою від роботи в редакції і навіть від більшості колишніх друзів. Тобто, як мені видається, ми вдало доповнювали один одного: учень–шукач і недонавантажений вчитель–поет і досвідчений гуру, відірваний владою від суспільства. Об’єднувало нас і те, що ми розмовляли українською (у тогочасних Сумах це було рідкістю).
Пригадую квартиру Миколи Михайловича. Вона не зазнала жодних змін від того далекого 1980-го аж до його смерті у 1993. Двері в квартиру були від сходів сходового маршу направо. Відразу за дверима починався невеликий коридорчик, праворуч — вішак, прикритий тканиною. Він не призначався для гостей. Ліворуч від вхідних дверей розташовувалася кухня. Зліва у кухні стояла газова плита на дві конфорки, прямо — вікно, на підвіконні — папки з паперами. Перед вікном стояв невеличкий столик, за яким могли уміститись тільки двоє. Біля правої стіни кухні були зроблені прості полиці, заповнені зв’язаними тонкою мотузкою у пачки журналами 60-х років, які вже добряче пожовкли і, здавалося, за останні 20 років їх ніхто не торкався. Над дверима висіло два слобожанських примітива на дошках в чорній рамці — пейзажі. Кухня невеличка (біля 5 кв. м), але дуже затишна і по-літературному довірлива, сприяла щирій бесіді. В ній витала богемна і одночасно аскетична атмосфера.
В коридорі, що вів до кухні, висіло дві чи три картини. Пригадую лише дві з них. Перша – портрет олією самого Миколи Михайловича в профіль. Друга – портрет Олександра Блока, виконаний олівцем, роботи тещі Миколи Михайловича (ім’я її не пригадую). Робота була в простій золотій рамці. Блока зображено втомленим, з обличчям-маскою, великими очима і трохи жіночим ротом. В ньому відчувався аристократизм, стоїцизм перед долею, які поєднувалися із пасивністю і слабкістю. Блок водночас являв собою ілюстрацію до фрази філософа Блеза Паскаля «Людина — це найслабша тростина, але тростина, що мислить» і до власного вірша «Рожденные в года глухие // Пути не помнят своего». Вдивляючись у цей портрет якось ясніше розумієш цю відому фразу Зінаїди Гіпіус: «Как поэту руку Вам подам, а как человеку нет». Це був добротний портрет поета, в якому відобразився символ трагічного блоківського пошуку — «шлях інтелігенції» і його кінцева поразка на теренах революції. Я описую це так детально тому, що висить портрет нині у мене в кімнаті, де я працюю над цими спогадами. Олександр Блок Миколи Михайловича зі мною. Відразу додам, що в характері Миколи Михайловича не було нічого від блоківської слабкості і хитань.
Далі по коридору була кімната, що одночасно слугувала Миколі Михайловичу вітальнею, бібліотекою і спальнею. Приблизно третю частину кімнати займала знаменита бібліотека Миколи Данька. Вона розташувалась у дві стіни: прямо напроти дверей і праворуч. Пригадую, що полиці були, здається, в чотири ряди заввишки і в два чи три ряди вглиб. Книжкові полиці також були затягнуті занавіскою, яка легко відкидалася в бік. Книг в бібліотеці було, очевидно, тисяч 4-5. В кутку між полицями стояв невеличкий круглий журнальний столик — ще одне місце, крім кухні, для прийому гостей, за яким могло вміститися 2–3 особи. Ліворуч від дверей — ліжко, вірніше старий дореволюційний диван із вертикальною спинкою, що мала дві полички з боків і дзеркальце всередині. (Подібний же диван був і у моєї бабусі Марії Семенівни Коломацької на Шишкарівці). Над ліжком висіла невеличка потемніла стара ікона Богородиці. Микола Михайлович казав, що це залишилося від матері. Річ була старовинна. А також невеликий в темних кольорах портрет Тараса Шевченка в папасі, напевно теж дореволюційна річ. (Портрет Шевченка, розміщений поруч із Богородицею, теж скидався на ікону).
Невеличкий простір поза диваном займали ще дві-три художні роботи: «Єва» — рання робота художника Юрія Грицая (він доводився кумом нашій родині) і копія автопортрету художниці Серебрякової. У цьому ж проміжку на стіні висіла сурма-горн — такий, яким користувались радянські піонери під час своїх імпрез. Її смислу і історії я не знав, але про себе називав її Сурмою Свободи і в дитячій душі уявляв собі, що як от проголосять Незалежність, Микола Михайлович скаже мені: «Ану, Василю, сурми Свободу!». Пізніше я зустрів цей мотив у вірші Олександра Олеся «Воля! Воля! // Сниться може?». Нині ця сурма перебуває в нашій родині у Сумах, разом із самотньою блакитноокою блондинкою «Євою» Грицая і насупленим Шевченком у кожусі і папасі.
Далі вздовж стіни була ще одна невеличка й теж саморобна книжкова полиця, в якій знаходилась винятково філософська література — томів біля сотні (цікаво, що Микола Михайлович казав мені, що до тієї полиці він ще не дійшов у своєму читанні). Наступна стіна, що виходила на вулицю, мала велике вікно і двері на балкон. Микола Михайлович багато курив, причому прості цигарки, без фільтру, типу «Біломор». Влітку він курив на балконі. Перед вікном росло в горщику велетенське алое, заввишки буквально чи не від підлоги і до стелі. Про себе я гадав, що йому мабуть років сто, і чи воно не є меморіалом якогось діяча минулого сторіччя? На підвіконні стояв гіпсовий бюст поета Василя Елана-Блакитного, заввишки біля 70 сантиметрів. Перед вікном розташувався письмовий стіл із настільною лампою (скляний абажур рожевого кольору) і знаменита друкарська машинка Миколи Михайловича, яку в андропівські часи вилучив КДБ і повернуло лише наприкінці Перебудови. Стіл мав численні шухляди. Зараз не пригадую на котрій із стін — біля вікна чи ліворуч — висів другий портрет Миколи Михайловича роботи того ж Юрія Грицая. Поет на портреті зображений в напівпрофіль, з цигаркою в руках, на тлі зоряного неба, по якому плине ненька-Україна в образі селянки. Портрет передавав відчуття, що Україна глибоко проникла у серце поета.
З цим портретом пов’язана історія, яку розповідали завжди із гумором. Виставив Віктор Грицай портрет на виставці-вернісажі. Відкривав виставку секретар обкому з ідеології. А рік може був чи не 72-й (тобто, той самий «покісний»). Підійшов секретар до роботи Грицая, улупився очима і питає «зі шпилькою»: «А шо це ти зобразив — неньку-Україну?». А Грицай відповідає: «Ні, це стара ненька поета — селянка-колгоспниця. Син згадує про матір». «Ну, ви, націоналісти, завжди викрутитесь!», - сказав секретар і пішов далі. Це розповідали як приклад, як не треба «втрачати бдітєльності» і бути готовим «правильно» відповідати владі. А портрет був справді чудовим і за портретною подібністю, і за кольорами, і за задумом. Ще й «повчальна» історія до нього приклеїлась. Нині цей портрет має бути у Сумській «Просвіті» (за іншою інформацією — у Сумському відділенні спілки письменників).
Десь поруч зі столом була фотографія Миколи Михайловича, яка, як я вважаю, найкраще відображає його сутність як людини.. На ній він зображений приблизно сорокарічним під час відрядження у село, у розмові з колгоспницею. Микола Михайлович у гарному костюмі і білій сорочці, доярка з орденом, ідуть вони десь полем і дивляться ніби вдалину. Микола Михайлович молодий, мужній, повний сил і задумів. Саме таким і був Данько у житті. Де нині ця світлина?
Справа від столу починалась та стіна, де були книжкові полиці, згадані вище. Вільного місця в кімнаті майже не було, оскільки меблі і полиці займали більшу частину площі. Над дверима вітальні і над ліжком висіли ще кілька картин. Пригадую весняний пейзаж пензля Валентина Куца.
Загальна атмосфера кімнати була також богемна і аскетична, але через свою захаращеність кімната подобалася мені менше, ніж кухня, де, як правило, і тривали наші розмови з поетом.
Зараз мені важко пригадати деталі розмов зустрічей з Миколою Михайловичем саме періоду1980-1982 років мого перебування у Сумах, оскільки вони вже досить віддалені у часі. Частіше за все ми з татом заходили до нього, причому ініціатором завжди був тато: «Ану, пішли провідаємо Миколу, віднесемо хліба». І ми ішли пішки, оскільки були сусідами. Стукали у двері. Звідти голос: «Хто там?». «Миколо, відчиняй», — казав тато чомусь хвилюючись (очевидно від радості зустрічі, а також тому, що на сходах могли і почути що є гості і по голосу з’ясувати хто саме, а світитися зайвий раз не хотілося). Двері відчиняються, і Микола Михайлович, посміхаючись радісно скоромовкою промовляє: «А, Анатолію, Василько, заходьте-заходьте. Черевики не знімайте». Але ми, зрозуміло, черевики залишали біля порогу. Тато приносив Миколі Михайловичу газети, хліб, молоко. А Микола Михайлович частував нас чаєм. Розмовляли про літературу. Спілкувалися з годину і щиро прощались. В 1980-82 роках при зустрічах в основному спілкувався тато, а я був пасивним слухачем. Тато запитував про оцінку того чи того автора, про стосунки між літераторами в тих чи тих літературних угрупованнях. Іноді тато розповідав щось щойно прочитане із мемуарної літератури. Тато міг спитати: «Миколо, чому популярність Максима Горького у Європі впала після Першої світової війни?», чи «Чому Зінаїда Гіпіус не визнала Сергея Єсєніна?», чи «Чому Микола Гоголь писав російською і що він становив із себе як історик?», чи «Що ти думаєш про роман Федора Сологуба «Мєлкій бєс»?». Тато також часто запитував про Пантелеймона Куліша, Лесю Українку, Миколу Хвильового і т.д. Тобто мова скоріше ішла не про саму поезію, а про літературний процес, літературні угруповання і стосунки всередині них. Іноді Микола Михайлович запитував у мене, що ми вивчаємо з літератури у школі, і що я читаю сам. Довідавшись, що я читаю повість Генріха Бьоля «Дім без господаря», він схвально кивав (хоч і не сказав, що на той момент Бьоль у Союзі вже був дисидентом і другом Олександра Солженіцина). Радив мені читати греків: Гомера, Софокла. Говорив: «Вивчення літератури починається з класики», — і додавав: «Треба читати поступово, в тому порядку як література творилася».
Мене Микола Михайлович називав ідеалістом-романтиком, як він казав моєму татові. Гадаю це стосувалося в першу чергу мого психологічного типу (екстравертний етик). Хоча зараз я не пам’ятаю всіх деталей розмов того часу, але можу сказати точно, про що розмов не було. Не розмовляли про вірші Миколи Михайловича — не читали їх і навіть не згадували. Іноді, згортаючи свої папери на столі у папку і кладучи її на підвіконня, щоб усадити нас за стіл пити чай, він казав: «Працюю над однією літературною статтею». Але ніяких деталей до цього не додавалося. Не було розмов про політику (Брежнєв, Афганістан, Рейган, Папа Павло Іоан ІІ). Можливо ці розмови точилися, коли тато приходив без мене. Не було розмов про самостійність України, про Голодомор і про Громадянську війну чи ОУН-УПА. Нічого прямо політично забороненого мені у 16-17 років не давали, як кажуть, «не смущали юну душу». В основному розмовляли про мистецтво, і питання задавав переважно тато. По суті ці розмови дуже контрастували із усім, що я чув до цього. По-перше, велися українською мовою, по-друге, вирізнялися широкою ерудицією практично з будь-якої теми, починаючи від давньої Русі, Іоана Лютого (Микола Михайлович часто цитував Володимира Соловйова), декабристів (тут він посилався на кількатомну публікацію архівних матеріалів і закінчуючи сучасним світовим мистецтвом. По-третє, завжди була певна спрямованість — превалював погляд українського патріота, митця-нонконформіста, для якого постулатів партії не існувало (це вже був пройдений і забутий етап). Тобто відчувався професіоналізм і незашореність. Це приваблювало і пробуджувало довіру, сповнювало відчуттям особливості того моменту і місця, в якому я перебуваю. Було зрозуміло, що квартира дисидентська, що Миколу Михайловича з роботи випхали на пенсію, що заходити сюди люди бояться, бо квартира під наглядом, і що у відвідувачів можуть бути неприємності. Навколо був світ-система, насаджувана підручниками і засобами масової інформації, а тут все існувало за своїми власними законами. Це було цікаво, сюди тягнуло. Тут не було ані краплі міщанства, заздрощів, пліток, зловтіхи, саможалкування. Тут цінували слово, мистецтво, вільну думку, дотеп і думали про Україну. Літературою і віршами тут жили, як інші живуть хлібом і зарплатою. Тут постійно щось читалося, писалося, аналізувалося і іноді обговорювалось. Такий собі закритий університет на кухні. Мені як юнаку це імпонувало. Пригадую, що в моїй душі відразу витворився культ Миколи Михайловича, як особи надзвичайної і могутньої.
Нині, з віддалі 2006 року, намагаючись проаналізувати феномен осередку Миколи Данька, я б позначив його терміном „Неокупована територія”. Тобто територія, де не визнавали етику і практику комунізму, не визнавали навколишню пропаганду і міщанський стиль життя і жили за канонами світовими, вірячи в українську культуру, в рідне слово, в етику національно-свідомої інтелігенції. Тут була презентована інша система, інша цивілізація, яка зазнавала тиску від навколишнього світу, але трималася само і гордо. Крім того, цю територію можна було відвідати, подолавши певний стереотип і бар’єр страху і відчути себе її частиною. Тут говорили не про життя, а про принципи, про мету. Тут формувалась етика, переконання. Робилося це без гучних гасел, але просто була цілісність поглядів, колосальний інтелект, особистий приклад. Саме тому я і назвав би оселю Миколи Михайловича Неокупованою територією. Сукупно я провів там приблизно 40-50 годин, з яких в радянські часи — годин 30. Це і були ті самі «30 годин», які вплинули на мою свідомість, і саме тому я виніс їх у заголовок цього тексту.
Дружбу Миколи Михайловича із моїм татом я назвав би дружбою двох слобожан. Обоє були пов’язані із Сумами, із нашою Слобожанщиною, обоє знали культуру і історію краю, мали спільних друзів у художніх колах. Усе це, а також спільне відчуття аури міста їх об’єднувало. Тато міг розповідати Миколі Михайловичу, яку гарну арку він побачив в одному з будинків, чи який чудовий карельський пейзаж виставив у Салоні художник Віталій Кабаченко. Крім того, тато по-сумськи, по-сусідськи підтримував Миколу Михайловича із вирішенням побутових проблем: купити хліба чи молока. Не зайве нагадати, що крім короткого періоду, коли в андропівські часи на Миколу Данька в КДБ завели слідчу справу, тато регулярно відвідував поета, що в принципі, на той час потребувало громадянської мужності.
В мої школярські роки лише одного разу, так би мовити, вигулькнула «націоналістична» тема. Було це так. У Миколи Михайловича на кухні на підвіконні стояла попільничка. Така звичайна, іржава, вилита з чавуну попільничка. А в ній лежало яєчко. Яєчко не звичайне куряче, а з каменю, такого жовтувато-попелястого напівпрозорого кольору. І от одного разу під час розмови я зацікавився яєчком і взяв його у руки. І тут я побачив: на дні литої попільнички був викарбуваний рельєфний тризуб. Раніше я бачив зображення тризуба на грошових знаках УНР і тому відразу здогадався, що це «петлюрівський знак». Я із здивуванням і острахом (ніби у грудях похололо) подивився на Миколу Михайловича. Він зрозумів моє питання і спокійно відповів: «Мати знайшла на городі». Я поклав яєчко на місце, і тема була по-чоловічому вичерпана.
Хоча сьогодні, аналізуючи цю фразу і беручи до уваги, що у слов’ян слова «мати» і «земля» (город) багатозначні, її цілком можна було б перекласти передати: «Це символ, даний Богом Україні». Але автора вже не спитаєш, що він мав на увазі. Головне, що мені запам’яталося — це спокійна реакція поета і фраза, що здавалося була вже готовою. Він часто говорив такими вже готовими фразами, що, на мою думку, свідчить про його здібності як політика.
Микола Михайлович ставився до мене прихильно, щиро, дружньо, не створював штучних бар’єрів, намагався віддати мені скільки міг. Відчувалося, що для нього важливо, щоб молодь цікавилася культурою, мислила, не піддавалася штампам і живо реагувала на реалії життя. Часто він повторював кілька фраз, яким надавав певне значення: «Якби кожен українець пам’ятав, що він українець». Це говорилося не з відтінком якоїсь невизначеності, чи сумом, а як наказ, як присуд у вічність. «Кожен народ хоче зберегти свою ідентичність. Вірмен хоче залишитись вірменом, грузин грузином, а українець українцем». Це, пригадую, він повторював і моїй мамі, яка з ним цілком погоджувалась. «Українець може вибирати мову спілкування, може розмовляти і російською, але він не повинен забувати своєї національності і пам’ятати, хто він є». Зауважу, що такі думки висловлювалися на Слобожанщині, де з одного боку мешкало 90% українців, а з іншого — української мови не було чути. Тобто рятувати треба було вже не мову, а саму українську самосвідомість. Ось ці три фрази, які Микола Михайлович хотів донести до мене, закарбувалися в моїй пам’яті.
Через 20 років я можу згадати лише окремі короткі вислови поета про літературу. Ті, що почув від тата, позначаю в тексті окремо. Про Шевченка. «У Шевченка не всі твори в Кобзарі рівнозначні. Є деякі речі, що йдуть від коломийки. Але поки Шевченко наш прапор, ми будемо видавати Кобзар повністю». Ще про Шевченка: «У Шевченка домінуючою є думка, тому ми не задумуємось над формою, не звертаємо уваги, які слова він римує. Коли я читаю «Мені однаково чи буду...» я не задумуюсь над римами, оскільки мене захоплює колосальність думки автора. В ній справжній магізм Шевченка». «Люди, що займаються творчістю Шевченка казали, що вірші Шевченка видали повністю без вилучень». (Останнє почув від тата). Про Олександра Олеся: «Невірно кажуть, що Олесь – це художник, розіп’ятий на хресті політики. Його патріотизм був органічним, тому і патріотична лірика, і його державна служба в УНР були органічним проявом його душі». Про роман Федора Сологуба «Мелкій бес»: «Це біс невеликих містечок». (Почув від тата). Шанував Миколу Нєкрасова і захищав його. «Мені кажуть: Нєкрасов скучний і хрестоматійний. А я відповідаю: а от напиши хоч один вірш, як він». Він порівнював поетів-класиків і Єсєніна: «Михайло Лєрмонтов може сторінками описувати пейзаж, чи людину. Він іде вглиб, вдивляється в деталі. А Єсєнін скаче швидко по поверхні і не надає значення деталям. Зверни увагу на його вірш «Стою одін срєді равніни голой». Там в кожній строфі він описує нове місце, і сам навіть не помічає цього». Про Олександра Пушкіна: «Коли я був молодим мені здавалося, що Лєрмонтов геніальний поет, а Пушкін — добрий поет. Але зараз я вважаю навпаки. Пушкін геній». Про Адама Міцкевіча: «Кажуть, що «Євгеній Онєгін» — енциклопедія “русской жизні”. Але коли я прочитав «Пан Тадеуш», то зрозумів, що саме ця поема є енциклопедією, а Онєгін просто гарний твір». Про Марину Цветаєву. «Її твори легко перекладати іноземними мовами. Я читав її переклад німецькою, і він майже ідентичний оригіналу». «Цвєтаєва — поет для поетів. Вона слово гне як підкову». Про Василя Симоненка: «Василь до справжньої мудрості не доріс. Що в його віршах нас приваблює – це його щирість». Про Василя Стуса: «Стус за духом був борцем. Чим більше його тиснула система, тим могутніше розпросторювався його талант». Про Олександра Твардовського: «Після Пушкіна, здавалося, ямб помер. Потрібен був талант Твардовського, щоб в «Васілії Тьоркінє» його відродити знову». Про Йосипа Бродського: «Цей поет зробив багато для форми». (Почув від тата).
Микола Данько сказав: «Геній у нас один. У Франції можливо сто. А в України один — Шевченко».
Коли Микола Михайлович говорив про якогось поета, він, щоб підкріпити свою думку, цитував його вірш, строфу-дві. Коли говорив про розмір, завжди наводив приклад. Коли — про літературу, дивився трохи вище співбесідника, ніби вдалину, говорив швидко, емоційно, натхненно. Здавалось, що всі фрази були вже давно готовими.
Микола Михайлович дуже любив аналізувати поетичні розміри, часто торкався цієї теми в розмові, намагався вчити і мене. «Я написав би підручник з поетичних розмірів — нехай студенти в педвузі вивчали б». «Але ж не надрукують», — додав зразу ж. Це була єдина згадка про те, що його не друкують. Але в інтонації не було нарікання — просто констатація, що писати підручник не варто.
Пригадую також вислови про історичних діячів. Про декабристів: «Вони були дворянами, аристократами, і для них цар був найперший лицар. Тому вони так сумнівались у доцільності виступу, а потім на допитах розповідали все щиро царю. Микола, одначе, цим скористався без шляхетності». «Декабристи не вводили Пушкіна в своє коло, розуміючи його значення для культури». Про Нестора Махна: «Це дурило. Пролив стільки української крові». Про президента Грузії Звіада Гамсахурдіа: «Батько був розумний. А цей - дурило. Проголосив гасло: «Грузія для грузин!» Добра з цього не буде». (Почув від тата).
Пригадую думку поета про гетьмана Богдана Хмельницького та Переясловську Раду. Казав він з болем, але переконано: «У Хмельницького іншого шляху не було. Була дуже важка ситуація. Україна була розірвана на частини, необхідно було робити вибір».
Із політиків поважав академіка Андрія Сахарова і дисидентського “генерала” В’ячеслава Чорновола. Чорновола називав ласкаво Славком. І пригадував як у Львові йому дали прочитати підпільну копію сахаровських “Размышлений о прогрессе, мирном сосуществовании и интеллектуальной свободе”.
Микола Михайлович був середнього зросту, кремезний у плечах, мав сильні руки і широкі міцні долоні. Був смуглявий і чорнобривий, трохи схожий на цигана. Мав ніс із горбинкою, великі надбрівні дуги. Очі блакитні. Відчувалося його здоров’я і фізична сила. Було видно, що він інтелігент у першому поколінні, «людина, що зробила сама себе». В ньому одночасно поєднувались чоловіча сила і лагідність митця. Під час розмови він знаходив підхід до всіх людей. Пригадую, як він спілкувався із моєю бабусею Марією Семенівною, яка закінчила кілька класів, і взаємну повагу, що виникла між ними.
За характером був сангвініком — спокійний і врівноважений. Мав сильну волю. Не думаю, що був схильний до душевних криз. Мав добре почуття гумору, в компанії був завжди лідером. Микола Михайлович був людиною скромною, але впевненою у собі, з почуттям власної гідності, дуже любив живе спілкування, якого йому бракувало. Відчував велику приязнь до друзів. Ніколи не жалівся на життя або здоров’я. Не пригадую щоб приймав хоч якісь таблетки або ходив до лікарів. «У Миколи здоров’я бичаче», - сказав мій інший учитель лікар Віктор Казбан. В його простій мужній зовнішності було щось від сільського коваля чи моряка, поетична манірність та витонченість не проступала назовні. Але в розмові відразу виявлявся його інтелектуальний рівень, широка ерудиція, вміння знаходити підхід до людей і повна зануреність у поезію, якою він жив і дихав. Одного разу він сказав мені: «Сьогодні прокинувся — мені снилися такі чудові вірші. Блаженні... ніби хтось диктує їх зверху. Я прокинувся у сльозах і намагався згадати. Але пам’ятав лише останній рядок». Таким зараз і пригадується мені справжній Микола Данько — поет, який виловлював вірші із блаженних снів. Поезія була його суттю. Муза говорила до нього. Цвєтаєва написала Борису Пастернаку: «Ты у музы крепостной». Мабуть це було і про Данька.
Пригадую, як у 1980-81 році він сказав: «Я нині віршів про Україну не пишу. Для цього потрібна особлива щирість, висота. Я таких слів зараз не маю.» І дивувався поетам, у яких пів-збірки становило «любов до України», зрозуміло, - радянської.
Про незавершені вірші: «В мене залишаються незавершені вірші. Якщо в мене немає кінцівки, я відкладаю. Я міг би їх завершити чисто майстерно, по-ремеслу. Але я чекаю натхнення. Нехай відлежаться».
Про долю молодих поетів України початку 80-х: «Багато здібних поетів зупиняються на другій збірці. В першу збірку вони ще включають «обов’язковий» вірш про партію. А в другу, вважаючи себе вже визнаними поетами, —відмовляються. В результаті збірку ріжуть, а хлопець перестає писати». (Почув від тата.)
Микола Данько сказав: «Поетам і революціонерам не треба мати родину». (Почув від тата.)
Помивши руки, ніколи не витирав їх рушником. З цього приводу у нього була своя теорія. Оскільки в хаті рушника не було, гості мали слідувати їй також.
Тато розповідав, що Микола Михайлович любив грати у доміно у центральному парку Сум. Влітку він часто залишав свою оселю. Любив купатися у Пслі в районі Луки (в цьому місці річка розвертається вліво, в кілометрі від Студентського пляжу). А також збирав яблука у садах навколо Сум і запасав їх на зиму.
Про астрономів-аматорів казав: «Скільки бачив астрономів — усі божевільні. Якщо дивиться у небо — значить божевільний». Так передав тато.
Поет лаяв горілку. Він казав: «Хіба запорожці пили горілку? Вони ходили на Кафу, добували там каву і пили лише каву!» Такий історичний погляд завжди викликав посмішку у Казбана: «Ну, Микола знову взявся за «безалкогольну» історіографію!».
Кілька разів він застерігав мене від «ряжених» — тих українців, що в українській сорочці на урочистих зборах виголошували здравиці про «віковічну дружбу народів» та «партія веде». «Не плутай цих з українцями. Це наші вороги», - казав він мені. Улюбленим словом у нього на цей випадок було «сволота». Пізніше цю тему я знайшов у його віршах: «Свої - своїх? А я б не родичався! // Вони стократ ворожі вороги!» Коли мова заходила про «ряжених», тема національної солідарності відступала.
Простий народ, власне народ, Микола Михайлович дуже любив. Пригадую він розповідав, як редакція відрядила його на художню фірму, що виготовляла розписні дерев’яні ложки. «Заходжу я у приміщення, а там такий важкий запах оцту. Ця фірма його використовує у виробництві. Дівчата сидять усі бліді, їх нудить. Вони мене добре прийняли, розповіли, показали свій цех... Але цей репортаж я так і не написав». Тобто відмовився писати «оптимістичну брехню», коли насправді дівчата перебували у нестерпних умовах.
Приклад гумору Миколи Михайловича. Розповідь про несподіваний візит міліціонера (розповів Казбан). «Сиджу на кухні. Дзвінок у двері. «Хто там?» «Відчиняйте!» Відчиняю – на порозі ікона у погонах» Тобто міліцейський кашкет порівняно з німбом. Зрозуміло, не без уїдливої іронії. В ті часи від міліції Микола Михайлович доброго не очікував.
За ті два роки, що я провів у Сумах, Микола Михайлович кілька разів заходив до нас у гості. Одного разу він святкував Новий Рік з нашою родиною. Іншого — завітав на 9 Травня. Одягнув святковий костюм і фронтові нагороди. 9 Травня він — фронтовик, сприймав як День Перемоги. Бував і у тата на днях народження, або просто заходив поспілкуватися. Але частіше ми бували у нього.
Як мені пригадується зараз, Микола Михайлович рідко виходив з хати, особливо взимку. Принаймні за весь час я лише двічі зустрів його на вулиці. Мені здається, що значну частину продуктів „добував” для нього тато, бо по крамницях Микола Михайлович не ходив (згадаймо ті черги в продуктових, що виникли у країні саме у 1980 році). Він увесь час працював над своїми творами — зранку до вечора. Але що він писав, ніколи не розповідав. Тато казав, що свої вірші Миколі Михайловичу читати заборонено: «Про вірші у Миколи не питай. Відразу пришпилять статтю «агітація». Ми й не питали, а він сам не читав. Взагалі, я ніколи не чув вірші поета у його виконанні. Вважалося, що квартира поета була на прослуховуванні. Думаю, що в той час (очевидно після 1972 року) до нього наважувалися ходити одиниці, серед таких — лікар Віктор Казбан. Пригадую також одну телефонну розмову. Телефонувала поетеса. Микола Михайлович кілька хвилин слухав її розповідь, потім попрощався: «Значить все гаразд. Продовжуй працювати». Сказано було голосом вчителя.
Будучи школярем, я спитав у Миколи Михайловича: «А чи буде український рок? Молодь же має свою музику». «Зрозуміло буде», — відповів він, — «Якщо українська мова вільно розвиватиметься, разом з нею розвинуться усі жанри».
Пригадую мій від’їзд до Москви. Взагалі, Микола Михайлович не радив мені їхати з рідного міста. «Залишайся у Сумах, тримайся своєї землі», — казав він. Але я вступив до МФТІ і від’їжджав до Долгопрудного, Московської області. Мріяв стати фізиком-теоретиком. Проводжали мене до вокзалу Микола Данько, Віктор Казбан і тато. Микола Михайлович жартував на тролейбусній зупинці „Липки”: «Не слухай професорів, особливо тих що з бородою. Чим більша борода, тим більший дурень. Ось філософ (не пригадую ім’я філософа-француза, яке він назвав — В.К.) сказав: «Перетну Ла Манш, приїду в Лондон і обскубу тому Марксу бороду, щоб побачити, що там за філософ такий!». Ми всі сміялися, а був як-ніяк 1982 рік, правив Леонід Брежнєв. (Нині я знаю, що у 1933 році в Голодомор прямо на вулиці коло місця, де були пізніше побудовані «Липки», помер мій прадід Семен. Тому, проходячи цим місцем і згадуючи ці дві такі різні події, я відчуваю особливий енергетичний дотик цієї землі, ніби саме тут Україну розіп’яли, але вона воскресла.)
На вокзалі, коли я вже сідав у вагон, Миколу Михайловича раптом впізнав фотокореспондент — його колишній колега. Поет попрохав його зробити моє фото. Я стояв на підніжці поїзда і прощально махав рукою. На жаль, я так і не отримав цю світлину.
На прощання Микола Михайлович подарував мені збірку гуморесок Остапа Вишні із написом «Василеві на щастя на всіх стежках. Микола Данько». На жаль ця книга не збереглася.
Протягом шести фізтеховських років (1982–88) я бував у Сумах дуже рідко. Роки були напруженими, проте духовно нічим цікавим не відзначені. Я мало читав літератури поза навчальним курсом, всі сили ішли на заняття. З Миколою Михайловичем майже не бачився — два-три коротких візити на вулицю Малиновського за рік. Для Миколи Михайловича ті роки були непрості. Під час андропівського закручування гайок у нього арештували друкарську машинку, вилучили кілька віршів, а на поета завели карну справу «за націоналізм». Пригадую під час одного із візитів тато розповідав: «Зустрів Миколу, опухлий, очі блищать божевільно. Сказав: «Мені два шляхи — або у тюрму, або у петлю». Всі ми страшенно переживали за нього. Врешті-решт поет погодився опублікувати в газеті так зване «Відречення Миколи Данька», де він публічно «визнав», що «захоплювався націоналізмом, подвигом Івана Виговського, і, лише опинившись на лаві підсудних, усвідомив всю глибину... і т. ін.». Зраділі КДБісти навіть не вчитались у підстекст, опублікували текст як був і заспокоїлись досягнутим. Нечисленні, але вірні друзі все зрозуміли правильно і вважали, що поет вийшов із ситуації вдало, зберігши себе, архів, бібліотеку і навіть публічно згадав про гетьмана Виговського, чим викликав інтерес читачів до історії краю. При зустрічі йому казали підбадьорюючи: «А все-таки вона крутиться!» Всі раділи, що Микола Михайлович залишився живим і його нікуди не виселили. Після цієї події історія з публікацією пішла в небуття і про неї ніхто не згадував, а сам Юрій Андропов невдовзі відійшов у кращий світ. Так все і скінчилось, а могло би закінчитися трагічно. Все-таки корисна ця фраза Галілео Галілея. От і скажіть, що усі астрономи божевільні!
В рамках слідства до КДБ «потягли» і тата. Спитали: «Коли бачились з Миколою Даньком? Про що розмовляли? Чи читав вірші?» Тато відповів: «Бачились з півроку тому. Говорили про Єсєніна. Віршів не читав». Більше тата не чіпали. Ще тато пригадував, як Микола Михайлович розповідав про катування в КДБ (але це, здається, стосувалося не андропівських часів, а було раніше): «Зненацька заштовхували у темну кімнату, навалювалися ззаду разом, валили на підлогу і різко задавали конкретні питання. Іноді при цьому кололи голками пальці». Був розрахунок на раптовий ефект і розгубленість допитуваного.
З андропівського часу дійшла (знову ж завдяки татові) єдина фраза Миколи Михайловича про політику. Коли Андропов почав облави в кінотеатрах з метою «зміцнення дисципліни», а черги за продуктами подовшали, почали виникати думки: «А чи не до кінця іде ця система?», Микола Михайлович сказав: «Чим гірше — тим краще». Ця коротка в чотири слова фраза свідчить про ставлення поета до влади КПРС та до усієї совєтської системи.
Тато пригадує, що в кінці перебудови, Микола Михайлович єдиний раз прочитав свої вірші. Було це так: «Зібралася компанія і попрохали: «Ану, Миколо, прочитай свої вірші». Він прочитав. Але ніхто нічого не зрозумів. Якісь ребуси. Так писати не можна». Пізніше, прочитавши у 92-у році збірку «Й сонця прихилив би...», я був здивований такою реакцією аудиторії — адже вірші у Миколи Михайловича прозорі і майже завжди сюжетні.
Після закінчення Фізтеху, стало вільніше із часом, з’явилися гроші, я почав трохи частіше наїжджати до Сум. Привозив книги, які тоді почали масово видаватися, але до Сум ще не доходили. У Москві вже 4 роки як розпочалася горбачовська Перебудова, вирували політичні події, вуличні демонстрації. Наша дружба з Миколою Михайловичем відновилася, але на новому рівні. Тепер він розпитував мене про події у Москві, про демонстрації, про настрої московської інтелігенції. Я був живим свідком, оскільки відвідував майже чи не кожну демонстрацію, і навіть один раз був затриманий службою безпеки за участь у демонстрації Демократичного Союзу на Совєтскій площі (що навпроти Моссовєту).
Здається, це був 1990 рік (а, можливо, й 1989). Вірші Пушкіна в мегафон читала сама Валерія Новодворська: «Любви, надежды, тихой славы // Не долго тешил нас обман». Прямо під час читання приїздив спеціальний міліцейський фургон-тюрма на колесах, і два високих менти із дубцями на поясі вели Новодворську під руки, вкидали у фургон і відвозили в Лєфортово. Публіка кричала з усією можливою люттю, розмахувала плакатами і триколорами. Потім менти брались і за нас — рядових демонстрантів, а в цей момент західні кореспонденти знімали цю сцену фотоспалахами. Коли нас вели до автобусів ми кричали: «Россия будет свободной!» Менти топтали ногами російський триколор, який використовували демонстранти Новодворської як свій прапор. На площі діялося щось, що важко передати словами, – емоційне зіткнення інтелектуальної студентської молоді і сил безпеки держави. І все це у 700-х метрах від Кремля під пам’ятником київському князеві Юрію Долгорукому. Ось це був кайф, який повторити неможливо ані в театрі, ані в літературі. Це було життя! Пригадую мене тягли до автобуса аж три менти: двоє тримали за руки (по менту на кожну руку), а третій — за коси. Обличчя перекошене від болю, але щасливе. І що головне — я відчував на обличчі фотоспалахи кореспондентів. Зараз би мені цю світлину!.. Я показав би моєму синові, чим відрізняється революційна молодість у Росії від ситої, але нудної молодості у Канаді. Після бесіди і усного попередження мене відпустили. «Надеемся тебя здесь больше не увидеть», — «дружньо» порадив працівник органів. Я промовчав на прощання. Як сказано у класика: «Ничего не ответил, только посмотрел со смыслом». Спогад про демонстрацію, фотоспалахи, затримання, розмови із затриманими студентами назавжди залишаться у моїй пам’яті, як золотий спогад юності і вічно лунатиме голос Новодворської: «Товарищ, верь, взойдет она, // Звезда пленительного счастья», якій влада якимось дивним чином дозволила дочитати вірш до кінця, а вже після цього її затримала. Знаєте, є поезія на кухні, а є поезія на площі під дубцями ментів в оточенні фургонів-отстойників, коли ще не відомо чим все скінчиться. На площі катарсис справжній. Микола Михайлович слухав мої розповіді з інтересом. В цей час я частіше заходив до нього вже сам, не обов’язково з татом.
Я дарував йому книги, куплені у Москві. Нині пригадую три з них: збірник поезій Осипа Мандельштама, поезію Йосипа Бродського і щоденник Зінаїди Гіпіус. Микола Михайлович завжди запитував мою думку про книги, і я, розповідаючи, за його прикладом, теж цитував авторів. Пізніше, в наступний приїзд, я питав про його враження, і у нас виникала цікава дискусія. Гіппіус Данько називав «розумною жінкою і середнім поетом». В цей час розмови про самостійність України вже ішли вільним текстом. Микола Михайлович вірив у скоре здобуття незалежності, говорив про Рух, придивлявся до секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука. Він без побоювань розповідав, про знайомство з Василем Стусом, поезію якого цінував дуже високо. Взагалі, в цей час наше спілкування стало рівнішим (тобто вийшло із стовідсоткової форми учень-учитель) і переросло у теплу дружбу. Зрозуміло, поет залишився для мене старшим другом і вчителем.
Тоді ж, пригадую, Борис Олійник став одним із замів Михайла Горбачова і надіслав Миколі Михайловичу листа: «Чим можу допомогти?» Данько відповів: «Допоможи видати збірку». Відповіді не надійшло. Цю історію передав мені тато.
В цей час Микола Михайлович двічі сказав фразу, яка була важливою в розумінні мого місця у житті. Сказано було моєму тату, але фактично — для мене. Коли тато запитав як буде розвиватися Україна, Микола Михайлович тепло подивився на мене і з надією в голосі сказав: «У мене надія на таких хлопчиків, як Василь». Тобто, він вірив у молодь, свідомість якої не була скута радянськими кайданами. Для мене ця фраза стала своєрідним посвяченням в рух — якщо Микола Данько вірив в мене, значить мушу виправдати довіру, беручи приклад з нього. Тому я вважаю, що путівку у націонал-демократичний рух я отримав від Миколи Данька у час Перебудови на його квартирі. З тих пір я вважаю себе активістом. Гадаю, це сталося приблизно у 1989-90рр.
Опишу чай «від Миколи Данька». Це було щось особливе, що завжди пригадую з душевним трепетом. «Василю, чай будеш?», — запитує Микола Михайлович. «Так, буду», — відповідаю. Микола Михайлович ставить чайник на кухні і виносить на журнальний столик дві огранені склянки (або по-сумськи — стакани). Пригадуєте, такі 250-мілілітрові склянки, із яких наші механізатори і робітники вживали міцніші напої. Я сиджу, чекаю. Потім з’являється з кухні чайник і окріп наливається прямо в стакани, майже по вінця. Іде пар, відчувається, що склянки нагріваються до добрячої температури. Далі Микола Михайлович з кухні приносить чай в картонній упаковці з написом «Чай байховий» і ложкою кидає заварку прямо у склянку. «Тобі міцний?» Якщо міцний, то — дві чайні ложки. Цукру, як пригадую, не було. І ось я сиджу і дивлюсь на це дійство. Чай починає заварюватись, з травинок виділяється темна субстанція, вони рухаються, перевертаються, світлішають, і оговтавшись, нарешті починають опускатися на дно. Це цілий спектакль. Деякі травинки, неслухняні, знову піднімаються вгору, але, торкнувшись поверхні води, раптово знесилюються і падають вниз. Під час спостерігання спектаклю «Боротьба чаїнок за виживання в окропі» іде розмова, але я слідкую за заваркою чаю. Це так би мовити картинка, мікрокосм. І ось хвилин через п’ять, коли всі листочки вже спустилися на дно, але все ще залишились палички, які заварюються довше, чай вже можна пити. Іноді Микола Михайлович пропонує і хліб. «Пробач, більше почастувати нічим», — каже він і виносить на блюдечку кілька скибок чорного хлібу. І ось беру я руками цю склянку (а вона ж гаряча! — може градусів 80). Її і втримати у руках можна лише секунди чотири, підношу до губ, швидко віддмухую чаїнки-палички, роблю ковток і швидко повертаю склянку на журнальний столик. Рот обпікає окріп. На пальці хочеться подмухати. Але я тримаюсь, бо ритуал вимагає. Розмова продовжується. Щоб губи відійшли від окропу, можна відламати шматочок хлібу. Тільки в цей момент відчуваєш смак чаю. Класний міцний напій, тонізуючий нерви і думку. Розмова триває. Ковток. Ще ковток. Чай перестає бути нестерпно гарячим, його вже можна тримати в руках. І його приємно тримати в руках. Чаїнки-палички вже спустились на дно. Чорний хліб доїдений. Який же він смачний! Триває розмова. Нарешті чай допито. На дні склянки залишились розбухлі коричневі вже не чаїнки, а листочки. Всі разом, укупі — і слухняні, і неслухняні, і чаїнки-палички. Вже і не відрізниш їх. «Де змішалися із глеєм // І Мазепа з Кочубеєм», — як я пізніше прочитав у збірці Данька. Я востаннє оглядаю всю сцену — кругла площа журнального столика, дві огранені склянки, порожнє блюдце. Справа і зліва від столика — море книг. Боже, який же він був смачний цей чай «від Миколи Данька»! Скільки в цьому було дивовижного естетизму, магії, честі, дружби, теплоти, розуму! Чому це не можна повернути назад?
Ахматова колись написала вірш-спогад «Да, я любила их, те сборища ночные». А у мене в житті залишився спогад про «чай від Миколи Данька». Хто сказав, що в чаї головне – заварка? Головне – ритуал, просмалений пекучий окроп і почуття справжньої, істинної дружби.
В серпні 1991 року я був у складі Української сотні, що захищала Білий дім усі три ночі Путчу. Після перемоги, я прилетів у Суми літаком. В аеропорту мене зустрів тато. Відразу пішли на квартиру до Миколи Михайловича. Скільки було радості, яке почуття свободи! Здавалося жити б і жити нам всім разом в новій самостійній Україні.
Миколі Михайловичу повернули його друкарську машинку. Він підтримав дії Леоніда Кравчука, якого називав мудрим політиком. В той час в міській газеті вийшла його стаття, де він назвав Кравчука «мудрим, як Вашингтон». Враховуючи посилання на Вашингтона у Шевченка, можна вважати, що це був найвищий епітет в українській політиці. Він підтримав уряд Вітольда Фокіна за те, що «виконали обіцянки народові. Обіцяли, що гречка буде — і вона в крамницях є. Так і треба.». Пригадую я був здивований, коли буквально після серпня він, довідавшись, що в Криму побили полковника КДБ, обурювався: «Як це можна допускати, щоб побили полковника КДБ!» Тобто, він відразу сприйняв державний апарат незалежної України як свій, і особисті стосунки із КДБ були забуті в одну мить. Він завжди мислив державницькими категоріями.
В цей час Микола Михайлович зробив мені кілька подарунків. По-перше, на мій день народження він подарував один із тих двох примітивів, що висіли у нього на кухні. Надрукував на машинці і наклеїв на задній стороні дошки примітива текст поздоровлення. І це при тому, що день народження я святкував у Москві, а не в Сумах. «Микола відірвав від серця», — так прокоментував дарунок Казбан. Так примітив і зберігався у Сумах, і це був єдиний відбиток легендарної друкарки поета, що зберігався у нашій родині (на жаль пізніше у 2007 році він був вилучений митницею Канади при моїй спробі перевезти його через кордон). Потім подарував свою настільну лампу з рожевим абажуром. У 1991 році вийшла його збірка «Й сонця прихилив би». Він подарував її мені із написом: «Василькові! Василеві Анатолійовичу Коломацькому — з великою надією, люблячий Микола Данько. 1 січня 92».. Мені здавалося, що в цих подарунках було якесь особливе його ставлення до мене, якесь послання, яке я зрозуміти не встиг. Мама розповідала: «Прийшов Данько і приніс свою лампу і сказав, що «хотів би, щоб ці речі залишились у Василя». Якісь речі для мене приніс тато (біля 4-5 предметів). Час летів дуже швидко, все в моєму житті було цікаво, гроші у мене були, я багато мандрував Росією як турист, працював на основній інженерській роботі, підпрацьовував у комерційній структурі, займався громадською роботою в московській діаспорі, багато читав, слухав музику. В Сумах бував рідко, наїздами. У відпустку їздив відпочивати на Чорне море. Тому якось не було нагоди поговорити про ті трохи неочікувані дарунки, адже, що не кажи, а настільна лампа поету мабуть була потрібна.
До виходу збірки «Й сонця прихилив би...» я думав, що Микола Михайлович як поет має бути автором поем світоглядного масштабу, в яких у філософській формі відзеркалено долю України в контексті світової історії і культури. Я розраховував на щось грандіозне, узагальнююче, енциклопедичне, з потужним етичним струменем і класичним підґрунтям. Щось подібне до Миколи Зерова, але в крупній формі. Із збірки поет постав для мене поетом громадянської лірики, автором короткого прозорого вірша, гарно зробленого в усіх частинах, і закінченням, в якому рефреном звучала тема розплати для катів нашого народу. Особливо мене здивувала тема розплати, оскільки у наших розмовах про поезію тема реваншу ніколи не виникала. Не було ані образ, ані заздрощів. Поет був у злагоді із собою (принаймні долю свою приймав), а тема реваншу чомусь залишилась поезії. Тут скоріше звучала соціальна тематика, доля покоління, а не особистий досвід. Усі вірші збірки правдиві, стосуються конкретної теми чи описують певну ситуацію, сюжет часто літературний. Іноді пробивається ніжна інтонація, від якої більшість поетів-чоловіків себе стримували (але її можна знайти у Тичини). В поезії Миколи Данька завжди є баланс між щирістю душі та строгістю форми і імперативом розуму. Думка не занадто розслаблена, але і не суха. Дух палає, але лінію форми замкнено. Проте філософських узагальнень — класичної основи багатьох віршів, я не знайшов. Пізніше, прочитавши книгу спогадів Надєжди Мандельштам «Вторая книга» я довідався, що поети-лірики поем не пишуть, але це не означає, що вони поети меншого калібру. Просто така природа їх дарування, оскільки поема вимагає «тяги» — особливого духовного і естетичного засобу, не характерного для ліриків. Можливо, що і Микола Михайлович був класичним ліриком. Але мене все ще не залишає надія, що там у невиданому архіві лежить велика поема про Україну, що різоне нас, сучасників, по живому.
.....................................
Смерть це завжди мінорний акорд. Вірніше, акорди, оскільки рідко приходить раптово, а зазвичай торує собі шляхи поступово. Пригадуєте третю частину шостої симфонії Петра Чайковського? Перед останніми нотами мідних труб, що спускаються вниз, там ціле розгортання тієї теми, що зветься «смерть». Приблизно, починаючи з 91-го року, я все частіше чув від тата, що «світлі проміжки у Миколи почали скорочуватись. І жодної самокритики». Усі, хто пам’ятає поета останніх років, розуміють, що це значило. Друзів це турбувало, але вдіяти нічого не можна було. Я, щоправда, в мої нечасті наїзди у Суми якось потрапляв у проміжки світлі, але тато знав краще.
У лютому 1993 року «Просвіта» на чолі із Павлом Мовчаном проводила у Сумах Наукову конференцію, присвячену Сумщині. Я відвідав її на запрошення Віктора Казбана – голови сумської Просвіти. На вокзалі мене зустрів тато, який відразу з плачем сказав: «Микола помирає». Це було, як грім з ясного неба. В цей же день я відвідав квартиру поета. Двері вже не зачинялись. Микола Михайлович лежав на дивані головою до вікна. Вставати він вже не міг. В середині тіла було видно велику пухлину (або водянку) — результат відмови печінки. Побачивши мене, він спробував підвестися, і сказав з радістю: «А, Василь!» Його очі якось неприродно широко відкрились у цю мить і світилися дивовижною любов’ю. Я помітив, які вони блакитні, і скільки в них доброти. Ці очі і досі світять мені у душу невгасимим вогнем. Це були останні слова, які я почув від нього. Потім лице його заспокоїлось, набуло трохи байдужого (очужілого) вигляду. Лежачи на дивані головою до вікна, він дивися в стелю і не рухався. Його вигляд ніби казав: «Тепер ви турбуйтесь, а я вже свої справи довершив». Тато допомагав із якимись побутовими речами, поставив поруч з Миколою Михайловичем на столі воду. Я сидів поруч на стільці і намагався розмовляти. Але він не відповідав. Я не знав, про що говорять за таких обставин. Мучило безсилля, розуміння ситуації, в якій зарадити не можна. Поет відходив на очах, і розмовляти з ним вже було неможливо. Тато перед тим сказав, що медсестра приходила щоденно і робила уколи, але це не допомагало. Я провів у квартирі з півгодини. Весь цей час мене не залишало відчуття стіни, що насувалася, відчуття невідворотної Долі. В цій квартирі завжди була теплота, дружба, привітність, жарт. Але не сьогодні. Все це відійшло у минуле. «Попрощайся», — тихо сказав тато.
Наступного дня була Конференція. Після неї тато і я зробили екскурсію містом для відомого дисидента Юрія Бадзьо і його дружини Світлани Кириченко. Ми показали їм будинок, де жив Олександр Олесь, будучи ще підлітком. Ми зайшли в арку і у прекрасному зимовому нічному дворі я прочитав їм вірші Олеся. Квартира Миколи Михайловича була поруч, і ми з татом, пояснивши ситуацію, повели киян туди. Вони зайшли, привіталися. Поки ми із пані Світланою і татом стояли на кухні, Юрій Бадзьо намагався спілкуватися з поетом. Потім підійшов до нас сумний. Поглянувши на підшивку журналів, він сказав дружині: «Тут же і твої публікації є». Ми журно постояли на кухні і залишили цю оселю – притулок одного із небагатьох шістедисятників, людей когорти Василя Стуса. Було боляче, але одночасно і високо і вічно, і з Україною у серці. Такі миті зміцнюють нас, оскільки віра тих хто відходить залишається з нами.
Наступного дня я мав від’їжджати до Москви. Вранці я забіг попрощатися востаннє. Поет лежав у тій же позі і в такому ж стані. Я посидів на стільці поруч із ним, подивився на милі риси. Я розумів, що це востаннє, але в душі сподівався, що наступного тижня завітаю знову і ще побачимося. «Я Вас дуже любив», — сказав я і поцілував поета у чоло. Вийшов із квартири у сльозах.
Зателефонувавши до Сум через 3–4 дні я почув від мами звістку, що Миколи Михайловича не стало. «Коли похорон?» — «Вже поховали». Це був подвійний удар.
Поховали Миколу Михайловича на новому цвинтарі на Баранівці. Пам’ятник поставили наступного року за рахунок обласного відділу культури. На пам’ятнику викарбували слова його вірша із останньої збірки: «Об однім прошу, об крихті: // Ледь барвінок, ледь трава — // На той світ мені докрикніть: // «Україно, ти — жива!»
Промовляти ці слова на могилі поета стало традицією.
Чому навчила мене дружба із поетом і літератором, дисидентом, високим інтелігентом Миколою Михайловичем Даньком?
Тому, що можна, будучи сином сільського коваля, стати самим помітним інтелігентом міста Сум, що можна вивчити чотири мови (російську, польську, німецьку і французську) і написати з десяток книг, будучи буквально оточеним КДБ.
Що можна, не зважаючи на спроби системи ізолювати тебе, продовжувати служити Україні, фактично в умовах домашнього арешту.
Що із режиму ізоляції можна виховувати молодь.
Що, не зважаючи на тиск влади і зраду частини друзів, можна було залишатись оптимістом, працювати і вірити в майбутнє України.
Що нонконформістська культура врешті-решт стане визнаною, що вірно те, що «рукопісі нє горят». Якщо думка існує, то вона в свій час проб’ється як трава крізь асфальт. «А все-таки вона крутиться!»
Що треба працювати-працювати-працювати.
Що вірно сказала Надєжда Мандельштам, що «поет платить втричі».
Що стоїцизм є рисою справжнього інтелігента.
Що не треба чекати «поки настане час», а братися до справи поки дужий і є сили.
Що можна на зарплату журналіста зібрати рідкісну бібліотеку у 4-5 тис. томів.
Що можна жити, ні на що не жаліючись, даруючи радість людям.
Що батькам треба водити дітей на Неокуповану територію, що там важлива для них наука.
Що, коли відходить біль утрати, і минає час, в душі залишається почуття теплоти дружби, вдячність долі, розуміння того, що і в нашому житті було щось справжнє.
Що головний ворог слов’ян – горілка, яка косить і слабих і дужих.
Що давно незалежній Україні потрібно видати твори Миколи Михайловича, щоб доторкнутися до джерел своєї свободи, свого горнього духу.
Що інтелігенція є, є її етика, її шлях, її віра в Україну, є солідарність.
Що ніщо велике не дається без зусиль. Навіть найдужчі страждають, щоб досягти своєї вершини.
Що Україна була і буде!
Колись проминуть роки (можливо це буде епоха), і у далекому ще 2026 році буде ювілей Миколи Михайловича — 100 років. І можливо наше сумське суспільство, що вже відійде від стресу ринкових перетворень, захоче вшанувати одного з діячів області монументом на Майдані Незалежності. Гідні кандидати, пов’язані із історією краю є: гетьман Іван Виговський, композитор Дмитро Бортнянський, філософ і історик Пантелеймон Куліш, поет-революціонер Павло Грабовський, поет Олександр Олесь. Але можливо око сучасників виділить із цього ряду і фігуру Миколи Михайловича Данька. Микола Михайлович був останнім із ряду видатних постатей, що жили у час до здобуття Україною незалежності. І тому сприйняття його особистості в чомусь духовно чіткіше для нас, а образ зриміший. Я хотів би поділитися своїм баченням цього уявного монумента.
У Миколи Михайловича було багато добрих видатних рис: доброта, самопожертва, мужність, інтелект, освіченість, патріотизм, аскетизм, колосальна сила самоспротиву, любов до життя і спорідненість із своєю землею. Він був і поетом, і літературознавцем, і дисидентом, і лідером у колі національно-свідомої інтелігенції, і просто чудовим мудрим другом і учителем. Але я хотів би відмітити його рису, що випала із цього ряду і можливо залишилася непоміченою сучасниками – він був політиком. Нехай не реалізованим в силу обставин і часу, але збагнемо, що не поета Миколу Данька злякалася влада і прирекла його на довгу двадцятирічну ізоляцію. Не літературознавця злякалася. І не доброго друга. Навіть не нонконформіста Миколу Данька злякалася обкомівсько-номенклатурна холуйська зграя на купу із кдбістами-меченосцями. Вони злякалися політика-дисидента, якого їм надіслали на заслання із Києва, і який міг легко розбити совєтські штампи і перетягнути на свій бік помітну частину сумської творчої інтелігенції. Злякалися потенційного Данька-організатора, Данька-лідера. Настрашилися його спокійної духовної сили і його погляду на життя, що був соціально-активним, дійовим. Згадаємо вміння Миколи Михайловича в одну фразу спокійно виходити із тонкої «політичної» ситуації (як приклад – фраза із попільничкою), його вміння зберігати цілковитий спокій. Він безперечно був політиком, і влада це знала. Тому я хотів би побачити в монументі Данька-борця, з широкими плечима, якому на спину кидається „вєк-волкодав”, але він стоїть непохитно як брила. Данька, який мужньо десятиліттями ніс у собі Національну Ідею, значився у списках КДБ як «націоналіст № 1», громадянина що мужньо витримав двадцятирічну травлю і ізоляцію. Головні його риси: сила волі і мужність. Я хотів би, щоб митець, роблячи цей монумент, згадав фразу Володимира Набокова, сказану про одного із своїх колег по цеху: «Для писателя у него было слишком доброе лицо», — і не піддавався б спокусі зобразити Данька-оптиміста, Данька-життєлюба. На жаль в епоху, в яку довелося жити Миколі Михайловичу, йому частіше доводилося стискати зуби і кулаки, ніж тепло і сонячно усміхатись. Друзі були, але часто вони перебігали на інший бік вулиці, побачивши поета. Незалежність він побачив, але лише за півтора роки до смерті. Можливо саме тому він і став Миколою Даньком – символом нескореного українського духу.
Із листа тата до мене від 24 червня 2006 року: «До речі, випадково зустрів КДБіста, який мордував Миколу, і спитав його: «За що ти його мордував?» Відповідає: «Болтал много!» Я йому: „Ти ж зараз балакаєш, і тебе ніхто не мордує”. Він відповів мені: «Если б попался ты мне лет 10 назад, я бы с тобой поговорил другим языком!!!» І я згадав слова мого улюбленого поета Єсєніна: «Умрут, истлеют падью листопада...» Тільки час поховає цю совдепівську сволоту».
На світлинах: Микола Данько. 19 серпня 1991 року о 12.30 дня на площі Моссовєту група демократів зупинила колону БМП, що ішла на Манежну площу. Після переговорів з військовими колона розвернулася назад в сторону Пушкінської площі. В цей момент зроблено знімок: автор салютує перемогу.
Василь КОЛОМАЦЬКИЙ.
Аврора (Канада)
квіт. 2006 р- лип. 2007 р.
