lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Чиста криниця душі Лідії Ільясової
Друк
Розділ: Криниця (Уфа)
Лідія Михайлівна Ільясова (Окунь)
Лідія Михайлівна Ільясова (Окунь)

До ювілею цієї башкирської українки, патріотки України, редакторки легендарної “Криниці” - першої української газети в Башкортостані

Дорога наша Лідіє Михайлівно! Усі українці Башкортостану щиро вітають Вас з нагоди 75-літнього ювілею! Зичать Вам міцного здоров'я, сил, натхнення та всіх земних благ і низько вклоняються за неоціненний скарб, котрий Ви подарували усім справжнім цінителям українського друкованого слова – «Криницю» - перший україномовний часопис у Башкортостані!

Ваше «дитя» тішило й розраджувало у важкі життєві хвилини, було бальзамом на душу й життєдайним джерелом для усіх спраглих, хто, залишивши рідну домівку, знайшов на чужині в «Криниці» справжнього друга по духу й вдячного співрозмовника.

Нехай же Господь береже Вас, дорога Лідіє Михайлівно, й дарує свої щедроти на многая літа!

Правління Республіканського національно-культурного центру українців Башкортостану “Кобзар”

Декілька слів про життєвий шлях Лідії Михайлівни

Ільясова Лідія Михайлівна народилася 24 листопада 1935 року в місті Харкові. Її дівоче прізвище – Окунь, вона - українка. У 1953 році з золотою медаллю закінчила Харківську українську школу № 6, у 1958 році одержала диплом інженера-металурга, закінчивши металургійний факультет Харківського політехнічного інституту ім. В.І. Леніна. По закінченню отримала направлення до Курська, тоді, у 1958 році, вона навіть не здогадувалась, що все своє доросле життя буде жити і працювати в Росії.

Опинившись після одруження в Уфі, 27 років працювала на Уфимському агрегатному об’єднанні ім. 50-річчя СРСР за своїм фахом - інженером-металургом у термічному цеху. Має багато Почесних грамот за професійну діяльність. У січні 1991 року вийшла на пенсію як ветеран праці.

Будучи на пенсії стала активісткою демократичного руху республіки. Працювала коректором регіональної газети демократичного напрямку “Волга-Урал”. У 1993 році відбулася її зустріч з Республіканським національно-культурним центром українців Башкортостану “Кобзар”. Після довгої розлуки з рідною харківською землею, вона знову змогла прилучитися до рідного слова і стати йому у пригоді. На запрошення співголів «Кобзаря» - Василя Бабенка та Володимира Дорошенка, Лідія Михайлівна погодилася редагувати першу українську газету в Башкортостані - “Криницю”. Після 35-ти річного перебування поза Україною їй вдалося без проблем відновити у пам’яті Шевченкове слово, українську мову.

Лідія Михайлівна одночасно виконувала функції кореспондента, коректора та редактора.  “Криниця” за короткий час стала справжнім феноменом і здобувала славу як у Башкортостані, так і далеко за його межами - читацькі листи та відгуки надходили з усього світу: Німеччини, Австралії, Сполучених Штатів, Якутії, Казахстану, Молдови, Владивостоку, Самари, Оренбургу, Львова, Дрогобича, Тернополя та ін. Скільки теплих слів, подяк, «криків душі», сповідей пройшло через її серце… Саме вони були найвищою винагородою за безсонні ночі та кропітку працю над кожним числом «Криниці». Це був один із найщасливіших періодів у житті Лідії Михайлівни, а башкирська «Криниця», завдяки їй, стала справжньою легендою.

Незважаючи на те, що у 1997 році «Криниця» припинила своє існування з фінансових причин, сьогодні РНКЦУБ «Кобзар» не припиняє спроб відновлення української газети під назвою «Обрії». Чекає на цю подію і Лідія Михайлівна, котра, незважаючи на свій 75-річний вік, ще мріє стати у пригоді українській діаспорі Башкортостану - бути кореспондентом газети.

Протягом багатьох років Лідія Михайлівна Ільясова є активним членом РНКЦУБ «Кобзар». Завдяки її невтомній енергії, ентузіазму та великому досвідові в редакторській справі вдалося видрукувати ювілейні номери газети «Вісник Кобзаря», присвячені V та VI З'їздам українців Башкортостану (2006, 2010 рр), сьогодні готується до друку книга про українську діаспору в республіці, частину котрої складатимуть нариси Лідії Михайлівни про відомих українців Башкортостану.

Протягом всього життя вона зберігає й передає любов до України, перш за все, своїй родині – сину, невістці та онуці, котрі, мешкаючи у Харкові, неодноразово допомагали у перевезенні українських підручників для шкіл Башкортостану з  викладанням предметів українознавчого циклу.

Лідія Михайлівна надзвичайно інтелігентна, розумна та вишукана жінка з прекрасним почуттям гумору, а ще у неї неабиякі спортивні успіхи: вона тричі ставала чемпіонкою Радянського Союзу, вигравала Кубок СРСР, потім першість СРСР в командному заліку й неодноразово ставала чемпіонкою Башкирії, ЦС “Зеніт”, Збройних Сил СРСР, призеркою багатьох інших змагань з жіночих шашок. Досягла звання Майстра спорту. І усе це - самотужки, без жодного тренера.

З особливою приємністю хочеться відзначити, що подвижницька праця Лідії Михайлівни не залишилась непоміченою з боку України, і наша героїня, саме в дні святкування власного ювілею, одержала достойні нагороди - Почесну грамоту Міжнародного інституту освіти, культури та зв'язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» та Подяку від Посольства України в Російській Федерації.

Ось такою яскравою непересічною особистістю є Ільясова Лідія Михайлівна, башкирська українка з Харкова, котра гідна високого імені – Патріот України!

Юлія СІРЕНКО.

Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її. 

Наша дорога Лідія Михайлівна
Наша дорога Лідія Михайлівна

На світлинах: Лідія Михайлівна Ільясова (Окунь). Наша дорога Лідія Михайлівна.

Усе це було, було...

Довгий шлях до “Криниці”

Писати про себе завжди важко. Перш за все, треба весь час пам’ятати, що є таке поняття, як скромність. А з іншого боку, є  про що розповісти, бо часу сплило чимало... Намагатимусь знайти середину.

Народилася я в Харкові 24 листопада 1935 року. Батько – токар Харківського велосипедного заводу, мати – бухгалтер-касир організації Осовіахиму (потім це стало ДТСААФ). Щодо дитинства, то тут заслуговує на увагу один факт. Мені не було й трьох років, як я самостійно почала слухати радіо. Тоді в кожній хаті були такі чорні тарелі. Потім батьки та сусіди мені розповідали, що вони спеціально збиралися біля репродуктора, щоб подивитися на мою дивну поведінку: вечорами, щочетверга, артисти українського театру імені Т.Г. Шевченка читали вірші Тараса Григоровича, а наприкінці передачі сучасні, на той час, поети читали свої твори. Включали батьки радіо, і я, малятко, уважно слухала Шевченка. Усі присутні дивилися на мене, а я слухала нерухомо всі 45 хвилин! І тільки коли починав звучати перший сучасний вірш, відразу ж бігла від репродуктора... Зрозуміло, ніхто цей феномен пояснити не міг. Батьки казали, що ці мої “спектаклі” бачила вся вулиця, яку я, таким чином, залучала до великої української поезії.

Харків і тоді був російськомовним містом, навкруги розмовляли мішаною мовою, але батьки віддали мене до української школи. Було це в 1943 році, після того, як за нами в евакуацію до Свердловська приїхав з фронту батько і привіз нас додому. У цій школі я провчилася всі десять років. Вчилася добре. Почесної грамоти немає лише за сьомий клас, бо в табелі у мене “чотири ” за поведінку. У 1953 році закінчила школу, звичайно ж, із золотою медаллю. Досі приємно, що саме у мене була єдина золота медаль на чотири випускних класи (стоп, Лідіє, треба бути скромнішою, коли пишеш про себе, але ж куди дітися, коли воно так і було?). Рік був, незважаючи на те, що Сталін помер у березні, ще страшний. Саме в Москві люди зникали у безвість навіть за анекдоти. Мені ж дуже хотілося вчитися саме в МДУ (Московському державному університеті), я  на сто відсотків витримала б співбесіду, бо з читальних залів та бібліотек не вилазила з п’ятого класу і мала тверді знання не лише з шкільної програми, але батько твердо сказав: “Будеш вчитися в Харкові. Все!”. Я вила, як звір, два тижні, а потім віднесла документи до Політехнічного інституту. Пройшла співбесіду, була зарахована до металургійного факультету і через п’ять років закінчила його на “чотири” і “п'ять”. Але розуміла, що цей фах не для мене.

Прийшла пора - і я закохалася в харківського гросмейстера з шашок. Купила книгу Павла Олексійовича Сльозкіна “Як навчитися грі в шашки” разом з дошкою, прочитала її, бо була впевнена, що коли навчуся грати, виграю у нього, й тим самим, зверну на себе увагу. Отакі були ми, молоді!

Однак він уваги не звернув, а я виборола друге місце в чемпіонаті України з шашок у Києві. Почуття мої до нього були такі сильні, що я попросила вузівську комісію зробити мені призначення за межами Харкова. І отримала направлення до Курська. Тоді, у 1958 році, я навіть не здогадувалася, що все своє доросле життя буду жити і працювати в Росії.

Мої спортивні успіхи примножувалися й надалі. Можу з гумором констатувати, що лише однієї книжки Сльозкіна мені вистачило, щоб тричі стати чемпіонкою Радянського Союзу, виграти Кубок СРСР, потім першість СРСР в командному заліку й неодноразово ставати чемпіонкою Башкирії, ЦС “Зеніт”, Збройних Сил СРСР, призеркою багатьох інших змагань з шашок. Зрозуміло, досягла звання Майстра спорту. І усе це - самотужки, бо жодного тренера у мене не було, допомагав все той же Сльозкін, а ще якесь веселе ставлення до шашок взагалі.

Потім опинилася в Уфі, бо чоловік був саме з цього міста, теж кандидатом в майстри з шашок. 27 років працювала на Уфимському агрегатному об’єднанні ім. 50-річчя СРСР за своїм фахом - інженером-металургом у термічному цеху. Маю багато Почесних грамот. У січні 1991 року вийшла на пенсію як ветеран праці. Мріяла про відпочинок, про те, що весь вільний час віддаватиму сім’ї сина, але нічого з того наміру не вийшло. Я “пішла” в політику, в демократичний рух республіки. Там мене випадково помітили (якось автоматично виправила помилки в гаслі) і взяли на роботу коректором до редакції регіональної газети демократичного напрямку “Волга-Урал”. І почалося зовсім інше життя, у якому доля приготувала мені ще одну незабутню зустріч.

Сьогодні я можу з впевненістю сказати, що зустріч з “Кобзарем” – українським товариством у Башкортостані, - була не випадковою, після довгої розлуки з моєю рідною харківською землею доля щедро послала мені цей шанс - прилучитися до рідного слова і стати йому у пригоді. А тому після того, як пан Василь Бабенко запропонував мені редагувати українську газету “Криниця”, про яку він мріяв вже багато років, я, не вагаючись, відповіла згодою. Потрібно зазначити, що пан Василь хоч кого заагітує на добру справу, крім того, запрошуючи мене до співпраці, він твердо був переконаний, що я справжній журналіст, бо працюю в газеті. Але після такої швидкої позитивної відповіді, мене стали мучити різні тривоги, чи зможу, після 35-ти річного перебування поза Україною, відновити у пам’яті Шевченкове слово, українську мову. Та виявляється, неможливо забути материнську пісню: слово за словом почала зринати з далеких куточків пам’яті така рідна українська мова (як тут ще раз не згадати вчителів, що не помилилися у своєму виборі, нагородивши мене золотою медаллю (ще раз стоп, Лідіє!). Став у пригоді російсько-український словник, котрий приніс мені пан Бабенко, і все закрутилося, як у коловороті.

Ось так розпочалася моя робота над “Криницею” – життя наповнилося щастям. Допомагали мені з матеріалами пани Василь Бабенко, Володимир Дорошенко, Володимир Омарівський, Іваненко, Леонід Карпушенко, дуже багато зробила для видання “Криниці” пані Ольга Доброва, котра не лише приносила свої матеріали про “Берегиню” та про рідну Полтаву, але й, по-людськи, підтримувала, коли сили залишали мене: часто доводилося ночами, одним пальцем, набирати український текст на комп’ютері в редакціях газет “Волга-Урал”, “Ленінець”, а згодом у “Воскресной газете”, куди я перейшла працювати, коли “Волга-Урал” збанкрутувала.

“Криниця” стала справжнім феноменом. Навіть сьогодні не перестаю дивуватися, яким чином всього одна тисяча щомісячних примірників с а м о д і я л ь н о ї “Криниці” одержувала світовий відгук?! І як вона розповсюджувалася? За яких обставин опинялася в Німеччині, Австралії, Сполучених Штатах? Я вже не кажу про Якутію, Казахстан, Молдову, Владивосток, Самару, Оренбург, Львів, Дрогобич, Тернопіль...

Мені здається, що саме листи наших читачів були найбільш цікавими в газеті, адже теми, які ми розробляли на сторінках “Криниці”, торкалися найтонших струн їхніх сердець. А ми публікували всі листи, котрі потрапляли до редакції, навіть негативні, даючи можливість висловити свою думку й ставлення до того чи іншого матеріалу всім нашим дописувачам (як тут не пригадати два образливих листи з Москви: в одному - нас з паном Бабенком погрожували втопити в криниці, а в другому – отруїти).

Ось уже декілька років як газета “Криниця”, через фінансові проблеми, припинила своє існування, та живе вона не лише у моїй пам’яті, а й у серцях і спогадах її шанувальників по всьому світу.

Але час не стоїть на місці, і знову зблиснув промінь надії: газета “Вісті “Кобзаря” готується до першої зустрічі зі своїми читачами. Чекаю зустрічі з нею і я, щоб знову бути корисною українцям. Сьогодні я живу мрією про майбутню співпрацю з газетою: хай не редакторкою, бо сили вже не ті, та у ролі кореспондента, сподіваюсь, стати у пригоді. І щастя знову повернеться до моєї душі.

Лідія Ільясова.