lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Полтавська ружа в Башкортостані
Друк
Розділ: Криниця (Уфа)

Про голову Союзу українок Республіки Башкортостан «Берегиня» Ольгу Доброву, нагороджену Президентом України орденом княгині Ольги

Доля чи недоля… Дивлюся відеозапис телепрограми. В Уфі святкували День міста. А оскільки в столиці Башкортостану живуть люди багатьох національностей, то місцеве телебачення запросило в студію для ближчого знайомства представників української діаспори. Хлопчик Ваня Іванов відповідає на запитання ведучого, а далі вже від себе розповідає, що коли він читає дідусю вірші українською мовою, то в нього на очах з’являються сльози.

-А чому дідусь плаче? — запитує ведучий. — Бо в юності він був козаком…

Для хлопчика, який народився, як і його батьки, вже там, у Башкортостані, “був козаком” означає те саме, що й “був українцем”, тобто — жив в Україні. Оце по-дитячому безпосереднє ототожнювання — українець, отже, козак! — звучить символічно. А ще юний співак Ваня Іванов зізнався (до речі, чистою українською мовою!), що в майбутньому він мріє стати народним артистом. Певно ж, народним артистом України! А чому б і ні, якщо заслуженим артистом України став нещодавно башкир, соліст Башкирської філармонії Сайфула Хайрулін: у його репертуарі близько 80 українських пісень, він виступав у Києві з сольним концертом. А друзі-українці там, в Уфі, жартома називають артиста… «Степаном Хайруленком».

Про це мені розповідає наша землячка Ольга Василівна Доброва, яка 15 років очолювала Союз українок “Берегиня”, що діє при Республіканському національно-культурному центрі українців Башкортостану “Кобзар”. Уперше я побачила її в серпні, коли Ольгу Василівну запросили на сцену столичного Національного палацу мистецтв “Україна” під час роботи ІV Всесвітнього форуму українців: Президент України Віктор Ющенко вручив Ользі Добровій орден Княгині Ольги ІІІ ступеня. А на початку грудня Ольга Василівна у складі полтавської делегації брала участь у засіданні Національної Ради Конґресу української інтелігенції. Всі проблеми, всі здобутки, все, чим живе етнічна Батьківщина, стосується й її, як усіх земляків, кого доля чи недоля розкидала по світу. — Розумієте, Україна ніколи нам із голови не виходить, — говорить Ольга Василівна. — Ця земля магічна, вона притягує, де б ти не був, скільки б років не мав, вона не дає про себе забути! І туга велика за нею у тих, хто живе за її межами: живи хоч і в раю, але вона все одно вабить до себе, бо вона — Україна…

Одна четверта української крові Хвиля об’єднання українців прокотилася Башкортостаном у роки перебудови. Надя, донька Ольги Василівни, почула, як її однокурсник запрошував когось із українським прізвищем на вечір в університеті. “То і я ж українка!”, — сказала вона. А потім порадила вже мамі піти до того гурту. Так у 1988-му з’явилося Українське земляцтво, а вже через два роки — Товариство шанувальників української культури в Уфі. Його засновниками стали директор філії в місті Уфі Московського державного відкритого педагогічного університету ім. М. О. Шолохова Василь Бабенко, інженер Нестор Чумало й педагог Раїса Чумало, інженер-математик, нині голова Національно-культурного центру “Кобзар” Володимир Дорошенко та ще ціла когорта земляків — вихідців із різних областей України. Спочатку збиралися поговорити про народні звичаї, пісень поспівати, а потім почалася робота з відродження та збереження української мови й культури, традицій, звичаїв, обрядів, адже загалом у Башкортостані живе майже 55 тисяч українців. Це багаточисленна група населення, якщо зважити, що в республіці мешкають представники понад 130 національностей!

До речі, у вже згадуваній телепередачі йшлося й про те, що всі вони живуть дуже дружно. Українську діаспору відразу ж підтримав Президент Башкортостану Муртаза Рахімов, захоплено відгукуючись про ініціативність та активність українців. Українській громаді виділили офіс у приміщенні колишнього дитсадка, де так само розмістилися офіси німецької, єврейської та інших громад. Відкрито недільну школу для дітей (хоч її відвідували й дорослі).

То був початок. Нині в Уфі працюють дві недільні школи, два історичні музеї. А базова українська школа імені Т. Г. Шевченка займає ціле крило: половину приміщення башкирської школи. Тут проводять семінари, закуповують підручники. Уфимське педучилище підготувало спеціальний випуск учителів початкових класів із українців, які поїхали викладати рідну мову в села. А викладачів української мови з вищою освітою нині готує філологічний факультет Уфимської філії Московського педагогічного університету.

При Національно-культурному центрі створено український народний хор “Кобзар”, є молодіжна група хору. При Союзі українок діє центр юридичних консультацій, працюють гуртки, організовуються різноманітні виставки. Є навіть Науковий центр українознавства Василя Бабенка. Він та Ольга Доброва-Лисенко минулого року видали книжку “Добрим людям на здоров’я. Страви до українських традиційних календарно-обрядових свят”.

Українська діаспора Башкортостану має тут свою Україну. І не тільки ті її представники, кого доля чи недоля гнала з рідної землі шукати кращого життя — ще з часів козаччини, закріпачення, голодоморів, евакуації в період війни, а й ті, хто народився вже тут. Ольга Василівна досі захоплюється й дивується, що змусило, наприклад, Василя Бабенка, у якого вже й батько народився в Уфі, шукати Україну? А він сам вивчив українську мову, пішки обійшов Башкортостан, знаходив українців, збирав речі для музею. Живий пломінь із своєї душі передав йому дід, колишній український священик. І душу внука так само покликала та магічна земля. Ольга Василівна каже про Василя Яковича:

-Він такий патріот України, що й тут, в Україні, такого не просто знайти…  

І цей феномен триває в часі, бо нещодавно був ще дивний випадок. Якось у Центр зателефонував чоловік і запитав російською: “Я маю одну четверту української крові — чи можна до вас прийти?  

Сашко прийшов місяців через чотири, коли про дзвінок уже й забули. Тепер він добре розмовляє українською: вивчив її за допомогою Інтернету, аби спілкуватися на рівних із земляками! Закінчив юридичний факультет університету, а на свята веде концерти, які готує українська діаспора.

“Вибрати не можна лише Батьківщину…”  Ольга Доброва (у дівоцтві — Лисенко) народилась у Березовій Луці Лохвицького району. І вже майже 40 років прожила в Росії — так повела доля: до Красноярська поїхала за направленням, працювала лікарем у сибірському містечку Ужгур, вийшла заміж і 8 років жила в Новосибірську, згодом чоловіка перевели в Семипалатинськ, а потім він повіз її в свою рідну Уфу, де виросли донька і двоє синів.

На Полтавщину Ольга Василівна їздила щороку, а нині буває й частіше, в Полтаві живуть її брат і старша сестра. В Уфі — діти і п’ятеро внуків. Доля завела далеко, але Батьківщини не забрала. Щойно сівши в поїзд “Москва—Полтава” почувається так, наче вона вже в Україні. Так було й цього разу. Зайшла в купе, а там дві молодички й хлопчик розмовляють російською. А їй так прагнеться вже почути рідну мову!

-Дівчата, ви полтавки? — спитала. Відповіли, що й полтавки, й українки. — Чому ж говорите російською?

-А в нас так прийнято…

Її дивує, що й у Полтаві на кожному кроці звучить російська:

-Якщо забудемо рідну мову, ми ж втратимо свій генокод, а потім і до своїх духовних, культурних багатств станемо байдужими!

Може, нам треба поїздити по світах, щоб навчитися берегти своє, знати його ціну? Може, треба пережити оту душевну тугу, коли, рушаючи з рідної землі (не за власним бажанням!), українці везли з собою вузлики з насінням, рогачі й борони, прядки й діжі для тіста? Все, що є сьогодні в музеях в Уфі, зібране по селах із такими промовистими назвами: Санжарівка, Золотоношка, Ново-Київка, Степанівка, Нехвороща, Катеринославка, Чернігівка… Переселенці з України зупинялися на цих землях якраз через те, що вони нагадували їм рідні чорноземи.

Коли вперше представники української громади поїхали в Україну, в Батурин, вони плакали, щойно перетнувши кордон, нахилялися, аби доторкнутися до землі руками. А в дорозі розучували “Чаєчку” Мазепи, весь вагон їх слухав і ніхто не зробив зауваження, щоб не заважали відпочивати.

Ольга Доброва вірить: мине ще трохи часу, і наша Україна стане справді українською. Перейнявшись уже “зсередини” нашими проблемами, зазначає, що наші громадські організації діють якось роздрібнено, поодинці, а від того й старання їхні не дуже помітні — варто б виробити скоординовану програму спільних дій.

Полтавці (активісти діаспори в Башкортостані) хотіли б тіснішої співпраці з материковими полтавцями. Чимало з них жодного разу не бачили рідної землі, а живуть із мрією побувати на Полтавщині. Якраз наприкінці грудня зроблено перший крок: у Башкортостані побувало тріо бандуристок “Тернова ружа” (керівник Наталія Тимощенко) Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка. Дівчата одержали диплом за перше місце в номінації “вокальне мистецтво”, ставши учасниками Першого Міжнародного дитячо-молодіжного конкурсу української культури “Червона калина”.

Щедрий вечір, добрий вечір Дивлюся на відео, привезені Ольгою Василівною, зафільмовані святкові сюжети з життя українців Башкортостану. Ось родина, одягнена у вишиванки, зустрічає гостей, які з порога гукають:

-Прийшли щедрувати до вашої хати! Щедрий вечір! Добрий вечір!

Колядники співають, Коза намагається всіх розсмішити, господиня частує гостей медівкою, виготовленою за рецептами старокиївських пивоварів. …Український народний хор “Кобзар” не просто співає: кожна з його пісень — театралізоване дійство. Дівчата у вінках із квітів і трав вишивають (до речі, багатьох вишивати навчила якраз Ольга Василівна!), козаки скачуть на конях. І які ж неймовірно гарні українські сорочки в усіх! Які ж вони щасливі в своєму святі! Це — їхня Україна, в ній живуть їхні серця. Це — туга їхніх сердець. І їхня радість.

На світлині: Державна нагорода України – орден княгині Ольги для Ольги Добрової.

Лідія ВІЦЕНЯ,

“Зоря Полтавщини”

“Слово Просвіти” ч 3 (380) 18-24 січня 2007 р.