Попри всі негаразди останнього часу, українознавча науково-дослідна діяльність в Республіці Башкортостан триває
Редакція «Кобзи» звернулася до науковця Дениса Чернієнка, котрий давно і плідно займається українознавством на теренах Росії, з проханням розповісти про стан справ у цій важливій гуманітарній галузі та творчі доробки останнього часу.
Наукові досягнення й активне просвітництво українознавців з Уфи (Башкортостан), що добре відомі далеко за межами свого регіону, протягом кількох останніх років зазнали значних змін. На поточну ситуацію вплинули два головних фактори. По-перше, початок російсько-українського конфлікту наприкінці 2013 – початку 2014 років. Від цього моменту суттєво змінився загальний інформаційний контекст, суспільне ставлення до нашої роботи, а також особливо пильна увага з боку відповідних державних структур (здається, не треба додатково пояснювати, яких саме). Неодноразова вимушеність пояснювати свої дії, віддавати на перевірки тексти праць тощо призвели до необхідності переосмислити напрями і форми роботи, більш уважно ставитись до формулювання думок, знизилась активність співпраці із Україною.
Другого вдару завдало закриття у 2015 році Уфимської філії Московського державного гуманітарного університету імені О. Шолохова, яка понад 15 років була визнаним провідним науково-освітнім осередком в галузі не лише регіонального, але й російського українознавства. На базі філії регулярно відбувалися різні наукові, просвітницькі, культурні заходи, друкувалися праці, здійснювались дослідження тощо. Але тут доцільно зазначити, що закриття філії відбулося не через її активне українознавство, а у контексті загальної державної освітньої політики останніх років, спрямованої, зокрема, на значне скорочення мережі філій навчальних закладів як таких. Крім того, зазнав реорганізації та об’єднання з іншим вишем головний університет у Москві. Таким чином, в Уфі призупинилась системна, планова українознавча робота, фахівці були вимушені передусім шукати нові місця подальшої праці.
За таких умов уфимське українознавство з об’єктивних причин знизило свою активність (варто відмітити, що подібні процеси відбуваються й у загальноросійському масштабі). Але науково-дослідна робота ні в якому разі не припинилась! Вона почала набувати інших форм, насамперед, спираючись на реальні можливості й ресурси окремих дослідників. Що саме нам вдалося зробити?
По-перше, до 200-ліття Тараса Шевченка вдалося поновити роботу раніше широко відомого «Інституту Тараса Шевченка», який було засновано ще у 1993 році видатним оренбурзьким вченим Леонідом Большаковим. Зараз Інститут діє виключно на громадських засадах як вільне, неформальне об’єднання небайдужих шевченкознавців - головним чином Південного Уралу, а також інших регіонів. У тому числі, за підтримки Посольства України в Казахстані та Євразійського національного університету в Астані, а сьогодні і Шевченківського національного заповідника (Тарасова гора) вдалося ініціювати щорічне проведення міжнародних Шевченківських читань. Вже відбулося п’ять таких заходів в Астані (2012, 2014), Оренбурзі (2013), Каневі (2015, 2017). За підсумками читань видаються збірники наукових праць.
По-друге, спільно із Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України у 2015–2016 році завершено науково-видавничий проект за матеріалами особистого архіву відомого вченого, етнографа-україніста Опанаса Бежковича (1890-1977). Вагома частина цього архіву у вигляді рукописів наукових текстів зберігалась саме в Уфі. Тож нарешті укладені і видані (у Києві) його вибрані твори, головний з яких – монографія «Землеробські знаряддя і праця українців XVIII – першої половини XX ст.», що стало значним явищем в українській етнографічній науці.
По-третє, уфимські дослідники неодноразово останнього часу брали і беруть участь у наукових конференціях регіонального, російського та міжнародного статусів, де виголошували доповіді та за підсумками готували статті, присвячені історичним аспектам і сучасним поточним етнодемографічним, естносоціальним, етнокультурним процесам в середовищі українців Росії, її окремих регіонів, насамперед Південного Уралу.
В найближчих планах, за змогою, – продовження обробки змістовного архіву О. Бежковича, підготовка видань з історії та культури українців Башкортостану й Росії, підтримка місцевих музеїв, де є українські етнографічні матеріали, продовження традиції Шевченківських читань тощо.
Денис Чернієнко, к.і.н., доцент
Наша довідка:
Чернієнко Денис Аркадійович
Старший науковий співробітник центру з вивчення сучасних етнополітичних процесів відділу міждисциплінарних і прикладних досліджень Удмуртського інституту історії, мови та літератури Уральського відділення РАН, кандидат історичних наук (2000), доцент (2003).
Д.А. Чернієнко - автор монографії, понад 100 наукових статей, матеріалів для енциклопедій, навчально-методичних посібників та ін. Учасник багатьох міжнародних (Росія, Угорщина, Україна, Казахстан), всеукраїнських, міжрегіональних і республіканських конференцій, конгресів, симпозіумів, семінарів тощо, в тому числі кількох Конгресів етнологів і антропологів Росії. Неодноразово виступав упорядником, відповідальним і науковим редактором тематичних збірок, матеріалів конференцій, науково-методичних і навчальних посібників.
Д.А. Чернієнко є головою Іжевського відділення Російського товариства інтелектуальної історії (РОІІ), членом Удмуртського відділення Російської Асоціації політичних наук, експертом Розподіленого наукового центру з міжнаціональних і міжрелігійних проблем Приволзького федерального округу при Інституті етнології та антропології РАН.
На світлині: Денис Чернієнко.