Друк
Розділ: Історія

Частина друга: Емський указ і форми антиукраїнських цензурних репресій

Наступного, 2021, року виповнюється 145 років  як російський цар підписав у німецькому місті Емс  таємний  указ про заборону друку й поширення на всій території імперії книжок українською мовою, що мав тяжкі наслідки для української культури зокрема і українства в цілому. У першій частині  статті  Коротка історія цензури українського друкованого слова відомого дослідника історії українського друкованого слова в Україні та на чужині Миколи Тимошика, розповідалося про передумови видання цього указу  з часів Петра І до так званого Валуєвського циркуляру 1863 року  та створення Олександром ІІ спеціального комітету «для розгляду питання про «українофільство», який передував Емському указу. Йдемо далі:

Емський указ 1876 року

«Розгромний» висновок створеної  Олександром ІІ спеціальної комісії щодо «смертельно небезпечного»  для Російської імперії друкування книжок українською мовою спонукав його підписати в німецькому містечку Емсі, де цар перебував з родиною на відпочинку, чергового антиукраїнського цензурного циркуляру. Тому й одержав він пізніше назву Емського. Цей документ таємно був переданий до Головного управління у справах друку, а звідти розійшовся в усі кінці імперії – до всіх цензурних комітетів, цензорів, губернаторів, начальників друкарень. Ось зміст  Емського указу:

«Государ Імператор в 18/30 день минулого травня Височайше повелів:

Не допускати ввезення в межі Імперії без особливого на те дозволу Головного управління у справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються за кордоном  на малоросійському наріччі.

Друкування й видання в  Імперії оригінальних творів і перекладів на тому ж наріччі заборонити, за винятком лише: а) історичних документів і пам’ятників; б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’ятників безумовно дотримувався правопис оригіналів; у творах же красного письменства щоб не допускалося ніяких відхилень від загальноприйнятого російського правопису і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше як після розгляду рукописів у Головному управлінні у справах друку.

Заборонити також різноманітні сценічні постановки і читання на малоросійському наріччі, а також і друкування  на такому ж текстів до музичних нот.

Припинити подальший випуск газети «Кіевский телеграф».

Про таке Височайше повеління повідомляю  Вашу світлість для неухильного керівництва».

Таким чином, на відміну від валуєвського обтічного, невизначеного «пристановить»  головною домінантою цього акта стає слово «воспретить». Так само як на відміну від попереднього, в цьому циркулярі перший пункт починався із заборони ввезення українських книг з-за меж Російської імперії.

В Україні настав найгнітючіший, найтрагічніший 30-літній період реакційної цензури. Дедалі важче доводилося українському друкованому слову пробиватися крізь цензурні й поліцейські рогатки до читача. Закривалися українські друковані часописи, зазнавали переслідувань ті, хто мав причетність до друку, поширення чи й навіть читання  книжок українською мовою.

Саме на цей період припадає особливо «плідна» діяльність двох маловідомих поки що в нашій історії антиукраїнських інституцій – Київського Тимчасового комітету у справах друку та Київського окремого цензора з іноземної цензури. Ці управління були безпосередньо підпорядковані двом провідним центральним відомствам Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі – Головному управлінню у справах друку та Центральному комітету з іноземної цензури – і мали практично ніким не обмежені повноваження в Україні щодо того «пущать» чи «не пущать» до друку або поширення серед українського населення будь-яку україномовну книжку, листівку чи періодичне видання. Щоправда, рішення хоча й приймалися київськими цензорами, але мали силу лише після того, як затверджувалися в Петербурзі, на що втрачалося від одного до восьми місяців.

Процедура отримання дозволу на друк була довгою і принизливою. Крізь недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, в якому був би бодай найменший натяк, скажімо на історичне минуле українського народу, згадка про когось із національних героїв чи спроба захисту рідної мови. Питання про такі рукописи або щойно видані без дозволу цензурного відомства книжки негайно вносилися на засідання комітету, де ретельно  фіксувалися всі «огріхи», і надсилалися письмово до Петербурга для «предварительного испрошения по сему предмету указаний Главного управления».

Спроби відміни антиукраїнських цензурних циркулярів

Сталося  так, що Валуєвський та Емський антиукраїнські цензурні акти так ніхто й ніколи офіційно не відміняв. Хоча спроби такі неодноразово робилися. Скажімо, з наближенням революційних подій 1905 року в Росії настійніше звучали голоси на захист прав поневолених націй, все настирливіше ставилася вимога скасувати ті виключні репресії, що стосувалися саме українського друкованого слова. Під тиском громадськості Комітет міністрів, «не маючи достатніх фактичних свідчень» у цьому питанні, звернувся за консультацією до імператорської Академії наук, імператорських університетів у Києві і Харкові, до Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторів.

У Київському університеті відповідь Комітету міністрів доручили підготувати професорові історико-філологічного факультету В. Антоновичу. Його глибоко аргументована, переконлива «Записка»  в справі обмеження української мови, направлена до Петербурга, вщент розбивала усі мотиви поборників заборонних актів щодо мови й культури українського народу. Ось лише невеликий фрагмент доводів Антоновича:

«Очевидно, об’єктом заборони слугував   н е   з м і с т   книг, у якому неможливо передбачити небажаного напрямку, а сама мова, якою написані ці книги. В історії цензури всіх країн подібне ставлення до мови зустрічається досить рідко – щось подібне ми зустрічали в ставленні німців до чеської мови за Фердинанда ІІ чи в діяннях польської духовної цензури в ХУІІ століття, що знищила десятки тисяч примірників російських літописів і книг лише тому, що вони були написані по-російськи. Але це релігійний фанатизм або боротьба політична».

Несподівано чіткою й однозначною була позиція Академії наук. У Записці «Про відміну утисків малоросійського друкованого слова»  після детального переліку негативних наслідків цензурних утисків української мови наголошувалося на необхідності «нині ж відмінити височайше повеління 18 березня 1876 року, а також розпорядження міністра внутрішніх справ 1863 року, що було удостоєне Височайшого схвалення, - малоросійське населення повинне мати таке ж право, як і великоросійське, говорити публічно і друкувати рідною своєю мовою».

За умов розгортання шаленого наступу шовіністично налаштованих російських націонал-патріотів таке авторитетне рішення імператорської Академії справі було світлою краплиною на темному фоні байдужості й зневаги значної частини суспільства імперської держави до культурно-національних інтересів українства.

І все ж, хоч окрім двох названих висновків (за позитивне вирішення питання висловився також Харківський університет і навіть сам Київський генерал-губернатор), царська бюрократія після майже цілорічного зволікання офіційно заявила у вересні 1905 року про «несвоєчасність»  скасування цензурного указу 1876 року.  Тому довго ще довелося б сподіватися «прозріння» Комітету міністрів, якби не революційні заворушення наприкінці 1905 року, які серед іншого зірвали кайдани й з українського слова. Царським маніфестом від 17 жовтня того ж року було декларовано всі громадянські права, обіцяно скликати Думу з правами законодавства і контролю. Проголошувалася також свобода друку. Вслід за Маніфестом обнародуються (24 листопада) тимчасові правила про друк, де узаконюється діяльність української преси й книговидання, як один з різновидів друку «инородческого».

Наставало бурхливе відродження українського друку. Так, на початок 1906 року в Україні вже працювало 17 українських видавництв, з яких 13 знаходилися в Києві[i]. Та радість від декларованих свобод щодо українського друку виявилася передчасною. Стара імперська поліційно-репресивна адміністрація, яка й надалі залишалася при владі, нічого не збиралася змінювати у відпрацьованій століттями системі управління, спрямованій на утвердження великодержавного централізму, тотальної русифікації околиць імперії.

Слідом за реформами Думи, які чимдалі набирали консервативнішого відтінку, поступово почала відновлюватися недавня репресивна політика держави щодо українського друку. На початку наступ реакції проходив шляхом запровадження всіляких «тимчасових правил», «роз’яснень», «уточнених положень». Надалі ж і ці формальності, які забезпечували бодай видимість законності, були зігноровані. У національній державній політиці знову почала домінувати зневага до всього українського, прагнення будь-що знищити паростки національного відродження.

Вже 1907 року з метою обмеження ввезення україномовної літератури з Галичини до Росії особливим циркуляром було запроваджене непомірно високе мито (по 17 рублів за пуд). Ще жорсткіші обмеження введені додатково у 1909 році. Приводом посилення цензурного тиску на українське друковане слово послужили два документи тодішнього міністра внутрішніх справ П. Столипіна у 1910  та 1911 роках.

Форми антиукраїнських цензурних репресій

Аби збагнути весь трагізм ситуації з виданням будь-якої української книги чи із заснуванням  будь-якого україномовного періодичного органу в той час і повніше оцінити зусилля, мужність і самовідданість тих діячів українського відродження, хто  все ж брався за невдячну й небезпечну, але таку вкрай потрібну справу, варто навести такий приклад.

На спеціально скликаному засіданні Київського Тимчасового комітету у справах друку 4 листопада 1909 року розглядалося питання про незаконно випущений книговидавництвом «Час»  українською мовою відривний «Календар на 1910 рік». Саме на сторінках цієї невеликої за обсягом книжечки весь склад комітету на чолі  із «заслуженим професором Т. Флорінським» угледів ряду упущень, суджень і заміток, що заключають в собі ознаки злочинних діянь,  які караються Законом Кримінального Уложення 1903 року.

Що ж кримінального містилося в цьому «Календарі»? Про це розкажуть витяги з протоколу:

«1. День 23 квітня. До якого приурочено святкування народин її Імператорської Величності Государині Імператриці Олександри Федорівни, помічений, як звичайний буденний день. Цифра 23 надрукована чорним шрифтом, а на відповідному листку не згадується про те…, що цей день високоурочистий і неприсутственний.  Якщо взяти до уваги, що в календарі старанно позначені дні народження й іменини «українських» письменників і діячів…, то маються підстави бачити в допущеній у календарі крупній помилці злочинну неохайність, як результат неповаги до верховної влади.

2. На аркуші 6 грудня про іменини Його Імператорської Величності Государя Імператора надруковано дрібним шрифтом внизу, а більшу частину  аркуша займає портрет артиста  М. Садовського, який відзначає  день народження 6 грудня, в чому, без сумніву, можна бачити неповагу до священної особи Государя Імператора… 

4. На звороті аркуша від 3 червня є таке місце, взяте з твору Драгоманова. (У великій цитаті йдеться про необхідність посилити просвітницьку роботу серед українців рідною мовою. – М. Т.). У цих словах подано яскравий прояв тієї невідповідної з історичною істиною й інтересами єдиної держави ідеї повної племінної і культурної відокремленості й самостійності малоросійської гілки російського народу, якою проникнуто весь зміст розглядуваного календаря. Словами Драгоманова дається всім малоросам або за термінологією укладачів календаря «українцям»  порада… знати лише свою українську національність, говорити лише українською мовою…»

А чого варті, скажімо, ось такі звинувачення:

«У тексті вживаються невизнані офіційно законами, тенденційно придумані  терміни – «Україна»  в значенні географічно-етнографічної області, заселеної малоросами, «українці»  замість «малоросів», «москалі»  замість «великоросів». Вказується, що український народ усе життя прожив рабом («все життя любив волю – і все життя жив рабом»)…

При означенні важливих подій в історії Малоросії опущені такі, які потягнули возз’єднання всіх частин Русі в одне ціле, як Переяславська Рада або Полтавська перемога, і внесені такі, в яких виступає факт зради єдності Росії, як занесений на звороті аркуша 27 квітня: «28 квітня 1659 р. – гетьман Іван Виговський розбив московське військо під Конотопом».

Наведені цитати красномовно засвідчують, як безсоромно й жорстоко відбиралося в нашого народу власне ім’я – українці (бо термін, виявляється, «тенденційно придуманий», хоча, якщо знати добре історію, вперше  він згадується ще в Іпатіївському літописі, коли, власне, таких термінів як Росія,  російський справді ще не було), як перекручувалися історичні факти, як з народних героїв, істинних патріотів своєї Батьківщини робилися її  люті вороги (і не лише у випадку з І. Виговським, а й  І. Мазепою, С. Петлюрою, М. Грушевським, І. Огієнком та багатьма іншими).

Залишається лише дивуватися й захоплюватись, як за таких нестерпних умов реакції, справжньої антиукраїнської істерії, зчиненої на сторінках шовіністично налаштованої російськомовної преси, українське друковане слово все ж пробивалося до читача. Адже саме в цей час українськими видавництвами, по суті, в напівлегальних умовах було видруковано десятки книжок, сотні  чисел періодичних видань, які й тоді, й багато років наперед відігравали своєрідну роль речників національного відродження. Серед них і книги, що були перевидані в перші роки української незалежності масовими накладами – «Про українську мову й українську школу»  М. Грушевського (видавництво «Веселка»), «Історія України, приладжена до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів шкіл середніх»  М. Грушевського (видавництво «Либідь» при Київському університеті), дванадцять зшитків упорядкованої О. Коваленком унікальної поетичної антології «Українська муза» (видавництво «Обереги»), брошура й текст національного гімну «Ще не вмерла  Україна» (видавництво «Музична Україна»), серія народних календарів та ряд інших.

 А саме примірники таких видань, потрапляючи на цензорські столи, відразу вкривалися  численними зауваженнями, викресленнями, звинуваченнями всезнаючих контролерів громадської думки, а згодом ставали предметом обговорення на  багатогодинних засіданнях комітету. Коли б зібрати докупи всі ці  зауваження й «причіпки», що так ретельно фіксувалися в «Журналі протоколів засідань Київського Тимчасового комітету у справах друку». можна було б скласти не один том смішних і абсурдних, гірких і трагічних курйозів під умовною назвою «Заборона українства», які протягом століть невідступно супроводжували українське друковане слово.

Сторінками «Журналів протоколів» засідань цензурних комітетів

Варто бодай побіжно оглянути сторінки таких «Журналів» і перед читачем постане задушлива картина нищення всього українського, народного. Так, 23 січня 1910 року цілковитого розгрому зазнав «Народний календар на 1910 рік», виданий як додаток до газети «Село»  Першою Київською друкарською спілкою. Кримінально підсудними були визнані в тому календарі статті М. Грушевського «Пам’ятник Шевченкові», «Коротка історія України», Ю. Сірого «Українська земля»  й навіть вміщені на окремих сторінках портрети Т. Шевченка, П. Сагайдачного, Б. Хмельницького, І. Мазепи. І знову, як і в попередньому випадку, - неприйняття історичної правди, стандартні звинувачення в «українському сепаратизмі»:

«Південна гілка російського народу, яка сама себе споконвіку називалася Руссю, руським народом і для означення якої установлений термін «малороси» (в офіційних виданнях, законах, урядових розпорядженнях, шкільних і наукових картах, підручниках історії і географії), у даному календарі самочинно називається нововигаданими термінами – «Україна» і «український народ», назвами, які зовсім чужі народним масам…

Оголошуючи «українців»  за особливий, не російський, народ, укладачі календаря , всупереч явним фактам науки і життя, переконують своїх читачів – селян і робітників, що російська літературна мова для них, «українців», чужа… Факт возз’єднання Південної Русі з Московським царством у ХУІІ столітті трактується як жорстоке і несправедливе насилля над українським народом… Всі ці твердження є злочинною і  шкідливою пропагандою».

 Злочинна й шкідлива пропаганда вбачалася запопадливим цензорам не лише в окремих публікаціях чи фрагментах великих  рукописів, а й у творах Т. Шевченка, на друкування яких це відомство раніше давало дозвіл. Так сталося, зокрема, з «Малим  Кобзарем для дітей», що вийшов у видавництві «Український учитель»  накладом 3000 примірників. Книга складається з біографії поета і близько чотирьох десятків підцензурних віршів. Але і в біографії, і у віршах було побачено «пробудження у південноросійського простолюдина ворожого почуття до вищих класів населення і до великоросійської гілки російського народу, тобто злочин за п. 6 ст. 129».

За цією «злочинною» статтею проходили в цензурному комітеті й окремі твори, надруковані в упорядкованих О. Коваленком і Б. Грінченком збірках поезії «Український декламатор» (томи 1-3): в поемі Т. Шевченка «Сон» цензорів обурили слова на адресу Петра І, який «розпинав Україну», і Катерини ІІ, яка «Україну доконала»; в поемі «Кавказ» – думка про зазіхання Росії на чужі території; у вірші «Розрита могила» - докір Б. Хмельницькому за наслідки приєднання України до Росії; у поемі І. Франка «Мойсей» – авторське передбачення українському народові, що він незабаром «трусне Кавказом, впережеться Бескидом, покотить Чорним морем гомін хвилі»; у вірші Олександра Олеся «Я більше не плачу» – звернення до закованого в кайдани народу перестати мовчати, а боротися за волю.

У згадуваному «Журналі протоколів» ретельно зафіксовано хід розгляду ще одного «злочинного»  твору – цього разу музичного. Йдеться про кантату М. Лисенка  на слова В. Самійленка «До 50-х роковин смерті Т. Шевченка», виданої в друкарні Чоколова (Київ) у кількості 500 примірників. Власне, цензуру стривожила не стільки музика й текст, скільки художнє оформлення виданого музичного твору. На обкладинці кантати художник зобразив загін запорозьких козаків на чолі з гетьманом, який мчав до пагорба з могильним пам’ятником Кобзареві. Запорожці бадьорими виразами облич та переможними жестами засвідчували свій урочисто-піднесений настрій, а гетьман булавою показував народові на могилу поета. Ось як «прочитав» цей малюнок і який висновок зробив з нього черговий цензор:

«Малюнок сповіщає малоросам про відновлення колишньої політичної самостійності Малоросії, втрату якої Шевченко в своїх творах оплакував і до повернення якої він закликав малоросів прагнути. На стор. 5-7 ідея малюнка знаходить собі підтвердження і в тексті: «Його (Шевченка) душа живе,  кружляє між нами надією на щастя, на свободу». А вже сам цензурний комітет  у висновку, надісланому до столиці, побачив у цьому малюнку й відчув у музиці кантати «пробудження південної гілки малоросійського народу до зрадницьких діянь проти Росії, тобто ознаки злочину, передбачені п. 1 ст. 129».

Іноді перестрахування цензорів доходило до цілковитого абсурду, як це сталося у випадку з афішею спектаклю «Ведмідь і Паша2, випущеною на замовлення приватних осіб французькою мовою друкарнею університету св. Володимира. На стурбоване подання цензора про те, що в  цій афіші є щось таке, що непрямо вказує на критику влади, Київський військовий генерал-губернатор терміново дав вказівку попечителеві  округу поінформувати: за чиїм дозволом була надрукована ця афіша. Там,  одержавши таку сувору депешу, спочатку винесли начальнику університетської друкарні П. Коломійцеву догану, а потім почали з’ясовувати деталі. Виявилося, що афіша друкувалася за дорученням Київського цивільного генерал-губернатора Фундуклєєва з дозволу  старшого поліцмейстера. Начальник університетської друкарні, надавши військовому генерал-губернаторові оригінал афіші і письмову резолюцію про дозвіл, просив зняти з нього незаслужено понесене покарання».

Які ж наслідки передбачалися за подібні «антидержавні» дії?

Найперше, в зазначених вище випадках весь наклад видань підлягав безумовному арешту, а згодом, за поданням до Київської судової колегії, - і повному знищенню. До кримінальної відповідальності притягувалися ті, хто мав причетність до видання книги, брошури чи періодичного органу. Така доля, зокрема, спіткала редакторів М. Рукосуєва (за «Календар на 1910 рік»), А. Ямпольську (за «Народний календар на 1910 рік»), М. Старицьку-Черняхівську (за окремі публікації в журналі «Світло»), Л. Шерстюк (за брошуру «Про навчання дітей рідній історії»). І перелік цей можна продовжувати.

Поліційно-репресивна машина працювала безвідмовно: щойно віддруковані наклади книг конфісковувалися блискавично. Ось характерний приклад. Наступного дня після прийняття рішення про знищення брошури М. Грушевського «Про українську мову і українську школу»  Управління Київського поліцмейстера в своєму донесенні Центральному цензурному комітетові повідомляло, що названа брошура «конфіскована повністю, в кількості 3700 примірників. З них: 3230 – у друкарні, 470 – у магазині “Літературно-наукового вісника».

Траплялися, щоправда, випадки, коли окремим «засудженим»  до знищення книгам просто щастило. Для прикладу, за донесенням того ж Управління Київського поліцмейстера із виданих у світ 450 примірників брошури «Ще не вмерла Україна»  з текстом національного гімну вдалося перехопити лише 210 примірників. Інші ж встигли розійтися серед покупців.

Серед найпоширеніших форм цензурних репресій проти українського друку цього періоду можна виділити такі:

- конфіскація окремих чисел періодичних органів або цілих накладів видань;

- відмова в реєстрації видавництва з надуманих причин неблагонадійності його програмних цілей;

- вилучення в тексті набраного журналу чи книги речень, а то й цілих абзаців, які чомусь не подобалися цензорові;

- заборона друкування у збірниках чи журналах, що виходили в Україні, публікацій авторитетних українських авторів, які, одначе, в перекладі російською мовою безперешкодно вміщували ці ж публікації в російськомовних виданнях.

Свавілля цензурного комітету і його підрозділів на місцях  чинилося на загальному фоні наростаючої боротьби з українством адміністративними, судовими, поліційними заходами. Для їх здійснення широко залучалися чиновники земств, шкільної, лікарської, поштової і навіть церковної адміністрацій. Сумна, безпросвітна картина нищення всього українського постає перед очима, коли знайомишся з численними повідомленнями з місць, які постійно друкувалися в тогочасних україномовних  виданнях. Ось лише деякі з них.

Завідувач бібліотекою м. Острозька Воронезької губернії відмовився прийняти до бібліотечного фонду подаровані українські книжки – твори М. Коцюбинського, М. Грушевського, В.Винниченка та ін., мотивуючи свою відмову тим, що «книги ці загрожуватимуть безпеці бібліотеки» (Сніп. 1912. № 33).

Звенигородська повітова земська управа відмовилася поширювати серед селян вислані їй Київською земською управою для безплатної роздачі брошури відомого в Україні популяризатора Є. Чикаленка «Розмови про сільське хазяйство».  Управа мотивувала це тим, що брошюра «написана викривленою російською мовою»  й мало зрозуміла селянам (Украинская жизнь. 1912. № 9).

Кременчуцька  земська управа запропонувала своєму агрономові «всю літературу малоросійською мовою вилучити із вжитку і повернути назад» (Рада. 1912. № 13).

На запит української інтелігенції міста Василькова про дозвіл постановки українського спектаклю одержано відмову: «Якщо хочете бавитися на свята, вибирайте щось російське, а українське не дозволяємо» («Засів». 1912. № 10).

Інспектор Хорольського реального училища під час відвідування помешкань вихованців розшукує українські книги. Знайшовши в одного з учнів «Літературно-науковий вісник», він пригрозив суворим покаранням власникові «мазепинського журналу» («Рада». 1912. № 89).

Навіть цей короткий перелік прикладів засвідчує, що практично аж до лютневих подій 1917 року кожна, бодай найменша, спроба культурно-освітнього розвою серед українського населення  не просто контролювалася могутнім бюрократичним апаратом, а й методично спрямовувалася винятково у великодержавницьке русло. Найменші потуги української інтелігенції захистити свої права, звертатися до свого народу його рідною мовою, підвищувати його освітній рівень тут же натикалися на глухий мур заборонництва.

Цензура українського друку ставала, отже, головним чинником заборони  мови, літератури й культури багатомільйонного українського народу.

Микола Тимошик,  доктор філологічних наук, професор, журналіст

На світлинах:

1. Фрагмент обкладинки забороненого «Малого  Кобзаря для дітей», що вийшов у видавництві «Український учитель», 1911 р.

2. Особливо «небезпечна» книга із цензурних спецфондів - популярно написаний  виклад української історії для школярів

3. Перший в Україні підручник авторства професора Миколи Тимошика, у якому  докладно описуються форми і наслідки цензурних репресій українського друкованого слова