Друк
Розділ: Історія

Частина перша: від указу Петра І до циркуляру Петра Валуєва

Наступного, 2021, року виповнюється 145 років  як російський цар Олександр ІІ підписав у німецькому місті Емс таємний  указ про заборону друку й поширення на всій території імперії книжок українською мовою.  Що стояло за появою цього чергового антиукраїнського акту, якими були  його передумови та наслідки для української культури зокрема і українства в цілому – про це йдеться в статті відомого вченого-українознавця, дослідника історії українського друкованого слова в Україні та на чужині Миколи Тимошика: 

Непростий процес утвердження української мови як державної, спроби певних політичних сил загальмувати його, демонстративне ігнорування високими посадовими чиновниками своїх мовних обов’язків і, як наслідок, повне ігнорування рішення Конституційного суду України щодо офіційного тлумачення першої частини статті 10 Конституції України, за яким «українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування», спроби запровадити  в окремих регіонах держави другу офіційну мову – все це спонукає науковців пильніше вникати й аналізувати уроки нашої давньої й недавньої історії. Бо саме в ній маємо віднайти глибокі й переконливі відповіді на наші відвічні запитання:  хто винен, чому так сталося?

Аналіз уроків неодмінно виведе на ті чинники, які методично й цілеспрямовано підривали пошану до українського слова, відтісняли його на другий план, на багато літ наклали негативний відбиток і на психологію українського громадянства, і на рівень національної свідомості певної частини українців.

Історія митарств українського друкованого слова пов’язана з десятками, сотнями таємних і гласних, санкціонованих на «височайшому» рівні і в кабінетах місцевих «держиморд», що вірно служили імперським центрам у Москві і Петербурзі, актів, циркулярів, указів, розпоряджень, метою яких було знищити мову багатомільйонного народу, звести нанівець подвижницькі зусилля багатьох  самовідданих діячів українського відродження, переконати простий люд в «другосортності», «неприродності», «безперспективності» «малоросійського наріччя».

Своєрідну роль «сторожового пса» щодо заборони поширення українського друкованого слова в усі часи виконували різноманітні цензурні підрозділи, утворені ще за часів Петра І. З особливо драконівською жорстокістю розправлялася цензура з україномовною друкованою продукцією після недоброї пам’яті Валуєвського (1863) та Емського (1876) заборонницьких актів. Наслідки цього відпрацьованого століттями механізму нищення всього українського, особливо в друкованій сфері,  відчуваємо й нині.

Указ 1720 року Петра І про заборону книг, «не согласных с великороссийскими печатми»

Цензура, в широкому розумінні слова, означає нагляд за друком з метою попередження шкідливих, з точки зору уряду, друкованих творів. У вужчому значенні цього поняття маються на увазі заклади, яким спеціально доручено такий нагляд.

Причиною  запровадження з боку уряду такого нагляду за друком книжок у Російській імперії стала… діяльність друкарень в Україні. Справа в тому, що одна-єдина друкарня, що виникла в Москві за Івана Грозного й існувала до кінця ХУІІ століття, була на утриманні самої влади, виконувала лише її замовлення. Отож, ніякої потреби в цензурі тоді не було.

В  інших умовах розвивалася ця справа в Україні. Українські гетьмани своїми універсалами віддавна забезпечували на підпорядкованих ним територіях волю друку. Так, в одному з пунктів Гадяцької угоди, підписаної Іваном Виговським з поляками, спеціально гарантувалася воля і незалежність українських друкарень: «Колегії, школи й друкарні, скільки їх буде потрібно, вільно засновувати, вільно науками займатися і друкувати різні книжки».

Першу спробу поставити діяльність Чернігівської і Києво-Печерської друкарень, які ніколи не залежали від будь-яких урядових чинників, під свій контроль здійснив цар Олексій Михайлович. Справу довершив Петро І, який своїм відомим указом від 5 жовтня 1720 року підпорядкував усі вільні друкарні в Україні цензурі духовної колегії і заборонив друкування в Києві і Чернігові книг, «не согласных с великороссийскими печатми», тобто, тогочасною українською мовою. 

У загальнішій формі цей указ був повторений  1721 року. Остаточно діяльність вільних друкарень заборонила 1796 року Катерина II. За її вказівкою всі такі друкарні в Україні були опечатані. Засновувалася особлива цензура з однієї духовної і двох світських осіб, у столицях – за віданням сенату, в інших місцях – за наглядам губернських начальств. Таким чином, було покладено початок цензури як цілком самостійного відомства, на яке покладалися обов’язки дозволяти чи забороняти книги.

Чергове вдосконалення цензурного законодавства Росії у напрямку  посилення його не лише контрольної, а й каральної функцій припадає на першу чверть ХІХ століття. Після бунту декабристів  у новому  статуті про цензуру від 15 липня 1826 року відчувається прагнення влади не лише обмежувати й гальмувати розвиток громадської  думки, а й спрямовувати її  у потрібне  русло. Відповідно до статуту 1828 року вища цензурна інстанція - Головне управління цензури – було підпорядковане Міністерству народної освіти. Цьому управлінню  підлягали створені цензурні комітети в університетських містах Рига, Вільна, Київ, Одеса, Тифліс. Цензори там працювали  під безпосереднім керівництвом  попечителів навчальних округів. До їхніх обов’язків входило здійснення цензури  друкованої продукції не лише тієї, що з’являлася в світ у межах округу, а й яка надходила з-за кордону.

Ще жорсткішими були зміни до нього, прийняті невдовзі після революційних подій у Франції 1830 року. Із 1832 року для заснування будь-яких видань  потрібен уже був  «височайший» дозвіл царя. Право утримувати друкарні чи керувати ними надавалося лише людям, перевіреним поліційними органами і наперед благонадійним з політичної точки зору. Так звана епоха цензурного терору посилилася із заснуванням 2 квітня 1848 року спеціального комітету «для вищого нагляду в моральному і політичному плані за духом і спрямованістю книгодрукування».

Волею історичних обставин складалося так, що в цензурному відношенні Україна, як одна з «окраїн»  імперії, була значно в гіршому становищі, ніж, скажімо, Польща чи Фінляндія. Бо саме для України застосовувалися, окрім загальних для всієї імперії цензурних правил, ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби «в українських книгах, де трактується про народність і мову українську, українці не давали переваги любові до своєї малої батьківщини перед любов’ю до «отечества». Ці додаткові правила особливо стали посилюватися після першої хвилі відродження слов’янських народностей, а надто ж - після появи  одухотвореної Шевченкової музи, яка нагадала «малоросам» про їхню справжню батьківщину, їхню колишню славу й принижувану століттями національну гідність.

Метою саме тих специфічних цензурних  заборон українського друкованого слова й була повна асиміляція українського народу, знищення  елементів, які становлять національне буття цього народу, головним чином, мови, літератури, культури в цілому.

Перший цензурний комітет  у Києві

До відкриття в Києві університету дозвіл на друк будь-якої книги видавався лише з Петербурга. 8 лютого 1838 року було прийнято рішення про відкриття Комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті Св. Володимира і «обслуговував»  практично всі друкарні, що входили до Київського навчального округу.

Порядок проходження рукопису був таким. Після його вивчення  цензором, якщо зауважень не виявлено, на звороті заголовного аркуша ставилася печатка такого змісту:  «Друк дозволяється з тим, щоб після віддрукування були доставлені в  цензурний комітет три примірники». На заголовному  аркуші книги видавець зобов’язаний був зазначити найголовніші дані: рік, місце друку, назва друкарні. а на звороті – повідомлення про дозвіл цензора. Після виготовлення  накладу два примірники книги  подавалися знову  до цензурного комітету з рукописом для детальної звірки їх і можливого відхилення від затвердженого  оригіналу. І лише потім давався «дозволювальний квиток»  на вивезення книги для продажу чи замовникові.

Будь-який рукопис, заборонений цензурою, зберігався у цьому комітеті. Кожне нове перевидання книги, вже раніше затверджене, заново подавалося туди в рукописі для одержання нового дозволу. За друкування недозволеної цензурою книги, якщо вона й не мала  ніяких протизаконних нюансів з цензурного боку, власник приватної друкарні чи керівник друкарні казенної негайно передавався до суду. Міра провини  збільшувалася, якщо в  надрукованій таким чином книзі справді були абзаци чи речення, які входили в якісь бодай найменші суперечності з правилами цензури.

Після оголошення вироку суду щодо найактивніших членів братства  30 травня 1847 року, за яким найжорстокішої кари зазнав Тарас Шевченко (десять років солдатчини із забороною писати й малювати), 19 червня міністр внутрішніх справ граф Перковський своїм циркуляром надіслав у губернські центри таку «видавничу» інформацію:

«Надруковані твори Шевченка – «Кобзар», Куліша – «Повість про український народ», «Україна» і «Михайло Чернишенко», Костомарова -  «Українські балади» і «Вітка» – заборонені  і  вилучені з продажу. Міністром народної освіти  наказано по цензурному відомству про заборону надалі передруку цих творів новим виданням».

Таке розпорядження Міністра внутрішніх справ наробило справжнього переполоху  в цензурному відомстві. Почали  з’ясовувати, в яких друкарнях  видавалися ці твори. Виявилося, до  появи цих «крамольних» творів причетні Петербург, Харків і Київ. «Українські балади» та «Вітку» під літературним псевдонімом М. Костомарова Ієремія Галка благословила на світ друкарня Харківського університету відповідно ще 1839 і 1840 року. На звороті обох книг зазначені прізвища цензорів, які дозволяли  їх випустити, – І. Снєгірьов та М. Каченовський. «Кобзар» Тараса Шевченка (обсягом до 114 сторінок) видавався в приватній друкарні Е. Фішера в Петербурзі 1840 року з дозволу цензора П. Корсакова. А  з творами П. Куліша (всі три виходили окремими виданнями у 1843-1846 роках) «попалася» друкарня Київського університету.

Зазначені твори на багато років уперед відкривали  все нові й нові списки заборонених українських видань, складених  цензорами, які після цього випадку ставали до  рукописів українських авторів дедалі  прискіпливішими.

Предтечі системного нищення українського в Україні

Судовий процес над «братчиками»  став своєрідним сигналом для уже неприхованого наступу царського уряду  на український рух, як сепаратистський і, за словами Сергія Єфремова, також і «колективним засудженням української книги як такої».

Чим далі, починаються все більші причіпки цензури до української тематики в наукових  книгах. Для прикладу, драматична видавнича доля випала на Літопис Григорія Граб’янки. Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження у 1853 році, побачив у ньому немало місць, де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до української національності. Незважаючи на наполягання керівництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в друкарні Київського університету, залишити  весь текст без змін, оскільки це історичний документ, а не твір сучасного автора, Літопис  Граб’янки все ж  вийшов з цензурними купюрами.

Ще один приклад. Магістр університету св. Володимира Каленик Шейковський наприкінці 50-х років підготував  рукопис  словника української мови, який він з відомих причин назвав «Опыт южнорусского словаря», і подав його до університетської друкарні. У часописі «Основа» (число 12 за 1861 рік) вже було вміщене повідомлення про умови передплати майбутнього словника. А з цензурного комітету одержано дозвіл на друкування цієї книги , але вже з іншою назвою – «Малороссийский лексикон».

 Все йшло добре до написання автором передмови до свого словника під заголовком «Декілька слів про южноруський народ і особливо про його мову». Здібний і перспективний молодий учений у своєму публіцистичному нарисі-передмові  насмілився сказати читачеві своєї майбутньої книги правду про долю українського народу, про становище  України і її мови, про  сумну роль у цій долі Польщі й Росії. Безперечно, тут  виявилася особливо доречною пильність цензора О. Лазова. Окремі витяги з розгромного вироку цензора цьому творові варто процитувати:

«Після розгляду цього рукопису виявилося, що в ньому лише останні 10 сторінок зайняті міркуваннями про правопис південноруської мови; вся ж інша  його частина складається з думок автора про велике значення і завдання південноросійського народу і про пригнічене його становище між Росією і Польщею, або, як він висловлюється, між Сціллою і Харібдою. Вся вона проникнута неприязню до Росії і написана в дусі малоросійських тенденцій, а тому я вважаю її такою, яку слід заборонити. Ось приклади.

Після роздратованої розповіді про зазіхання поляків на малоросійську народність автор говорить на стор. 10-й: те, що ми бачили в польській літературі і її уявленнях щодо малоросійського народу, бачимо і в російській літературі. Вся відмінність полягає лише в тому, що тут прямо стараються принизити південноруський народ, поселити  до нього і до його  мови зневагу, не вивчивши ні народу, ні мови і навіть нічого не зробивши для вивчення його».

Слова молодого вченого Каленика  Шейковського щодо ставлення значної частини російського суспільства до України і української мови і через більш ніж  сто  сорок років є, на превеликий жаль, актуальними й нині. Але тоді  вони виявилися особливо антидержавними. Вже майже набраний у друкарні рукопис було заборонено 9 лютого 1862 року на спеціальному засідання цензурного комітету під проводом барона А. Ніколаї.

До речі, прізвище талановитого випускника Київського університету, який так і не зміг стати викладачем цього закладу, К. Шейковського   через тринадцять років після цієї історії знову зустрінеться в заборонницьких цензурних документах. Цього разу  у справі виходу його  книги «Будівля світу», що побачила світ накладом 420 примірників далеко від Києва - аж у білоруському Бобруйську. 5 лютого 1876 року  на неї був накладений арешт прямо  на складі в друкарні. Після подання цензора П. Небольського міністр внутрішніх справ А. Тімашев вважав за потрібне інформувати про цю надзвичайну подію сам Кабінет міністрів. У його рапорті від 2 квітня  зазначається:

«…Означена брошура, судячи з того малоросійського наріччя, на якому вона написана., призначена для простого народу півдня і південно-західного краю, тобто саме для тих місцевостей імперії, де за особливими політичними умовами українофільські спроби можуть принести ще більше шкоди, ніж у корінних малоросійських губерніях».

Це – лише один із сотень, тисяч прикладів того, які таланти, які думки і настрої, задушені антиукраїнською цензурою, мала краща частина українського громадянства.

У контексті розгляду ситуації з українським книговиданням наприкінці 50-х-початку 60-х років минулого століття  варто загострити увагу на одній обставині. Апологети «єдіної і нєдєлімої»  імперії, які ще й сьогодні трапляються в середовищі науковців, у своїх аргументах щодо захисту чи, принаймні, виправдання політики царського уряду  в національному питанні часом заявляють, що ніхто та вже насильно українську мову ніколи не забороняв, що заборонялися лише окремі твори окремих авторів, які могли розхитати підвалини імперії, на що, мовляв, її провідники мали безперечне право.

Безумовно, лукавлять такі «науковці», не бажаючи ознайомитися із десятками, сотнями гласних і негласних документів,  які ще й сьогодні чекають на свого першого читача в архівах колишніх цензурних управлінь і на які в цьому розділі ще робитимуться посилання. Взяти для прикладу хоча б ось такий документ. 24 травня 1858 року на адресу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора з грифом «таємно» надійшов з Петербурга, з Третього відділу Міністерства внутрішніх справ пакет такого змісту:

«У Санкт-Петербурзі в 1857 році на молоросійській мові вийшла книга під заголовком «Граматика». Покірливо прошу Вас розпорядиться, аби всі книгопродавці у ввірених Вам губерніях зобов’язані були підписками не тримати в себе цієї книги для продажу. Якби в когось із них була ця книга, то розпорядіться опечатати всі примірники печатками і в такому виді  чекати особливого розпорядження».

Отже, цього разу йшлося не про історію України чи публіцистичну передмову до словника Шейковського про долю української мови, а всього лиш про її граматику, яку немало людей хотіли вивчати. Детальніше знайомство з цією справою показало, що  з депешею до Києва петербурзькі цензори запізнилися. Цих книг  справді надійшло немало до київських книжкових магазинів і вони  майже всі встигли розійтися. Так, з наявних 500 примірників  у книгопродавця Дейкуна вдалося вилучити  лише 44, в іншому магазині всі доставлені 33 книги були вже реалізовані. Поліції нічого не залишалося, як збирати у власників магазинів свідчення про тих, хто конкретно купував ці книги.

Дійшло до того, що почали заборонятися  окремі букви з української абетки. «Малоросійською мовою» дозволялося читати, але лише в російській інтерпретації. Красномовне підтвердження цьому – циркулярний лист  Міністерства освіти на адресу Київського цензурного комітету. Ось  витяг з нього:

«Головне управління цензури визначило: «…Постановити правилом, аби твори на малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами…»

Валуєвський циркуляр 1863 року

Подібних циркулярів лише по цензурному відомству вийшло на початок 60-х років особливо багато. Таким чином, готувався ґрунт  для заборони вже на державному рівні мови багатомільйонного народу. Місію цю взяв на себе 1863 року міністр внутрішніх справ Російського уряду П. Валуєв.

Від імені «більшості малоросіян» П. Валуєв  виклав у листі до міністра освіти свою знамениту думку про те, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може, наріччя ж, вживане простолюдом, є та ж російська мова, лише зіпсована впливом на неї Польщі. Загальноросійська мова така ж зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть більше зрозуміла ніж українська мова, яку тепер творять».

Переконавши себе в такому висновку, П. Валуєв 18 липня 1863 року надсилає до Київського цензурного комітету таємний циркуляр, який пізніше дістав назву Валуєвського.

До речі, до жовтневого перевороту 1917 року в Росії цей документ не публікувався. Пізніше в різних виданнях подавався його детальний або скорочений варіант разом з викладом доповідної записки, на який найчастіше й посилаються науковці. Пропонований текст  документу, віднайденого автором у архіві колишнього київського цензурного комітету, є оригіналом, до того ж, досі не  опублікованим. Тому з огляду на це його варто навести повністю в перекладі українською мовою:

«Внаслідок представлення від 27 минулого червня за № 342 пропоную Київському цензурному комітету зробити розпорядження, аби до друку дозволялися лише такі твори на малоросійському наріччі, які відносяться до галузі красного письменства, пропуском же книг тією мовою як релігійного змісту, так і навчальних і взагалі призначених для  початкового читання народу, призупинитися до розв’язання піднятого з цього предмету питання в установленому порядку, про що комітет буде своєчасно  поставлений до відома».

Поява цього руйнівного для книговидавничої справи в Україні й ганебного в історії всієї людської цивілізації циркуляру зумовлена  результатом культурницької праці, яка пожвавилася після першого десятилітнього антракту в історії українського руху, пов’язаного з розгромом Кирило-Мефодіївського братства, невдалими спробами «Молодої України» підвести із занепаду духовні сили народу. На твердий грунт ставала «Основ» – перший у Росії український за мовою і суттю друкований періодичний орган, повсюдно в містах і селах України відкривалися недільні школи, знову, як і в період виходу Кулішевої «Сільської бібліотеки», до читача почали надходити українські книги, зокрема підручники. Але, як висловився  Сергій Єфремов, цьому медовому місяцю українського руху судилося мати надто коротке існування.

«Пропуск книг тією мовою», говорячи словами Валуєвського циркуляра, призупинявся не тимчасово. Вже з початку 70-х років урядовий тиск на українофільський рух знову посилився.  Фінальним акордом чергового наступу на все українське стала діяльність «Юго-Западного отделения Императорського Географического общества», яка чітко проявилася, зокрема, в налагодженні випуску українознавчої літератури, заснуванні мережі спеціальних магазинів, де продавалися саме українські книги.

За доносом  М. Юзефовича цар наказав створити спеціальний комітет для розгляду питання про «українофільство». Сюди увійшли високопосадові особи держави: міністр внутрішніх справ Тімашев,  міністр народної освіти Толстой, начальник Третього відділу імператорської канцелярії  Потапов та голова Київської археографічної комісії Юзефович. Саме для одного із засідань цієї комісії Головне управління у справах друку підготувало досить красномовний документ, який укотре вже проливає світло на причини категоричного небажання царського уряду поширення в Російській імперії саме української мови та літератури і  насамперед у друкованому  вигляді. Цей маловідомий документ (друкується вперше за більш ніж 90 років) вартує того, аби про нього знав нинішній український читач. Тим більше, що зміст його надто актуальний сьогодні в Україні з причин непростого утвердження української мови як державної в усіх сферах державного і суспільного життя:

«Цензурне відомство давно вже звернуло увагу на появу в  друці значного числа книг, що видаються на малоросійському наріччі.

Стежачи з особливою увагою за спрямованістю усіх видань для народу на малоросійській мові, яких розплодилося у значній кількості, не можна було не прийти до позитивного висновку в тому, що вся літературна діяльність так званих українофілів має бути віднесена до прикритого лише благовидними формами зазіханню на державну єдність і цілість Росії.

До Київської цензури неодноразово подавалися рукописи, які не були пропущені до друку саме тому, що в них виявлялася ворожість до вищих і багатих прошарків суспільства…

Із інформації, що є в 3-му відділенні Власної Його Величності Канцелярії і Міністерства внутрішніх справ, особливої уваги заслуговує виявлена недавно у Волинській губернії поява книг і брошур на малоросійському наріччі, творів Шевченка…

У писаннях сучасних діячів українофільства не лише проглядається, а й висловлюється прямо думка про відокремлення Малоросії від усієї Росії, відокремленні поки що  лише літературному, але за яким природно і навіть неминуче має прийти прагнення до відокремлення політичного, бо ніщо не об’єднує людей в політичному відношенні так сильно, як єдність мови і літератури, і навпаки, ніщо не роз’єднує їх  так, як відмінність мови і писемності.  Допустити створення особливої простонародної літератури на українському наріччі, означало б покласти міцну основу для розвитку переконання у можливості здійснити в майбутньому… відчуження України від Росії».

Те, що десятиліттями приховувалося й завуальовувалося, нарешті, було сказано гранично чітко й однозначно: аби поставити раз і назавжди всілякі питання про український сепаратизм, який за століття перебування України в складі Росії виникав  систематично, треба було передусім заборонити цю мову. Отож, заборона друкування книг українською мовою, як і заборона поширення цієї мови серед українського населення Російської імперії, стала для ревнителів цієї справжньої «тюрми народів» головним чинником  виживання цієї імперії.

А мова, її друковане слово справді об’єднувало людей, піднімало його з колін, спонукало думати і перетворювало його цим думанням з «малоросів», «хохлів» в українців. Як тут не згадати слова Івана Огієнка про те, що мова – душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб; і поки живе мова – житиме й народ, як національність; не стане мови – не стане й національності:  вона геть розпорошиться поміж дужчим народом.

Далі буде

Микола Тимошик,  доктор філологічних наук, професор, журналіст

На світлинах:

1. Форзац забороненого цензурою першого видання «Кобзаря» Т.Шевченка (1840 р.)

2. Валуєвський циркуляр