lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 «Lady Death» Людмила Павличенко

Світ не забуває легендарну українку, снайпера  Другої світової війни

Коли ми сумуємо з приводу забутих імен видатних українців і українок, то забуваємо додати «забутих в Україні». І потім  з подивом дізнаємося, що насправді  вони не забуті, бо їх й досі, через багато років, пам’ятає і шанує  світ. Як, наприклад, легенду Другої світової війни  Людмилу Павличенко.  Не так давно про  неї вкотре згадали у США, цього разу  онлайн-видання «Mental Floss», яке  присвятило українці  окрему статтю під заголовком «Lady Death: Lyudmila Pavlichenko, the Greatest Female Sniper of All Time» («Леді Смерть: Людмила Павличенко, найвеличніша  жінка-снайпер  всіх часів»). Пропонуємо вам переклад цієї статті, який доповнили для повноти інформації невеличкими коментарями:

«Для Людмили Павличенко вбивати нацистів було нескладно. «Єдине , що я відчуваю, - це величезне задоволення, яке відчуває мисливець, який убив хижого звіра», - якось сказала вона про свою роботу.

Але Павличенко була не просто солдатом: вона була найуспішнішою жінкою-снайпером в історії і одним з усіх найуспішніших снайперів. Будучи бійцем Радянської Армії під час Другої світової війни, вона вбила 309 нацистів, заробивши прізвисько «Леді Смерть». Вона також стала публічною фігурою, яка відвідала Північну Америку і Велику Британію, подружилася з Елеонорою Рузвельт і відкрито говорила про рівність статей, особливо коли їй набридали американські журналісти.

Павличенко (у дівоцтві Людмила Бєлова – О.Г.) народилася в 1916 році в Білій Церкві, селі під Києвом, в Україні, яка тоді входила до складу Російської імперії. Дівчинкою вона була галасливою і непосидющою. У ранньому підлітковому віці  переїхала з батьками - державним службовцем і вчителькою - до Києва. Почувши, як син сусідки вихваляється своїми навичками стрільби, вступила до місцевого стрілецького клубу. «Я хочу показати, що дівчина може робити те ж саме, що і він», - пояснила вона пізніше. «Тому я багато тренувалася».

Разом з цим підліток Павличенко працювала на заводі  з виготовлення зброї (шліфувальницею заводу «Арсенал» - О.Г.). У 16 років вийшла заміж за лікаря і народила сина Ростислава, але шлюб був нетривалим. Потім, починаючи з 1937 року, вивчала історію в Київському університеті, а також паралельно навчалася в школі снайперів.

Коли в 1941 році німецькі війська вдерлися  до Радянського Союзу, Павличенко відчула заклик до дії. Вона кинула школу в надії стати добровольцем 25-ї стрілецької дивізії Червоної Армії.

Але проблема полягала в тому,що вона була жінкою. У той час жінки в радянських збройних силах використовувалися в основному на допоміжних роботах, а не у бойових діях.

Армійські командири спочатку хотіли, щоб Павличенко була медсестрою, але вона через свою стрілецьку підготовку  добилася, щоб її зарахували у снайпери. Втім через нестачу зброї спочатку довелося рити окопи. В своїх мемуарах Павличенко писала: «Було дуже прикро спостерігати за ходом бою, тримаючи в руці тільки одну гранату». Зрештою, тяжко поранений осколком снаряду снайпер, передав Павличенко свою гвинтівку. Через кілька тижнів вона застрелила двох румунських солдатів на відстані за чверть милі, що послужило її «вогненним хрещенням», як пізніше написала вона, і призвело до того, що товариші взяли її в якості повноцінного снайпера.

Павличенко стала однією з більш ніж 2000 радянських снайперів-жінок, які билися у Другій світовій війні (хоча жінки-солдати складали всього 2 відсотка від загальної чисельності Червоної Армії). Вона вбила сотні ворожих окупантів в Одесі, Молдавії і Севастополі. «Ми косили гітлерівців як стигле зерно», - сказала пізніше Павличенко. Отримавши звання сержанта, потім  лейтенанта, вона місяцями билася, вбиваючи розвідників, офіцерів і як мінімум 36 ворожих снайперів з Німеччини та інших країн Осі.

Павличенко була такою рішучою, що навіть шокові удари і множинні поранення від вогню противника не зупинили її. Після того, як німецькі солдати дізналися про її майстерність стрільби, вони спробували налаштувати Павличенко проти її країни, пропонуючи шоколад і обіцянку офіцерського звання в німецькій армії. Коли вона не піддалася на це, німці пригрозили  розірвати її на 309 шматків, число її підтверджених вбивств. Така пропозиція тільки порадувала Людмилу, оскільки це означало, що її снайперський рахунок був широко відомий.

Після того, як влітку 1942 року шрапнель зачепила Павличенко обличчя, керівники Червоної Армії вивели її з боїв і доручили навчати снайперів-початківців. Їй також дали іншу роль: пропагандиста військового часу.

Наприкінці 1942 року Павличенко відправилася у Сполучені Штати, щоб посилити підтримку для відправки нових американських військ до Європи. Однією з її перших зупинок був Білий дім, де вона стала першим радянським громадянином, який його відвідав. Вона зустрілася з президентом Франкліном Рузвельтом і Елеонорою Рузвельт, і перша леді запросила Павличенко в поїздку по країні, щоб та розповіла про свій бойовий досвід .

Виступаючи через перекладача перед натовпом, чисельність якого  іноді доходила до тисяч, Павличенко розповідала про своє дитинство і перемоги в якості  снайпера. «Мені 25 років, і я вже вбила 309 фашистських загарбників», - повідомила вона на одній з зустрічей в Чикаго. І запитала в американців: «Ви не думаєте, панове, що занадто довго ховалися за моєю спиною?»

Американська преса, однак, не сприймала Павличенко всерйоз, описала як «двчинку-снайпера» і зосередилися на її зовнішності, принижуючи її громіздку зелену військову форму і мінімальний макіяж. Замість того, щоб питати про навички  роботи з гвинтівкою, журналісти розпитували Павличенко про лак для нігтів, зачіски та про те, чи можуть радянські солдати-жінки носити макіяж в бою. «Немає правил проти цього», - відповіла вона. - Але у кого є час подумати про свій  блискучий ніс, коли йде битва?»

Павличенко скоро втомилася від таких запитань. Як пояснила вона одному інтерв'юеру: «Я вражена тим, які запитання ставлять мені кореспонденти жіночої преси в Вашингтоні. Хіба вони не знають, що йде війна? Вони задавали мені дурні питання, такі як використання пудри, рум'ян і лаку для нігтів і завивку мого волосся? Один репортер навіть розкритикував довжину спідниці моєї форми, сказавши, що в Америці жінки носять більш короткі спідниці, і крім моєї форми я ще й виглядаю товстою. Це мене розлютило. Я ношу свою форму з честю, бо вона покрита кров'ю в бою. Зрозуміло, що для американських жінок важливо, чи мають вони шовкову нижню білизну під своєю уніформою. Що означає ця уніформа, їм ще належить дізнатися».

Порівнюючи гендерну рівність в США і Радянському Союзі, вона також сказала натовпу: «Тепер [в США] мене трохи бентежать теми  для газетних заголовків, для анекдотів. У Радянському Союзі мене вважають громадянином, бійцем, солдатом моєї країни».

Зрештою Павличенко повернулася в Радянський Союз, щоб продовжити підготовку інших снайперів, після того в Канаді і Великій Британії такі [військові] рекламні кампанії припинилися. Незважаючи на відносно привілейоване становище героїчної постаті, вона боролася з довготривалими наслідками своїх травм і особистих демонів: алкоголізм і  тим, що сьогодні ми можемо назвати посттравматичним стресовим розладом, і спогадами про романтичного  партнера, який помер на передовій на  її руках, на початку 1942 року (йдеться про нареченого Людмили Павличенка, снайпера Леоніда Киценка – О.Г.).

Коли війна закінчилася, Павличенко завершила історичну освіта в Київському університеті і працювала істориком радянського флоту  (до 1956  р. – офіцер  Головного Морського штабу Військово-морського флоту СРСР – О.Г.)  . У 1957 році вона зустрілася знов  з Елеонорою Рузвельт, коли колишня перша леді приїхала до Москви і відвідала її квартиру.  Вони обнялися і згадали  їхні спільні  переживання 15-річної давнини.  

Павличенко померла у Москві в 1974 році у віці 58 років. Радянський Союз вшанував її численними медалями (в 1943 році удостоєна звання Героя Радянського Союзу – О.Г.) та двома поштовими марками (також іменем Павличенко названі вулиці в Білій церкві і в Севастополі -  О.Г.) Спільний українсько-російський художній фільм «Битва за Севастополь» ( в українському прокаті – «Незламна» - О.Г.) був знятий про неї в 2015 році, а її спогади «Леді Смерть: мемуари сталінського снайпера»  (в оригіналі - «Героическая быль: Оборона Севастополя 1941—1942 гг.» - О.Г.)вперше були опубліковані англійською мовою. Павличенко також живе у пісні Вуді Гатрі (американський співак  стилю кантрі- О.Г.) 1942 року «Міс Павличенко», в якй є такі рядки:

Міс Павличенко - добре нам відома,

Росія - твоя країна, бої - це твоя гра,

Світ завжди буде любити тебе на всі часи,

300 нацистів впали під твоєю зброєю.

Сюзанна Рага для «Mental Floss»

Джерело: https://getpocket.com/explore/item/lady-death-lyudmila-pavlichenko-the-greatest-female-sniper-of-all-time?utm_source=pocket-newtab

Переклад і коментарі Олександра Гвоздика

На світлинах:

1. Легенда Другої світової Людмила Павличенко, 1942 р.

2. Людмила Павличенко на передовій

3. Перша леді Е. Рузвельт і Л. Павличенко під час спільного виступу у Вашингтоні. Вересень 1942 р.

4. Такою подавала Павличенко американська преса. Журнал «Collier’s», 1944 р.

5. Постер фільму «Незламна» про долю Л.Павличенко

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка