Друк
Розділ: Історія

 

Хабаровськ у 1917-1922 роках був ключовим центром «Нової України» співмірним за площею з європейською Україною

У ті часи тут діяли потужна українська громада, школи, кооперація. Видавались українські газети і, навіть, формувалось частини українського війська. А у 1930-х роках Хабаровськ став центром українізації Далекого Сходу.

Півмільйонний Хабаровськ, який довший час був найбільшим містом російського Далекого Сходу, – місто молоде. Заснував його у 1858 році українець Яків Дяченко (він же заснував ще близько 30 населених пунктів на Далекому Сході).

У 2008 році, з нагоди 150-ліття міста, в самому центрі, на вулиці Тараса Шевченка, вдячні городяни відкрили йому пам'ятник. Бронзовий, у повний зріст.

Вулиця Т. Шевченка з'явилась в Хабаровську у далекому 1921 році. За клопотанням місцевої "Просвіти", із нагоди 60-річчя смерті Кобзаря. Хабаровська міська дума перейменувала тоді центральну вулицю Олексіївську. Є в місті також і вул. Б. Хмельницького.

Навколо Хабаровська в кінці XIX і на початку XX століття українські колоністи заснували розгалужену мережу сіл. І творили там близько 90% населення. Домінували подоляни – вихідці з Подільської губернії.

У самому ж Хабаровську на початку ХХ століття був окремий район, заселений переважно українцями – "Хохлацька слобода" (на південь від вул. Леніна). Далі на південь була ще "Дальнєхохлацька" слобода (тепер район 19 школи).

У 1918 році рішенням міськради ці поселення перейменовано в "Українську" і "Дальноукраїнську". Про ці слобідки досі нагадує одна з центральних вулиць міста – Слобідська.

Великі міста Приморщини, за твердженням В'ячеслава Чорномаза, основного дослідника Зеленого клину, виступали трансляторами офіційної російської культури. А от більш молоді міські поселення, які виникали на основі колишніх українських сіл (Микольськ-Уссурійський, Спаськ, Іман), мали більш чисельне українське населення та типовий українській зовнішній вигляд[1].

Початки українського громадянського суспільства в Хабаровську

Зародки українського громадського життя в Хабаровську були ще до Першої світової війни. У 1911 році в гоголівській бібліотеці української слобідки молодь збирала та читала українські книги[2]. А учителі Миколаївської міської школи надсилали вітання в Київ з нагоди уродин Т.Шевченка[3].

У 1913 році українці Хабаровська, за участі актора Костянтина Кармелюка-Каменського, започатковували в місті благодійну кампанію "білої квітки" (допомога туберкульозникам). "Запорожці" йшли тоді колоною центром міста, про що багато писала місцева преса[4].

Хабаровська Українська Громада на першотравневій демонстрації 1917 року

У перші ж дні російської революції 1917 року активісти створили "Хабаровську Українську Громаду". Об'єднала вона більше 940 родин, тобто близько 3000 осіб. Згуртовано було майже усіх українців міста.

Показовою є доля першого голови української громади міста Гаврила Кириченко-Могили. Родом він був із с. Чернігівка на Примор'ї. Ще до Першої світової війни займався українською агітацією по місцевих селах і переслідувався за це поліцією. З червня 1917 року власним коштом почав видавати першу українську газета в Хабаровську – тижневик "Хвилі України".

Г.Кириченко-Могила став членом Хабаровського "Ісполкома" від партії есерів, де завжди відстоював українські інтереси. На ІІ Далекосхідному українському з'їзді, що проходив у січні 1918 року в Хабаровську, його обрано головою українського Виконавчого комітету краю. Коли у вересні того ж року місто зайняли білогвардійці, Гаврила заарештували і розстріляли.

У серпні 1917 року Українська Громада реалізувала ще довоєнну мрію – заснувала в місті Український Клуб. Назвали його "Затишок". Клуб розглядався як джерело залучення коштів на фінансування власних проектів (через вистави і концерти, роботу буфету). На його базі у тому ж таки році створено українську початкову школу, театральний гурток, хор на понад 50 осіб.

Розвивася й профспілковий рух українців. Делегати Крайового учительського з'їзду, що проходив в перші тижні революції у Хабаровську, створили Далекосхідну українську учительську спілку. На початку 1918 року створено в місті ще дві українські крайові профспілки: поштово-телеграфну і залізничну.

Найбільшу діяльність розгорнула учительська спілка. У квітні 1917 року вона добилась вимоги про відкриття в краю українських класів – за наявності принаймні 14 дітей-українців. А в червні організувала в Хабаровську перший український вчительський з'їзд Далекого Сходу[5]. На вимоги освітян та Громади в листопаді 1917 року Хабаровська міська дума виділила окреме приміщення для української школи.

Влітку 1917 року у місті створювались перші українські військові відділи Зеленого Клину методом українізації. "Хвиля України" писала про організацію українців вояків й старшин 7 Заамурського прикордонного куреня та про їх рішення скерувати до Києва п'ять своїх делегатів[6]. Очевидно, на ІІ Всеукраїнський військових з'їзд.

У 1917-1921 роках в Хаборовську діяла й українська православна парафія. Організував її священик з Подільської губернії отець Прокоп Гордзієвський, якого синод РПЦ за "мазепинську" працю вислав до Приморщини.

Богослужіння вів українською мовою. Він же організував в місті українську початкову школу, а також був редактором місцевої української газети "Ранок" (продовження "Хвилі України").

Православний отець П.Гордзієвський разом з іншими українськими діячами міста, влітку 1917 року висувався кандидатом до міської думи. Від блоку українців і (!) мусульман.

Депутатом тоді став інший подолянин – скарбник української громади Василь Никуляк (розстріляний хабаровським НКВД). Гордзієвський та Никуляк згодом обирались головами Хабаровської Української громади у 1918 та 1919 роках відповідно.

До організації українського руху в Хабаровську доклались також і галицькі українці. Їх, як військовополонених Першої світової війни, утримувано в таборі неподалік від міста.

За поданням Української Громади в кінці 1917 року їх звільнили. Найбільш активні серед них одразу включились до громадського життя міста й краю. Так вчинили Василь  Кийович, Яків Рудницький та багато інших галичан.

Заходами господарської секції Української Громади у серпні 1919 року в Хабаровську створено ще й кооперативне товариство "Запорожець". 30 вересня того ж року урочисто відкрито крамницю кооперативи, яка розташувалася у приміщенні Громади (вул. Театральна 4). Прибутки переважно скеровувалися на утримання української школи.

Рішення про приєднання Зеленого Клину до України

У першій половині 1918 року Хабаровськ був центром усього українського руху Далекого сходу. Саме в Хабаровську розміщувався і діяв обраний ІІ Далекосхідним українським з'їздом Виконавчий комітет на чолі з Г.Кириченко-Могилою. Наступний з'їзд трансформував комітет у Крайовий секретаріат на чолі із Юрієм Глушко - "Мовою".

Крайовий Секретаріат заснував у Хабаровську перше українське видавництво на Зеленому Клині. Фактично це була окрема комісія, оформлена як Далекосхідне видавниче товариство імені Тараса Шевченка. Видавництво надрукувало матеріли перших українських з'їздів, а також видавало газету "Нова Україна".

Напередодні ІІІ українського з'їзду, який проходив у Хабаровську в квітні 1918 року, опублікували в своїй пресі антиукраїнські наклепи й погрози. Паралельно з українським з'їздом "Ісполком" запланував і свій з'їзд "совдєпа".

Українські селяни, які приїхали на останній, прийшли на український з'їзд із словами: "хочемо будувати нове життя і не знаємо, куди йти". Довелось пустити декого із них на український з'їзд[7].

Цей ІІІ український з'їзд Далекого Сходу одним з ключових своїх рішень ухвалив наступне: "всі українські вояки як сухопутні так і морські повинні організуватись в окремі частини згідно зі статутом українського війська…. [при Крайовому] Секретаріаті засновується Штаб Далеко-Східнього українського війська"[8].

Також було вирішено оформлювати Зелений Клин у формі колонії незалежної України. З'їзд ухвалив звернутися до українського уряду з проханням зареєструвати членів новообраного Крайового Секретаріату, як урядових осіб УНР.

Надіслано й телеграму на українсько-російські мирні переговори, що відбувалися у Смоленську, з домаганням взяти до уваги "далекосхідні українські інтереси".

В червні 1918 року українська делегація від Далекого Сходу прибула до Києва, на переговори із урядом Української держави. Вважалось, що сколонізоване українцями узбережжя Тихого океану є більшою, як територія української метрополії. А мешкало тут 1,5 мільйони українців, які становили більшість населення краю. Великобританія, Франція і Німеччина, а навіть Голландія і Данія, мали в той час багато подібних колоній по світу.

На відміну від Хабаровська, у Маньчжурії, війська генерала Дмитра Хорвата вже давно прогнали більшовиків. Делегація трактувала цю військову силу – українською.

Петро Твардовський, очільник делегації і організатор двох українських куренів у Манчьжурії (створені за підтримки Д.Хорвата), заявив в Києві про рішення вищезгаданого хабаровського ІІІ українського з'їду:

"на Далекім Сходї згуртовані Українцї підготовляли проголошене усього Далекосхіднього Клину, себто Приморщини, Амурщини, Усурійщини, Забайкальщини й Манджурії частиною України…. і зїзд постановив прохати Центральний Український Уряд вимагати від російського уряду признання вище зазначеної частини Далекого Сходу частиною України на основі самоозначення народів, маючи на увазї численність Українцїв ні Зеленому Клину (до 80% всього населення)".

За твердженням П.Твардовського, генерал Д.Хорват не лише вважав себе українцем, але й схвалив вищезазначені постанови з'їзду у Хабаровську. А також заявив про свою готовність служити уряду України.

Генерал, який очистив Манчьжурію (з допомогою китайців), вважав, що й з японцями можна буде домовитись про витиснення більшовиків із Зеленого Клину за Байкал[9].

Уряд П.Скоропадського реально намагався дбати про українців в Росії, зокрема й на Зеленому Клині. Згідно з попереднім мирним договором між Українською Державою та РРФСР від 12 червня 1918 року, Українські Окружні Ради на теренах більшовицької Росії отримали право виконувати функції консульських установ Української Держави.

Того ж місяця 1-й український з'їзд Хабаровського повіту створив Окружну раду – територіальний орган національного самоврядування українців повіту. На Далекому Сході діяло 10 таких рад – від Манчьжурської до Сахалінської. Хабаровська Рада об'єднала усі місцеві українські організації: Українську Громаду, "Просвiту", Далекосхiдні українські поштово-телеграфну та залізничну спілки.

До Ради входили теж представники громад із місцевих українських сіл Лермонтовка, Переяславка, Катеринославка, Кругликове, Заївка, Михайлівка, Кам'янець-Подільське, Анастасіївка тощо. Села були свідомі.

Ще до Першої світової війни в одному селі під Хабаровськом представники чорносотенного "Союзу руського народу" дізнались, що селянин тут є українським, а не "істинно-русскім".

Головою ради обрано Григорія Могилецького – чиновника царських часів у канцелярії Приамурського генерал-губернатора, яка базувалась в Хабаровську. У революційний період він розвивав українську кооперацію.

Секретарем ради став галичанин Яків Рудницький, який теж вів кооперативну працю. У 1920-1921 році вони обоє суміщали ці свої функції із аналогічними посадами у Хабаровській Українській Громаді.

Міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко призначив П.Твардовського консулом Української держави на Далекому сході. А Окружна рада діяла, як консульське представництво України.

Попри багаторазову зміну влад у Хабаровську, Рада більше 4 років координувала український рух в регіоні, аж до часу встановлення влади більшовиків в кінці 1922 року.

Формування українського війська Зеленого клину у 1918-1919 роках

Повертаючись із Києва влітку 1918 року, П.Твардовський досяг домовленості із Сибірським урядом щодо створення українських військових формацій. Цей план підтримував й командуючий війск Антанти у Росії генерал Моріс Жанен.

Був задум створити два українські корпуси загальним числом до 40 тисяч воякiв. Вважалось, що кількість українців в регіоні дозволяла організувати 200 тисячну українську армію.

Генерал Борис Хрещатицький почав формувати у Манчьжурії, під опікою генерала Д.Хорвата, українську дивізію. Однак, Колчак відправив її подалі…. на протибільшовицький фронт в Сибір. Панувала типова "єдинонеєделімая" політика – мобілізувати українців у російську армію, без виділення в окремі українські частини.

IV Далекосідний український з'їзд у жовтні 1918 року поставив своїм пріоритетом справу організації українського війська на Зеленому Клині.

З'їзд сформував військову комісію, до якої "як делегат від українських козаків" увійшов й генерал Б.Хрещатицький. Одним із делегатів з'їзду та членом його військової комісії був і представник уссурійського козацтва Юрій Савицький, згодом – генерал-майор.

Адмірал Олександр Колчак, який в листопаді 1918 року захопив владу у регіоні, все ж дозволив формування українських частин з числа добровольців, але забороняв долучатись до них тим, хто вже був у його армії.

Весною 1919 року за справу взявся комендант Хабаровська генерал-майор Леонід  Вериго, який вважав себе українцем і планував покозачити край – створити добровольчі загони "Вільного Козацтва".

Уповноваженим для формування українських частин у Хабаровську Л.Вериго призначив вище згаданого Ю. Савицького. Планувалося сформувати у Хабаровську, Владивостоці, Ніколь-Уссурійську, Благовіщенську та Іммані 5 куренiв (батальйонів) пiхоти та 2 гарматнi батерiї. Цi частини мали вирости в полки й бригади. Командний склад мав призначатися особисто Л. Вериго. Вiдзначалася велика кiлькiсть добровольців.

Козаки українських куренiв мали мати окремi однострої – сині шаровари з жовтими лампасами в два ряди та з блакитним кантом посерединi. Погони, як у кінних єгерiв, але жовтого кольору з блакитним кантом. Кокарда росiйського зразку, але поверх неї мало бути розташоване зображення Архiстратига Михаїла.

Російські шовіністи швидко звинуватили курінь, що творився у Владивостоці, в "мазепинстві". О. Колчак, як "Верховний Правитель Россії", 19 травня 1919 року взагалі заборонив формувати окремі українські частини. Курінь було розформовано, а особовий склад розпорошено. Подібна ситуація, очевидно, склалась і з куренем у Хабаровську[10].

Українці в соціалістичній Далеко-східній республіці 1920-1922 років

Даремно білогвардійці забороняли українцям формувати власні військові частини. Така політика призвела основну їх частину у соціалістичний табір, у партизанщину. А коли на початку 1920 року Хабаровськ і Владивосток захопили червоні партизани, то серед них домінували українці.

Показовий приклад – у лютому 1920 року владу в Хабаровську здобув Революційний комітет на чолі із В'ячеславом Яременко-Заболотнім – не просто звичайним делегатом ІІІ українського з'їзду в Хабаровську, а й обраним тоді членом Крайового Секретаріату. Нова соціалістична влада міста, як писав Іван Світ:

"визнала доцільність формування українських частин і коли місцеве громадянство забажало його, дала дозвіл; але через брак досвідчених людей й колосальний спротив ворожих московських партій, не можна було перевести його в життя"[11].

11 березня 1920 року Хабаровські повітові земські збори, на вимогу української Окружної Ради, майже одноголосно ухвалили рішення про фінансування українських шкіл по селах, курсів із підготовки українських вчителів, видання відповідних підручників.

Галичанин Василь Кийович у січні 1921 року очолив список від українців Хабаровська на виборах до Установчих зборів ДСР. Як випускник юридичного факультету Львівського університету, він брав участь у розробцi законодавства цієї республіки, яке гарантувало права нацменшин.

У травні 1921 року в складі Міністерства з національних справ ДСР утворено український відділ. Голова Окружної Ради Г. Могилецький став Уповноваженим цього міністерства в Приамурській області. А Василь Никуляк, депутат Хабаровської міської думи від українсько-мусульманського блоку у 1917-1919 роках, очолив відділ з національних справ Приамурщини.

Хабаровська Українська Окружна Рада отримала новий статус – Приамурської Обласної Української Ради. Станом на жовтень 1921 року у віданні Ради було 22 школи (доки місто знову не захопили білогвардійці). По кожній з них відповідні сільські громади ухвалили рішення щодо викладання українською мовою.

Відновила свою діяльність й початкова, 5-класна, українська школа в Хабаровську. У міській учительській семінарії діяли українські педагогічні курси та викладалось українознавство.

Приамурській Обласній Українській Раді 1 червня 1922 року вдалось ще одне важливе рішення. Українські Ради, що існували в Імані та 7 селах Хабаровського повіту (Переяславка, Катеринославка, Кругликове, Заївка, Михайлівка, Кам'янець-Подільске та Анастасіївка) отримали статус місцевих органів культурно-національної автономії.

Репресії проти українців Хабаровська

Після ліквідації більшовиками Далеко-східної республіки в листопаді 1922 року арештовано близько 30 українських активістів Хабаровська. Усі українські школи, організації, зокрема Приморську Обласну Українську Раду закрито. Їхнє майно, книги та архіви конфісковано. Арештованих вивезено в січні 1923 року в Читу. Головні причини арешту – контрреволюційність, симпатії до УНР і тому подібне.

Сутність комуністичних репресій в Хабаровську найкраще ілюструє приклад із кооперативним товариством "Запорожець". Наприкінці 1920 року воно налічувало 400 членів та володіло майном на суму 5000 золотих рублів. Саме його зусиллями у 1921-1922 роках вдалось утримувати українську школу та фінансувати видання підручників.

Комуністи заарештували голову Хабаровської Української Громади та окружної Приморської ради Г. Могилецького. Арештовано й членів його ради: Івана Булаха (голова Ради української поштово-телеграфної спiлки), Микуляка, Скрипченка. Серед арештованих був і голова "Просвіти" Давид Коваленко, його заступник галичанин В.Кийович, а також інші активні просвітяни[12].

Арештованих судили в Читі у 1924 році по 59 і 70 параграфах Карного кодексу СРСР. Серед обвинувачень називалось намагання організувати в Хабаровську українські військові частини і контакти із українським консулом на Далекому Сході П.Твардовським. Не подобався більшовикам і часопис "Ранок", де "велась агітація на користь буржуазії"[13].

Водночас із репресіями проти українців нова влада всебічно підтримувала китайців. Вони мали свою школу, пресу і видавництва, театр та олімпіаду тощо.

Так само все це мали корейці, доки їх у 1937 році не депортували до Казахстану. Мали все й тунгуси, голди (нанайці), коряки і чукчі. "Не мали нічого тільки українці" - резюмував Іван Багряний[14].

Хабаровський більшовицький офіціоз "Тихоокеанська Звєзда" у 1931 році офіційно визнав помилку далекосхідних комуністів. Газета писала, що упродовж 10 років влада була шовіністичною у відношенні до українського населення. Що закрила усі українські організації. А на всі заходи в справі повернення українцям прав, більшовики відповідали притягненням їх провідників до відповідальності – за контрреволюцію[15].

 

Українізація Хабаровська та Зеленого Клину 1932-1933 років

Коли в Україні тривав Голодомор, то на Далекому Сході більшовицька влада влаштувала українізацію. У серпні 1931 року головою виконкому Далекосхідної крайової ради став Панас Буценко – харківський комуніст і один із засновників компартії України. Його, через донос, заслали із Харкова далеко на Схід. Тут він і став мотором українізації.

Харківcький комуніст Панас Буценко – член УСДРП у 1909-1918 роках, один із творців КПУ, ініціатор та організатор українізації Далекого Сходу

До 1933 року теперішню Амурську область, Усурійський край, південну частину Хабаровського краю радянська влада називала Новою Україною. Адже, за офіційними її даними, українське селянство й робітництво на Далекому Сході складало "переважну більшість — 70-75%. А в деяких місцевостях й 80-99% усього європейського, білого, населення"[16].

У Хабаровську створено крайову Комiсiю з українізації, а також український сектор вiддiлу у справах нацiональностей. Станом на 1931 рік у Далеко-Східному краї вже діяло 73 "хати-читальні" й тому подібні установи, пересувний український театр, відділ української книги в Хабаровському книжковому магазині, український сектор на радіо.

На початку 1932 року на Далекому Сході працювало 1076 початкових українських шкіл, де рідною мовою навчалося 52,5 тисячі дітей. Також відкрито 219 українських середніх шкіл із ще 8,8 тисячами учнів[17]. Микола Скрипник надіслав з України 500 молодих вчителів, а для українського сектору видавництва "Дальгізу" – редакторів.

Хабаровськ, за свідченням Івана Багряного, став важливим центром українізації Далекого Сходу. В 14 районах з українським населенням проводилась українізація всього державного апарату, шкіл, преси…. Як тоді було модно говорити – писав І.Багряний – це "райони суцільної українізації". Крім мережі шкіл, кожен район мав українську бібліотеку і газету.

У Хабаровську, із 15 березня 1932 року, почала виходити загальнокрайова щоденна українська газета "Соціялістична перебудова". Перше ж число цього часопису повідомило, що 48 районів Приморщини, згідно із постановою Далькрайвиконкому, переходять на українські підвалини, як то діловодство, школи тощо[18]. Станом на серпень 1933 року в місті виходила українська газета "Комуніст"[19].

"Невідомо до чого би воно дійшло…." – писав І.Багряний. І наводить приклад, як в українській газеті Іманського району, яку редагував галичанин Дідушок, можна було зустріти корейця Кім-Гі-Сула.

Останній не лише був ілюстратором в газеті, але й уже спілкувався українською мовою. Однак, П.Буценка зняли, редакторів розігнали. Школи закрили. Учителів посадили до підвалів НКВД, як "агентів фашизму".

Русифікація і "шароваризація" українського руху на Далекому Сході

Розгромивши українізацію, московський уряд всіляко підтримував відоме тепер явище під назвою "шароварщина". Організовувались приїзди різних агітбригад із України – хорів, театральних груп, окремих авторів. Скеровувались вони передусім для армії і прикордонних застав, де служили переважно українці (там, навіть, певний час ще зберігали українські газети). Хоч допускали їх і до виступів перед селянами.

Попри все українська колонізація Далекого Сходу тривала. Тут після служби залишались солдати і офіцери, українці. У 1936-1937 роках приїхало багато дівчат з України, в рамках руху "хетагуровок" (від імені нардепа СРСР Велєнтіни Хетаругової, яка закликала дівчат до переїзду). Їх Іван Багряний назвав "Дівочою армією".

Згортання українізації Зеленого Клину стало явною проблемою, навіть для розгортання праці комуністичної партії. У 1937 році "Тихоокеанська Звєзда" опублікувала листа, який відзначав, що великим недоліком політосвіти є те, що немає літератури й політ.підручників на місцевих національних мовах. Дітям тяжко вчитись, навіть, з найлегших підручників написаних російською мовою[20].

Під час Другої світової війни у Хабаровську ще виходили радiопередачі українською мовою.

У 1940-1950-х роках в сучасний Хабаровський край, створений у 1939 році, масово засилались українські політичні в'язні. Члени і симпатики ОУН, вояки УПА, їхні родичі.

Осідали вони на так званих спеціальних поселеннях. "Спецпосьолкі" можна було залишати лише за дозволом коменданта. Частина цих вимушених поселенців згодом так і залишились на Далекому Сході. Хтось у могилах, хтось інтегрувався в цивільне життя.

Комуністам все одно бракувало українців для заселення Хабаровського краю. Так, наприклад, у 1954 році київське радіо запрошувало до переселення мешканців західних та центральних областей України – індивідуально, сім'ями, бригадами. Пропонувались компенсація до 3000 карбованців, безкоштовний переїзд, довгостроковий кредит на будівництво. Переселенці звільнялись від податків на 2-5 років[21].

До початку 1990-х, українське культурне життя у Хабаровську могло виявлятись головним чином лише через дiяльнiсть аматорських самодiяльних вокальних та драматичних колективів. Вони мали нацiональномiшаний склад та включали до свого репертуару українські пiснi, танцi та вистави. Жодних шкіл, газет, теле- і радіопередач рідною мовою. І, звісно, жодних українських організацій.

Більш як сорок років агресивної русифікації призвели до того, що після розпаду СРСР українці Далекого Сходу по суті лиш легалізували дотеперішні форми культурного життя.

У 1992 році створено Товариство української культури Хабаровського краю "Зелений Клин". А у 1999 році Хабаровський крайовий центр української культури (згодом – земляцтво) "Криниця". На базі цих двох структур діяли хори "Мрія" та "Батьківська криниця".

У 2007 році в Хабаровську почав виходити український журнал "Далекосхідна хвиля" (до березня 2014 року вийшло 33 числа). А в журналі "Экумена" від 2003 друкувався український розділ "Амурська хвиля". Інколи на Зелений Клин приїздили активісти чи мандрівники, власним коштом. А Російська Федерація, відчуваючи експансію Китаю, створювала спеціальне законодавство, щоб спростити і відновити переселення українців.

За майже 30 років незалежності України на Далекому Сході наш уряд так і не спромігся відкрити консульство чи, бодай, Український культурний центр. Що вже говорити про українські школи… Сьогодні громадяни України, які опинились в Хабаровському краї, щоб взяти участь у виборах до українського парламенту мають летіти аж у Новосибірськ, долаючи 5000 кілометрів. А тим часом українці й далі перетворюються у "дальнєвосточніків".

Тим не менше український дух свободи, гідність, нікуди не діваються. Російський імперіалізм, який виплекав проект Новоросії, щоб розвалити Україну, наштовхнувся на проект Новоукраїни (Нової України), ропочатий "бандеровцями" на Далекому Сході задовго до народження С.Бандери. Серед протестуючих в наші дні у Хабаровську є не лише онуки й правнуки маси українських переселенців, але також діти та онуки засланих у Хабаровський край справжніх бандерівців.

[1] Зелений Клин. Енциклопедичний довідник / Укл. В. А. Чорномаз. Владивосток, 2011. – С. 14.

[2] Дописи (Од власних кореспондентів): м. Хабаровськ // Рада. – 1911. – Ч. 273. – 3 грудня. – С. 4.

[3] Шевченкові дні // Рада. 1911. – Ч. 47. – 27 лютого. – С. 3.

[4] Хабаровськ. День білої квітки // Рада. – 1913. – Ч. 137. – 16 червня. – С. 4

[5] Світ Іван. 1917 рік на Далекому Сході // Календар-альманах УНС на 1967 р. – С. 159.

[6] Там таки. – С. 160.

[7] Огляд українського громадського життя на Далекому Сході // Листи з Далекого Сходу (Харбін). – 1932. - Ч. 5-6. – 1 Липня. – С. 3.

[8] Світ І. Українське військо в Маньджурії // Календар Червоної Калини на 1937 рік. – С. 119.

[9] Твардовський П. Заява Маньчжурської Ради // Відродження (Київ). – 1918. – Ч. 51. – 31 травня. – С. 4; Справа з Зеленим Клином // Вістник СВУ. – 1918. – Ч. 24 (207). – 16 червня. – С. 1.

[10] Зелений Клин. Енциклопедичний довідник / Укл. В. А. Чорномаз. Владивосток, 2011. – С. 221-222.

[11] Світ І. Український штаб у Владивостоці: (Зі спога­дів про український рух на Далекому Сході) // Літопис Червоної Калини. – 1937. – Ч. 1. – С. 10.

[12] Ількович. Масові арешти Українців на Далекому сході // Український голос (Канада). – 1923. – Ч. 16. – 18 квітня. – С. 2.

[13] Український національний рух на Далекому Сході в 1918-1920 роках // Музейні вісті. – 1956. – Ч. 1. – Січень –червень. – С. 24.

[14] Багряний Іван. Українці біля Тихого океану // Краківські вісті. – 1944. – Ч. 43. – 29 лютого. – С. 3.

[15] Самойлович Микола. Кілька інформацій про Зелений Клин // Діло. – 1931. Ч. 267. – 27 листопада. – С. 1.

[16] Берладяну Василь. Про співдружність українських націй… // Шлях перемоги. – 1990. – Ч. 42. – 21 жовтня. – С. 4.

[17] Крикуненко Віталій. Відродження призначених на загибель // Шлях перемоги. – 1992. – Ч. 45. – 1 литопада. – С. 6.

[18] Українська газета в Хабаровську // Листи з Далекого Сходу (Харбін). – 1932. – Ч. 3. – 21 червня. – С. 2.

[19] Що грозить Совітам на Далекому Сході // Діло. – 1933. – Ч. 3. – 8 вересня. – С. 3.

[20] Федорів Р. Зелена Україна // Голос (Львів). – 1937.- Ч. 1. – 1 жовтня. – С. 6.

[21] Руїнницьке переселення // Шлях перемоги. – 1954. Ч. 8. – 18 квітня. – С. 1.

Юрій Юзич, історик, голова Крайової пластової ради "Пласту - НСОУ", випускник історичного факультету ЛНУ ім. І. Франка

Джерело

На світлинах:

  1. Засновник Хабаровська – Яків Дяченко, уродженець Полтавщини.
  2. Чи не перша книга міністра МВС УНР проф. Олександра Мицюка. Українські активісти підтримували і заохочували колонізацію Далекого Сходу, О.Мицюк був автором кількох подібних видань.
  3. Хабаровська Українська Громада на першотравневій демонстрації 1917 року.
  4. Звернення Хабаровської Української Громади.
  5. Обкладинка одного з продуктів першого українського видавництва на Далекому Сході, заснованого у Хабаровську.  
  6. Делегати III Українського Далекосхідного з'їзду. Хабаровськ, 7-12 квітня 1918 року. У центрі сидить голова з'їзду Юрій Глушко-"Мова" (в кубанському строї і в козацькій шапці).
  7. Генерал Дмитро Хорват. Владивосток, 1918 рік.
  8. Міська рада у Хабаровську, яка у 1918 році офіційно перейменувала "хохляцькі" слобідки міста в "Українську" та "Дальноукраїнську".
  9. Генерал-майор Леонід Вериго, комендант Хабаровська і координатор створення українських військових частин на Далекому сході в складі армії Колчака.
  10. Керівні діячі "Просвіти" у Хабаровську, 1920-1921 роки. Сидить по центру – галичанин Василь Кийович (у шалику і з рукавичками в руках).
  11. Вулиця Олексіївська, яку зусиллями місцевої "Просвіти" у 1921 році міська рада (дума) Хабаровська перейменувала у вулицю Шевченка. Сьогодні на цій вулиці стоїть пам'ятник засновнику міста полтавчанину Якову Дяченку.
  12. Харківcький комуніст Панас Буценко – член УСДРП у 1909-1918 роках, один із творців КПУ, ініціатор та організатор українізації Далекого Сходу.
  13. Офіційний прапор Хабаровського краю, який масово використовується під час протестів 2020 року. Зелений клин на прапорі ідентичний аналогічному зеленому клину на синьо-жовтому прапорі, який розглядався українськими Далекосхідними з'їздами 1918 року, як прапор Далекосхідної (Зеленої, Нової) України (Зеленого Клину).
  14. Хабаровський хоровий колектив "Криниця" (керівник Наталя Романенко) в гостях у хору "Горлиця" українців Владивостока, 1999 рік.