Друк
Розділ: Історія

Факт про намір московських зайд повісити Марію Заньковецьку було оприлюднено зовсім недавно – під час презентації у Львові поновленого спектаклю, що став легендою, – «Марія Заньковецька»

Останнім часом між сайтом «Кобза – Українці Росії» та освітньо-пізнавальним часописом «Український дім», що видається Центром гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя, склалися приятельські творчі стосунки. Напевно, далася взнаки тематична спорідненість обох видань, але не тільки це: як нам здається – ще й спільні погляди обох редакцій на ті чи інші події, явища, факти, визначних постатей української історії та сьогодення. В новому числі «Українського дому» з’явився передрук інтерв’ю, опублікованого на нашому сайті, докторантки факультету соціальних наук Університету Оттави Клавдії Татар, яке підготував член Національної спілки журналістів України, редактор «Кобзи» Віктор Гіржов. Ми, в свою чергу, знайшли у ніжинському часописі цікавий  матеріал київського професора Миколи Тимошика, який пропонуємо вашій увазі, про книгу директорки Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою НДУ ім. М. Гоголя Надії Онищенко, в якій досліджується особиста доля видатної української акторки, що народилася в Ніжині, Марії Заньковецької та доля її спадщини – будинку, в якому мешкала родина Заньковецьких. 

Редакція «Кобзи»

Цю зловісну фразу мовив один із найбільших імперських україноненависників, генерал російських військ М. Муравйов на мітингу більшовиків у столиці України з нагоди знищення студентської оборони Української Народної Республіки під Крутами та взяття Києва в січні 1919 року.

Цитую мовою оригіналу: «Если бы мы в свое время повесили Кропивницкого, Заньковецкую, Садовского и Саксаганского, ни о каком национализме не было бы и речи…»

Ось яку силу мала й сьогодні має ця дивовижна плеяда корифеїв українського театру, яку найбільше боялися північні завойовники. І зіркою першої величини тут була наша видатна землячка Марія Заньковецька.

Як мало ми про неї знаємо… Як рідко посилаємося на її високий житейський чин… Як байдуже ставимося до того, що однозначно стало б предметом гордості, чинником виховання патріотизму молодих, місцем сакральним і музеєфікованим в іншій цивілізованій державі.

За нинішніх умов перманентно змінюваної не патріотичної і не професійної влади в Україні направду з новою силою пробуджується інстинкт самозбереження нації, з’являються небайдужі автори, які відшукують, збирають, переосмислюють і оприлюднюють, перепускаючи через власне серце, крупинки розкиданих повсюди дивовижних фактів, епізодів, імен, рідкісних світлин і документів доби, спогадів. Правдивість, переконливість, суголосність нинішній добі таких повернених із небуття фактів заторкує «за живе» кожного, хто бодай привідкриє свою душу для пізнання нового, досі невідомого або умисне сфальшованого, викривленого на догоду тогочасній ідеології.

З-поміж таких авторів і Надія Онищенко – досвідчена професійна журналістка з Ніжина, директорка Центру гуманітарної співпраці з українською діаспорою НДУ ім. М. Гоголя. Багато років знаю Надію Петрівну як невиправну правдошукачку, краєзнавчі й літературознавчі публікації якої віддавна охоче друкують усеукраїнські часописи.

Українські патріоти під бульдозером комуно- більшовицьких репресій

Щиро порадів, коли щойно отримав з Ніжина приємну книжкову бандероль від колеги. Ця книга створювалася й друкувалася саме в Ніжині. Вона стала результатом багаторічного пошуку авторки маловідомих або й зовсім незнаних нашим загалом сторінок ніжинської, а відтак і загальнонаціональної історії за чітко окресленою темою – Марія Заньковецька в колі талановитих і патріотичних ніжинських родин.

Направду, а що ми знали раніше про ці родини? Скажімо, про Москвичових, Булиг, Малиш-Федорців, Грудин, Левченків, Сіриків, Проценків, Коломийченків, Лучицьких, Назарових…

Це перший десяток звичайних і водночас незвичайних ніжинських родин, по долях яких так нещадно, грубо й згубно пройшовся репресивний бульдозер комуно-більшовицьких репресій.

Під тим бульдозером були розчавлені талановиті, патріотичні особистості, яких доля звела з Марією Костянтинівною Заньковецькою. І в часи того спілкування вони брали від неї або навзаєм давали їй і духовну поживу, і уроки правдолюбства та людинолюбства, з чим завжди кожен ішов відміряними долею непростими житейськими дорогами.

Найголовніша цінність цих своєрідних нарисів у тому, що фактологічним тлом для них слугували результати власних пошуків авторки за трьома головними напрямками:

Щодо останніх, то плеяда однодумців і послідовників Заньковецької опинилася далеко на чужині, зосібно й за океаном. Адже їхня проукраїнська ментальність новій більшовицькій владі була ворожою. Отож таких ізольовували від будівників комунізму. Вони мусили тікати в засвіти, щоб зберегти свої життя. Та спокою в еміграції не давав невидимий поклик предків, родинна пам’ять, потреба в сповіді перед земляками й жага пізнання своїх витоків. Надія Онищенко завжди вміла відшукати таких людей, їй вдавалося розворушити потаємні засіки їхньої пам’яті. Ряснота промовистих, переважно невідомих фактів і лаконізм їх викладу – ще одна особливість цієї книги. Авторка цим ніби спонукає читача додумувати подальший розвиток подій, шукати віповіді на безкінечні «чому?», «як?», «за віщо?» в інших джерелах. Нерідко таке «додумування» мимоволі виводить читача на несподівані висновки. Як це, скажімо, у нанизаних фактах про конфлікт між неокласиком Лесем Курбасом і ніжинським митцем, гордівливим прихильником українського реалістичного театру Дмитром Грудиною. За цим, звісно, стояли комуністичні ідеологи, які вміло нацьковували одне на одного талановитих особистостей з українськомовного середовища, маніпулюючи чистотою їхніх намірів служити національному мистецтву.

Ось розділи книги про Заньковецьку, її епоху та її ніжинських приятелів, колег, однодумців. Усе це має зацікавити читача, і не лише ніжинського: «Заручники епохи», «Театральним шляхом із Ніжина до Мельбурна», «Дарія Левченка і Прокіп Сірик», «Чарівник флейти», «Журналіст і співачка», «Ніжинські Богомольці», «Лучицькі», «Корсетка для актриси».

Є в книзі й розповідь про садибу Адасовських у Заньках та сучасний музей у ній. Він нині впевнено стає одним із притягальних туристичних об’єктів. І як важливо, щоб місцева влада глибоко усвідомила значення цього музею для відродження та ствердження українського в Україні.

Заповіт Заньковецької влада й досі не виконала

Та є в цій книзі й осібний розділ  – «Ім’я як реліквія». Переконаний: він надовго стане гірким докором нинішній ніжинській владі, що й досі не змогла, чи, точніше буде сказати, – не захотіла виконати передсмертного заповіту «цариці української сцени», як свого часу назвав нашу славну землячку перший український президент Михайло Грушевський.

Докір цей – і свідомій частині ніжинської громади, яка фактично змирилася з короткою пам’яттю щодо цієї історії.

Історія ця є також недовгою. І ганебною. Так би назвали її в цивілізованому суспільстві, де не просто толерують, а й свято бережуть найменші скрижалі національної гордості. На жаль, таке поки що не для наших реалій. Так все ж, у контексті презентації ніжинській громаді цієї непересічної книжкової новинки хотілося б нагадати цю історію.

1926 року будинок матерії Марії Заньковецької на Мигалівці, що на ту пору став справжнім осередком українського відродження (тут збиралася інтелектуальна еліта нації) потребував ремонту. Перша в Україні народна артистка змушена через ці обставини переїхати в Київ доживати віку в сестри Лідії.

1927 року ніжинська влада все ж ухвалила рішення про ремонт будинку Заньковецької. Плани були грандіозні: створення на його базі Музею артистки – гордості Ніжина й України, куди б приїздили звідусіль туристи. Родзинка проєкту – прибудова до сакральної споруди Зимового Театру-студії. І це справедливо, адже з 1922 року в славному Ніжині запрацювала Державна драматична студія імені Марії Заньковецької – єдина на всю Україну. З метою прискорення ремонтно-будівельних робіт відкрили рахунок для збирання коштів. Отож споруду планували зводити народною толокою.

Дуже тішилася Марія Костянтинівна тому рішенню, а перед смертю заповіла безкоштовно передати садибу на потребу ніжинців – суто для запитів української культури.

Як виконали цей заповіт? Подарунок у вигляді великого будинку влада отримала. Але 1934 року розпорядилася використати його по-своєму: не як культурну установу, а … як гуртожиток для учнів медучилища. Тоді манера була така: задарма відібрати в багатих або в «гнилої буржуазної інтелігенції» й передати нібито трудящим. Згодом у будинок актриси поселили робітників ремонтно-будівельної дільниці. І те було схоже на збиткування щодо не втіленого проєкту з Музеєм і Зимовим театром.Так було за радянщини.

З відновленням української державності в народі зродилися сподівання, що у влади пробудиться національна пам’ять. Тим більше, що 1994 року виповнювалася поважна дата – 140-річчя від дня наро ження Марії Заньковецької. У Ніжині громадські активісти знову заговорили про кончу необхідність музеєфікації будинку Заньковецьких. Але то був голос із народу. У владних кабінетах, як і за радянщини, зберігали тишу.

2016 рік. Про події цієї пори – мовою авторки книги: «У вересні 2016 в колишній садибі актриси за ініціативою громадськості на будівлі поновили дошку про проживання тут Марії Заньковецької й повісили ще одну – про те, що тут 1907 року святкував Великдень Михайло Грушевський. Після врочистої частини всі, хто зібрався на цю подію, побачили… закладений фундамент прибудови до пам’ятки культурної спадщини. З’ясувалося, що будівлю ще 2015 року влада дозволила приватизувати… п’ятьом сім’ям, які, всупереч законодавству про збереження культурної спадщини реконструюють її на свій смак. Міська влада не здогадалася музеєфікувати хоча б одну кімнату…» .

Отож заповіт Марії Заньковецької за спливом майже ста літ, так і не виконаний.

Немає слів, щоб таке коментувати… Є побажання читачеві домислити, що буде далі з подарованим Марією Заньковецькою ніжинській громаді маєтком своєї родини.

Цей будинок міг би стати ще одним острівцем славного історичного міста над Остром, зусібіч якого на багато верст розкочувалися оживлювані душі й серця нового покоління хвилі українського патріотизму і української гідності.

Однак і в цій, здавалося б, містечковій історії, виходить, як за Пророком-Шевченком: ми все ще «на нашій, не своїй землі»…

А коли ж будемо мати на місцях по-справжньому українську й проукраїнську владу?

Микола Тимошик, професор, м. Київ

На світлинах: Українська актриса і театральна діячка Марія Заньковецька. Обкладинка книги Надії Онищенко про Марію Заньковецьку. «Шапка» часопису «Український дім».