Моторошні свідчення забутих жертв ГУЛАГу

Більшовицький режим знищив мільйони ні в чому невинних людей. Тим, хто ностальгує за радянським минулим, святкує день «жовтневого перевороту» і встановлює пам’ятники Сталіну (зокрема, у Новосибірську), пропонуємо прочитати ці проникнуті болем і відчаєм рядки із життя ГУЛАГу. Поряд з іншими численними злочинами кривавого сталінського режиму, найбільший злочин – проти дитинства й материнства.

Нас було три мами. Нам виділили невелику кімнатку в бараку. Клопи тут сипалися зі стелі і стін, як пісок. Усі ночі без перестанку ми оббирали їх з дітей. А вдень — на роботу, доручивши малюків якій-небудь актованій бабусі, яка з’їдала залишену дітям їжу», - пише Г. Волович.

«цілий рік я ночами стояла біля дитячого ліжечка, оббираючи клопів, і молилася. Молилася, щобБог продовжив мої муки хоч на сто років, та не розлучав з дочкою. Щоб, нехай жебрачкою, нехай калікою, випустив із ув’язнення разом з нею. Щоб я могла, повзаючи в ногах у людей і випрошуючи , виростити і виховати її. Але Бог не відгукнувся на мої молитви. Як тільки дитина почала ходити, як тільки я почула від неї перші, такі приємні для слуху, такі чудові слова — "мама", "мамиця", як нас у зимову холоднечу, одягнених у дрантя, посадили в теплушку і повезли в "мамочний" табір, де моя ангелоподібна товстушка із золотими кучериками скоро перетворилася на бліденьку тінь з синіми колами під очима і запеченими губками».

«Бачила, як о сьомій ранку няньки робили побудку малюкам. Сторчаками, стусанами вони піднімали їх з ненагрітих ліжок (для "чистоти" дітей ковдрами не вкривали, а накидали їх поверх ліжечок). Штовхаючи дітей у спинки кулаками і осипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки кректали — по-старечому і — гукали. Це страшне гукання цілими днями долинало з дитячих ліжечок. Діти, яким належало вже сидіти чи повзати, лежали на спинках, піджавши ніжечки до живота, і видавали ці страшні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін».

На одну няньку припадало сімнадцятеро дітей, що означало, що вона навряд чи мала час перевдягати і годувати всіх дітей, не кажучи вже про якийсь інших догляд:

«З кухні няня принесла палаючу жаром кашу. Розклавши її по мисочках, вона вихопила з ліжечка першу, яка трапилась їй, дитину, загнула їй руки назад, прив’язала їх рушником до тулуба і почала, як індика, напихати гарячою кашею, ложку за ложкою, не залишаючи їй часу ковтати».

«Під час побачень я виявляла на її тільці синці. Ніколи не забуду, як, чіпляючись за мою шию, вона схудлою ручкою показувала на двері і стогнала: «Мамиця, додому!» Вона не забула клоповника, у якому побачила світ і була весь час з мамою…

Маленька Елеонора, якій було рік і три місяці, незабаром відчула, що її благання “додому” — марні. Вона перестала тягнутися до мене при зустрічах, а мовчки відверталася. Тільки в останній день свого життя, коли я взяла її на руки (мені дозволялося годувати її груддю), вона, дивлячись розширеними очима кудись убік, стала слабенькими кулачками бити мене по обличчю, щипати і кусати грудь. А потім показала рукою на ліжечко. Ввечері, коли я прийшла з оберемком дров у групу, ліжечко її було вже порожнє. Я знайшла її в морзі голенькою, серед трупів дорослих табірників. У цьому світі вона прожила лише рік і чотири місяці і померла 3 березня 1944 року. Ось і вся історія про те, як я вчинила найтяжчий злочин, єдиний раз у житті ставши матір’ю»[1177].

На якомусь рівні московському керівництву ГУЛАГу мало бути відомо, яким жахливим життя в таборах було для дітей, які там жили. 

Час від часу такі амністії проводилися. Але мало що змінювалося в житті тих дітей, які залишалися в таборах. Навпаки, оскільки вони не робили жодного внеску в табірне виробництво, їх здоров’я і благополуччя цінувалися дуже низько у списках пріоритетів дуже багатьох начальників таборів, і ці діти незмінно жили у найгірших, найхолодніших і найстаріших будівлях. Ті, хто працював з дітьми, не мали належної кваліфікації. Навпаки, робота нянь була «блатною» роботою, і внаслідок цього з дітьми часто працювали професійні злодійки. 

Відділення матерів від дітей у такому віці призводило до передбачуваних наслідків. Серед малюків лютували епідемії. Надзвичайно високою була дитяча смертність — такою високою, що — про це також ідеться у звітах перевіряючих — такі дані часто умисно приховували. Та навіть ті діти, які переживали грудний вік, мали небагато шансів на нормальне життя у табірних дитячих установах.

«Подивися, — сказала я Стасику, показуючи йому намальований мною будиночок, — що це таке?

— Барак, — досить чітко відповів хлопчик.

Кількома рухами олівця я посадила біля будиночка кішку. Але її не впізнав ніхто, навіть Стасик. Не бачили вони ніколи такого рідкісного звіра. Тоді я обвела будиночок ідилічним традиційним тином.

— А це що?

— Зона! Зона! — радісно закричала Вірочка і заплескала в долоні».

Через багато років інша така дитина написала сумні спогади про свої намагання — протягом усього життя — дізнатися справжнє прізвище своїх батьків: у районі, де вона народилася, не було жодних даних про народження дітей з прізвищем, яке стояло в неї в паспорті, а вона сама була дуже мала і не пам’ятала прізвища своїх батьків. Утім, щось із минулого вона пам’ятала: «Мама за швейною машиною. Себе — я прошу дати мені голку й нитку… Себе у садку… А потім… Темна кімната, справа порожнє ліжко, щось сталося. Я чомусь сама. Мені страшно».

Не дивно, що деякі матері «плакали і кричали, а деякі навіть божеволіли, і їх замикали в підвалі, поки вони не заспокоювалися», коли забирали їхніх дітей. Як тільки їх забирали, шанси на повернення були дуже малі.

За межами таборів життя для народжених там дітей не обов’язково ставало кращим. Вони приєднувалися до великої кількості дітей, яких забирали до дитбудинків відразу після арешту їхніх батьків — ще одна категорія дітей-жертв. Я. Колишня ув’язнена згадує, з якими великими сподіваннями з їхнього табору відправляли групу дітей до міського дитячого будинку — і жах від звістки, що всі одинадцятеро дітей померли під час епідемії. Ще 1931 року у розпалі колективізації завідувачі уральських дитячих будинків надсилали регіональній владі сповнені розпачу листи, в яких благали допомоги у догляді за тисячами куркульських дітей, які щойно стали сиротами…

З книги Енн Епплбаум «ГУЛАГ»

Джерело


На світлинах: Нинішній кремлівський режим калічить дітей, готуючи з них нових загарбників. Народжені в неволі. Діти ГУЛАГу. Діти ГУЛАГу-2.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка