22 роки тому Основний закон України народжувався в муках, до того ж…  ─ уночі. Як це було ─  згадує учасник тих подій, колишній нардеп, а нині голова Української Всесвітньої Координаційної Ради Михайло Ратушний

Часто говорячи про прийняття Конституції 28 червня 1996 року, згадують лише про «конституційну ніч», маючи, напевно, на увазі, що Основний Закон країни приймався поспіхом, з примусу, не зовсім продумано й підготовлено.

Але це не зовсім відповідає історичній правді та розвитку подій, що мали місце напередодні й під час голосування постатейно цього доленосного документа в історії незалежної Української Держави.

Можу це стверджувати, як безпосередній і активний учасник тих подій, бо мав честь в цей час представляти в українському Парламенті Тернопільщину, від Збаразького виборчого округу №361, куди входили виборці Збаразького та Лановецького районів області.

Робота ж із підготовки й прийняття Конституцій України почалася задовго до доленосної ночі з 27 на 28 червня 1996 року і тривала в різних формах майже рік, а то й більше.

Так склалося, що на червень 96-го року минулого століття Україна залишалася єдиною країною на пострадянському просторі, що не мала свого нового Основного Закону, а користувалась латаною-перелатаною конституцією Української Радянської Соціалістичної Республіки. Тому розуміння необхідності прийняття нової конституції і в суспільстві, і в політичному середовищі (партіях, рухах, громадських організаціях і т.п.), і в представників керівництва держави (президент, Верховна Рада, уряд) – було доволі високе. 

Не було лише розуміння: хто має приймати Основний Закон України і яким він має бути?
Навколо цих питань розгорілися гострі дискусії в громадських, експертних і наукових середовищах, де домінували концепції, що виключали одна одну. 

Одні говорили, що Конституцію необхідно приймати спеціально створеним для цього органом – Установчими Зборами, Конституційною Асамблеєю, тощо. Інші, а саме, президент Леонід Кучма і його оточення, що Конституцію треба приймати на всенародному референдумі, і, зовсім мало вірили і допускали, що тодішній склад Верховної Ради України спроможний дати якісний і добротний правовий документ, який може стати своєрідним суспільним договором новопосталої держави.

Наприкінці весни 1996 року питання необхідності прийняття Конституції набрало особливої гостроти: з’являється для обговорення проект Конституції від президента Кучми, де фактично передбачена федералізація України, двопалатний парламент і закріплення повноти влади в руках лише президента – в уряді вводиться посада віце-прем’єра з питань конституційної реформи на котру призначають народного депутата України Олександра Ємця. І хоча Олександр був правником і дотримувався прогресивних поглядів – було зрозуміло, що головна задача новоствореної урядової інституції  – забезпечення проведення референдуму, на котрому проект президента Леоніда Кучми з незначними змінами має стати Конституцією України.

Натомість, Верховна Рада України ІІ скликання, на чолі з соціалістом Олександром Морозом за підтримки комуністів, котрі тоді були найчисельнішою фракцією українського парламенту, всіляко торпедують і затягують конституційний процес, розуміючи, що прийняття Основного Закону України закріпить де-юре існування незалежної держави, що з’явилася на карті світу після 1 грудня 1991 року.

І саме в той час у стінах Верховної Ради, поряд із залом пленарних засідань на третьому поверсі, починає працювати неформальна група народних депутатів від різних фракцій і груп на чолі з народним депутатом України з козацького міста Черкаси – Михайлом Сиротою. Ця група ніким не створювалась, а була проявом усвідомленої ініціативи членів українського парламенту в необхідності розробки й прийняття нової Конституції держави Україна. Конституції, котра б стала своєрідним суспільним Договором між різними верствами українського суспільства, забезпечила розподіл влади в Україні на законодавчу, виконавчу й судову, закріпила й гарантувала в Законі базові права і свобод громадянина та заклала правову основу побудови держави, якій ось-ось вже мало виповнитися 5 років. Я прилучився до роботи цієї групи ще на початках її створення.
А так як Конгрес Українських Націоналістів, впливова на той час політична партія в Києві й на Західній Україні, членом якої я був – мала перший розроблений з допомогою фахівців з конституційного права і напрацювань Організації Українських Націоналістів закордоном – проект Основного Закону України (Проект КУН було опубліковано в пресі ще на початку 1996 року) - то в мене були конкретні напрацювання чи не до кожного розділу конституції над котрим почала працювати група на чолі з Михайлом Сиротою.

Регулярність та системність роботи цієї групи сприяли тому, що все більше і більше депутатів почало брати участь в її роботі – і коли з’явився проект Конституції від Президента – то виникло питання: «А що може запропонувати Верховна Рада в конституційному процесі»,- і керівництво Верховної Ради згадало про групу на чолі з Михайлом Сиротою, яка щодня працює. Було прийнято рішення надати неформальній групі статусу Тимчасової комісії Верховної Ради України з розробки проекту Конституції України, забезпечити в новоствореній Комісії пропорційне представництво від всіх депутатських груп і фракцій, посилити роботу Конституційної комісії відповідним технічним апаратом. Це сталось десь на початку травня 1996 року – і робота над текстом Основного Закону у Верховній Раді пішла веселіше, попри те, що фракція комуністів, найчисленніша в тодішній Верховній Раді, продовжувала торпедувати та бойкотувати її роботу.

Десь така була передісторія конституційної епопеї напередодні засідання 27 червня 1996 року, а якщо до цього додати, що 8 червня закінчився термін дії Конституційної Угоди, котра зобов’язувала Верховну Раду за рік розробити і прийняти нову Конституцію (чого зроблено не було), а 26 червня з’явились відомості про Указ Президента України про винесення основних положень нової конституції на всеукраїнський референдум – то стало зрозуміло, що або ця Верховна Рада протягом одного пленарного дня зуміє проголосувати всі статті Основного Закону (а кожне голосування вимагало не менше 300 голосів), або цей склад Парламенту буде розпущено і Конституцію України буде винесено на референдум.

На 18 годину 27 червня голосування статей нової Конституції просувалося вкрай повільно, 300 необхідних голосів набрало трохи більше 10 статей Основного Закону – члени парламенту починають збиратися додому, бо о 6 вечора має закінчитися пленарне засідання. Навколо будівлі Верховної Ради помічається скупчення правоохоронців та людей спортивної статури в цивільному, коридорами парламенту поповзли чутки, що якщо нардепи сьогодні розійдуться, то завтра зібратись буде неможливо – приміщення буде заблоковано й буде оголошено референдум про підтримку головних положень проекту Конституції від Кучми, а Верховну Раду ІІ скликання буде розпущено. Перед 18-ю годиною Верховна Рада приймає рішення не закривати пленарне засідання поки не будуть обговорені й проголосовані всі статті нової Конституції. Попри те, значна частина народних депутатів, як по команді починає покидати зал засідань, серед них і Леонід Кравчук – перший всенародно обраний Президент України, а після програшу Кучмі в 1994 на довиборах – депутат Верховної Ради України від виборців Тернопільського й Теребовлянського районів області. Наші депутатські місця поруч, щоб вийти – Леоніду Макаровичу потрібно пройти повз мене.

«Ви куди, пане президенте?», – питаю Кравчука. «Додому», – відповідає Леонід Макарович.
- А як же Конституція? – знову я.
- А ти, що віриш, що її тут буде прийнято? – питає Кравчук
- Вірю! Залиште картку для голосування, Леоніде Макаровичу, обіцяю за дурниці не голосувати, а Ваше ім’я залишиться серед тих хто приймав Конституцію держави, першим Президентом якої Ви були…

Після цих моїх слів Кравчук дістає з внутрішньої кишені вже заховану свою картку для голосування і віддає мені. Лише після того я випускаю його з нашого «тернопільського» ряду, тисну руку, а він, натомість, вже на виході, зі своєю характерною кравчуківською посмішкою, бажає мені плідної роботи…

Тож, ще перед початком конституційної ночі я вже мав 2 картки для голосування… На ранок, коли голосувалась Конституція в цілому, їх у мене було 5! Але все по порядку…

Коли пленарне засідання було продовжено після 18-ї години, стало зрозуміло, що без погодження позицій по таких дискусійних питаннях як: державні символи України (гімн, прапор, герб), статус української мови як державної (ст.10), введення конституційної норми про право на приватну власність, розподіл повноважень між різними гілками влади, статус Криму – рухатись далі буде неможливо.

Відповідно, тоді Верховна Рада створила погоджувальні групи із спірних питань на чолі з компромісними фігурами, а сама продовжувала рухатись в режимі другого читання, ставлячи на голосування кожну статтю і відповідну кожну поправку. А їх будо майже 6 тисяч!

Тут варто ще раз згадати голову Тимчасової спеціальної комісії Михайла Сироту, котрий весь цей час знаходився за трибуною демонструючи нелюдську витривалість, терпіння, знання обговорюваного матеріалу і надзвичайну незворушність перед провокаціями. А провокацій було багато, так комуністи на чолі з Петром Симоненком й не приховували, що вони тут, щоб не допустити прийняття Основного Закону - були й інші, які перешкоджали менш помітно, так депутати члени уряду (а тоді дозволялось суміщати депутатський мандат з роботою у виконавчій владі) – раптово покинули зал засідань Верховної Ради, забравши картки для голосування, – залишились лише віце-прем’єр Олександр Ємець та міністр юстиції Сергій Головатий – але кворуму для прийняття рішень вистачало і депутати-міністри через декілька годин змушенні були повернутися в зал для голосування. Ця конституційна ніч продемонструвала, що переважна більшість тодішніх депутатів Верховної Ради України усвідомили свою місію і відповідальність перед виборцями, українським народом і майбутнім і жертовно працювали задля прийняття нової Конституції України. Пригадую як дискусія про синьо-жовтий прапор, тризуб і гімн на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна», зайшла в глухий кут, а депутати комуністи та представники деяких національних меншин заявили, що вони за ці символи ніколи не проголосують, бо їхні виборці категорично проти – тоді слово взяв депутат Гуров з Кривого Рогу, директор великого промислового підприємства, і заявив російською мовою, що це брехня, що на Сході України вже звикли до синьо-жовтого прапора і ці питання не є такими гострими для сприйняття його виборцями, тому він сам буде голосувати і закликає своїх колег із східних областей голосувати за державні символи запропоновані Тимчасовою спеціальною комісією. І після його виступу на табло відразу з’явилася така необхідна цифра – понад 300 голосів.

Щось подібне було і з розділом про статус Криму. Моя редакція статті про Крим передбачала надання їй статусу Кримської області на рівні з іншими областями України. І така редакція статті про Кримську область кожний раз знаходила все більшу підтримку залу і залишалось якихось 6 -7 голосів, щоб досягнути необхідних 300 голосів, але з’явились «прихильники компромісу», котрі заявили, що нам потрібно піти на поступки депутатам з Криму, а вони, відповідно, підуть нам на поступки в питанні державного статусу української мови. Але це було від лукавого: після того, як разом із статусом української мови, як державної, в проголосованій статті 10 було передбачено права на навчання мовами національних меншин, серед яких була російська – 300 голосів при голосуванні за цю статтю знайшлось, а ось залишивши в Конституції унітарної держави ( ст.2) положення про кримську автономію, ми внесли суперечність, а найголовніше - створили своєрідну «правову базу» для сепаратистів і Путіна, коли вони наважились на анексію Криму в 2014 році.
Я гордий, що як депутат Верховної Ради від Тернопілля брав безпосередню участь у цьому, справді, історичному дійстві – прийнятті Конституції Незалежної Української Держави. Я гордий тим, що більше 10 статей Основного Закону моєї Батьківщини прийнято в моїй редакції, а слова «Верховна Рада…усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, приймають цю Конституцію» – належать мені.

Цей законодавчий марафон тривав безперервно 24 години, коли після опівночі декого почали покидати сили, а лідер комуністів Петро Симоненко, пояснював своїм депутатам, що він не заперечуватиме, щоб вони розходились по домівках, не забуваючи при цьому забрати із собою картки для голосування. Два депутати-комуністи з Одеської області вирішили покинути зал голосування, при тому демонстративно показуючи мені, що картки для голосування вони залишають на своїх робочих місцях, а так як їх робочі місця знаходились прямо переді мною – то я знав як ними правильно скористатися…. Як і карткою ще одного колеги з Херсонської області, котрий після 2 години ночі змушений був поїхати додому за сімейними обставинами, знову ж залишивши картку мені. 

Так і голосував я 5 картками за всі решту статей Конституції, включно за Основний Закон в цілому о 9 годині 20 хвилин ранку, коли на табло з’явилася така необхідна цифра 302, а потім і 315 голосів. І жодного разу не пошкодував за цим, як і не відчував себе порушником регламенту Верховної Ради – бо і регламенту як такого тоді не було.

Близько 10 години ранку до Верховної Ради прийшов Президент України Леонід Кучма. Зустріли його іронічним сміхом та легкими оплесками. Президент привітав Верховну Раду з прийняттям Конституції і сказав, що загрозою розпуску і указом про референдум він в якісь мірі простимулював депутатів. І в тому була певна доля правди. 

А потім були аплодисменти і підкидання Михайла Сироти, котрий виніс чи не найбільший тягар цієї довгої конституційної ночі. Знаю, що він одного разу ледве не зірвався і не залишив трибуну, але деякі з його колег і журналістів переконали повернутись та виконати свою місію до кінця. Що він і зробив. А ще потім було колективне фото депутатів Верховної Ради з Президентом перед входом до парламенту з боку Маріїнського парку.

До фото ставали всі: і ті, хто голосував за Конституцію, і ті, хто не голосував… Коли шикувались, саме на ранкову сесію прийшов Леонід Макарович Кравчук. Він завжди відзначався точністю – хоч годинник звіряй. Я підійшов до нього, подякував і повернув його картку для голосування. 
Кажуть, потім ще був влаштований скромний банкет у буфеті Верховної Ради, на котрий в мене вже бракувало сил… 

Я перейшов через дорогу, піднявся на 18 поверх готелю «Київ» до 1803-го номера, де знаходилось моє депутатське помешкання, прийняв душ і заснув...

Мені нічого не снилося. Це був сон людини, котра зробила тяжку, але потрібну роботу і трохи втомилася.

Так я зустрів перший День нової Конституції Незалежної України.

Михайло Ратушний, голова УВКР, екс-депутат Верховної Ради ІІ скликання

На світлинах: Депутат Верховної Ради другого скликання Михайло Ратушний у сесійній залі ВР (фото з тих часів). У залі і на трибуні парламенту під час прийняття нової Конституції кипіли непарламентські пристрасті. Внесення до зали Верховної Ради Державного прапора нової України. «Батьки» і «вітчими» української Конституції – фото для історії. Перша українська Конституція гетьмана Пилипа Орлика, 1710 р.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка