lessphp error: variable @inputHeight is undefined: failed at ` margin-bottom: 10px;` /home/kobzaua/kobza.com.ua/www/templates/kobza/less/template.less on line 132 Солдат Великої Перемоги
Друк
Розділ: Історія

Василь Сиротенко, серпень  1941 р.Спогади про мого батька-фронтовика Василя Сиротенка, нащадка автора гімна України

Здравствуйте, уважаемый Владимир Васильевич! Из Вашего письма, присланного на "5 канал" я узнал, что Вы сын майора Сиротенко. Я закончил в 2000 году Днепропетровский государственный университет. На 3 курсе историю средних веков у нас преподавал Ваш отец и был одним из наших любимых преподавателей. Он был одним из немногих, чьи лекции собирали полную аудиторию. И почти всегда, мы просили его рассказать о своей жизни, полной удивительных событий. Лично хочу выразить Вам благодарность за поддержку. С уважением - редактор программы "V.I.P.-жінка" Алексей Удовицкий.

Мені важко писати про батька. В роки окупаційного лихоліття, коли поліцаї з Волинського січового куреня розстріляли мою юну маму, матір і батька мені замінила бабуся – Євгенія Львівна Вербицка-Кулішева. Відразу після звільнення Чернігова ми, з другим її чоловіком Миколою Савенком, втекли в далеке Гущинськоє лісництво на Вінниччині. Тільки в 1948, після того, як „лісовики” закатували  діда, батько забрав мене до себе  в Чернігів. Але прожив я з ним тільки 3 роки. Після арешту мого дядька Євгенія Вербицького за роман про три харківські оточення, батько  від українського НКВД втік до Росії, я ж втік від нього до бабусі. Вона, а не батько виховала мене, вивела в Люди. Знов з батьком я зустрівся вже в 1992. Бував у нього в Дніпропетровську проїздом до Павлограду, де працював тоді сумісником. Останній раз я був у батька, вже почесного громадянина Армавіра, в 2001 – возив свого молодшого сина. Ось про спогади батька, записані моїм сином Андрієм і повідаю Вам.

Село

Народився Василь Сиротенко 9.11.1915 в селі Стрижевка під Любаром на Житомирщині. Батько його добровольцем пішов в армію, мав георгіївський хрест за відвагу. За цю нагороду сім'я щомісячно  отримувала по 3 рублі сріблом. Як і всі, повернувся додому в 1917. Службою у білих, червоних і зелених – Бог милував. Коли Васі виповнилося 7 років, батько віддав його в Стрижевську початкову школу, яку тримав колишній поміщик Фарович. Додатково сплатив за  навчання ідішу і івриту, щоб його, українця, не дурили торговці-євреї, що монополізували місцеві базари. Самого його селяни, як грамотного, вибрали в сільраду. Після закінчення початкової школи батько послав Васю в Любарську семирічку, примусив вступити в комсомол. Тут якраз почалася кампанія за ліквідацію неписьменності і Вася по комсомольській путівці став навчати грамоті односельців. Я сам бачив зітлілу довідку,  в якій написано, що за період з 1.09.29 по 30.06.31 він ліквідовував неписьменність у 20 селян. За уроки в ті часи йому нічого не платили, тільки виписали гасову лампу  і забезпечували гасом. За ті курси лікнепу його по комсомольській путівці  скерували на місячні вчительські курси в Бердичівське педучилище. Там  вчився 12 годин на день. По закінченню курсів підписали на  повні зібрання творів Леніна і Маркса з Енгельсом, присвоїли звання народного вчителя і направили викладати в сусіднє село Пампушки. Зарплати в ті часи на селі не платили. Видавали аванс по 30 рублів, на які його  батько купував сала і тельбухів. Батько коптив те сало, мати пекла пироги з квасолею і тельбухами і  на кожні вихідні Вася 27 кілометрів ходив пішки в Стрижевку за продовольством. Житла йому не надали, по черзі ночував у учнів. І нині, коли поважній професор розповідає про ті ночівлі, на обличчі його розквітає мрійлива усмішка. Та хіба ж не солодкі ти спомини? Кожного вечора  у одного з учнів збиралось товариство на вечорниці. Співали пісні Забіли і Шевченка, розповідали страшні історії, чи випадки з свого життя. А десь біля півночі хлопці розходились по своїм домівкам а дівчата укладались спати – додому повертались тільки ті, що жили зовсім поряд. Дівчата брали з собою на ті вечірки ковдри, простирадла і подушки. Підлогу устилали свіжим, пахучим сіном, на яке клали одне до одного простирадла. У Василя не було ні квартири, ні постільної білизни. То ж дівчата, чергуючись, клали його поміж собою, виділяючи кожна по половині простирадла і ковдри. Замість подушки збивали валик з сіна. То ж і не може поважний професор згадувати те раювання без блаженної посмішки, хоч так і не може пригадати, міг заснути чи ні між палаючих дівочих тіл...

Весною викликали в сільраду і сказали, що кожен вчитель повинен принести до посівного фонду колгоспу пуд пшениці. Пішов Вася з цим до батька в Стрижевку. Той на останні гроші купив той пуд насінної пшениці. Коли ж закінчився навчальний рік, Васі зарплати так і не заплатили. Окрім тих авансів так нічого і не одержав. Скривджений, кинув школу,  і поїхав вступати до Київського університету. Екзаменаційну комісію очолював сам  Микола Зеров. Хоч Вася і здав літературу і мову на відмінно, але про політекономію і економічну географію поняття не мав, тож і завалив ці іспити. Зеров порадив подати документи на рабфак, після якого  можна поступити в університет. Залишивши у нього заяву на рабфак, Вася повернувся додому. Недалеко від Стрижевки в селі Шанці реорганізували  у восьмилітку семирічну школу. Вася домовився з директором, що викладатиме в 6-у і одночасно вчитиметься в 8-у класі. На жаль, пропрацював так тільки 3 місяці. Райвно наказало повернутися в  Пампушки. Зарплату там знову відмовилися платити, навіть ночувати у учнів заборонили. Відмовився Вася працювати на таких умовах, влаштувався в школу біля Стрижевки. Знову через місяць райвно його звільнило. Влаштувався  начальником районного архіву. Але через місяць райком комсомолу звільнив, як дезертира трудового фронту. Як Боже позбавлення, прийшов виклик на навчання в рабфак, який знаходився тоді в Шполі.

Його університети 

 Поїхав на навчання. Добирався потягом з пересадками, більше доби. В дорозі обікрали, залишився в чому був і без грошей. На щастя, всі 8  товаришів по навчанню були такими ж  бідолахами. Це був 1932 рік. Рік нещадної війни  РСДРП з селянами-одноосібниками.  Селяни майже нічого не сіяли. Адже все одно активісти-комнезамівці забирали урожай до зернятка. У той рік  Вася, вперше побачив трупи на вулицях Шполи…

Самого його голод не торкнувся. Студенти  підробляли на прополці і

збиранні буряка. За день роботи годували  обідом «від пуза» і давали двокілограмовий буханець хліба на  вісьмох, а ще дозволяли виносити в кишенях по 2 коріння буряка, які потім запікали і їли, як ласощі... Влаштувався Вася і власкором в районну газету. Надрукував декілька статей про життя колгоспників. На жаль, тоді, як і нині, гонорар районки   не платили. Нарешті Васі поталанило. Тоді колгоспникам зарплати не давали, а залежно від вироблених трудоднів, виписували аванс борошном, зерном і цукром. Все це треба було розносити у відомості, а грамотних людей в колгоспах  майже не було. Ось Васі і запропонували за кожну таку розноску по 1,5 трудодня. Так за літо він отримав цілих 150 трудоднів. Коли після закінчення рабфаку він привіз батькові цілу підводу пшениці, радість і гордість в сім'ї були безмірні!

Батько пробив йому хлібне і почесне місце секретаря сільради, але Вася вважав за краще поступити до університету. Миколу Зерова вже скосили перші  репресії. Ректором університету був Лєвін. Вася не боявся іспитів, але його  завалили на фізиці і хімії. З 20 рабфаківцев завалили 18! Спантеличений Вася зібрав у  однокурсників свідоцтва з відмінними оцінками рабфаку і пробився до ректора, якому заявив: «Знаєте, професор, ми вчилися на  рабфаку у Ваших доцентів, іспити складали Вашим професорам, які оцінили наші знання на відмінно. Значить, якщо тепер у нас вийшла недоробка, то це і Ваша недоробка і виправляти її потрібно нам разом».

Лєвін зніяковів перед перспективою загальної відповідальності і запитав для очищення совісті: «Скажіть, а окрім підручників Ви що-небудь читали?» Вася відповів: «24 томи Леніна і 4 томи Маркса». На здивоване питання Лєвіна, де він їх дістав і коли встиг прочитати,  відповів, що  підписали на вчительських курсах, а прочитав вечорами під час викладання на селі і навчання на рабфаку. Лєвін поставив йому декілька питань по Леніну і Марксу. Одна з відповідей по Леніну йому здалася невірною. Тоді Вася сказав, що це написано в 9 томі Леніна на 122 сторінці. Лєвін дістав з полиці цей том і  здивовано прочитав сказане Васею на 122 сторінці. Ректор викликав голову приймальної комісії і наказав зарахувати всіх рабфаківців на історичний факультет, де був тоді недобір. Так Вася став студентом…

З перших же днів Вася став опонентом знаменитого історика-«революциониста» Костянтина Штепи, який стверджував, що повстання рабів в стародавньому Римі доти терпіли поразки, доки  не прийшли варвари-германці і не допомогли отримати перемогу. Вася пережив  «Волинянку», коли в 22 році, протестуючи проти закриття церков, селяни рушили спочатку на Стрижевку, потім, розігнавши міліцію, влаштували багатотисячну демонстрацію в Любарі. Там теж всі виступаючі говорили про те, що Польща йде на допомогу. Тільки замість поляків прибули чекістські тачанки і розігнали всіх кулеметами. Польща і не думала допомагати, як і не думали допомагати рабам варвари - германці…

Через той конфлікт з Штепою Вася став уважно читати підручники і порівнювати їх з першоджерелами. Йому, з дитинства знаючому іврит, легко дався німецький. Знаючи німецький, виявив, що цитати з Маркса  перекладаються зовсім не так, як вони виписані  в підручниках.

У 1936 році вийшов в світ новий підручник Штепи по середньовіччю. Його стали у обов'язковому порядку обговорювати із студентами. Вася заявив, що Штепино твердження про отримання свободи рабами після краху Римської імперії невірне, а сам Штепин підручник слово в слово списаний із старого німецького підручника.

Щоб помститися Штепа влаштував показовий іспит. Тільки іспит він не мав права приймати один, а його колега професор Бріджевіч поставив Васі «відмінно» за те, що Вася посилався на першоджерела, про яких Штепа навіть не чув, але читав Бріджевіч. Про результати іспиту Штепа і Бріджевіч об'єктивно доповіли на розширеному засіданні кафедри. В результаті другокурснику Василю Сиротенко запропонували читати лекції з історії заочникам з Чернігова. Коли ж  він в 1939  відмінно закінчив університет, його розподілили старшим викладачем Чернігівського педінституту.

Армія

Під час відпустки Вася махнув до Москви і поступив в заочну аспірантуру університету філософії літератури і історії. Професор Косьмінській запропонував йому тему «Падіння Римської імперії». На жаль,  наукою Васі так і не довелося зайнятися. Спалахнула фінська війна. Вася був в Чернігові прийшлим, не завів зв'язків. Тому 15.12.1939 його викликали у військкомат і  вимусили написати добровільну заяву про вступ у  РККА. Йому вручили кубики і призначили в оперативний відділ полку 84 дивізії, наказавши з'явитися в частину, що розташовувалася тоді в Котах (передмістя Чернігова). І в ті часи в армії був бардак, не менший, ніж нині. Після закінчення місяця служби, виявилося, що Вася повинен служити зовсім в іншій частині. Йому наказали здати обмундирування і відправитися в ту частину.

Призначили Васю командиром взводу, в якому з 30 чоловік російський знали тільки 2, включаючи Васю. Були там, набрані з глухих сіл мусульмани-киргизи, татари, узбеки, азербайджанці, туркмени. Коран забороняв їм їсти свинину, а все м'ясне в солдатській кухні було з свинини. Промучився з ними Вася декілька місяців, а потім написав самому Воєнкому Щаденко про те, що така комплектація і підготовка  армії  закінчиться поразкою у війні, тому він, якщо добровільно прийшов в РККА хоче також добровільно з неї піти.

Прибула авторитетна комісія. Все написане Васею підтвердилося. Начальство одержало страшні прочуханки і переміщення. Васі ж особисто Щаденко  поставив завдання - за рік перетворити взвод на кращий по дивізії. Дали йому у допомогу два грамотних азіата і вони таки навчили земляків маршируванню і російській мові.

Вася ж знову став займатися викладанням. Річ у тому, що у розпорядженні Міністерства освіти так і не знайшлося вільного фахівця з історії. Ректор інституту, взнавши, що Вася служить в Чернігові, через обком партії звернувся до командування за дозволом Васі читати, поза службою, лекції в педінституті. На розширеному бюро обкому, у присутності армійського керівництва і керівництва обласного ГПУ (НКВД) ухвалили рішення дозволити лейтенанту Сиротенко читати лекції з історії в педінституті, проте при цьому зобов'язати його читати лекції і співробітникам  Яцевського концтабору, побудованого  із залученням німецьких фахівців, в якому і в той час стажувались офіцери СС. (До речі, табір було розраховано на 80 000 в»язнів, а все населення Чернігова тоді складало 57 000). Так Вася знов став читати лекції в педінституті. Його частину перевели в лісовий табір в 26 км від Чернігова, тому Васі, єдиному лейтенанту, виділили персональний легковик, який возив його на лекції. Тоді ж він одружився. На початку 1941 його призначили комендантом штабу дивізії, дали в підпорядкування комендантську роту. Всі говорили про можливу війну з Німеччиною. Вася простудіював аж 30 підручників німецької мови і вже розмовляв з німцями Яцевського концтабору, як  німець…

20 червня 41-го року він одержав наказ зібрати на  800  біля штабу всіх офіцерів дивізії. Перед строєм виступив комісар дивізії і зачитав лист Берії Сталіну про те, що війна з Німеччиною неможлива і чутки про неї розповсюджуються провокаторами. Потім, перед строєм вивели зв'язаного ад'ютанта комдива і заявили, що той втік з курорту в Криму, з'явився додому і сказав дружині, що 22 червня почнеться війна з Німеччиною. Та побігла по знайомих і увечері  20 червня місто охопила така паніка, що комдив особисто вимушений був гасити бунт. За панікерство і провокаційні розмови ад'ютанту був винесений смертний вирок і Сиротенко було наказано тут же, перед всіма, виконати його. Вася відкозиряв і заявив, що він може тільки узяти панікера під варту – комендантський взвод і він сам не мають зброї. Тут, до  ад'ютанта, що підбадьорився, підскочив особіст і звично вистрілив  в потилицю. Комісар наказав Васі відвезти труп провокатора на сміттєзвалище і кинути там. Вася відкозиряв і наказав своїм солдатам помістити поки труп в холодний сарай, звідки і забрала його дружина ад'ютанта вранці 23 червня. Тим же ранком 23-го комісар разом з особістом навантажили добро у три вантажівки і з сім'ями рвонули на схід. Їх зловили  через тиждень аж  під Чугуєвом і привезли назад до Чернігова, щоб розстріляти, як  дезертирів…

23 червня Васі наказали одержати зброю і вести роту на Гомель. По дорозі до Гомеля зустріли величезний натовп більш ніш в 1000 чоловік, звільнених з Гомельської тюрми. Вільні Зеки  йшли на Схід, солдати на Захід, щоб вже в районі Пропойська, на 3-й день війни, вступити в бій з німцями.

Було це так. Вася одержав наказ окопатися біля мосту і не пропускати нікого через нього. Дивізія невідомо де. Зв'язківців немає. Прибув із заходу  на мотоциклі  якийсь запліснявілий, старенький майор-зв'язківець, але він виявився не тільки з іншого полку, але навіть з іншої армії. Вася заявив, що пропустити його не може і якщо він не поверне назад, то затримає. Майор сперечатися не став і покотив назад. (Через три роки Вася, виконуючи завдання в глибокому тилу ворога, знову зустріне цього старенького майора, правда в мундирі полковника вермахту, але тоді  той полковник не «взнає» його).  А ще за годину на шосе зі сходу увірвався броньовик. З нього вискочив маленький командир з шпалами в петлицях і заволав: «Я член Військової Ради 21-ї армії комбриг Тупіков. Наказую затримувати всіх, що проходять тут, а вночі кинути їх в наступ на  село в 10 км звідси, захопити її і зайняти оборону. З'явлюся завтра. Виконайте – одержите Героя. Не виконаєте - розстріляю на місці! Через півгодини прибув вістовий від комдива з наказом відступати. Вася розповів про наказ комбрига. На жаль, по шосе ніхто не рухався і набирати було нікого. Вирішив атакувати село своїми силами. О другій години ночі напали на німців. Ті спросоння не чинили опір. 20 німецьких солдатів узяли в полон і зайняли оборону. Добу марно прочекала того Тупікова, потім посадив свою роту і полонених німців у відбиті машини і прибув в штаб дивізії. З тими трофейними вантажівками довелося відступати до самого Ново-Бикова, де і зайняли оборону на лівому березі Дніпра, одержавши наказ затримувати всіх, хто припливе з тієї сторони. Затримали якогось  немолодого чоловіка, що приплив з того берега човном. Зв'язаного, з кляпом в роті, притягнули до Васі. Показали документи, знайдені в кишенях. Це виявилося посвідчення Депутата Верховної Ради СРСР і посвідчення маршала артилерії. На жаль, Сиротенко запам’ятав тільки як його звали – Григорій Іванович. Прізвище вилетіло з голови. (Після публікації в „Ежедневном журнале”, з’ясувалось, що прізвище його – Кулік). Маршал похвалив за пильність, сказав що добирається з самого Бреста, що фортеця ще тримається, наказав доставити його в штаб. Звідти його переправили до Москви і більше про нього Сиротенко ніколи нічого не чув (його розстріляли в 1948)...

Далі був новий відступ. В  боях під Щорсом важко поранили в плече. Відправили до Харківського госпіталю «Гігант», де і прооперували. На 3-й день після тої операції до міста підступили німці. Вася не став чекати евакуації госпіталю, а узявши у нач.меда реєстраційний лист і медичну карту, насилу натягнувши форму, дістався до вокзалу і сів у вагон для поранених  потягу, що відправляється на схід. Забравшись у вагон зразу ж знепритомнів і прокинувся тільки в Саранську. Поранених переправили в  сибірський Ачинськ. Після одужання, одержав скерування у 2-у ударну армію, що формувалась там, ад'ютантом командувача 374 дивізії генерала Лєтошкіна. Незабаром їх переправили на Ленінградський фронт. В кінці січня пішли в наступ через Волхов на Тихвін. Німці зайняли глуху оборону, а командування щодня наказувало атакувати . Одного разу, атака виявилася успішною і прорвавши оборону німців в Тихвінські болота увірвалася 2  ударна армія  на чолі з командармом Кликовим.  В цей  час німці великими силами стали їх оточувати і Лєтошкін наказав своїй дивізії негайно повернутися на вихідні позиції. Кликов побоявся відступити без наказу зверху і залишився в оточенні. Спроби Лєтошкіна прорвати оточення захлиналися в крові. При одній з таких безнадійних атак Вася був знов поранений. Лікувався в Боровичському госпіталі  в Підмосков'ї.

Видужував довго, так що встиг прочитати не один десяток книг по історії стародавнього Риму,  які приносила по його проханню з евакуйованої сюди  Ленінградської бібліотеки ім. Салтикова знайома медсестра. Тут його наздогнав лист про те, що дружина розстріляна разом із заручниками  в Яцевському концтаборі…

Після одужання йому присвоїли капітана і призначили ад'ютантом нового командувача 2  ударної армії генерала Власова. Вася з'явився до Лєтошкіна і доповів про призначення. Лєтошкін пояснив, що для того, щоб приступити до обов'язків ад'ютанта Власова, потрібно спочатку визволити того з оточення. Він подарував Васі свій особистий пістолет,  зв'язався з оперативним відділом 59 армії, якому було доручено організувати вихід Власова з оточення, і сказав що направляє до них капітана Сиротенко для участі в операції. Васі доручили організувати точковий прорив оборони німців, додавши йому для цього батальйон, сформований з таких же солдатів і офіцерів, що  повернулися з госпіталів, тобто ветеранів-фронтовиків.

15 липня 1943 Василь Сиротенко, разом з танковим підрозділом в 13 танків підполковника Шнайдера (на фото в світлому однострої поряд з батьком) атакували німців і рано вранці 16 липня пробили пролом в обороні  вширшки в 800 метрів. Через цей вузький коридор за добу врятувалося з полону більше 16 000 бійців. Героя оборони Києва, заступника Мєрєцкова, генерала Власова серед них не було. Злякавшись Сталінського гніву за провал операції, він здався німцям…

На жаль, той прорив зіграв з Васею єхидний жарт. Їх з Шнайдером вважали героями-визволителями. Присвоїли чергові звання, дали по ордену «Червоної зірки», прийняли в партію без випробувального терміну. Батальйон скерували на відпочинок і переформовування, а Васю направили по завданню штабу армії в район Берліна. Зупинився він у старого бауера, колишнього члена ЦК німецької компартії, тепер пенсіонера. Документи у Василя Сиротенка були, відібрані у полоненого офіцера-інтенданта, що займався постачанням частин  вермахту на ленінградському фронті. Не знаю, що робив батько під Берліном, з ким зв'язувався. Дотепер це така таємниця, за яку можна позбутися життя. Але от що він розповідав. Той бауер був вже давно на пенсії. У гестапо його викликали тільки пару разів, з'ясували, що від комуністичного руху відійшов, у зв'язку з віком. Отже, дав підписку про лояльність  Дойчланду, і його більше не турбували. А пенсія у нього, колишнього ворога Рейху, була така, що був і одягнений, і відмінно нагодований. За те, що син служив у вермахті, дали у допомогу дві українки-служниці. Ось тих українок якнайбільше і побоювався Василь. Щоб вислужитися, запросто могли донести в гестапо. Бауер же співробітничати з Радами відмовився, але  обіцяв не видавати…

Пробув Василь там всього 3 тижні. Колишні комуністи, чиї координати мав, відмовилися йти на контакт. Зате купив декілька  фашистів з інтендантської служби. Повернувшись, одержав подяку командування. Колеги-офіцери жартували над його фігурою, що округлилася за такий короткий час, а командування це надихнуло на стратегічний жарт.

Майору Сиротенко оголосили, що за відмінне виконання урядового завдання він призначається командиром полку дивізії, що  формується, йому присвоєне позачергове звання полковника. Того ж дня в його розпорядження поступило три новосформованих батальйони з командирами. Було оголошено, що саме з місця, де знаходяться зараз ці батальйони і почнеться генеральний наступ. Влаштували пропускні пункти і доставили 16 пересувних радіостанцій. Потім прийшло розпорядження про підвищення всіх в званні на один ранг і призначенні Сиротенко командиром новосформованої дивізії.  Від Лєтошкіна привезли  генеральську шинель і наказ про привласнення звання генерал-майора. Ще через тиждень прийшла радіограма про переформовування дивізії в корпус і надання Сиротенко звання генерал-лейтенанта. Васині радистки забили весь ефір тріскотнею про те, як росте їх  любчик Вася. Сам Вася вже себе бачив у мріях маршалом, хоч окрім тих 3 батальйонів нікого більше  не було…

Нарешті армійська розвідка доповіла, що напроти ділянки Сиротенко німці розвернули цілу армію і влаштували  глибокоешоловану оборону, ослабивши інші ділянки. Наші ударили в слабкому місці і прорвали оборону супротивника. Василя Сиротенка викликали в штаб армії і з усмішкою подякували за відмінно проведений відволікаючий маневр, попросивши здати і генеральську шинель, і генеральські погони. З Волховського котла вийшли 4 000 бійців, що залишилися від 2-й ударної армії. Командування над нею знов прийняв генерал Кликов. Сиротенку ж повернули майора і наказали вивчити обстановку в розташуванні армії. Вася звернув увагу на доповідні про те, що над островом Сухо на Ладозькому озері щодня кружляють німецькі літаки- розвідники. Через цей острів проходила  ленінградська «дорога життя», над якою тепер виникла загроза. Командарм  наказав розібратися на місці. Прибув Вася на острів, а там його ніхто навіть не помітив. Хто рибу ловить, хто білизну пере, хто дрімає. Вася влаштував тривожний збір. У гарнізоні острова виявилося  всього 59 бійців. І це вважається батальйоном! Василь Сиротенко наказав негайно вирити глибокі траншеї і зайняти кругову оборону, мовляв,  вранці німці  кинуть сюди десант. Перелякані солдати швидко вирили траншеї і влаштувалися в них  у вогневих точках.  Василь Сиротенко відправився спати  на оглядову вежу. Тільки засіріло, як його розбудив ординарець – до острова наближається   десяток німецьких плавзасобів!  МайорСиротенко негайно доповів обстановку в штаб армії і звідти вислали штурмову авіацію. Вона знайшла 8 самохідних барж. „Іли” негайно їх атакували і потопили 2, вивівши інші з ладу. Під рев пікіруючих штурмовиків, німці вибиралися на острів з піднятими руками. Узяли в полон 80, інші потонули…

З'явився Сиротенко в штаб, чекаючи нагороди за цю операцію, та необачно похвалився перед штабістами, що ту „раму” бачили всі, а тільки він здогадався про десант. Дійшло це до командування.  Полковник Абрамович заявив, що німці ніякого десанту не планували, а його спровокував Сиротенко, риттям тих безглуздих траншей, до того ж треба було дати можливість німцям висадитися на острів, тоді б здалися в полон не 80, а всі 200 солдатів десанту. Ці безглузді міркування підтримав комісар Гренберг і замість нагороди за операцію Сиротенко  отримав догану…

Потім їх перекинули на фінський фронт і Василю Сиротенко доручили розробити план захоплення острова Тайпенсарі  ще і узяти участь в проведенні операції. Василь пропрацював над картами двоє діб, а коли брали острів, спіткнувся на бігу за якийсь корч, впав і…заснув. Прокинувся години через 6. Бачить, острів зайнятий, як він і планував. Вирішив доповісти в штаб. Знайшов човен і поплив на свій берег. Гріб проти вітру і зовсім знесилив, так що вибрався на берег  повзком. Бачить, неподалеку зібралися чоловік 15 штабістів і про щось говорять. Підійшов, прислухався. Когось ховають. Питає у найближчого – хто загинув? Той обертається, так як залементує – братці, чого ми йому панахиду співаємо, ось він тут живий-здоровий!  Виявляється, Василь вискочивши на берег, залишив на плоті каску і скатку. Хтось сказав, що бачив, як майора убили і він впав з плоту. Ось і ховали  символічно його каску і скатку… Про все доповіли генералу Коровникову. Той викликав його і,  здивувавшись його змученому вигляду, наказав штабістам: «Досить знущатися з майора Сиротенко. Він талановитий оперативник і повинен розробляти операції, а не займатися чорновими роботами!»

На жаль, в армійському житті  таке залишається тільки благим побажанням. Справа відбувалася на межі з Фінляндією. Якраз перед штабом армії знаходилося величезне мінне поле і  прекрасне шосе, яке могло б бути відмінним плацдармом для наступу. Коровников наказав всім думати про його розмінування. Сиділи в своєму наметі майор Сиротенко з побратимом капітаном Асцаркіним і думали, як виконати цю задачу. Сиротенко, як історик згадував все що знав про тралення мін, починаючи із Стародавнього Риму. Асцаркін спочатку сміявся над тими тралами. Адже трал кріпиться до машини, поки він потрапить на міну, машина вибухне. Потім стали міркувати про  швидкість вибухів. Запитали у сапера, коли міна вибухає після натиснення. Виявилося через 4-5 секунд. Тоді Аспаркін, просто для інтересу, став підраховувати, а скільки проїде джип їх комдива Галаніна за цей час. Підрахував  – 150 метрів. Забійна сила осколків на такій відстані невелика. Виходить, прив'язавши  до джипу колоду, можна  безпечно протралити шосе, якщо мчати на великій швидкості. Доповіли Коровникову. Той викликнув добровольців, оскільки шофер Галаніна  захворів і  вести машину було нікому. Визвався Асцаркін, похвалившись, що колись навіть брав участь в мотогонках. Звичайно, другим викликався побратим Сиротенко, хоча і тримав те кермо пару раз і те для форсу. Протралили таки вони шосе, хоча Асцаркіна і поранило в руку  осколком міни, що детонувала біля джипу. По розмінованому шосе фінські командири прислали своїх парламентаріїв з пропозицією: «Навіщо нам вбивати один одного. Наші правителі домовляться, як і в 40-у.Давайте краще дружити». Фіни прислали своїх саперів допомогти розмінувати мінне поле. Сиротенко, який при першій-ліпшій можливості, вивчав іноземні мови, попросив дозвіл супроводжувати їх. Фінські офіцери виявилися чистокровними русаками. Розповіли, що російській людині у Фінляндії живеться добре, є можливість швидкого кар'єрного росту. Фіни ставляться доброзичливо. Їх головнокомандуючий Маннергейм – колишній генерал російської армії. Стали розповідати правду і про ту фінську  кампанію 40-го року…

Василь Сиротенко не зміг утриматися, щоб не поділитися почутим з близькими друзями. На жаль, тоді культивувалося доносительство. Про розмови Сиротенка стало відомо в Особливому Відділі і його занесли в «чорний список». На поданні про присвоєння йому за те розмінування  чергового звання підполковника з'явилася віза   «Відхилити».

У листопаді 1944  підрозділ Василя Сиротенка передали в підпорядкування маршала Конєва. З під Ленінграда ешелони покотили до Польщі. Їхали через Бердичів, так що Василь відпросився на пару днів відвідати батьків. Наздогнав своїх вже в Бресті. Його штаб армії розташовувався в Кжешуві. У вільний час ходив по місту, по букіністичних магазинах, по бібліотеках. Дивувався з великої кількості чоловіків призовного віку на вулицях. У нас штатських чоловіків не побачиш. Тут же повно.  А говорять же, що всіх погнали німці на примусові роботи. Після богослужінні в костьолі познайомився з ксьондзом. Ксьондз розповів, що їх єпископ щорічно одержує з Ватикану список книг, які віруючим забороняється читати. Цей список розсилається у всі приходи і ксьондзи з амвона  оголошують віруючим, що вони не повинні читати. У січні ксьондз одержав черговий список. У ньому були всі лауреати Ленінської і Сталінської премій, були Марк Твен, Анатоль Франс і Бернард Шоу. Ксьондз відмовився зачитати цей список з амвона, а єпископ його тільки полаяв за це, але  ніяк не покарав.

Комісару армії Лебедєву донесли про те, що Сиротенко відвідує богослужіння, спілкується з ксьондзами. Він викликав до себе майора і зажадав пояснення. Василь Сиротенко пояснив, що йому, як історику, важливо знати, як проводяться  католицькі богослужіння, чим відрізняється католицизм від православ'я, тому і спілкується з ксьондзами. На перший раз  обійшлося.

Маршал Конєв дав завдання звільнити Краків, не пошкодивши пам'ятників старовини. Генерал-лейтенант Корівників дав слово, що виконає це завдання. Але взагалі-то головною метою армії був не сам Краків, а звільнення всього південного заходу Польщі. Краків був тільки початком цієї операції, що увійшла до історії, як Вісло-Одерськая. Оперативний штаб армії приступив до розробки операції в грудні 1944. Планували почало наступу на лютий 45-го. Не пройшло і тижня, як Ставка зажадала перенести операцію на  січень - американців розколошматили в Арденнах, до того ж на січень планувалася Ялтинська конференція, а до Криму з Лондона краще всього було летіти з посадкою в Кракові, так що його потрібно було захопити раніше. У операції  брав участь 1-й український фронт, якому було додано 5 танкову армію і козаків-пластунів. У задачу особисто Сиротенко входила координація дій артилерії, авіації й піхоти.

Перед наступом на Краків звільнили міста, розташовані навколо нього. Сиротенко, як представник оперативного відділу штабу армії, брав участь в звільненні Видовиць. У містечку була каменоломня, на якій працювали  каторжники і вільнонаймані. Коли наші зайняли селище, адміністрація і охорона втекли, а  робітники поховалися по шурфах і стали виповзати з схоронів, тільки коли остаточно затихла стрілянина. Каменоломню оточили, а  Особливий відділ зібрав всіх в приміщенні адміністрації і почав фільтрацію. Сиротенко влаштувався по сусідству, у кімнаті директора каменоломні, з шафами, набитими старовинними книгами і столами, з купами листів на них, написаних англійською,  французькою,  ненецькою і іншими мовами. Вася знав тільки німецьку, тому вийшов в коридор і зупинив хлопчину в рясі, що йшов в зал для фільтрації. Він попросив  допомогти йому з каталогізацією латинських книг в шафах і перекладом листів. Хлопчина розцвів в усмішці, зрозумівши що пан-офіцер вважає його ксьондзом, але повідомив, що він тільки другокурсник підпільної семінарії. Латинь він знає, але мови так і не вивчив. Але його кращий друг Карел Войтилла знає всі мови романської групи, до того ж у нього мати русинка, так що пану офіцеру буде легко з ним спілкуватися. Він пообіцяв привести побратима. Василь дав йому свого ординарця, щоб вивів з каменоломні і привів того Войтиллу, а сам повалився спати. Десь через 2 години ординарець його розбудив. Поряд стояв високий, худий до прозорості   хлопець в рясі. Василю спросоння здалося, що це сам Ісус Христос, настільки проникливо дивилися в душу  бездонно-темні очі гостя. Василь показав, що  семінаристові  потрібно буде робити, наказав ординарцю добре нагодувати його і проводити додому, щоб завтра привести назад. Сам, звично, завалився спати. Не пройшло і годині, як його розбудив автоматник і сказав, що його наказано доставити в особливий відділ.  Василь спросоння, на холодному вітру, до дрижаків змерзнув по дорозі. Особіст вирішив, що він тремтить від переляку і налетів : «Як ти смів відпустити два вороги російського народу. Ти що не знаєш  постанови Політбюро про ізоляцію польських офіцерів і священиків? Так я тебе в рядові розжалую!»… У Василя тремтіння відразу пропало. Дурнем він ніколи не був. Тому наказав автоматнику негайно видалити  двох цивільних, що були в кімнаті, а сам загорлав на особиста: «Як ти смієш  кричати на старшого за званням! Так, я знаю цю постанову Політбюро. Але знаю і те, що воно з грифом «цілком таємно». Ти ж зараз розсекретив його перед сторонніми, можливо поляками. Кого розжалують в рядові за це? Семінаристи не священнослужителі, фільтрації не підлягають. Потрібні вони мені, як перекладачі, для роботи над листами. Ти, чи що, зможеш перевести ці листи і знайти в них потрібну інформацію?” 

Кінчилося тим, що декілька семінаристів стали допомагати  Василю з листами і книгами, а він забезпечив їх  харчуванням з солдатської кухні. Тільки не було серед них Карела Войтилли. Він в цей час знаходився в Кракові в палатах єпископа.

Штурм Кракова почали вночі 18.01.1945. Мости були висаджені і техніка пішла по льоду, на який були встановлені настили в 2-3 ряди колод. Сиротенко був на першому танку штурмового батальйону, що увірвався до Кракова. Коли під'їхали до центральної електростанції, до нього підбіг знайомий семінарист і розповів, що вночі сюди німці привезли дві повні вантажівки, розвантажили їх, а потім вибиралися з будівлі он через ті два вікна. Сиротенко викликав саперів і наказав  їм забратися в будівлю через ті ж вікна. Електростанцію розміновували без втрат.

 Німці виходили з міста через коридор в південному напрямі, передбачливо залишений ним наступаючими частинами. Вже далеко за містом їх зустріли й оточили танки іншої армії. О другій години дня полковник оперативного відділу фронту  Іван Сергійович Катишкін доповів в Ставку – Краків узятий цілим і неушкодженим! Узятий з мінімальними втратами!

Наступив короткий відпочинок. Василь Сиротенко запропонував офіцерам  оперативного відділу штабу армії екскурсію в королівський палац. Зібралися чоловік 30 і, звичайно, особист. Ходили по приміщеннях палацу, милувалися картинами, меблями, посудом. Вийшли на величезний балкон н верхньому поверсі будівлі. Якраз напроти балкона розташовувався прекрасний палац Краківського єпископа з крівлею з вітражного скла. Навколо пробоїн в цій крівлі метушилися фігури в рясах,  що нагадували птахів. У особиста загорілись очі. З радісним криком ”давно я не полював!” він зірвав з плеча автомат і, направивши його на людей-птахів, натиснув гачок. Василь Сиротенко ледве встиг збити його вгору і направити чергу в небо. Особисту, що збісився, роз'яснив, що після стрільби по єпископському двору, снайпери, які там можуть знаходитися, легко перестріляють офіцерів, що знаходяться на відкритому балконі. Крім того, навіть німці не дозволяли собі нальотів на єпископський палац. Ця стрілянина може привести до того, що поляки з друзів перетворяться на ворогів, які почнуть стріляти нам в спину. Всі офіцери підтримали майора Сиротенка. Особист  зло повісив автомат на шию і пішов. Ксьондз, що виконував роль гіда, кинувся цілувати руки Василю. Ті люди-птахи були семінаристами, що ремонтують крівлю палацу єпископа. Був серед них і рідний брат цього ксьондза. Був серед них і Карел Войтилла...

Незабаром після цього Василя Сиротенка викликали до Коровникова і той сказав йому, що у комісара Лебедєва лежить рапорт особливого відділу, в якому його звинувачують у зв'язках з клерикалами і у тому, що звільнив від фільтрації когось Войтиллу, росіянина по матері, тобто зрадника Батьківщини. Василь пояснив, що у нього є адреси семінаристів, так що їх завжди можна перевірити. Що ж до Войтилли, то мати його не росіянка, а русинка, а ця національність ніякого відношення до Радянського Союзу не має, отже  Батьківщина у Войтилли інша і він її не зраджував. Повинен сказати, що Войтилла просто потрапив в ті документи Особого відділу  зі слів того свого приятеля. Навряд чи кремезний і сіро-синєокий  Карел, був тим худим до прозорості семінаристом з бездонними  темними очима. Але на даху єпископського палацу він точно був. І Василь Сиротенко таки врятував їх від  куль особиста...

За ту блискуче виконану  Краківську операцію Сиротенко не одержав  ні ордена ні підвищення в званні. На представленні генерал-майора Коровнікова, проти прізвища Сиротенко, Лебедев написав: „Не заслуговує. Приятелює з клерикалами і до цього показав нерозбірливість в знайомствах”. Так агукнулися  розмови з фінськими офіцерами. Після Кракова були ще битви і перемоги. Були завдання в тилу ворога. Закидали його перед  наступами  наших військ до Відня, Баден-Бадену, замку князів Гогенлое і маєтків Германа Герінга. Зображав він уніатського єпископа-розкольника.  Чомусь доказом того, що він дійсно був на світських прийомах, повинні були бути викрадені ложечки або виделки, які він повинен був представляти начальнику розвід відділу і кадровику. У мене й дотепер зберігається чайна ложка з ініціалами Германа Герінга.  

 Але що він саме там розвідав і чому повинен звітувати вкраденим столовим сріблом, батько так і не розповів. Розповів тільки, що на прийомі у Гогенлое його трохи не розкрили. Врятувала Елеонора Гогенлое, сказавши, що давно знає цього єпископа.

Перемогу Василь Сиротенко зустрів в Берліні. Навіть сфотографувався в знаменитому Берлінському зоопарку.  Частина готувалася до переформовування. У червні штаб армії переїхав до Ставрополя, де він був реорганізований в штаб округу.  Хоч генерал-лейтенант Коровников і опікав Сиротенко, але член Реввоєнради Лєбєдєв категорично відмовився брати в штаб округу «клерикала». Та і самому Коровникову в тому штабі не знайшлося місця.  Його призначили начальником відділу кадрів маршала Конєва. Після того, як в Рязані пройшло розформовування армії, Сиротенко  поїхав до Москви вступати до вищої військової Академії їм. Фрунзе. У атестаті у нього було написано, що він хоробро воював, був ініціативний, брав участь в розробці важливих військових операцій,  був двічі поранений на передовій. При цьому в атестаті було сказано: до командної роботи не готовий, вольовими навиками не володіє. Та Сиротенко і самому не хотілося командувати. Він чесно сказав кадровику, що до вищого командного складу його не тягне. Він, мовляв, закінчив університет  і  відчуває в собі покликання ученого. Він і прибув  в Академію з метою поступити в ад'юнктуру (щось подібне до військової аспірантури).

Після цієї розмови кадровик направив його на медичну комісію. Для війни у капітана Сиротенка було достатньо здоров'я.  В ад'юнктуру по здоров'ю не пройшов. Лікарі знайшли стільки гострих і хронічних захворювань, що дали йому 2-у групу інвалідності. Ця група перекрила йому шлях в Академію. Відправився знову він до Коровникова. Той запропонував йому на вибір – посада зам.начальника оперативного відділу в штабі Конєва або викладання в Суворовському училищі. Звичайно, Василь вибрав педагогічну роботу. Суворовських училищ тоді було з десяток. У Москві місця не було. Сиротенко вибрав Тамбовське. Річ у тому, що він недавно одружувався на тій медсестрі, яка виходжувала його в Боровську. Вона ж було родом з Тамбовщини. На жаль, батьків її розкуркулили, всіх родичів відправили до Сибіру, так що їй Тамбов став чужим. У гуртожитку при училищі жили тільки неодружені викладачі. Довелося знімати квартиру. Там народилася донька, яку на честь княгині Гогенлое, що його врятувала колись, назвали Ларисою. Лікарі в Тамбові були талановиті. Коли через 2 роки Василь знов прийшов на медкомісію, всі гострі хвороби були вилікувані, проте хронічних болячок вистачило на підтвердження тієї ж другої групи інвалідності. Отже, про Академію не варто було  і мріяти…

Влітку Сиротенко поїхав на Батьківщину. Погостювавши в Любарі, заїхав і до Чернігова. Теща з сином виїхали невідомо куди і звісток про себе нікому не подавали…

Зайшов до ректора педінституту. Там склалася пікантна ситуація. Кафедрою історії завідував якийсь напівграмотний аферист. Він викрав у наукового співробітника Києво-Печерської Лаври  дисертацію і представив її ректорату Чернігівського  педінституту, як власну. Але захищати ж її потрібно було не в Чернігові, а в Київському університеті. Там же все і розкрилося. Ректор сказав Сиротенку, що якщо він повернеться до Чернігова, то того афериста  відпустять без порушення кримінальної справи і без скандалу, компрометуючого інститут…

Отже, знову поїхав до  Москви до  Коровникова. Попросив допомогти звільнитися  у відставку без пенсії, оскільки він повернеться до викладацької діяльності. Корівників зробив все через Конєва і у вересні 1947 Сиротенко був вже зав. кафедрою історії і деканом історичного факультету Чернігівського педінституту. У будинку, де жила колись перша дружина, жили інші люди. Педінститут йому вибив двокімнатну квартиру на П'яти Кутах, в 10 хвилинах пішки від інституту.  Удома майже не бував – весь час сидів в  інституті – потрібно було і із студентами працювати, і над кандидатськими мінімумами думати. Від родичів дружини дізнався про загибель тестя і взнав координати тещі і сина. Забрав їх з Гущинського лісництва (поряд з  ставкою Гітлера „Вервольф” на Вінниччині). Теща і тижня не вижила з новою дружиною. Перебралася кудись. Син теж більше стирчав у сусідів, ніж удома. Правда, примудрився розмалювати твори св. Августина, даровані тим польським семінаристом, якого врятував від Сибіру. Життя поступово налагоджувалося. До ночі працював над книгами і для кандидатських мінімумів, і для майбутньої дисертації. Хоч в інституті було всього 3 доценти і на кафедрі конкурентів не було, але без ступеня не одержиш звання. А щоб захистити кандидатський ступінь потрібно здати кандидатські мінімуми і підготувати дисертацію. Ось і сидів над книгами ночі безперервно. Настільки був популярний у студентів, що коли він просипав лекцію на першій парі,  присилали посланця і той будив викладача.  Але ця ідилія закінчилася в 1951 році, коли  брат першої дружини, Євген Вербицкий, відніс у видавництво свій роман про 3 харківські оточення.  Він сам був серед тих окруженців. Ось про їх біль, про дурість і тупість командирів і написав той роман. Але ми і зараз знаємо тільки про два  харківські оточення. Про те, що німці нас піймали тричі і зараз мовчать. У ті ж часи говорити про таке було криміналом. Євгеній з видавництва не вийшов. Зник десь в ГУЛАГі…

У всіх родичів провели обшуки. У Сиротенко обшукали не тільки його квартиру, але і  всіх сусідів. Нічого антирадянського не знайшли, але прискіпалися до старовинних книг, привезених ним з Німеччини і Польщі. Стали шити справу про мародерство. Несподівано прийшов наказ про ліквідацію історичного факультету при Чернігівському педінституті. Друзі, які у Сиротенка збереглися в МДБ з довоєнних часів, порадили виїхати з України. Він прочитав в «Вчительській газеті», що потрібні викладачі історії в педінститути  Калуги, Кірова, Ленінакана, Нальчика, Самарканду. Послав запити у всі місця. Але звідусіль одержав відповіді, що лекції у них читати потрібно на національній мові. Він хотів вибрати Нальчик, але яка мова в тій Кабардино-Балкарії, навіть не знав. Про Кіров знав тільки, що це місце заслання. Вибрав Калугу і дав в педінститут телеграму, що хоче взяти участь в конкурсі. На той конкурс їх приїхало відразу троє. Окрім Сиротенка, що приїхав з провінційного Чернігова, прибув з Ленінграду доцент Розенбаум, а з Москви професор Штейнберг. Звичайно, професора прийняли без жодного конкурсу і тут же вибрали його зав. кафедрою історії. Але тепер потрібен був викладач. Вирішувати, кого вибрати, надали Штейнбергу. Професор, заявив, що хоча Розенбаум і доцент, і має багато друкарських праць, але він особисто знає Сиротенка ще до війни. Крім того, він сам єврей, якщо вибере єврея, то в інституті це сприймуть як протекцію. Він обирає Сиротенка. Ображений Розенбаум поїхав в Міністерство  із звинуваченням Штейнберга в антисемітизмі і проханням призначити його, а не Сиротенка. З Міністерства приїхала грізна комісія. Всі члени комісії були євреї. Як ніяк, розглядалося питання про антисемітизм. Викликали на комісію Штейнберга. Він зажадав, щоб одночасно викликали Розенбаума і Сиротенка. Коли всі зібралися разом, заговорив на івриті. Члени комісії з гріхом навпіл (вони говорили переважно на ідіші), розуміли, що говорить Штейнберг. А ось Розенбаум не знав ні івриту, ні ідішу і лише моргав очима. Сиротенко з дитинства знав ідиш, а в університеті вивчив і німецький, і іврит. Він взяв участь в розмові. Професор звернувся до комісії: «Як ви можете звинувачувати мене, єврея, в антисемітизмі за те, що я вважав за краще узяти відомого мені Сиротенка, фронтовика-орденоносця, а не єврея Розенбаума. Так який же він єврей, якщо рідної мови не знає! Чому  українець Сиротенко знає обидві наші мови, а єврей, доцент Розенбаум окрім російської не знає ніякої? Комісія повернулася до Москви з рішенням затвердити вибір Штейнберга і ректора – прийняти Сиротенко, а не Розенбаума!

Цей лист все ж таки ударив по Сиротенку. Посідав він доцентську посаду. Читав лекції, як доцент, а ось зарплату міг одержувати тільки  асистентську (удвічі менше). А тут ще народилися сини Леонід і Саша. Старший перед від'їздом з Чернігова втік до бабусі, щоб не виїжджати з України і тепер йому треба було висилати аліменти…

Через півтора роки Штейнберга переманили назад до Москви. Замість нього вибрали зав. кафедрою і деканом істфаку Василя Трохимовича. Матеріально стало жити легше, але щоб не втратити посаду, потрібно було терміново зайнятися дисертацією. На найближчі канікули він поїхав до Москви. Його старий науковий керівник Косьмінській вже помер. Сиротенко зустрівся з його учнем, зав. кафедрою історії педінституту ім. Леніна, Семеновим. Той порадив уточнити тему дисертації – з «Падіння Римської Імперії» на «Роль слов'ян в падінні Римської Імперії». Він познайомив Сиротенка з ректором педінституту, легендарним помічником Крупської, Сазоновим. Той особисто поїхав з Сиротенко в Мінпросвіти і пробив йому місце в стаціонарній аспірантурі інституту. Науковим керівником йому призначили старшого наукового співробітника інституту загальної історії (в майбутньому академіка) Берга. Так він став аспірантом. Взагалі-то тоді цей педінститут не мав ні гуртожитків, ні приміщень для занять. Працювали в приміщеннях декількох шкіл,  що щорічно мінялись. Для аспірантів знімали квартири в приватному секторі на околиці в районі  Шабаловки. На цю, орендовану інститутом квартиру, сім'ю не візьмеш. Дружина з дітьми залишилася в Калузі. Як ніяк, він там як зав. кафедри одержав чотирикімнатну квартиру. Калуга в якійсь сотні кілометрів від Москви. Транспортом тоді відав залізний Лазар Кагановіч. По електричках можна було звіряти годинник, а квитки коштували копійки. Отже на вихідні Сиротенко котив до Калуги з сумками продовольства. У ті часи в Москві було все і коштувало мало не вдвічі дешевше, ніж в провінції. Але на стипендію аспіранта сім'ї не прогодуєш. Довелося їхати з укліном до молодших братів в Любар. З грошима і у них було не дуже, але все,  що було у них на городах, було і для його дітей. Більш-менш вирішивши продовольче питання, віддався повністю науці. З ранку до вечора сидів в Ленінці. Зал гуманітарних наук  знаходиться на другому поверсі в правому крилі будівлі. Пару місяців посидів там, а потім перебрався в технічний зал на 3 поверсі, що виходить вікнами на Кремль і на міст проти кінотеатру «Ударник». Він застовпив на два роки місце за столом біля вікна (у 70-ті роки це було і моє улюблене місце). Втомившись від читання, піднімав очі і дивився, як через міст у напрямку до військового Міністерства пливе суцільний потік машин. Намагався роздивитися у відкритих легковиках командирів, побачити знайоме обличчя. Але машини мчали так швидко, що пізнати когось не встигав. Знову занурювався в світ стародавніх книг.

Цей світ приносив несподівані відкриття. У залі дисертацій натрапив на докторську дисертацію  Якопа Рубана за 1876 рік про насильницьке поселення слов'ян Візантією на підвладних землях. Розкопав і книги Штріттера про друзів і ворогів слов'ян в стародавні часи. З тієї дисертації і тих книг виходило, що слов'яни ніякого відношення до падіння Римської Імперії не мають. Точніше, в її падінні не виконували ніякої ролі. А тема його дисертації саме «Роль слов'ян в падінні Римської імперії». Пішов за порадою до Берга. Той вивчив всі його виписки і добився на Вченій Раді повторної зміни теми дисертації. Тепер вона звучала так: «Взаємостосунки з Візантією племен і народностей Північного Причорномор’я і Подунав’я в IV-VI віках нашої ери». Берг порадив не обмежуватися Ленінкою, хай і найкращою бібліотекою Союзу. Він відмінно володіє німецькою і івритом. На цих мовах є стародавні книги в бібліотеці іноземної літератури. Довелося Василю Трохимовичу освоювати читальні зали і цієї, абсолютно не комфортабельної бібліотеки. Конспектуючи першоджерела, він систематизував їх по групах: гуни, готи, слов'яни, утігури з кутігурамі, алани. Херсонес, Візантія, Рим.  Вже зібравши воєдино джерела по гунах, знайшов, що пануюча тоді в Союзі теорія про  привнесення гунами до Європи культури Китаю, висмоктана з пальця. Всі джерела стародавніх часів, починаючи від спогадів російського посла в Китаї Анкифія  Бічуріна, стверджували, що дикі гуни нічого, окрім руїни, скореним народам не несли. А потім Сиротенка занесло, практично не по темі. Він знайшов, що раби Римської імперії не тільки не допомагали готським племенам завоювати Рим, а навпаки билися з ними. Адже останні імператори Римської імперії  відпускали на  свободу   рабів, що воювали за Рим проти варварів…

Три роки пролетіли як один щасливий день. Василь Трохимович вчасно написав дисертацію. В строк обговорив її на кафедрі. Надрукував реферат і, як годиться, розіслав його на всі історичні факультети педагогічних інститутів. Послав і до Ленінграду. З Ленінградського педінституту замість відгуку  написали офіційний лист Михайлу Суслову про те, що дисертація Василя Сиротенка підриває основи Марксизму-Ленінізму. Дисертант нахабно стверджує, що оспіваної класиками марксизму-ленінізму «Революції рабів» не було. Що гуни не були зв'язуючою  ланкою між культурами молодої Європи і стародавнього Китаю. Суслов, після смерті Данова, займався питаннями ідеології. Тоді як раз його позиції в партії похитнулися через погані відносини з Малєнковим. Він вимушений був виконувати роль жорсткого ідеолога. У ректорат подзвонили з приймальні Суслова і наказали вислати на розгляд дисертацію. Переслали і копію листа з Ленінградського педінституту за підписом доцента Розенбаума. Сиротенко  розповів ректору про причини ворожнечі з Розенбаумом. Про те, як той звинувачував єврея Штейнберга в антисемітизмі. Терміново зібрали Раду кафедри. Знов обговорили дисертацію. Вирішили, що Василь подасть її Суслову і на захист без компрометуючих глав про гунів і рабів. Суслову повідомили, що дисертація на доробці, твердження про гунів і про рабів в автореферат потрапили помилково. Суслов все ж таки якось одержав той компрометуючий екземпляр дисертації і розпорядився розподілити Сиротенко не назад до Калуги, а абикуди на Північний Схід. У Кірові місць не було, в  Омську, Томську, Красноярську і Петропавловську-на- Камчатці також всі місця були зайняті. Розподілили Сиротенка в Пермський педінститут. Одночасно, Пермський обком партії був сповіщений про необхідність придивитися до цього історика.

Сиротенко в Калузі був завідувачем кафедрою. У Пермі ця посада виявилася також вакантною. Таким чином, і тут його обрали зав. кафедрою.  Як зав. кафедрою, йому з сім'єю виділили чотирикімнатну квартиру. Став Василь Трохимович читати лекції з середньовіччя. Адже саме середньовіччю була присвячена його дисертація. У лекціях використовував дані, які не зміг включити в дисертацію. До нього лекції з середньовіччя читала доцент Миронова. Читала років 20. Свій конспект лекцій вона завчила до пауз. А тут довелося перебудовуватися і вивчати новий, абсолютно незнайомий курс. Їй це вже було не під силу. І ось тут  її викликають в обком партії до секретаря по ідеології і пропонують поділитися враженням від лекцій Сиротенка. Їй доручили відвідувати всі відкриті лекції. Прослухавши весь його курс, вона пише доповідну в якій стверджує, що курс лекцій Сиротенко абсолютно не відповідає тому, що написане в рекомендованих підручниках. Що він  спростовує марксистсько-ленінське вчення про «революцію рабів». Що він спростовує зв'язуючу роль гунів між культурами Китаю і Європи. А головне, що він і його лекції користуються скаженим успіхом у студентів. На вимогу обкому партії йому вліпили сувору партійну  догану, з занесенням в особисту справу.  За неналежне читання лекцій його звільнили з посади зав. кафедрою і усунули від читання лекцій. Доповіли про це в Мінпросвіти. Це було в ті часи, коли Закони не тільки приймалися, але і виконувалися. З Москви прийшов лист з вимогою відновити Сиротенка на посаді, оскільки особи, що працюють по розподілу після аспірантури, протягом 3 років не підлягають звільненню. (Я, до речі, погорів  і врятувався завдяки цій же статті. Після закінчення аспірантури, я звільнився з інституту і  влаштувався в.о. головного інженера Раменського спецм'ясокомбінату Кремлівської райспоживспілки.  Цвігун (заст. Андропова), який опікав це підприємство, за передачу моїх авторських розробок на Захід, хотів послати мене  змінним інженером  Семипалатинського спецм'ясокомбінату. За дорученням Костянтина Іустіновіча Черненка, Прокуратура СРСР повернула мене назад  у Львівський торгово-економічний інститут, оскільки випускників аспірантури до закінчення 3-річного терміну звільняти заборонено).

Склалася у Василя Трохимовича пікантна ситуація. Звільнити його з посади не можна. У той же самий час обком партії заборонив ректорату допускати його до читання лекцій. Кінчилося тим, що зарплату йому платили, а лекції читати і керувати роботою кафедри заборонили. З'явилася маса вільного часу. Спортом він не займався, в шахи не грав. Ось і став вивчати історію Пермі. Це захоплення краєзнавством принесло йому чудове відкриття. Виявляється, до Пермі  колись була перевезена багатюща бібліотека Його Імператорської Величності. А в цій бібліотеці зберігалися старовинні історичні книги, яких навіть в Ленінці не було. Сиротенко вирішив, що ці 3 роки безробітного відробітку він присвятить роботі над докторською.  Йому, як зав. кафедрою, кандидату історичних наук, книги давали додому. Колеги на кафедрі жартували, що він хоч би своє фото залишив. Адже бачать його тільки двічі в місяць і то коло каси. На жаль, не зміг він повністю використати ці вільні  три роки. У 1956 році Хрущов прибрав Суслова з ідеологічної роботи. Замість нього прийшов Іллічов, майже нормальна людина. При  ньому почалася робота над новою історичною енциклопедією. У ній вже не було ні слова, ні про зв'язуючу роль гунів, ні про революцію рабів. Змінили секретаря обкому партії по ідеології. Мало того, кафедру історії забрали у  педінституту і приєднали її до кафедри історії університету.

Зібрали партбюро факультету і на ньому урочисто принесли Сиротенку вибачення  за ті звинувачення в антипартійності. Попросили написати заяву  про зняття того партійного строгача. Сиротенко категорично відмовився. Заявив, що ставиться до того строгача, як до своїх бойових нагород. Зворушені однопартійці одностайно вибрали його парторгом факультету. Одночасно він був обраний завідувачем об'єднаної кафедри. На жаль, ці, неначебто прекрасні зміни, Василь Трофимович прийняв як удар долі. Коли він був в опалі – весь час міг присвячувати роботі над докторською. Ще і чималу зарплату одержував. Тепер за ту ж зарплату повинен пахати з ранку до вечора в університеті. Мало того,  як парторг факультету, влітку повинен їхати не на чорне море з сім'єю, а із студентами в колгосп!  Роботу над дисертацією довелося відкласти на цілих 12 років!

Тим часом підростали діти. Старший, там в Чернігові, закінчував школу. Оскільки він з дитинства любив історію, написав йому лист з пропозицією допомоги зі вступом до університету. Той гордо відписався, що з його оцінками (він йшов на золоту медаль) і так вступить в будь-який інститут. Бог покарав його за пиху. За український твір на випускному іспиті одержав кола і вступив до харчового інституту. Зв'язок з ним обірвався.  Підростала дочка Лариса. Історія її не цікавила. Друзів не було. Весь час проводила, уткнувшися в книги. Ось і поступила на філологічний. Середній син Леонід захопився в школі Лєночкою Максимович, дочкою відомого карстознавця (рідного правнука Тараса Шевченка) і, вслід за нею, поступив на геологічний факультет. Молодший син Саша був душею шкільного мікробіологічного гуртка. Відкрив цілі групи метанових мікроорганізмів. Метан – кара всіх наших шахт. Будь-яка знахідка у області метанопоглинаючих мікроорганізмів має величезне народногосподарське значення. Відразу після школи йому, хлопчаку, надали власну лабораторію. Та лабораторія і він, і всі роботи були засекреченими. Навіть авторські свідоцтва на винаходи не дозволили оформити. Від вступу до університету, на чому наполягав Василь Трохимович, також довелося відмовитися…

Через ті партійні навантаження було не до сім'ї, не до дисертації. Нарешті, в 1968 році йому вдалося спихнути почесну посаду парторга на молодого доцента.  Собі ж він пробив керівництво трудовою практикою. Нинішні студенти, напевно, вже не знають, що це таке. Я ж ще пам'ятаю. На третьому курсі, влітку, нас на 2 місяці відправляли на завод. Працювати на робочих посадах. Ясно, що  відповідальну роботу нам боялися довірити. Ми працювали на підхваті. Так  було і з студентами Сиротенка. Влітку школи не працюють. Займалися прибиранням в школах, були піонервожатими  в таборах при школах. Привернула та трудова практика Сиротенка тільки  тому, що проводили її в Москві і Ленінграді. Василь Трохимович з другом-доцентом брали керівництво двома групами. Виїжджав він до Ленінграда. Витрачав 2-3 дні на організаційні питання. Після цього  майже на цілий місяць занурювався в таємничий світ публічної бібліотеки їм. Салтикова-Щедріна. (Я сам всі вечори відряджень до Ленінграду проводив в тій бібліотеці. Дотепер мені сняться її романтично-таємничі зали із старовинними венеціанськими дзеркалами і портретами епох, що пішли у вічність…)

Відсидівши в бібліотеці місяць, здавав групу напарнику, що приїжджав з Москви. Сам їхав на його місце і осідав вже в Ленінці. Через місяць оформляв документи по практиці і з групою повертався до Пермі. За кожну двомісячну практику встигав списати по 7  журнальних зошитів, законспектувавши до 300 джерел. На жаль, в році для дисертації він міг використовувати тільки ці 2 місяці виробничої практики. Тому і затягнулося написання докторської на цілі десять років.  Сиротенко завжди говорив, сміючись, що якби продовжувалася опала, він би закінчив дисертацію в ті встановлені 3 роки відробітку-неробства!

Нарешті дисертація була закінчена. Тричі передрукував її (у Вчені Ради розсилаються тільки перші екземпляри) і послав в Московський, Ленінградський і Київський університети, де тоді можна було захищати докторські дисертації по історії.  Першим прийшла відповідь з Києва. Професор Брайчевський повідомив, що у них черга на захист розписана на найближчі 5 років. З Москви прийшла принизлива відповідь від професора Вакшаніна. Той заявив, що дисертацію розглядати недоцільно, оскільки вона суперечить  твердженню Енгельса про те, що «Варвари омолодили Європу».  Сиротенко відповів йому відкритим листом в «Вчительській газеті». Написав, що Енгельса потрібно читати в першоджерелі, а не  в інтерпретації. Що це вираз і у Енгельса було приведено в лапках, оскільки сам Енгельс стверджував протилежне. А саме, що варвари відкинули Рим назад…

Загалом, нажив він собі в Москві ворога, не гірше за Розенбаума. До того ж довідався, що Розенбаум вже захистив докторську і працює в Москві. Є членом Вченої Ради університету. За таких умов їхати на захист до Москви було б самогубством. На щастя в Ленінграді його дисертацію прийняли  «на ура». Вона дуже сподобалася найбільшому радянському славісту і візантієологу  Ніні Вікторівні Пігульовській. Особі неординарній, багаторічному в'язню ГУЛАГу. Підтримав Сиротенка і інший багаторічний в'язень ГУЛАГу – Лєв Гумільов. До того ж, він навіть знав тещу Сиротенка, Євгенію Львівну Вербицьку, що бувала колись у його матері. (Матір'ю його була королева російської поезії Ганна Ахматова (Гуренко). Черга в Ленінграді теж була. Але не така величезна, як в Києві. Рік-два, залежно від важливості теми. Через півроку провели кафедральне обговорення. По суті дисертації були дрібні зауваження і уточнення. Але  з самим текстом був кошмар. По 6-7 друкарських помилок на сторінці. Адже він сам одним пальцем тьопав ту дисертацію на друкарській машинці. Спішно тьопав. Три біловика тьопав. Коли ж сам себе перевіряєш, не помічаєш друкарські помилки. Понадіявся на дочку Ларису, а вона просто переглянула і лише на полях наставила галочок. Побоялася виправляти текст.  Він же вирішив, що всі помилки виправлені і відправив дисертацію, не читаючи. Ось тепер за ті друкарські помилки і заробив прочуханку. Дали 2 місяці на передрук матеріалу і внесення доповнень. Управився достроково. Вислав передруковану і ретельно вивірену дисертацію в інститут. Одержав відповідь, що дисертація рекомендована до Захисту кафедрою історії Ленінградського університету. Оскільки на захист велика черга, то про  конкретну дату захисту його повідомлять додатково.

Проходить півроку. Повідомлення немає. Дзвонить до Ленінграда. Там відповідають, що його опонент, у якого знаходилася дисертація, помер. Де тепер дисертація, ніхто не знає. Те ж саме відповіли на офіційний запит ректора. Ректор дав вказівку друкарні по екземпляру, що залишився, надрукувати дисертацію в 5 екземплярах і направити по два екземпляри з рекомендацією до захисту кафедри історії університету до Москви і Ленінграда. З  Москви прийшла відмова за підписом Вакшаніна. З Ленінграда прийшов лист з вибаченням. Черга на захист Сиротенка вже пройшла, а нова черга розписана на 3 роки вперед. Ректорат інституту завжди зацікавлений в захисті докторських дисертацій своїх співробітників. Ректор вирішив створити разову Раду для захисту докторської дисертації Сиротенка. Але в Пермських вузах для Ради не вистачало одного доктора наук. У сусідньому, Свердловському університеті працював сильний фахівець з середньовіччя, професор Ізюмов. Ось ректор і запропонував Сиротенко особисто з'їздити до Ізюмова і умовити того стати членом разової Ради Пермського університету по захисту докторської дисертації. Василь Трохимович набив валізу своїми публікаціями. Захопив пару старовинних книг, здобутих на війні. Ізюмов прийняв привітно. У них навіть знайшлися спільні знайомі по Ленінградському фронту і Вісло-Одерській операції. Він дав згоду  і 9 квітня 1969 року на разовій Раді Пермського університету була захищена докторська дисертація Василя Трохимовича Сиротенка. Дисертацію і протокол захисту з одноголосним «за» послали у ВАК. Проходить рік, а з ВАК ні слуху, ні духу.  Їде Василь Трохимович до Москви. Дисертація  знову загубилася! (до речі, моя кандидатська також втрачалася спочатку в КТЕІ, потім в ЛІСТІ і, нарешті, в самому ВАК). Доповів ректору. Той знову дав вказівку віддрукувати ще 5 екземплярів дисертації і рішення Вченої Ради. Знову мовчанка. Знову, через рік поїхав Сиротенко до Москви. У ВАК відповіли, що дисертація є. Черга не підійшла. Тільки восени 1973  прийшов виклик з ВАК. Написав  Василь Трохимович свій виступ для ВАК на 32 сторінках, віддрукував його в друкарні в 20 екз. і розіслав всім  19 членам  Вченої Ради Московського університету, які одночасно були і членами експертної ради ВАК. Через місяць викликали для виступу на вченій раді. Виступив відмінно. Каверзних питань ніхто не ставив. Розенбаум  в Москві вже не працював, а Вакшанін вважав за краще відмовчатися. «За» проголосувало 18. Проти - 0. Стримався - 1 (мабуть, Вакшанін). Наступного дня проходив Пленум ВАК. Проходив він в тому ж складі і з тими ж результатами. У зв'язку з тим, що через втрату екземпляра дисертації у ВАК з затвердженням проволинили три роки, ухвалили рішення - видати Сиротенку відразу і  диплом доктора історичних наук, і атестат професора. Так, в 1975 році у віці 60 років він став доктором і професором. 

Життя, нарешті, налагодилося. Пристойна зарплата, становище у суспільстві. Перед «професоршею» сусіди кланялися за квартал. Дочка закінчила інститут і вийшла заміж. Одружилися сини. Все життя він кудись поспішав, щось шукав. І раптом – фінал. Поспішати нікуди. Прекрасне місто Перм. Стоїть на березі повноводної Ками. Будинок недалеко від річки.  Діти в дитинстві не вилізали з води. А йому тужливо. Те ж небо, ті ж берізки, але повітря не те, не ті запахи, які були в його Дитинстві. На його Україні…

У січні 1976 року в Кремлі зібрали нараду викладачів історії зі всього Союзу. Зустрів земляків з України. Зупинилися в одному гуртожитку на Ленінських горах. Після денних засідань, збиралися в кімнаті разом і говорили до ранку. Були там декани історичних факультетів з Дніпропетровська, Запоріжжя, Одеси. Вони були доцентами. Тільки він був професором. Та і на самій нараді  професорів були одиниці. Земляки говорили, що на Україні професорів-істориків  зовсім не густо. Запрошували в свої вузи. Обіцяли гарантійні листи.

Повернувся до Пермі. Раніше таке прекрасне місто раптом стало здаватися холодним, задимленим. Жахливо затужив по Батьківщині. Поговорив з дружиною. Вона теж пригадала  молодість, теплу, гостинну Україну. Поплакала і сказала, що куди він, туди і вона.

До канікул прийшли гарантійні листи з України. На канікули поїхав знайомитися. Почав з Одеси, про яку мріяв з дитинства.  Йому в листі обіцяли трикімнатну квартиру через 3 місяці після переїзду. На жаль, у Одесі якраз перед його переїздом пройшов ураган. Масу будинків було зруйновано. Людей потрібно було переселяти. У обкомі партії сказали, що через форс-мажорні обставини раніше, ніж через 4 роки житла не буде. Поїхав в Запоріжжя. Там було місце зав. кафедри.  Квартира, призначена для професора,  знаходилася в будинку, розташованому в парку на березі Дніпра. Місцевість, люди, інститут дуже сподобалися. Поїхали з ректором до секретаря обкому партії, що відав наукою. Той подивився на Василя Трохимовича, погортав теку  з особистою справою. Сказав: «Але ж ви з 1915 року. Як мовитися дореволюційного виробництва. Вік у вас пенсійний. У такому віці думають про похорони, а не про науку. У нас є свій кадр. Хай він доцент, але він на 20 років молодший за Вас. Ми обираємо його кандидатуру”. Василю Трофимовичу дуже сподобалося і місто, і інститут, і місце, де він міг би жити. Але в ті часи все вирішувала партія. Раз обком проти, нічого не попишеш. Сумно сказав секретарю: «Хотів би, щоб Ви дожили до моїх років і Вам ніхто не сказав таких слів». Поїхав далі. До Дніпропетровська. Іронія долі. Ні той секретар по ідеології, ні той доцент не пережили 91-й рік. Василь Трофимович працював до 2006, читав лекції, виступав перед допризовниками, писав книги…

До Дніпропетровська він потрапив якраз на травневий суботник. Зупинився в комфортабельній університетській приїжджій. Дізнавшись про суботник, пішов на кафедру, захопивши спортивний костюм. Представився  співробітникам і сказав, що хотів би познайомитися з колективом в процесі суботника. Природно, народ прийняв таку пропозицію «на ура». У ті застільно-застійні часи суботники завжди закінчувалися  доброю пияткою. Ніщо на Русі так не об'єднує, як гуляння під дзвін шклянок з горілкою. Ввійшов-вписався Сиротенко в колектив: 5 травня відбулася Вчена Рада, на якій затвердили його кандидатуру  на посаду професора кафедри історії і ухвалили виділити йому квартиру. Поїхав представлятися в обком партії. Там секретар по ідеології теж виявився колишнім фронтовиком. Миттєво порозумілися. Мало того, секретар вийняв з сейфа пляшку «Столичної» і розмову вони продовжили під „наркомівські 100 грам”. Розмова закінчилася тим, що секретар, не тільки дав згоду на затвердження Сиротенко професором університету, але і пообіцяв виділити для нього квартиру в обкомівському будинку, що тоді здавався, в найпрестижнішому районі міста.

Окрилений, Василь Трохимович повернувся до Пермі. З університетом проблем не було. Там якраз змінився ректор і новому ректору на старі кадри було наплювати. Вибрали старого професора по конкурсу десь в Україні? Ну і скатертю дорога, місце для молодого звільниться! Для Василя Трохимовича набагато важливіше було вирішити питання з житлом для дітей. Взагалі-то він вже викупив  Ларисі і Леоніду кооперативні двокімнатні квартири. Але Леоніду, у зв'язку з народженням дітей, в двокімнатній було вже тісно.  Зайняв у знайомих 7000 рублів, купив однокімнатну квартиру, а потім з доплатою обміняв її і свою двокімнатну на чотирикімнатну, яку залишив  Леоніду. Саша переселився в квартиру, що була у Леоніда. Так, забезпечивши  дітей пристойним житлом, він покинув Перм. Барахла з собою майже не брали. Тільки кухонне начиння та 4 величезні ящики з його бібліотекою.

До листопаду, поки не здали будинок, жили в гуртожитку. Ті ящики так і не розпаковували. Вони зайняли цілу кімнату у виділеній їм секції. Василь Трохимович, необачно, проговорився ректору про той семитисячний борг. Той схопився за голову. Такий борг потрібно відпрацьовувати. Професорські ставки у всіх інститутах однакові. Але в  гірничому і залізничному інститутах існує ще ціла система доплат. Там викладачі одержують удвічі більше, ніж в університеті. Сиротенко, напевно, одержавши квартиру, перебіжить туди, щоб розрахуватися з боргами. Коли в інститут прийшов документ на квартиру, він зажадав у Сиротенко підписати з ректоратом договір. За цим договором, якщо він  звільниться  раніше, ніж через 5 років, квартира повинна бути повернена університету. Сиротенко відразу підписав цей договір. Адже він вже в Пермі освоїв підробіток в інших вузах і в товаристві «Знання». Він, як професор,  на кафедрі повинен був знаходитися приблизно 4 години в день. Рештою часу мав право розпоряджатися на свій розсуд. Ось і читав лекції в гірничому інституті і виступав з лекціями по лінії товариства «Знання». При цьому він примудрився у рідному університеті підготувати і прочитати по 376 лекцій за семестр. Мало того, коли їздив із студентами в колгосп, то  там від товариства «Знання» читав по 50 лекцій за місяць. А кожна лекція тоді коштувала 25 рублів. Ціни ж на продовольство були такі, що вони з дружиною легко укладалися  у 100 рублів на місяць. Отже з тими боргами розплатився за рік.

На жаль, через таку інтенсивність роботи, назрівав конфлікт із зав. кафедрою. Той зміг прочитати за весь семестр тільки 12 лекцій. Він став думати, як би під'їсти несподіваного конкурента. Незабаром такий випадок представився. Дав його сам Василь Трофімовіч. Він почув по радіо, що новим Папою римським обраний Карел Войтилла. Тепер на лекціях, для розрядки, він розказував не тільки про прорив його батальйоном кільця навколо 2-й ударній Армії, а й про Краківську операцію і його знайомого Войтиллу. В ті роки зав. кафедрами знали про все, що твориться на кафедрі і про що говорять викладачі на лекціях. В ті роки тільки і говорили, що про перемогу атеїзму в Союзі. А тут професор історії базікає на лекціях про свого «приятеля Папу Римського». На вимогу зав. кафедрою провели партійні збори кафедри і оголосили комуністу Сиротенко догану за  пропаганду клерикалізму. На щастя, в ті часи  догани гасилися   по закінченню року. Через рік Василь Трофимович забув про догану, а ще через рік закінчився термін перебування на посту того зав. кафедрою. Новим зав. кафедрою вибрали доцента, який не по обов'язку, а з інтересу бігав на лекції Сиротенко. При ньому Василю Трофімовічу жилося привільніше, ніж будь коли. Але і його термін закінчився через 5 років. З 1984 зав. кафедрою став прихильник жорсткої дисципліни. Вимагав, щоб всі співробітники щодня приходили на кафедру, навіть якщо у них цього дня і немає годин. Вимагав, щоб читали лекції суворо за підручником і не допускали ніяких вільностей. Тут мався на увазі не Сиротенко. Декілька викладачів любили під час лекцій розповісти пару непристойних анекдотів. Хоч у влади вже був Горбачов, але Перебудова ще не почалася. Це зараз лекції перетворюються на суцільний анекдот. У ті часи вони повинні були бути суворо науковими. Загалом, на кафедрі стало нудно і манірно. Хоч Сиротенко і був до цього часу вже всесвітньо відомим ученим-медієвістом, але зав. кафедрою запропонував йому стажування на півроку в Харкові. Василь Трохимович із задоволенням згодився. Харківський університет був найстарішим на Україні, так що на Україні – його організували в 1806 році, коли в Росії був тільки Петербурзький університет! Це стажування Сиротенко сприйняв як дар Божий!  Мало того, що на півроку відпочине від кафедральних чвар, так ще  зможе цілих півроку користуватися однією із найстарших університетських бібліотек Союзу.

Передав, як весільний подарунок, екземпляр своїх лекцій юній викладачці, що замінила  його на час відрядження, і поїхав до Харкова. Жив  у викладацькому гуртожитку університету. Відразу ж з'явилися друзі. Нудьгувати не доводилося. З ранку показувався на кафедрі і біг в читальний зал. З ранку і до пізнього вечора сидів над старовинними фоліантами. Порядки в бібліотеці були суворими. Хоча і був він професором, світовим авторитетом, але книг додому не видавали. Але за місяць до закінчення стажування прийшла телеграма з кафедри з вимогою терміново повернутися. Виявляється, його змінниця  потрапила до лікарні. Мало не з сльозами розлучався з читальним залом. Повернувся до Дніпропетровська. Подзвонив чоловіку викладачки взнати, що з нею. Той сказав, що вона в реанімації після викидня. Викидень відбувся через конфлікт на кафедрі. Став з'ясовувати у співробітників суть того конфлікту. Коли викладачку перевели з реанімації, пішов до неї взнати подробиці. І ось що виявилося.

Вона читала лекції з його конспекту. А там заперечувалася теорія «Революції рабів», що все ще зберігається в підручниках, якими користувалися в університеті. Два викладачі написали доповідну зав. кафедрою про те, що її лекції не відповідають підручнику. Він призначив на середу обговорення її питання на Раді кафедри. В середу у неї було 5 пар підряд. І ось, в  сім вечора, відразу після пар її починають допитувати і таврувати ганьбою. Три години тривало це пекло. Після 10 годин безперервних лекцій. В кінці розносу вона знепритомніла. З нею трапився викидень. Її забрали в лікарню. Не тільки дитину вона втратила. Під загрозою було і її життя…

Сиротенко був на її весіллі. Виїжджаючи до Харкова, підніс їй конспект своїх лекцій, як весільний подарунок. І ось її за ті лекції трохи не позбавили життя. Вона тепер ніколи не зможе мати дітей.

Василь Трохимович в цей час знову був парторгом факультету.  Щойно повернувшись з лікарні, він скликав партійні збори факультету. На ньому поставив питання про поведінку зав. кафедрою і двох викладачів, що довели свою молоду колегу до викидня. Збори проходили бурхливо.  Винесли партійні догани цим двом співробітникам і сувору догана зав. кафедри «За неетичну поведінку». Так у Сиротенка з'явилися вороги на кафедрі. Коли, у зв'язку із закінченням чергового 5-річного терміну договору, встало питання про пролонгацію договору, зав. кафедрою виступив категорично проти. Мовляв, Сиротенко вже 70 років і його лекції суперечать вченню марксизму-ленінізму. Винесли питання на Вчену Раду Університету. На Вченій Раді ухвалили віддати рішення питання про Сиротенка міськкому партії. Там не стали сушити голову, а переслали все в ЦК КПРС. Не дивуйтеся, що міськком напряму зв'язувався з ЦК КПРС. Адже в місті був „Південьмаш”, так що секретарі міськкому і навіть парторг Південьмашу входили в ЦК КПРС. Якраз в цей час в ЦК КПРС прийшов новий підручник по історії під редакцією Колесницького. Не довго думаючи, з ЦК переслали документи по Сиротенко йому. Він же прислав хвалебний відгук, з якого виходило, що Сиротенко – єдиний ортодоксальний марксист, а опоненти його про марксизм не мають навіть поняття. Цей відгук ЦК КПРС переслало в міськком партії. Секретар міськкому негайно скликав бюро і викликав на нього всіх членів Ради, що розглядали це питання. Їм було рекомендовано продовжити контракт з Сиротенко і поставити питання про перебування зав. кафедрою в партії і на своїй посаді. З партії того, правда, не вичистили, а ось з кафедрою довелося розпрощатися…

На цьому ж Бюро міськкому партії Сиротенко був призначений заступником комісії  по ідеології міськкому партії. Тепер всі скарги на поведінку комуністів приходили до нього. У тому числі і скарги на самого Сиротенка…

Але виповзло п'яне ГКЧП 1991 року. Потім, за пляшкою «Біловезької» на трьох, справили тризну по Великій Державі. У хуторської держави не було грошей на науку. Почалися масові скорочення. Коса скорочень пройшла і по університету. У професора Сиротенка забрали пів ставки. Не мав потреби у грошах, хоча і зарплата професора стала, як у прибиральниці. Він, як та прибиральниця, підробляв ще в 2 інститутах. Підробляв не так для грошей, як для того, щоб його історичні напрацювання залишилися в головах як можна більшої кількості майбутніх учених.

У 1995 році доцент університету Турчинов заснував всеукраїнське об'єднання «Громада». Він стверджував, що шлях в майбутнє лежить тільки через приватизацію. Сиротенко був не економістом, а істориком. Як історик він підтримував точку зору Ніколо Макіавеллі про те, що сила Держави не в приватній власності, а в добробуті всіх її громадян. На противагу правій Турчиновськой «Громаді», Віктор Драченко разом з побратимами-фронтовиками організував лівоцентристське об'єднання «Союз  миролюбних сил «Батьківщина». Був серед засновників «Батьківщини» і фронтовик Сиротенко. Ось через участь в створенні «Батьківщини» його і викинули на пенсію відразу після закінченні семестру.

Став оформляти пенсійну справу. Товстенна, розмальована бабище, гидливо погортала жирними пальцями його  пожовклі довідки,  про поранення військових років. Довідку московської медкомісії про присудження йому  інвалідності II групи. Потім недбало шпурнула все йому через стіл і сказала: «Папашо, можете використовувати цю макулатуру в туалеті. Треба було не за Сталіна воювати, а за Україну!». Ще декілька місяців  зволікали, вимагаючи довідку за довідкою. (Так роблять і зараз. Пенсійний фонд зацікавлений, щоб пенсії платити не з моменту настання пенсійного віку. А для цього треба проволинити більше 3 місяців. Тоді пенсія призначається з моменту ухвалення документів.) Через 4 місяці у Сиротенка прийняли документи. Для нарахування пенсії вибрали самий невигідний термін. Пенсію йому призначили цілих 70 гривень (тоді $25). На цей час від його послуг відмовилися і гірничий інститут, і медінститут, а товариство „Знання” залишилось без коштів. Було у нього при Радянській владі на книжці 50  000 карбованців. Але в 1992 році вони перетворилися на 50 копійок. Запасів  ніяких. Від дітей з Росії перекази не надходять. Старший син  упроваджував свої наукові розробки в колгоспах. У 1996 році колгоспи в Україні були знищені. Він теж залишився без роботи і без зарплати, із з'їденим інфляцією  сорокатисячним внеском в ощадкасі (за авторські винаходи). Допомоги чекати було нізвідки.  З травня місяця бігав на пляж і збирав пляшки. Восени збирав біля залізничних колій яблука і груші-падалки. Варили з них повидло. У професора Сиротенка стали пухнути ноги, відмовляло серце.

У травні 1998 приїхав молодший син Саша.  Його лабораторію закрили ще в 1992. Правда, ФСБ пропонувало працювати в заданому ними напрямку. Але ж він працював для того, щоб запобігати вибухам метану на шахтах. Він відмовився. Влаштувався, і те по блату, опалювачем в школу, де вчителювала його дружина. Випадково, на базарі, зустрів однокласника. Той був головою фермерської асоціації Армавірського району. Розговорилися. Зустрічалися ще кілька разів. Друг переконав його стати фермером. Допоміг взяти пільгову позику і купити будинок з ділянкою недалеко від Армавіру. Він порадив батькові продати будинок в Дніпропетровську і теж переїхати до Армавіру. Сиротенко вирішив познайомитися з Краснодарським краєм (або Кубань). Поїхав з сином до того Армавіру. Походив по інститутах. Ректор педінституту звів його з своїм родичем – ректором Армавірського духовного училища. Той мріяв  реорганізувати училище в Духовну Академію.  Для  такої реорганізації в першу чергу потрібна була професура. Появу  професора Сиротенко ректор духовного училища прийняв як Голос Неба. Він пообіцяв золоті гори – і високу зарплату, і шикарну квартиру. Уклали договір…

Василь Трофімовіч терміново, за якісь $25 000, продав свою шикарну трикімнатну квартиру в престижному районі Дніпропетровська. Оформив дарчу на книги університетській бібліотеці і з нехитрими пожитками поїхав до Армавіру, перевівши долари на картку «Віза»...

На жаль, золоті гори виявилися міфом. Священний синод категорично відкинув ідею створення Духовної Академії в  Армавірі, що нічим не прославився. У училищі зарплата була невисокою. Виручив ректор педінституту, що запропонував посаду вільного професора. Побут поступово налагоджувався. Але, коли захотів зняти гроші з картки, виявилося, що це можна зробити тільки в Дніпропетровську. Довелося повертатися до Дніпропетровська, а потім з кейсом, набитим грошима, більше доби трястися поїздами, з пересадкою в знаменитому бандитському Ростові. Пригадав, як в юності у нього сонного витягнули валізу з-під голови. Через це не заснув ні на хвилину.

Додому повернувся змучений, з червоними очима. Пішов до лікаря. Виписали купу пігулок і очні краплі. Через тиждень все як рукою зняло. Мало того, відпустило серце, що мучило його останні роки, а ноги стали вимагати не ходити, а бігати. Лекції його стали найпопулярнішими в педуніверситеті.  Як і раніше, згадував і про Волховський фронт, і про звільнення Кракова і про знайомство з нинішнім Папою Римським. Колеги-викладачі, що заздрили такій популярності, пішли до ректора і зажадали написати офіційний запит в Римську курію і у військкомат. Ректор довго зволікав, та таки підписав написані ними запити. Відмовився тільки сам надсилати. Надіслали критики. Одержавши запит, воєнком  відвідав декілька лекцій Сиротенка. Прийшов в захват від його вставок про армійські будні. Напросився додому. Перегортав фотографії, слухав спогади. Потім попросив дозвіл, запитати його справу в Московських і Ленінградських архівах. Попрохав виступити із спогадами перед допризовниками. Василь Трохимович з радістю згодився. Обидві пропозиції йому імпонували. Адже він сам так і не зміг добитися що-небудь в тих архівах. Приватній особі це було нереально. На офіційні запити військкомату відповісти повинні. А поки він виступав перед допризовниками. Згадував з ними своє дитинство, юність, фронтову молодість. Незабаром він став героєм всіх вуличних хлопчаків. А потім прийшли його особисті справи з Московського архіву РККА і Ленінградського військового округу. Все про що розказував Сиротенко, підтвердилося! Воєнком, в таємниці від Сиротенка,  написав про нього головнокомандуючому Росії президенту Володимиру Путіну, приклавши ксерокс тієї особистої справи і свою характеристику.

У травні 2000 року Путін особисто привітав Сиротенка з Перемогою. До його  85 річчя головнокомандуючий  Володимир Путін, по клопотанню 1944 року, присвоїв йому звання підполковника  російської армії. Ще через рік, за участь у взятті Кракова, присвоїв  звання полковника.

У жовтні того ж 2000 року прийшов лист з Римської курії з особистим благословенням Папи Римського.

На жаль, ні листа Папи Римського, ні полковницького диплома Сиротенко вже не побачив. Через  тривалу роботу над стародавніми манускриптами у нього запалилися очі. Лікар прописав краплі. Спочатку вони допомагали, і Василь Трохимович щодня закопував очі. Але якось в аптеці, прийнявши замість рецепту флакончик від старих крапель з напів стертим написом, видали інші краплі. Він закапав очі і – спалив сітківку. Осліп. Для будь-якого з нас це було б страшною трагедією. Жити  нічого не бачачи, що може бути гірше?

Але Василь Трохимович не здався. Він все одно читав лекції у педуніверситеті. Правда, в інститут його тепер  супроводжувала дружина. Вона стала його очима і руками. Друкувала на машинці його монографії, читала йому першоджерела. Правда, іноземні книги, а таких у нього більшість, читати їй було дуже важко. Мови вона не вивчала. На війні більш-менш вивчила німецьку. Ось і читала йому, як школярка, книги на латині. Він злився, примушував перечитувати знов і знов, поки не зрозуміє, про що мовиться. Злився, але працював. До 90-річчя він  запланував випустити нову книгу по історії середньовіччя. Потім планував книгу по історії Православ'я.

Ювілей готувало майже все місто. Був він велелюдний і велеречивий. Та вітальні виступи посадовців, колег та учнів Василь Трохимович міг слухати лише по радіо. Підступно підкралась хвороба і він надовго зліг. Весною трохи попустило і він ще зміг зібрати сили, щоб з дружиною на день Перемоги  піти і покласти квіти на могили побратимів в Алеї Героїв. Потім знову хвороба звалила в ліжко. Він вже не вставав. Щоденно прибігала патронажна сестра і колола знеболююче. Щотижня приходили лікарі, та нічого не знаходили, поки дружина Ольга Василівна, а вона ж була колись фронтовою медсестрою, не  виявила величезну пухлину на селезінці. Оперувати вже було пізно. Грозової ночі 9 серпня 2006 він тихо відійшов у кращій світ, в обійми теж покійного  Папи Римського Карела Войтилли. Він народився на Україні.  Навчав інших, починаючи з 14 років. Та виявився  зайвим на рідній Україні. Помер на чужині...

На світлині: Молодший лейтенант Василь Сиротенко, серпень 1941 року.

Володимир СИРОТЕНКО (ВЕРБИЦЬКИЙ),

правнук першого перекладача „Єщє Польська не згінела”,

автора рядків „Ще не вмерли України ні слава, ні воля”

Миколи Андрійовича Вербицького-Антіоха.

Львів. 2007 рік.