Статті

Рожденный для неба

• 
• 

Деталі

Категорія: Українці в Росії

Створено: П'ятниця, 18 червня 2010, 05:05

К 90-летию трижды Героя Советского Союза маршала авиации Ивана Никитовича Кожедуба

Символично, что в год 65-летия Великой Победы мы отмечаем еще один знаменательный юбилей - 90-летие со дня рождения прославленного летчика-истребителя, трижды Героя Советского Союза Ивана Никитовича Кожедуба. Его вклад в Победу огромен - 62 лично сбитых фашистских самолета, уничтоженная боевая техника и живая сила противника на земле, а еще - самоотверженный ратный труд по укреплению боеспособности Вооруженных Сил в послевоенный период...

9 мая 1985 года. Торжественный прием в Кремле в честь 40-летия Победы в Великой Отечественной войне. Накануне, 7 мая, специальным постановлением Правительства СССР ряду участников войны присвоили высокие воинские звания и награды. Объектив камеры Центрального телевидения скользит по залу и замирает на группе членов Политбюро ЦК КПСС во главе с Генеральным секретарем ЦК Михаилом Горбачевым. Вдруг на пути партийной элиты - генерал-полковник Иван Кожедуб.

- Иван Никитович, а почему вам не присвоили звание маршала авиации? - удивленно воскликнул генсек.

- Говорят, не положено, Михаил Сергеевич, - развел руками легендарный летчик.

- Как не положено? Остальным положено, а вам нет? Вам, единственному здесь и реальному трижды Герою Советского Союза (трижды Герой Советского Союза А. Покрышкин был уже тяжело болен и 13 ноября 1985 года скончался), не положено? А кому тогда положено? Ведь я в свое время лично принимал вас в почетные пионеры и повязывал красный галстук! - с телеэкрана громко возмущался Генеральный секретарь.

11 мая в центральных газетах появилось постановление Президиума Верховного Совета СССР о присвоении генерал-полковнику И. Кожедубу воинского звания маршал авиации. Воинское звание маршала без малейшей натяжки Иван Никитович заслужил как никто, хотя и находился в тот момент в «пассивной» вроде бы роли советника Группы генеральных инспекторов Министерства обороны СССР. Заслужил всей своей жизнью, своими поступками, многочисленными подвигами, которые совершал ради одной единственной цели - во имя чести и независимости любимой Родины...

Он вырос в бедной многодетной семье в селе Ображеевка Шосткинского района Сумской области. Жил впроголодь, каждый день бегал в школу за семь километров - в дождь и снег. Легкое пальтишко на плечах и единственная обувь на все случаи жизни - лапти. Учиться хотелось, Ваня много читал дома и в школьной библиотеке, хорошо успевал по всем предметам в школе, техникуме, подрабатывая на пропитание где и кем придется. Жизнь потихоньку налаживалась: Ваня стал активистом - редактором стенной газеты, спортсменом-гимнастом и гиревиком, следил за событиями, умел все анализировать и «шевелить мозгами».

Когда пала республиканская Испания, когда фашисты оккупировали Польшу, Иван понял: специальность химика-технолога не для него. Он поступил в Шосткинский аэроклуб, а потом вопреки воле отца и матери - в Чугуевское военное авиационное училище. Через несколько лет успешно окончил его. Летать, парить в воздухе юному крепышу нравилось, он делал это с удовольствием, да так красиво и убедительно, что его оставили в училище летчиком-инструктором в звании старшего сержанта. С началом войны Иван Кожедуб один за другим подает рапорты с просьбой отправить его на фронт.

Стремясь на фронт, он трижды попадал в авиааварии: и в Чугуеве, и в Средней Азии, куда эвакуировалось авиаучилище, чудом остался жив. А лобан (прозвище в детстве) упорно гнул свое. В конце концов Иван добился отправки на фронт. Сначала - в запасный полк в Иванове, а затем и в боевой, 240-й истребительный авиаполк 2-й воздушной армии (Воронежский фронт). Судьба еще не раз проверяла его на «вшивость» - в первом же бою его подбили. Кожедуб с большим трудом привел изрешеченный вражескими снарядами истребитель домой.

Для «профессора четырех разворотов» (шутливое прозвище летчика-инструктора) это был своего рода холодный душ - он много думал над ошибками и просчетами. Над теми советами, которыми вооружили его опытные наставники и педагоги - преподаватели тактики воздушного боя А. Гуринович, участник боев в Испании командир полка И. Солдатенко и другие опытные пилоты. Они считали, что «если не видишь в воздухе противника, это не значит, что его рядом нет», «непонятен силуэт самолета, считай, что враг», «увидел - атакуй первым», «прежде чем кидаться в атаку, тщательно осмотрись», «будешь бояться смерти - пропадешь!».

Что больше помогло - все понятые уроки или то, что он миновал кровавую мясорубку 1941-1942 гг., особенно Сталинград, и сравнительно поздно попал на фронт (только в июне 1943 г.)? Однако именно оттуда, с Курской дуги, начался его триумф. И хотя триумфатор выступал не на театральной сцене, а каждый день рисковал головой, видел кровь и терял боевых друзей, а многое все-таки решали мастерство, храбрость и воля, факт остается фактом - в оставшихся боях он ни разу не был даже ранен!

«14.08.1943 года при сопровождении группы бомбардировщиков Пе-2 вел бой с двенадцатью самолетами противника. Сбил два, бомбардировщики благополучно завершили вылет... В этих же боях сбил еще три самолета противника. Представлен к награждению орденом Красной Звезды...»

«За время командования эскадрильей с 21.08.1943 года произвел 165 боевых вылетов. Летчиками АЭ сбито 24 самолета, в АЭ восстановлено 17 поврежденных в боях машин. За сбитые лично 20 самолетов врага достоин присвоения звания Героя Советского Союза»... Однако представление к Герою задержалось. Первую звезду Героя Советского Союза Иван Никитович получил только 7.02.1944 года, когда за ним значилось уже... 45 сбитых самолетов врага.

«За отличное выполнение 41-го боевого задания, умелое руководство эскадрильей и лично сбитых восемь машин представлен к ордену Суворова III ст. Февраль 1944 года - командир авиакорпуса Подгорный».

Однако орден Суворова на груди не появился, появились еще две золотые Звезды Героя (19.08.1944 г. и 18.08.1945 г.), два ордена Ленина, орден Октябрьской Революции, шесть орденов Красного Знамени, орден Александра Невского и т.д., а с ними - всенародное признание и любовь, глубокое уважение всех, кто его знал, и тех, кто его никогда не видел. Кроме, разумеется, врагов, которых он «огорчал» 62 раза, не считая массы уничтоженной боевой техники и живой силы на земле...

Послевоенный послужной список легендарного аса, как и его боевых товарищей - дважды Героя Советского Союза К. Евстигнеева, П. Чупикова, Д. Титаренко, А. Куманичкина, С. Крамаренко и других, велик: учеба в двух академиях и тринадцать высоких пройденных должностей - от командира авиаполка до первого заместителя начальника управления боевой подготовки ВВС (19.02.1971-6.02.1978). О послевоенном этапе жизни И. Кожедуба хочется сказать особо. В конце 1950 года в его личном деле появилась запись: «С 22.11.1950 по 4.02.1952 находился в специальной правительственной командировке на территории КНР». Многие годы спустя станет известно, что КНР - это вовсе не Китай, а Северная Корея, в небе которой заполыхают жестокие бои. Здесь Иван Никитович оказался вместе со своими фронтовыми друзьями - А. Куманичкиным (командир 303-й истребительной авиадивизии), С. Крамаренко (командир АЭ), другими участниками боев Великой Отечественной войны.

Глубокой ночью в Кубинке, провожая своих пилотов в далекую Корею, командующий авиацией МВО генерал Василий Сталин сказал: «Ребята, вы летите защищать не Китай и Корею. Вы летите защищать свою Родину на самых дальних рубежах. Не дайте янкам спуску...»

И в этих словах была истина. Вот что рассказал мне при встрече непосредственный участник корейских событий Герой Советского Союза генерал-майор авиации Сергей Макарович Крамаренко - однополчанин И. Кожедуба по многим полкам, по 176-му гвардейскому, по Краснознаменному, по Проскуровскому, по орденов Александра Невского и Кутузова истребительному, за которым значатся 9.450 боевых вылетов, 750 воздушных боев и 389 сбитых фашистских самолетов.

«Холодная война» полыхала вовсю. Но НАТО (странам - участницам Организации Североатлантического договора) и особенно США этого было мало. В недрах Пентагона зародился чудовищный план - нанести ядерный удар по 100 городам СССР и стереть своего бывшего союзника с лица земли. Пробный сценарий с участием сотен летающих крепостей Б-29 решено было проиграть в небе Северной Кореи. ВВС двух противостоящих держав сошлись: там, в смертельной схватке над перешейком, закипели жаркие бои. Сначала было туго, но потом асы под командованием И. Кожедуба и его боевых товарищей, вооруженные отличным истребителем МиГ-15 бис, дали любителям военных авантюр жару - 1.327 американских самолета были сбиты, 80 проц. авиапарка носителей ядерного оружия Б-29 перестало существовать. Мы потеряли 340 машин, 125 пилотов. Янки сделали вывод - к Советскому Союзу с оружием лучше не соваться... Командующий объединенной группировкой советских войск в Северной Корее, будущий главком ПВО Маршал Советского Союза Павел Сергеевич Батицкий, которому в июле исполнилось бы 100 лет, о блестящей победе советских летчиков высказался скромно: «Пилоты в Корее нас не подвели». Но американцы, повторюсь, сделали серьезный вывод - вот уже 60 лет, кроме словесных «пикирований» в адрес СССР и России, ничего другого предпринимать пока не решаются, помнят и Северную Корею, и Вьетнам. Вот только мы серьезных выводов из событий на Корейском перешейке, кажется, не сделали или забыли, иначе до такого неприглядного положения боевую авиацию страны не довели бы...

Блестящий успех И. Кожедуба в небе Кореи особо отмечен не был. Лишь через год после завершения эпопеи, а именно 30.08.1953 г. трижды Герою Советского Союза командиру дивизии И.Н. Кожедубу присвоили наконец звание генерал-майора авиации (назначен на должность комдива 17.11.1950 г.). И хотя существовал приказ Кожедубу в небо не подниматься, он иногда нарушал его, и на его счету появились сбитые американские самолеты.

Он был простым солдатом Родины, скромным человеком, никуда никогда не обращался, ничего себе не выпрашивал, служил, как велела совесть, государству. Являясь делегатом многочисленных съездов КПСС и ВЛКСМ, депутатом Верховного Совета СССР и московского городского совета депутатов трудящихся, помогал, кому мог, решать служебно-бытовые и даже государственные проблемы. Помог очень и очень многим, помог родному гарнизону - Кубинке. Прах великого гражданина и талантливого военачальника покоится на Новодевичьем кладбище в Москве. Он, как и его боевой соратник, трижды Герой Советского Союза Александр Иванович Покрышкин, умер рано - в возрасте 71 года. Но такова участь героев-богатырей, отдавших все свои силы и здоровье делу защиты Родины. Низкий поклон им за это и искреннее спасибо.

Андрей КОРОБОВ.

http://www.redstar.ru/2010/06/08_06/1_06.html

На світлинах: Меморіальна дошка на будинку в Москві, де жив маршал Іван  Кожедуб. Маршал авиации Иван Кожедуб. Могила Івана Кожедуба на Новодівочому кладовищі в Москві. Бюст Івана Кожедуба в рідному селі Ображіївка  на Сумщині.

Додатково

Кожедуб Іван Микитович (* 8 червня 1920, Ображіївка, Сумщина — † 8 серпня 1991, Москва) — льотчик-винищувач. Тричі Герой Радянського Союзу (1944, 1944, 1945). Маршал авіації (1985).

Життєпис

Народився в сім'ї селянина. Українець. Член КПРС з 1943 року.

Закінчив хіміко-технологічний технікум і Шосткінський аероклуб. В Червоній Армії з 1940 року.

У 1941 році закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків. Служив в ній інструктором.

Іван Микитович Кожедуб на фоні Ла-5ФН (бортовий № 14) П'ятдесят друга зірка на фюзеляжі — реактивний «мессершмідт», «секретні крила» люфтваффе. Перший в історії реактивної ери літак, збитий в повітряному бою та ще й гвинтовим противником. Це сталося 15 лютого 1945 р. над річкою Одер. Кожедуб збив реактивний винищувач Me-262 унтер-офіцера К. Лянге з I./KG(J)54. «На реактивний літак сів ас, який мав 180 збитих літаків, — згадує генерал-полковник авіації в відставці Сергій Горєлов. — Швидкість потужна. Доганяє. Особливо коли зазіваєшся, а він по прямій, без маневру йде».

Німецький ас шукав Кожедуба, полював на нього, але Кожедуб знайшов його швидше. Реактивного «мессера» переграв не швидкістю, а одною лише майстерністю. В небі Франкфурта-на-Одері. На максимальній межі можливостей літаків, при величезних перевантаженнях вони з веденим зайшли в хвіст «мессершмідту». Титаренко — його літак був трохи вище — відкрив вогонь. Ме-262 — і це була вже паніка — тікає вліво, і тут його зустрічає Кожедуб. І гордість німецького авіапрому перетворюється у вогненну кулю.

До кінця війни гвардії майор Кожедуб здійснив 330 бойових вильотів, у 120 повітряних боях збив 62 літаки противника (сюди не входять 2 американських P-51, збиті ним весною 1945 року, які першими напали на нього, напевне прийнявши за гітлерівця). Свій останній бій, в якому збив 2 FW-190, провів в небі Берліна. За всю війну жодного разу не був збитий. Його вважають найкращим асом авіації союзників.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Іван Кожедуб повернувся... через інтернет

6 липня виповнилося 85 років від дня народження найрезультативнішого аса союзників, Івана Микитовича Кожедуба, уродженця села Ображиївка Сумського повіту. Офіційна дата його народження — 8 червня 1920 року, як часто тоді було, неточна. Ювілей земляка Президента пройшов набагато спокійніше за нещодавній ювілей Шухевича. Не було не тільки зіткнень радикалів, ультимативних прохань однієї місцевої ради до іншої назвати вулицю ім’ям героя, дата пройшла повз увагу як політиків, так і ЗМІ. І річ аж ніяк не в недостатній круглості дати — Кожедуб дуже незручна особистість для офіційної версії української історії.

ВАЖКА ЦІНА 62 ЗБИТИХ ЛІТАКІВ ПРОТИВНИКА

З одного боку, це герой світового масштабу на всі часи. Найкращі пілоти-винищувачі Британії, США, Канади, Франції, Австралії й інших країн- союзників не змогли навіть наблизитися до показника українського аса — 62 особисто збитих літаки противника, причому за неповні три роки участі у бойових діях. Скептики можуть заперечити, пригадавши про Люфтваффе, що має у своєму складі двох асів, які подолали рубіж у 300 збитих літаків, і більш як десять, що збили понад 200 літаків противника. Усе правильно, якщо не враховувати думки самих німецьких пілотів. Адже саме колишній противник може дати найбільш точну оцінку. Істинні герої й генії завжди вирізняються скромністю. Еріх Хартман, який збив 352 літаки (найбільша кількість за всю світову історію) вважав найкращим асом Люфтваффе не себе, а Ханса-Йоахіма Марселя, який здобув усього лише 158 перемог, і всі — на західному фронті. Логіка Хартмана проста — на його думку і характеристики літаків, і підготовка пілотів, і організація управління королівських ВВС приблизно втричі перевищували радянські. Тому один збитий літак на західному фронті вартий приблизно трьох на східному. Але якщо продовжувати цю логіку, то один збитий літак Люфтваффе можна сміливо прирівнювати до восьми, а може й десяти збитих радянських. Опосередковане підтвердження цієї аргументації можна знайти й у радянській статистиці — до закінчення війни понад 80% радянських льотчиків-винищувачів не мали на своєму рахунку жодного збитого літака супротивника. Інакше й бути не могло. Адже протягом всієї війни німецькі винищувачі, воюючи на суцільно металевих літаках проти фанерних радянських, маючи навіть незначний запас висоти, могли легко вийти з бою за будь-якої чисельної переваги радянської авіації в повітрі. З урахуванням цього, досягнення Кожедуба, Покришкіна, Речкалова й інших радянських асів анітрохи не поступаються досягненням німецьких, особливо на тлі показників союзників.

ЗА ВСЮ ВІЙНУ ВІН НЕ ВТРАТИВ ЖОДНОГО ЛІТАКА

Але Кожедуб знаменитий не лише загальною кількістю збитих літаків. За всю війну він змінив шість літаків, але не втратив жодного з них, хоча неодноразово горів і привозив пробоїни. Той же Хартман здійснив 14 вимушених посадок. Для Німеччини взагалі було звичним бережливе ставлення до пілотів, а не до техніки. А приклад Ютілайнена, не збитого жодного разу, є взагалі рідкісним винятком з правил. Більш характерним був приклад Йоханеса Візе, який здійснив за день п’ять вимушених посадок і протягом цього ж дня збив 12 літаків. Що є більшим пріоритетом — збереження літака чи життя льотчика? Вирішуйте самі. Ми лише підкреслюємо цю різницю як необхідну для розуміння й адекватної оцінки героїзму радянських льотчиків.

Іншим унікальним подвигом Кожедуба є перемога над новітнім німецьким реактивним винищувачем Ме-262, характеристики якого на порядок перевищували можливості літака Івана Микитовича. І це лише один з епізодів. По суті, все життя Кожедуба — це низка подвигів епічного, легендарного рівня. Уже той факт, що в 23 роки, ставши тричі героєм Радянського Союзу, не спився в мирний час, як багато інших славетних героїв, чию психіку покалічила війна, не став пихатим, а пішов вчитися, свідчить про багато речей.

Але це лише з одного боку. З другого боку, його особисті перемоги над двома «мустангами», які раптово його атакували і вплуталися в бій у квітні 1945 року. З тими «мустангами», які американці активно розкручують як найкращі винищувачі Другої cвітової. З другого боку, й командування винищувальною авіадивізією під час корейської війни. Командування чудове — дивізія Кожедуба, якому заборонили особисто брати участь у повітряних боях, здобула 215 перемог, зокрема й збила 12 «надфортець» B-29, втративши 52 своїх літаки та 10 льотчиків. З другого боку, й чудові якості воєначальника та організатора, проявлені Кожедубом пізніше. Збереження протягом десятиліть чудової льотної форми — останнім літаком, освоєним Іваном Микитовичем, був МІГ- 23. По суті, Кожедуб протягом багатьох десятиліть був провідним експертом із протидії винищувальній авіації країн НАТО.

У міру того, як офіційна історія відмовилася від терміну «радянський народ», поступово проводить заміщення Великої Вітчизняної Війни на просто Другу світову, всі герої радянської епохи, і вигадані радянською пропагандою, й справжні, опиняються наче в підвішеному стані. Яку країну вони представляли? За що воювали? З якими лозунгами виявляли масовий героїзм і йшли на смерть? Усе це вже не актуально, оскільки не має прямого відношення до національно-визвольного руху українського народу.

ЧОМУ НЕ ПОЩАСТИЛО РАДЯНСЬКИМ ВЕТЕРАНАМ?

А що не можна використати в справі нової пропаганди, вибачте, інформування народу про свою історію, про це взагалі краще, якщо можна, не згадувати.

До речі, на 6 липня припала ще одна дата — передбачуваний початок радянського наступу на Третій Рейх у 1941 році. І те, як висвітлюється ця дата в офіційній версії історії та державних ЗМІ, зайве підтвердження цього.

Тож Івану Микитовичу ще пощастило. Про нього б просто забули. А, може, могли б і зробити окремий стенд у музеї радянської окупації.

А може, й справді час змінити своє ставлення до героїв минулих часів? Тим паче, що стала відомою правда про нових героїв, яка спотворювалася й замовчувалася радянською пропагандою. Чи не час робити акцент на своїх героях, які боролися за незалежність України? Тоді поясніть, чому настільки популярні в Німеччині імена Ралля, Руделя, Хартмана? У Фінляндії — Ютілайнена. У Японії — Сабуро Сакаї, інших асів і, хоч як це дивно, пілотів-камікадзе. Про них видають книжки масовими накладами, знімають фільми, сайти, присвячені їм, мають високі рейтинги відвідуваності. Ці прізвища знає кожний школяр, їх поважають як легендарних героїв. Нікому не спаде на думку, наприклад, покладати на льотчиків-винищувачів відповідальність за лиходійства фашизму.

Та що там у Західній Європі! На найбільшому книжковому ринку Києва перелік видань про німецьких героїв східного фронту, історичні дослідження й мемуари обчислюються десятками. Аж ніяк не дешеві книжки видаються багатотисячними накладами. І це нормально — в умовах ринку образ справжнього героя завжди був комерційно запитаним. У цьому плані радянським ветеранам пощастило менше. Під час війни тим же льотчикам «особисто» забороняли не лише фотографуватися без їхнього відому, а й вести щоденники. Нотатки Покришкіна — лише виняток з правила. Тож поява радянського аналога «Щоденника гауптмана Люфтваффе» майже виключається. Після війни було не легше — прикріплені до ветеранів «інженери людських душ» так спотворювали їхні мемуари, що від них мало що залишалося, крім загальних слів про вірність батьківщині й детального возвеличення ролі партії у справі боротьби з ворогом.

ЩО ОБ’ЄДНУЄ ЛЕГЕНДАРНОГО ЛЬОТЧИКА З... МОЦАРТОМ?

Але після того як ветеранів Великої Вітчизняної перестали використовувати в ролі інструмента для агітації й пропаганди, поступово почав зростати інтерес суспільства до героїв. А в умовах, м’яко кажучи, байдужого ставлення з боку незалежної української держави цей інтерес виявляється в неформальному вигляді. І на хвилі комерційної привабливості, неформального інтересу та нових технологій пам’ять про справжніх героїв почала повертатися, вони стали пізнаваними й популярними. Популярність до Кожедуба повернулася приблизно так само, як і до Моцарта. Не дивуйтеся — пам’ятаєте анекдот, коли на запитання, чи знає хлопчик Моцарта, він відповідає: «Звісно, цей чувак пише круті мелодії для мобілок»! Як Моцарт знову став зіркою завдяки розвитку технологій мобільного зв’язку, а не постійній присутності в навчальних програмах уроків співу, так і Кожедуб знову став зіркою світової величини завдяки розвитку комп’ютерних авіасимуляторів. Зіркою в неформальному, молодіжному, а не в офіційному, академічному середовищі. Звісно, будь-який комп’ютерний симулятор ніколи не порівняється з реальністю, як і мелодія для мобілки — з живим концертом Моцарта. Але чи багато дітей шкільного віку мають можливість регулярно відвідувати камерні концерти провідних українських і світових виконавців? А сучасні мобільні телефони дозволяють завантажувати цілі симфонії, і в досить непоганій якості, що постійно поліпшується. Те саме і з симуляторами — постійно покращуючись, вони досягли досконалості, що відзначається самими ветеранами. Відеоряд і алгоритм управління настільки реалістичні, що самі нечисленні льотчики-ветерани, які вже відлітали в реальності, не можуть стримати сліз, уперше занурившись у віртуальну, але таку знайому для них обстановку. Але авіасимулятор, той же Іл-2, на відміну від мобільника із завантаженою симфонією Моцарта імітує не сучасну, а історичну реальність, яку вже в принципі неможливо відтворити іншими засобами — ще під час зйомок фільму «У бій ідуть самі старики» не ризикнули підняти в повітря жодний з нечисленних оригінальних літаків, що збереглися.

Що вже казати про можливості сучасних школярів політати на «яку» або «мессершмідті»? Зростаюча доступність, високий рівень реалізму, можливість битися по інтернету з суперниками/партнерами в усьому світі визначають дедалі зростаючу популярність як авіасимуляторів, так і реальних героїв Другої cвітової. А оскільки все це розвивається в рамках неформальної субкультури, то спостерігається ціла низка цікавих і ще не оцінених суспільством процесів, характерних не лише для вузького сегменту, який ми розглядаємо.

ЯК НЕФОРМАЛЬНА СУБКУЛЬТУРА ВИРІШУЄ ПРОБЛЕМИ ПРИМИРЕННЯ

Для початку це цілковита інтернаціоналізація спілкування. Пам’ятаєте, після Помаранчевої революції були розкручені зверху програми культурного обміну. Передбачалося, що діти з національно несвідомих східних і південних регіонів відвідуватимуть у міжсезоння туристичну та курортну інфраструктуру західних областей, де відпочиватимуть, знайомитимуться з культурою регіону, а заразом пройдуть прискорений курс справжнього патріотизму й любові до неньки. Тим часом, ігрова індустрія давно налагодила свій аналог культурного обміну, без усілякого сприяння й контролю з боку держави. Просто люди різних країн, перебуваючи в одному каналі зв’язку, природно спілкуються не лише на тему гри, в яку грають. Обговорюється все, щодня й різними мовами, причому абсолютно безкоштовно, оплачується лише підключення до мережі.

Іншою ознакою є цілковита деполітизація й деморалізація періоду Другої cвітової. Замість протистояння асів Герінга й Сталінських соколів є протистояння синіх з червоними. Багато людей по черзі літають на літаках різних сторін. Відповідно, при детальному знанні біографії героїв, міняється саме ставлення до них. У цій логіці Кожедуб є героєм аж ніяк не тому, що воював на боці хороших хлопців і був тричі героєм Радянського Союзу, а тому, що на «лавці» завалив 62 фриців і не втратив жодного свого літака. І у відповідь на будь-які сумніви в його крутості й героїзмі вам просто запропонують це повторити в мережі в бою з іншими синіми віртуальними пілотами — так велич подвигу Кожедуба, Покришкіна та інших героїв стає відчутною й доступною кожній дитині. Відповідно й Ралль, і Хартман — це теж герої, а не військові злочинці нацистського режиму. Спочатку це викликає відчуття протесту, але потім починаєш розуміти, що й Одіссей, якби опинився не на боці хороших греків- переможців, а на боці троянців, які програли й тому погані, все одно залишався б легендарним героєм. Для нас абсолютно не має значення політичне забарвлення легендарних героїв.

Останніми роками в Україні багато говорять про необхідність історичного примирення всередині нації. Неформальна субкультура вирішує це питання по-своєму. Віртуальний пілот з Німеччини, наприклад, може абсолютно комфортно битися на червоному літаку з опонентом зі Штатів, що пілотує синій апарат. У той же час найбільш осуджуваною дією вважається умисне знищення своїх. Проектуючи це на реальну ситуацію в Україні, це означало б відмову від застосування подвійних стандартів при оцінці історичних подій громадянських і Великих Вітчизняних воєн, а також повагу до героїв іншого регіону. Тоді пропозиція, умовно кажучи, Тернопільської ради, наприклад, до Запорізької про перейменування однієї з вулиць ім’ям Степана Бандери супроводжувалася б готовністю у відповідь назвати одну з вулиць Тернополя ім’ям Нестора Махна. Хоча б через повагу до історичних традицій і героїв іншого регіону. Але, судячи з усього, віртуально неформальне інтернаціональне співтовариство набагато «просунутіше», ніж столичні й місцеві можновладці.

Невипадково неформальна культура при контакті завжди витісняє формальну. За радянських часів «піонери» віддавали перевагу наполовину забороненому року, а не пісням про вождя й партію. Те саме, але в іншій формі відбувається і в наш час. Якою, на вашу думку, буде реакція учня — віртуального пілота, коли з’ясується, що вчитель історії абсолютно не знає таких елементарних, на його погляд, понять, як, наприклад, «крок гвинта» або «бум-зум»? Після невиразного мовчання вчителя, швидше за все, буде поставлене останнє, контрольне запитання, наприклад, про деталі бойової біографії Руделя або Кожедуба. Що буває, коли учень виявляє, що знає більше за вчителя, може уявити кожний педагог. Як і те, з якою довірою цей учень сприйматиме решту офіційної версії історії країни. І не лише він один, бо кричущий факт цілковитої профнепридатності вчителя одразу стане відомим усьому класу.

Пригадую, який шок у класі в роки застою викликало на уроці історії КПРС на тему лівого ухилу в партії цитування фрази Леніна про Бухаріна як про розумника й улюбленця всієї партії.

Як і годиться, неформальна субкультура виходить за межі лише авіасимулятора. Розшукуються нині живі ветерани, їхні спогади викладаються в мережі з точністю до коми. Переробляються джойстики, пишуться програми, створюються кліпи й цілі фільми. На форумах зареєстровано десятки тисяч людей. Створюються й функціонують віртуальні ескадрильї й цілі гвардійські авіадивізії.

І, звісно, використовується свій сленг. Зворушливо якось було спостерігати, як онук-школяр захоплено розповідав бабусі про те, що в «Контрстрайку» сервер читерів «банить», що російською перекладається як повідомлення про те, що в мережевій грі під назвою «Контрстрайк» центральний комп’ютер автоматично блокує гравців, раніше помічених у порушенні правил або шахрайстві. Після того, як бабуся повторно не оцінила це прозріння, вона була тут-таки зарахована до динозаврів докомп’ютерної епохи.

А якщо серйозно, то повернення Кожедуба як неформального героя закономірне. У нашій історії багато билинних, легендарних героїв, небажаних для влади або, в кращому випадку, замовчуваних нею в різні часи.

Князь Святослав Ігорович, козак Мамай, Байда Вишневецький, Іван Сірко, Нестор Махно, Іван Кожедуб, Микола Амосов і багато інших. Пам’ять про них живе в душі народу, на відміну від тих, хто їх обмовляв або замовчував правду про них. Отож, сервер Історії політичних «читерів» дійсно банить!

Володимир СТУС, керівник групи аналітики і прогнозування Центру cтратегічних ініціатив,

Ірина КОНСТАНТИНОВА, експерт Центру cтратегічних ініціатив.

"День», №120, вівторок, 24 липня 2007

http://www.day.kiev.ua/290619?idsource=185011&mainr

• < Попередня
• Наступна >