Блискуча перемога з сумними наслідками

• 
• 

Деталі

Категорія: Історія

Створено: Субота, 20 червня 2009, 04:01

До 350-річчя Конотопської битви

Переможна Конотопська битва стала виявом потужної волі українського національного духу в українсько-російській війні 1658-1659 рр. Ця війна виходить за межі двосторонніх українсько-російських відносин і закорінена в цивілізаційному протистоянні «Європейський світ»–«Московія». Як тоді жертовний тягар ліг на українців, зокрема сіверців, так і досі ми нидіємо на розпутті того протистояння, приневолені й безтямні. Антиукраїнські політики й присяжні їм історики не популяризують переможних виявів українського народного духу, а роздувають некрофільну істерію довкола безглуздих жертв, поразок або возвеличують усяких авантюристів до рівня національних героїв, видаючи їхню ганьбу за честь, а манію величі за геройство. Формуючи суспільну свідомість не на правді, а на облуді, не на успіхах, а на невдачах, тим самим туманять людей і повертають людські голови назад, а з повернутою назад головою вперед не підеш.

Та в українському світі ясніє з глибин історії крізь морок облуди й занепаду звитяжний дух волі – животворний дух нашої традиції, який спрямовує покоління народу до гідного життя. Проникливо показав старійшина красного письменства Ю. М. Мушкетик у романі «Брат на брата» визвольні прагнення визначного українського державника гетьмана Івана Остаповича Виговського (р. н. невід.–16(26).3.1664), який провадив політику на досягнення повної державної незалежності України й здобув блискучу перемогу під Конотопом, але самі ж українці не дали довести до переможного завершення ту війну, яка стала б поворотним моментом нашої історії. Геополітичні передумови, причини й наслідки українсько-російської війни чи не вперше докладно й різнобічно проаналізував молодий історик А. Г. Бульвінський у монографії «Українсько-російські взаємини 1657-1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на Сході Європи» (К., 2008). Ці дві історичні праці – художня й документальна – глибоко розкривають заборонену в радянській історіографії тему українсько-російської війни кінця 50-х рр. ХVІІ ст., зокрема Конотопської битви, та прояснюють внутрішній зір українців на самих себе і визначають пріоритети у формуванні національної історичної свідомості й світогляду.

Тож нагадаймо собі про взірцеву битву українців за свою волю під Конотопом напередодні її 350-річчя, незважаючи на політичну істерію довкола 300-річчя битви під Полтавою, де Україна остаточно втратила незалежність. Про Полтавську битву писано-переписано в шкільних підручниках, а про Конотопську до останнього часу не згадувано навіть в енциклопедичних виданнях. А історики світу порівнюють переможну битву під Конотопом із битвами під Грюнвальдом (1410) і Ватерлоо (1815). Навіть російські історики докладно описують ту найбільшу поразку московської вояччини, яка приголомшила не тільки царсько-боярську верхівку, а й усе московітське суспільство. Вони-бо пам’ятали походи на Московську державу гетьманів Війська Запорозького Петра Сагайдачного й Михайла Дорошенка…

Після обрання «чигиринського гетьмана» Івана Виговського повноправним гетьманом України (в жовтні 1657) він провадить дієву зовнішню політику, спрямовану на зміцнення Української держави та піднесення її авторитету: уклав договір із Швецією, яка визнала українську державність; відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний при формуванні Березневих статей 1654 р.; розпочав переговори з Польщею. Це викликало занепокоєння московського уряду, а в середині країни проти державницької політики Івана Виговського виступила промосковська старшинська опозиція, яка керувалась вузькостановими меркантильними інтересами й осередками якої стали Полтавський полк (полковник Мартин Пушкар, претендент на гетьманську булаву) і Запорозька Січ (кошовий Яків Барабаш, самопроголошений гетьман). Заколот Пушкаря–Барабаша поклав початок громадянській війні, що відкрила доступ в Україну агресорам, передусім московітам. Громадянська війна, підтримувана чужинецькою агресією, роздирала Україну майже двадцять років і стала сумним, ганебним періодом української історії під назвою Руїна. Московія вміло маніпулювала владними амбіціями й майновими інтересами козацької старшини, внутрішнім розладом і соціальним антагонізмом в українському суспільстві, здійснюючи свої колонізаторські політичні плани. Тверда державницька позиція гетьмана Івана Виговського та патріотичної старшини забезпечила ліквідацію заколоту Пушкаря–Барабаша, засвідчивши перемогу української державотворчої потуги над паразитарно-руйнівними силами. Москва розцінила це як відверту протидію гетьманського уряду царській політиці.

 Влітку 1658 р., ще до укладення Гадяцького договору, з Москви прибули війська під командуванням воєвод В. Шереметєва (до Києва) та Г. Ромодановського (до Прилук) для встановлення безпосереднього військово-політичного контролю над Україною. Жорстокі московіти розпочали з каральних експедицій – нещадно винищували людність на вірних гетьманові Виговському територіях полків і сотень, спалювали цілі міста й села разом із мешканцями. Московітська агресія призвела до переростання конфлікту між українським прагненням незалежності та російською колонізаторською політикою в українсько-російську війну.

Аби протидіяти намаганням Московського царства відновити свій вплив в Україні, гетьманський уряд став посилювати свою обороноздатність та настійно домагатися від царя забрати з України війська. Нарешті на початку серпня 1658 р. Г. Ромодановський, за указом царя, залишив Прилуки й почав виводити основні війська з України, грабуючи й нищачи ще не доруйновані міста й села. Тим часом царський уряд приховано, але активно готувався до війни з гетьманом І. Виговським, якого вважав небажаною для себе політичною фігурою. Дізнавшись про ті наміри, до Г. Ромодановського стали приєднуватись вірні Москві Полтавський і Миргородський полки, донці й запорожці (всього близько 30 тис.). У жовтні Г. Ромодановський із своїми московітами та запорожцями Я. Барабаша, який проголосив себе гетьманом, пограбував, розорив вірні І. Виговському Лубни, Пирятин, багато інших лівобережних міст. Наприкінці жовтня за наказом Г. Ромодановського І. Донець на чолі полку московської піхоти разом із калмицькою ордою провів каральну операцію в Чорнухах – сотенному місті Лубенського полку. Мирне населення закатували й спалили, а чорнуських козаків погнали разом із військом Г. Ромодановського на штурм Варви – сотенного міста Прилуцького полку, яке, як і Чорнухи, трималось державницької позиції гетьмана Івана Виговського. У Варві тоді зосередилось найбоєздатніше на Лівобережжі угруповання гетьманських військ (Ніжинський, Чернігівський і Прилуцький полки) під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького – визначного військового й державного діяча, послідовного борця за незалежність України. Дізнавшись про наступ війська Г. Ромодановського на Варву, Г. Гуляницький послав на початку листопада розпорядження ніжинському наказному полковникові Г. Кобилецькому негайно збирати в Ніжин людей з усіх навколишніх сіл та з Борзни для оборони східного українського прикордоння.

Після поразки гетьманського війська під Києвом наприкінці жовтня, оборона Варви мала надзвичайно важливе стратегічне значення, бо гетьманський уряд міг утратити і найбоєздатніші військові сили, і контроль над більшістю території Лівобережжя. Тому московський уряд з початку листопада почав направляти під Варву спеціальні військові загони й посилювати окупаційні війська по всій Україні. Облога Варви тривала три тижні, але при всьому згромадженні московітів і промосковських козаків Ромодановський не зміг узяти місто й розбити гетьманське військо. Тоді він став діяти за випробуваним московітським прийомом «поділяй і володарюй»: підтримуючи вигідну для колонізаторської політики отаманщину, він запропонував вірнопідданому Москві козацькому війську терміново скликати раду та обрати лівобережного гетьмана на противагу гетьманові України Іванові Виговському.

Так наприкінці листопада 1658 р. під Варвою відбулась козацька рада (хоч і в обмеженому складі), на якій обрали наказним гетьманом (через недостатність голосів) одного із старшин Уманського полку Івана Безпалого. Г. Ромодановський поставив за мету рішенням Варвинської ради, яке він затвердив від імені царя, підірвати законну, але неприйнятну для Московського царства, гетьманську владу Івана Виговського й, утворивши два центри влади, тим самим розколоти українське суспільство та взяти під свій пильний контроль Лівобережжя. Ставленик Москви І. Безпалий став прислугою в московських воєвод і «тримався сторони Ромодановського та інших російських князів, як вош кожуха, боячись хоч трохи віддалитись убік, аби не потрапити до рук Виговського», – засвідчив Самійло Величко у своєму літописі. Оскільки на той час обидві сторони не мали достатніх сил для вирішальної битви, Ромодановський із московітами рушив на Лохвицю, де базувалися окупаційні війська, а ставку для Безпалого облаштували в Ромнах. Г. Гуляницький вийшов із своїми полками з Варви, глибоко переконаний, що єдина можливість відвернути війну – це вивести всі московські війська з України. Але на заваді цьому стояв маріонетковий гетьман опозиціонерів І. Безпалий, через якого доводилося проливати ще й братню кров, бо він, виконуючи волю московітів, постійно провокував сутички з полками Г. Гуляницького.

З подачі російських воєвод, спадкоємців руських князів-узурпаторів, які ділили слов’янські землі між своїми законними синами й байстрюками, під Варвою відбулось обрання руками козаків-запроданців окремого лівобережного гетьмана, що започаткувало руйнівну тенденцію поділу українських земель на Лівобережну й Правобережну Україну. «Саме під Варвою, – робить висновок А. Г Бульвінський, – була оформлена традиція багатогетьманства, яка за активної підтримки Росією розколу українського суспільства на промосковську та незгодну з нею частини, стала однією з причин Руїни і втрати Україною державності».

Царський уряд ще дужче активізував свою підривну політику серед протипольсько налаштованого українського суспільства після укладення гетьманом Іваном Виговським з урядом Речі Посполитої Гадяцького договору (вересень 1658). Автор первісної (ширшої) редакції Гадяцького договору й концепції самостійності України – видатний український політик, дипломат, військовий діяч Юрій Немирич. За цим договором, Україна мала входити на рівних правах до федерації з Польщею і Литвою як незалежне Велике князівство Руське, що включало в себе Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства, а в перспективі мали бути включені також Подільське, Волинське й Белзьке. Гадяцький договір узаконював українську державність і забезпечував можливість об’єднання всіх українських земель. Договір спрямований передусім на збереження суверенітету України в умовах експансії Московської держави й на подальше державне унезалежнення України як від Московії, так і від Польщі. Тому поляки також противилися встановленню рівноправних стосунків з Україною, і сейм ратифікував Гадяцький договір (травень 1659) із значними скороченнями й змінами на користь польської сторони. Все це не виправдало сподівань і породило невдоволення більшості козацької старшини, яка від часів Хмельницького прагнула урівнятися в майнових правах із польською шляхтою, тому вона вирішила, що краще залишатися в підданстві московського царя на умовах Переяславського договору 1654 р. Отже, паразитарна старшина керувалась особистими потребами в меркантильних «вольностях», а не прагненням волі національного духу, що його плекав у своєму серці заневолений український народ.

Навесні 1659 р. почалась нова московська агресія в Україну. Оголосивши гетьманському урядові війну, царський уряд повністю розкрив свій намір утримати українські землі під своєю владою збройною силою. В Сіверщину вдерлась більш як стотисячна армія під командуванням князів О. Трубецького, Г. Ромодановського, С. Пожарського, С. Львова. Але агресора зустріла під Конотопом п’ятитисячна залога козаків Ніжинського й Чернігівського полків під командуванням сіверського наказного гетьмана, полковника Григорія Гуляницького. Від квітня місяця протягом 70 днів козаки стримували московітську навалу, обороняючи Конотопську фортецю під безперервними обстрілами й штурмами. А тим часом московіти винищували їхні сім’ї в Ніжині та Борзні. Тільки С. Пожарський вигубив на Сіверщині 15 тис. українців, зокрема порубав та полонив усіх жителів міста Срібне Прилуцького полку. Самі окупанти втратили під час штурмів понад 10 тисяч вояків.

Одночасно з облогою Конотопа витримував московітську облогу й 4-тисячний козацький гарнізон Старого Бихова – центру козацької влади на півдні Білорусі, обороною якого відважно командував білоруський наказний гетьман, полковник Іван Нечай, що дипломатичною політикою утримував частину білоруських земель під українським протекторатом, запровадивши там козацький лад. У цій війні виявили велику відвагу передусім сіверці – суворі й справедливі люди, які стійко боронили свою рідну прадавню землю, що на неї звалився весь тягар агресії.

Героїчна оборона Конотопа, що був стратегічно важливим, ключовим містом для всього українського прикордоння, стримала подальше просування московської армії вглиб України й дала можливість гетьманові Іванові Виговському зібрати війська та підготуватися до вирішальної битви. І ось 28-29 червня (8-9 липня за новим стилем) 1659 р. під селом Соснівка, біля переправи через однойменну річку, за 12 км. на південний захід від Конотопа, відбулась вирішальна битва українського війська під проводом гетьмана Івана Виговського з окупаційною московською армією. Як визначний стратег, який планував переможні битви Б. Хмельницького, гетьман добре спланував і цю військову операцію, командуючи об’єднаними силами козацької піхоти й татарської кінноти, що були чи не найкращими у Європі. У Конотопській битві відіграв також визначну роль військовий талант Юрія Немирича (він згодом очолював гетьманські війська в Сіверщині й загинув у серпні 1659 між Биковом та Кобижчею в бою з промосковськими козаками; у його смерті дуже були зацікавлені й московіти, й поляки).

Завдяки злагодженим тактичним діям і блискавичній оперативності українське військо паралізувало й розгромило московські сили: загинула вся кіннота й основна маса піхоти, а залишки панічно рятувалися втечею. Московіти втратили, за різними джерелами, від 60 до 130 тис. убитими й від 5 до 15 тис. полоненими. Різні джерела наводять дуже розбіжні дані про чисельність московських військ: польський літописець І. Єрлич – 60 тис., козацький літописець Самовидець і турецький літописець М. Наїма – 100 тис., татарський посол у Варшаві – 200 тис. Найімовірніша чисельність московських військ під Конотопом – близько 100 тис., та ще у війську Трубецького було до 10 тис. козаків маріонеткового гетьмана Безпалого, а найімовірніші втрати московітів складають близько 70 тис. Тоді як чисельність українського об’єднаного війська становила близько 40 тис., а втрати склали: за донесеннями польських очевидців, козаків – 4 тис., татар – 6 тис., а за свідченням почепського писаря С. Межецького, загальні втрати гетьманського війська – до 12 тис.

Та зрештою, жодні підрахунки результатів війни не мають смислу, бо з жодної війни ніхто не виходить абсолютним переможцем, а всі лишаються жертвами – жертвами немилосердя, нелюдства. Одначе, коли програні битви паралізують людську волю, то в переможних гартується дух волі й єдності народу. Що ж сталося після переможної для українців Конотопської битви?

Агресора розгромлено, недобитки окупантів утекли з України, а російський уряд, очікуючи наступу козаків, став стягувати до Москви свою людність для оборони столиці. Справді, переможна битва відкривала українцям перспективу успішного завершення війни з московітами, припинення громадянської війни й утвердження державної незалежності України. Але промосковська старшинська опозиція (Тиміш Цецюра, Василь Золотаренко, Яким Сомко) під орудою ставленика Москви маріонеткового гетьмана Івана Безпалого знову підняла повстання проти законного гетьмана. А за спиною в Івана Виговського спровокував війну з його союзником Кримським ханством кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, підкуплений московітами.

Тим часом московіти зібралися з силами й знову рушили в Україну (як не згадати тут застереження Юрія Немирича з його знаменитої праці «Роздуми про війну з московітами, 1634 року»: «Мосх уже не вперше брязкає зброєю»). Продажна старшинська опозиція допомогла московським військам захопити Лівобережну Україну восени 1659 р. В таких умовах Іван Виговський після дворічного гетьманування змушений був у жовтні 1659 р. зректися гетьманства й передати булаву Юрію Хмельницькому, який слідом за батьком підписав кабальні умови з Московським царством. У 1664 р. правобережний гетьман Павло Тетеря, вбачаючи в Іванові Виговському, тодішньому київському воєводі, конкурента, домігся його ув’язнення й розстрілу, а сам із клейнодами й військовою казною втік до Польщі й згодом до Туреччини. Щодалі самозвані гетьмани один поперед одного запродували Україну московітам, ляхам, туркам і один одного знищували. Зрештою «удар чола Брюховецького й породжене ним владарювання одного стану разом із владарюванням воєвод ослабили розвиток в Україні політичного тіла в самісінькій його молодості, а потім що далі, то більше народ ставав безсилим, безголосим і нарешті безтямним! Даремно наші українські історики вдаються до докладного викладу подальших подій: то вже історія не народу, а гетьманів, яких народ не обирав, яким не співчував і про яких тепер навіть не пам’ятає» (Пантелеймон Куліш).

Отак ганебним наслідком переможної Конотопської битви стала Руїна. Період Руїни завдав Україні небувалих доти жертв: зазнали плюндрувань майже всі українські міста, а втрати української людності склали понад 70%, тобто понад 3,5 млн. з п’ятимільйонного населення українських земель. Політичним результатом Руїни став «Вічний мир», що його уклали 1686 р. Московія й Польща всупереч волі українського народу.

Ми ще не вивчили багатьох уроків своєї історії, а надто цього: чому переможна битва, яка пробудила дух української волі, дух єдності народу, не завершилась повносилим утвердженням волі національного духу в українському суспільному ладові – національній державі? Аби добре засвоїти уроки історії, треба знати правду й не боятися її гіркоти, «бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства» (Іван Франко). 

Олександер ШОКАЛО,

голова МГОУ "Четверта Хвиля".

Всеукраїнський культурологічний тижневик «Слово Просвіти», ч. 22, 2009 р.

«Коли жах охопив Москву»

Україна готується святкувати велику військову перемогу над Росією

Президент України підписав Указ «Про відзначення 350–річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві» — з метою відновлення історичної правди та національної пам’яті. В указі, який можна прочитати на президентському сайті, Кабінету Міністрів доручається забезпечити інформаційну кампанію у ЗМІ. На місці битви має постати монумент української перемоги, про яку понад 300 років не можна було згадувати вголос.

Навесні 1659 року московська армія посунула на Лівобережну Україну, але козацьке військо зупинило її під Конотопом. Два місяці взяте в облогу місто героїчно захищалося. Тим часом гетьман Виговський зібрав військо, що підійшло до Конотопа і 9 червня у вирішальній битві на річці Соснівка вщент розгромило 100–тисячну армію незваних «гостей». «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах охопив  Москву», — писав про ті події російський історик Сергій Соловйов.

З ініціативою гідно відзначити 350–ліття переможної битви до Президента звернулися Сумська обласна і місцева влада Конотопа. Слобожанці нагадали, що настав час створити державний історико–культурний заповідник «Конотопська битва 1659 року» з пам’ятником, музеєм героїчної оборони міста і панорамою Конотопської битви. На місці битви, у селі Шаповалівка, уже встановлено хрест і капличку. На Сумщину приїздили віце–прем’єр Іван Васюник і міністр культури Василь Вовкун, аби обговорити мистецьке й фінансове забезпечення майбутнього меморіально–просвітницького комплексу.

На ініціативу українців оперативно відгукнулася «Россійская газєта». Автор тексту переказує старенькі міфи про «російсько–польську війну», у ході якої, мовляв, козаки слугували шляхті, і про гетьмана Виговського, який «хотів пополячити й покатоличити українців і відірвати їх від братів–православних». Насправді ж Іван Виговський був оборонцем українського православ’я, будував церкви і підтримував церковні братства.

Автор також переживає, що, згідно з указом Президента (де йдеться, зокрема, про перейменування вулиць на честь героїв Конотопської битви), у Сімферополі може з’явитися вулиця хана Мехмеда IV Гирея. Бо кримські татари виступили тоді на боці українців. Прикметно, що Конгрес українських націоналістів ще в січні 2007 року запропонував Росії разом відзначити ювілей Конотопської битви і нагадав про ще одну дату — похід гетьмана Сагайдачного на Москву, 390-ліття якого відзначено в 2008–му році.

«Україна Молода».

Дві битви українського президента

В Україні триває пошук об'єднуючих націю ідей

Президент Віктор Ющенко підписав указ про святкування наступного року 350-річчя перемоги воїнів гетьмана Івана Виговського в Конотопській битві, пише в сьогоднішньому номері Российская газета.

Ця битва між російськими і українсько-польсько-татарськими військами відбулася в кінці червня 1659 року і майже не згадувалася в радянських шкільних підручниках. У 1995 році націоналісти вперше урочисто відзначили цю битву як зразок військової доблесті козаків. Тепер ця дуже спірна з історичної і військової точки зору подія стала частиною нової, "святкової" української історії.

Конотопськая битва відбулася через п'ять років після підписання Переяславського договору про союз України і Росії. До того моменту Богдана Хмельницького на посаді гетьмана змінив його писар Іван Виговський. Заможний шляхтич, який уклав сепаратну угоду з Польщею, так званий договір Гадячський. Конотопська битва стала важливою віхою в російсько-польській війні.Конотоп влітку в 1659 році був оточений військами царського воєводи Олексія Трубецького. Для розблокування міста Виговський покликав на допомогу кримського хана Мехмеда IV Гирея і польських союзників.

Святкувати перемогу козаків, татар і поляків над армією Трубецького в Україні будуть масштабно: на місці битви встановлять меморіал, випустять ювілейну монету, поштову марку, книги, проведуть наукові конференції. Очікується приїзд іноземних делегацій і, звичайно ж, солідне бюджетне фінансування урочистих заходів. При цьому адміністрації Києва, уряду Криму і мерії Севастополя рекомендовано "вивчити питання" про перейменування вулиць, проспектів, площ, військових частин і навчальних закладів на честь героїв Конотопської битви. Отже не виключено, що в Сімферополі або Севастополі з'явиться вулиця хана Мехмеда IV Гирея.

Вже не перший рік в публічних дискусіях в Україні звучить теза про те, що досі історія держави будувалася на подіях, які формують у громадян комплекс жертви. Іншими словами, українцям не вистачає "своїх" історичних перемог. Гетьман Іван Мазепа, Семен Петлюра, українська дивізія СС, партизани ОУН-УПА - всі вони в історичній перспективі програли. Не додає народу оптимізму й голодомор.

Перемога під Конотопом підходить для підняття національного духу. Тим більше, що під час святкування можна буде лише однією згадкою про минуле "бойове братерство" заспокоїти кримських татар, які відчувають себе незатишно в Криму і погрожують створити загони самооборони. Нарешті, Конотопськая битва стане альтернативою іншої битви - Полтавської. Про те, як святкувати перемогу російської зброї над шведською, президенти Росії і України нещодавно обговорювали в Москві. І в Києві, схоже, змирилися з тим, що перемога Петра I важливіша за поразку Мазепи. Питання тільки в тому, яке з цих свят відвідає президент Ющенко - адже обидві битви відбулися практично в один день.

«Россійская газєта» 13 березня 2008

МЗС України і Росії не зійдуться у Конотопській битві

МЗС Росії вважає святкування Україною річниці Конотопської битви втягуванням українського народу у «штучне, надумане протистояння з Росією». У свою чергу МЗС України наголосив, що відзначення історичних дат є прерогативою внутрішньої політики.

Позицію міністерства закордонних справ України озвучив речник цього відомства Василь Кирилич, коментуючи сьогоднішню заяву МЗС РФ щодо відзначення Україною річниці Конотопської битви. Він нагадав, що відповідний указ про святкування цієї дати було підписано Президентом у березні. "Відзначення Конотопської битви – це ще один момент боротьби українського народу за незалежність. Відзначення історичних пам'ятних дат, які по-новому і об'єктивно відкривають історію України, є обов'язком держави… відзначення історичної дати не означає, що цей захід спрямований проти інших держав, це є увічнення пам'яті і розкриття правди про історичні події", - сказав він.

У своїй заяві МЗС Росії заявило, що святкування Україною річниці Конотопської битви втягуванням українського народу у «штучне, надумане протистояння з Росією». "Викликає просто подив і жаль те, з якою завзятістю, гідною кращого застосування, деякі сили на Україні намагаються сьогодні вишукати у спільній, справді складній, подекуди суперечливій російсько-українській історії події і персонажі, примітні лише тим, що вони якось були направлені проти Москви, проти Росії, проти росіян", - наголошується у заяві російського МЗС. «Ігри з історією, особливо з націоналістичною підосновою, ніколи ще ні до чого хорошому не призводили», - кажуть російські дипломати.

Конотопська битва відбулася 29 червня 1659 р. У ній, з одного боку, брали участь російські війська під командуванням боярина і воєводи князя Олексія Трубецького (майбутній хрещений батько Петра I), з іншого боку, - українські козаки під командуванням Івана Виговського в союзі з кримськими татарами Мехмет-Гирея і польським загоном. Російські війська в цій битві зазнали поразки; за різними джерелами, їхні втрати склали від 5 тис. до 30 тис. людей. Нагадаємо, в березні 2008 р. Президент України Віктор Ющенко видав указ про урочисте святкування 350-річчя перемоги армії під керівництвом українського гетьмана Івана Виговського над російським військом під Конотопом.

www.novynar.com.ua.10 червня 2008.

Конотопська битва

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

(Перенаправлено з Соснівська битва) Ця стаття входить до числа вибраних статей україномовного розділу Вікіпедії.

Петро Андрусів. Гетьман Іван Виговський, розгром царської армії під Конотопом 1659 року.

Дата: 29 червня 1659 р.

Місце: Поблизу міста Конотоп

Результат: Перемога Великого князівства Руського

Сторони

Велике князівство Руське

Кримське ханство Московське царство

Командувачі

Іван Виговський Олексій Трубецькой

Військові сили

30 000 козаків з союзниками, 30 000 татар близько 150 000

Втрати

4 000 козаків 6 000 татар убитими 30 000 вбито

Конотопська битва або Соснівська битва (27 червня — 29 червня / 7 липня — 9 липня 1659 року) — битва між московським військом і військами Гетьмана Івана Виговського та Кримської Орди біля міста Конотопа сучасної Сумської області.

Передісторія

Битва відбулася під час періоду української історії, який прийнято називати Руїною — добою по смерті Богдана Хмельницького, часу відвертої громадянської війни, інтервенції сусідів України і подальшого знищення залишків надбань минулих років визвольної війни. Протиріччя між Московським урядом, який після смерті Хмельницького посилив своє втручання в справи Гетьманщини продовжували загострюватися. З приходом до влади нового гетьмана Івана Виговського московські воєводи в багатьох містах, і зокрема в Києві, почали відкрито підтримувати українську опозицію Виговському і фактично сприяли загостренню громадянської війни в Україні. В цих умовах Виговський був вимушений укласти Гадяцький договір, за яким Україна отримувала рівноправне місце в Речі Посполитій під назвою Велике Князівство Руське поряд з Польщею та Литвою, заборонялася Унія та гарантувалися права Православної Церкви. Після цього уряд Московії перейшов від підбурювання громадянської війни до відкритого збройного вторгнення в Україну восени 1658 року. З'єднавшись з ворогами Виговського — Іваном Безпалим, осаулом Вороньком та запорожцями кошового Барабаша, армія Григорія Ромодановського захопила низку українських міст і вирізала не тільки прихильників гетьмана, але також і грабувала мирне населення. Літописець того часу так описує пограбування Ромодановським Конотопа:

"Він, зустрів процесією від громадян міста, помолився і перехрестився перед ними по-христіянські, але пограбував місто і його мешканців по-татарськи і сказав «що: винуватого Бог знайде, а війська треба потішити і нагородити за праці, в поході понесені.»[1]

Така поведінка московського війська схиляла на бік Виговського все більше цивільного населення, козаків. Тим часом велика Московська армія (більш ніж 150 000 чол.) на чолі з Олексієм Трубецьким почала вторгнення в Україну на допомогу Ромодановському навесні 1659 року. До московського війська приєдналися деякі козаки — вороги Виговського в громадянській війні — на чолі з новопризначеним московитами «гетьманом» Безпалим. За деякий час загін Ніжинського полковника Гуляницького напав на обоз армії Трубецького та, відступаючи, зненацька захопив м. Конотоп. Незвжаючи на погрози та умовляння зрадити Виговського, Гуляницький відмовлявся та з чотирьохтисячним загіном козаків боронив Конотопську фортецю.

Велика московська армія вирішила захопити Конотоп перед тим, як просуватися далі вглиб України. Облога Конотопа почалася 21 квітня 1659 року.

Облога Конотопа

Перша спроба захопити Конотоп приступом була невдалою. Укріплення Конотопа були досить міцними, до того ж фортецю в багатьох місцях оточували болота, що заважало використовувати важку кавалерію та артилерію близько від міста. О п'ятій годині ранку 21 квітня, після молебня, князь Трубецькой почав приступ; місто обстріляли з гармат, почався бій. Деяким московським загонам вдалося вдертися в фортецю, але козаки Г. Гуляницького мужньо боронилися та вибили загарбників з міста з великими втратами.

Після такого фіаско Трубецькой вже не наважувався йти на прямий приступ, а натомість продовжував обстріл міста з гармат та почав засипати землею рів. Проте вночі козаки використовували той ґрунт для укріплення валів фортеці і робили вилазки та зненацькі напади на московські загони навколо міста. Постійні напади козаків вимусили Трубецького перенести табір війська на 10 км від міста в урочище Таборище на південній околиці села Підлипного і таким чином розділити армію між табором і військами навколо Конотопу. За деякими оцінками тільки на облозі Конотопу московські війська втратили близько 10000 чоловік.

Аж до 29 червня, цілих 70 днів, чотирьохтисячний загін Гуляницького утримував фортецю проти 150000 тисяч війська Трубецького, що надало Виговському змогу організувати свою власну армію, отримати допомогу від Польщі і Криму і навіть залучити найманців. До козаків Виговського приєдналися польські добровольчі кінні загони Потоцького, Яблоновського та піхота Лончинського, також для охорони ставки гетьмана залучили загони сербських та молдавських найманців загальною кількістю близько 3800 чол. Було досягнуто домовленності з Кримським Ханом Мухамедом-Ґіреєм IV про допомогу; хан з'явився на початку червня на чолі 30-тисячного війська.

Велике князівство Руське у 1659 році

Битва

Армія Виговського включно з Ордою тим часом продовжувала просуватися в напрямку Конотопа. В 24 червня під селом Шаповалівкою був розбитий невеликий передовий загін московитів, і від полонених дізналися, що Трубецькой знаходиться вже не біля Конотопа, і що він не очікував підходу союзників так скоро. На основі цих відомостей було вироблено план дій, за яким татари сховалися в засідці в урочищі Торговиця на схід від села Соснівки — табору Виговського. Сам Виговський, залишивши командування братові Григорія Гуляницького Степанові Гуляницькому, вирушив на чолі маленького загону під Конотоп. Рано вранці 27 червня козаки напали на військо Трубецького і, скориставшись несподіванкою, захопили велику кількість московських коней та вигнали їх у степ. Але, оговтавшись, кіннота Трубецького контратакувала козацький загін і Виговський відступив за річку Соснівку в напрямку свого табору.

Наступного дня, у суботу 28 червня Трубецькой відіслав 30 000 відбірної московської кінноти на чолі з боярином Семеном Пожарським наздогнати Виговського. Пожарський переправився через ріку Соснівку і розбив табір на іншому її боці. Решта 30 000 війська на чолі з Трубецьким залишилися в таборі. Тим часом п'ятитисячний загін Степана Гуляницького зайшов у тил Пожарському, будучи непоміченим захопив міст через Соснівку, зруйнував його і, загативши вночі річку, затопив низину навколо неї.

Рано вранці 29 червня 1659 року невеликий загін Виговського атакував табір Пожарського і після короткої сутички почав відступати, вдаючи втечу. Війська Пожарського, відчуваючи легку здобич, залишили табір і почали його переслідувати. Коли московські війська вступили в село Соснівку, козаки трьома пострілами з гармати та трьома вогневими стрілами дали знак рушати орді та полякам, а самі всією армією розпочали контрнаступ на Пожарського. Побачивши пастку, Пожарський спробував відступити, але тяжка московська кіннота та артилерія загрузли у вогкому ґрунті біля річки. В цей час з флангу вдарили татари — московська армія опинилася в оточенні; почалася різанина. Впродовж решти 29 червня були знищені майже всі 30 000 війска Пожарського, а сам він був захоплений у полон разом з князями Львовим, Ляпуновим, Бутурліними, Скуратовим, Куракіним та іншими.

Полонених за звичаєм віддали татарам, які майже всіх немилосердно вирізали. Поставши зв'язаним перед ханом, Пожарський, за переказами літописців, плюнув йому в обличчя та обматюкав. За це татари миттєво відтяли йому голову і відіслали її з полоненим до табору Трубецького.

Сам Трубецькой, почувши про розгром Пожарського, відкликав Ромодановського з облоги Конотопа та пізно ввечері почав відступ з України. Побачивши розвиток подій, Григорій Гуляницький вийшов з Конотопа і вдарив по армії Трубецького, що відступала, захопивши багато артилерії; сам Трубецькой ледве не загинув, був двічі поранений і втратив окрім частини артилерії ще бойові знамена, скарбницю й майже увесь обоз. Покінчивши із залишками військ Пожарського, козаки й татари продовжували переслідувати ворога у його відступі ще протягом трьох днів аж до московського кордону.

Наслідки та значення

Надя Сомко. Бій під Конотопом.

Звістка про поразку під Конотопом дійшла врешті-решт і до Москви. Російський історик XIX сторіччя С. М. Соловйов описує реакцію царя на сумну звістку таким чином: "Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Удар був тим важчий, що був несподіваним; та ще після таких блискучих успіхів! Ще нещодавно Долгорукий привів до Москви полоненого гетьмана литовського, нещодавно чулися радісні розмови про торжество Хованського, а зараз Трубецкой, на якого було найбільше надій, «чоловік благоговійний і витончений, у воїнстві щасливий і недругам страшний», погубив таке величезне військо! Після взяття стількох міст, після взяття столиці литовської царське місто затремтіло за власну безпеку: у серпні по государеву указу люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Сам цар з боярами часто був присутній при роботах; навколишні жителі з родинами, пожитками наповнювали Москву, і ходила чутка, що государ відїжджає за Волгу, за Ярославль".

Проте хвилювання царя, що Виговський з ханом піде далі на Москву, виявилися передчасними. Тільки-но Виговському вдалося захопити Ромни, Лохвицю та декілька інших українських міст, які утримували його супротивники, як прийшла звістка з Криму, що козаки Івана Сірка напали на татарські поселення, і це примусило хана з ордою залишити Виговського та вертатися в Крим. Громадянська війна спалахнула з новою силою. Хоч Гадяцький договір з поляками був вигідний для України, ідея союзу з поляками не знайшла підтримки серед більшості козацтва та народних мас. До того ж Виговський нехтував інтересами широкого загалу українського суспільства і спирався переважно на козацьку верхівку, яка постійно його зраджувала перед погрозами або обіцянками з боку Москви чи Варшави.

Конотопська битва залишалася довгий час ледве не забороненою темою в російській та особливо радянській історіографії. Протягом століть інформація про неї замовчувалася, бо правда про події під Конотопом розвінчувала багато великодержавних міфів, особливо про «споконвічне прагнення українців до союзу з Росією». Останнім часом події Конотопської битви також ідеалізуються і в деяких українських колах. Незважаючи на великі сподівання та на героїзм козаків, особливо загону Григорія Гуляницького, Конотопська битва залишається змарнованим шансом і чи не найхарактернішим прикладом виграної битви та програної війни.

Відзначення

Вперше після проголошення незалежності України, цю подію відзначили деякі націоналістичні рухи країни у 1995 р. У 2008 р. було прийнято рішення про більш масштабне відзначення 350-річної роковини Конотопської битви, зокрема з участю державних структур. В лютому того ж року в с. Шаповалівка, на місці битви був встановлений хрест і капличка. Також була відкрита експозиція присвячена битві. 11 травня 2008 р. Президент України Віктор Ющенко підписав указ про заходи стосовно відзначення цієї битви. Був оголошений конкурс на створення історично-меморіального комплексу на місці битви в Шаповалівці та в м. Конотоп. У своєму указі президент Ющенко також запропонував міським адміністраціям розглянути питання перейменування вулиць та інших об'єктів на честь героїв Конотопської битви. Також розглядався випуск марок, ювілейних монет та документального фільма про цю подію.[1][2]

На тлі цих заходів відбувся обмін нотами російського та українського МЗС. Російська сторона звинуватила Україну у "втягуванні українського народу у штучне та надумане протистояння з Росією". У той самий час, Українське МЗС відзначило, що святкування історичних дат є виключно внутрішньою справою і правом України на історичну пам'ять і не спрямоване проти інших держав.[3]

Джерела

Літопис Самовидця. видання підготував Я. І. Дзира. — Київ: «Наукова думка», 1971. — 208 с., Частина перша (1648—1659). "Року 1659"

Посилання У ВікіДжерелах є

Конотопська битва

Бульвінській А.Г.З історії українського війська та військового мистецтва.

Конотопська битва 1659 р.//Український Історичний журнал., Київ: Наукова думка,

1998, №4 (pdf-файл, укр.)

Довідник з історії України.За ред. І. Підкови та Р. Шуста.— К.: Генеза, 1993. (укр.)

Продовження царювання Олексія Михайловича (Соловйов С.М.) (рос.)

Конотопська битва - зразок козацького військового мистецтва (укр.)

Історія Конотопу (укр.)

Історичний довідник (укр.)

Невідомі сторінки українського козацтва (рос.)

Конотопська трагедія. Рік 1659. (рос.)

Битва під Конотопом (рос.)

Історія Малої Русі (Н. Маркевич) (рос.)

Конотопська битва. Катерина КОЛЕСНИК. Газета «Київ Шевченківський» за червень 1998 р. (укр.)

Конотопська битва. С.Махун. (рос.)

Примітки

↑ ВН: Конотопська гра

↑ РГ: Дві битви українського президента

↑ МЗС України і Росії не зійдуться у Конотопській битві

Див. також Указ Президента України "Про відзначення 350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана України Івана Виговського у Конотопській битві"

http://uk.wikipedia.org/wiki 2 травня 2009.

 

На світлинах: Конотопська баталія. Гетьман Іван Виговський. Велике князівсьво Руське, 1659 р. Конотопська битва. Надя Сомко - Бій під Конотопом.

• < Попередня
• Наступна >