Розв’язати їх має книга краснодарського історика Анатолія Авраменка
З'ясувати походження назви населеного пункту, в якому живе людина - таке ж природне бажання, як дізнатися свій родовід. І якщо пояснення найменувань кубанських станиць, заснованих після переселення Чорноморського козачого війська на Кубань, можна встановити на основі збережених документів, то назви курінних селищ, відповідних куренів Запорізької Січі, таять в собі багато нерозв'язних загадок. До сих пір в публікаціях зустрічається чимало фантазій про час походження куренів та їх назви. До того ж, на Кубані багато назв піддалися спотворенню, а деякі були знищені тими, хто прагнув стерти історичну пам'ять козацтва.
Доцент історичного факультету Кубанського державного університету, кандидат історичних наук Анатолій Михайлович Авраменко протягом багатьох років займався історико-географічним дослідженням, яке дозволяє істотно уточнити наші уявлення про походження назв куренів. Його результати знову звертають увагу на тісний зв'язок чорноморського козацтва з Україною, про що багато хто зараз намагається забути. Назви зберігають в собі спогади про Україну. Це частина історико-культурної спадщини Кубані, так само як українські пісні, танці, приказки, звичаї і кубанська «балачка».
Частина дослідження, яке має не тільки безцінне наукове значення, але й відкриває нову сторінку в історії української Кубані для широкого кола читачів, публікувалася з «Записках Наукового товариства імені Т.Шевченка» у Львові. Але, щоб закінчити ці унікальні пошуки і опублікувати їх результати у вигляді невеликої книги, необхідні кошти, яких автор, на жаль, не має.
Ми публікуємо один з розділів майбутньої книги – «Зміни в географії населених пунктів Кубані, назви яких походять від запорозьких куренів» (до проблеми збереження історико-культурної спадщини):
«Поселення Чорноморського козацького війська (далі – ЧКВ), що виникли 1794 р. на Кубані в місцях, визначених за жеребом, спершу називали куренями. Однак та ж назва застосовувалася для 40 казарм в Катеринодарській (Єкатеринодарській) фортеці (відповідно до традиції Запорізької Січі), де постійно жили незаможні самотні члени куреня, які не мали ніякого житла. Щоб усунути плутанину в термінології, з 1809 р. курені (в першому розумінні) стали називати курінними поселеннями, а з 1821 р. – поселеннями. Щоб кожного разу не повторювати ці зміни відносно 38 поселень ЧКВ, назви яких походять від запорозьких куренів, вони в подальшому умовно іменуються в цьому тексті курінними поселеннями до 1842 р., коли їх стали називати станицями. 1994 року в цих станицях бурхливо святкували 200-річчя заснування, за прикладом крайового центру, проте насправді в деяких випадках ювілей відзначали передчасно, про що буде сказано далі.
Згідно з «Порядком загальної користі» («Порядок общей пользы»), прийнятим керівниками ЧКВ, 1 січня 1794 р. вирішено «ради собрания войска, устроения довлеемаго порядка и прибежища бездомовых козаков в граде Екатеринодаре выстроить сорок куреней». У Запорізькій Січі було 38 куренів, але в ЧКВ були засновані два нові – Катерининський (Єкатерининський) і Березанський. Перепис 1793–1794 рр. встановив, що в першому з них значився лише один козак – полковий хорунжий Назар Рєзвий, а в другому – полковий хорунжий Василій Гордєєнко і його робітник Степан Велегура. Ці два курені тоді були ще фікцією.
У джерелах того часу трапляються розбіжності в написанні деяких назв. Зокрема, Джерелієвський курінь іменується також Жералевським, Жераловським, Жереловським, Джереловським, Джерелівським, що пов’язано як з особливостями української вимови, так і з рівнем грамотности писаря. Менський курінь називали також Мінським, що згодом породило хибні уявлення про місце походження назви.
Батуринське курінне поселення було засноване в Чорноморії 1794 р., на р. Великий Бейсуг, поряд з Березанським поселенням. Після їх об’єднання назва Батуринського куреня зникла з карти. 1822 р. нижче за течією річки нові українські переселенці заснували поселення, якому керівництво Війська Чорноморського дало назву Батуринського, «дабы снятое с куреней название в войске сем не уничтожилось». Тому сучасна станиця Батуринська не має генетичного зв’язку з курінним поселенням, заснованим 1794 р. Аналогічно військове начальство зробило після об’єднання Дінського куреня з Пластуновським, Сергіївського з Платнерівським (Платнирівським), Левушківського з Криловським, Дядьківського з Коренівським (Кореновським). Таким чином, місцева влада того часу набагато більше дбала про збереження історичних назв, ніж сучасні кубанські чиновники, які досі не повернули знищені комуністами назви станицям Уманській, Поповичівський, Урупській. Нині Батуринська станиця належить до Брюховецького району Краснодарського краю.
Брюховецьке курінне поселення було засноване в верхів’ях р. Албаші, незабаром переселене в верхів’я р. Малий Бейсужек, а 1803 р. – до гирла Бейсужка, недалеко від місця поселення Переяславського куреня. Уродженцем Брюховецької станиці був видатний кубанський козацький політичний діяч К. Бардіж (1868–1918), член Державної думи всіх чотирьох скликань, комісар Тимчасового уряду, 1918 р. він формував на Кубані курені «Вільних козаків» для боротьби з більшовиками. Нині Брюховецька – районний адміністративний центр.
Васюринське курінне поселення Війська Чорноморського було засноване на березі р. Кубань і з 1794 р. його місце розташування не змінилося. З 1842 р. воно іменується станицею Васюринською. Нині в Дінському районі.
Ведмедівське курінне поселення було засноване, ймовірно, на місці сучасної станиці Курчанської. Уродженцем цього поселення був Я. Кухаренко (1799–1862) – генерал-майор, виконувач обов’язків наказного отамана Азовського козацького війська (1851–1852), виконувач обов’язків наказного отамана ЧКВ (1852–1855), один із перших українських істориків, письменників та етнографів на Кубані, друг Тараса Шевченка.
1809 р. Ведмедівське було переселене на місце при впадінні в р. Кирпілі її лівої притоки – р. Кочети, а назва з часом трансформувалася в станицю Медвьодовську (рос. – Медвёдовская). Цікаво, що коли тут 1914 р. побудували дільницю Чорноморсько-Кубанської залізниці, нова станція отримала назву Ведмідовка (відповідно до місцевої української вимови), котра зберігається і нині.
До Голодомору і геноциду 1932–1933 рр. основну частину населення станиці становили нащадки чорноморських козаків. У листопаді 1932 р. Медвьодовська стала однією зі станиць, занесених на «чорні дошки». Від голоду померли сотні жителів, а в січні 1933 р. станичники, які залишилися живими, були в повному складі виселені в північні райони СРСР. Усього виселено 4018 осіб (888 господарств), крім того органами ОДПУ з листопада 1932 по березень 1933 р. «вилучено» 1013 осіб, з них розстріляно 158. В станицю були поселені родини військовослужбовців з інших реґіонів СРСР (тільки не з України). Нині станиця належить до Тимашовського району.
Величківське курінне поселення виникло в 7 верстах на захід від Єкатеринодара на р. Кубань, але 1808 р. перенесене на правий беріг р. Понури. Згодом частина населення (за жеребом) разом з прибулими з Лівобережної України на поповнення війська переселенцями заснувала нове поселення вище за течією р. Понури, що отримало назву Новоконурського (в той час річка називалася Конур, а також Кунур, що з часом трансформувалося в Понуру). 1823 р. за рішенням військового начальства воно було перейменоване на Нововеличковське. Відповідно, Величківське поселення стало називатися Старовеличковським. Нині Нововеличковська належить до Дінського району, Старовеличковська – до Калінінського (якому давно час повернути назву Поповичівського, якщо кубанцям важливе збереження історичної пам’яті).
Після переселення чорноморських козаків на Прикубанські землі біля р. Єя було засноване Дерев’янківське курінне поселення, 1803 р. перенесене на південь, до р. Челбас. 1821 р. «малоросійські» козаки, які переселилися в Чорноморію з Полтавської і Чернігівської губерній, заснували в пониззі р. Албаші Ніжнєалбаське курінне поселення. Військова канцелярія ЧКВ 1827 р. перейменувала його на Новодерев’янковське, після чого Дерев’янківське поселення стали називати Стародерев’янковським. Лише останнє вело свій родовід від назви запорізького куреня, а Новодерев’янковська отримала найменування випадково, з волі місцевої адміністрації. Нині обидві станиці належать до Каневськóго району. Уродженцем Новодерев’янковської станиці був Федір Щербина (1849–1936) – видатний кубанський вчений-статистик, економіст, соціолог, історик Кубані, громадський і політичний діяч, ідеолог кубанського козацтва.
Джерелієвське курінне поселення було засноване на Чорноморській кордонній лінії, недалеко від місця, де р. Протока відділяється від Кубані (в районі сучасного м. Славянськ-на-Кубані). 1807 р. або 1808 р. воно було перенесене на північний схід. Після заснування переселенцями з Лівобережної України на р. Кирпілі нового населеного пункту 1809 р., яке назвали Новоджерелієвським курінним поселенням, Джерелієвське почали називати Староджерелієвським. Нині Новоджерелієвська станиця належить до Брюховецького району, Староджерелієвська – до Красноармійського.
1794 р. Дінське курінне поселення було засноване поряд з Пластуновським (Пластунівським), які перебували тоді на березі р. Кубань, на схід від Єкатеринодара. 1814 р. обидва були переміщені на р. Кочети і знову розташовувалися поряд, а 1827 р. їх об’єднали: Дінське ввійшло до складу Пластуновського. Тоді ж керівництво ЧКВ перейменувало Новокочетинське поселення, засноване 1822 р. переселенцями з Лівобережної України, в Дінське, щоб зберегти стару курінну назву, бо розуміло, що це частина культурної спадщини. Тому сучасна станиця Дінська не має генетичного зв’язку з курінним поселенням, що засноване 1794 р. Двохсотрічний ювілей її заснування, який урочисто відсвяткували 1994 р., насправді треба відзначати 2022 р.
Сучасна Дядьковська станиця на Кубані отримала назву від Дядьковського (Дядьківського) куреня, але генетичного зв’язку з ним не має. 1794 р. на лівому березі р. Малий Бейсуг було засноване Дядьковське курінне поселення, але 1827 р. воно було приєднане до сусіднього Кореновського. Під час другого переселення, організованого урядом для поповнення ЧКВ, нижче за течією р. Малий Бейсуг 1822 р. «малоросійські» козаки заснували поселення, назване Малобейсузьким, але 1827 р. щоб відновити історичну курінну назву, військове начальство перейменувало його на Дядьковське. Нині станиця Дядьковська належить до Кореновського району. Її уродженцем є В. Захарченко – фольклорист, дослідник кубанської народної пісні, хоровий дириґент, народний артист РРФСР і України, художній керівник Кубанського козачого хору.
Івонєвське курінне поселення, засноване в Чорноморії поблизу Ангелінського єрика, з часом стало станицею Івановською (нині в Красноармійському районі). Її уродженцем був знаменитий вчений-селекціонер, творець 46 сортів пшениці, академік АН СРСР і ВАСГНІЛ, Павло Лук’яненко (1901–1973).
Іркліївське (Ірклієвське) курінне поселення було засноване у верхів’ях р. Албаші, але місце виявилося невдалим і не пізніше 1803 р. воно було переселене[1] у верхів’я р. Правий Бейсужок. Нині станиця Ірклієвська належить до Виселковського району.
Калниболотське курінне поселення було засноване на північному сході Чорноморії поблизу Терновського редуту при впадінні в р. Єя її лівої притоки – р. Терновка. Нині станиця Калниболотська міститься на тому ж місці в Новопокровському районі.
Канівське курінне поселення спершу було засноване поблизу р. Кубань на південному заході Чорноморії. 1807 р. воно було перенесене на нове місце при впадінні в р. Челбас його припливів – Середнього Челбасу і Сухого Челбасу. Нині станиця Канєвськá – найбільша на Кубані, адміністративний центр району.
Кисляковське курінне поселення було засноване 1794 р. поблизу р. Єя. Нині станиця Кисляковська міститься на тому ж місці в Кущовському районі.
Конеловське курінне поселення засноване на лівому березі р. Єя, але незабаром (1796 р.?) перенесене на нове місце – трохи нижче за течією річки, якщо порівняти рукописну карту 1797 р. (на ній помилково вказана дата – 1791 р.), що збереглася у Військово-історичному архіві, зі сучасною. За радянських часів назву станиці було спотворено на «Канеловську», але, схоже, це не дуже турбує нащадків козаків. Нині станиця належить до Старомінського району.
1794 р. на правому березі р. Малий Бейсуг, біля східної межі Чорноморії, було засноване Коренєвське (Коренівське) курінне поселення, а поряд, на лівому березі – Дядьковське. Як було зазначено вище, 1827 р. останнє було приєднане до Кореновського поселення. Порівняння згаданої карти Землі Війська Чорноморського з Військово-історичного архіву, із сучасною, показує, що в кінці XVIII або на початку XIX ст. це поселення трохи перемістилося нижче за течією річки. 1961 р. станиця Кореновська стала містом Кореновськом.
Корсунський курінь переселився на Кубань у складі групи козаків, яку вів особисто кошовий отаман Захарій Чепіга. 1794 р. на березі р. Кубань було засноване Корсунське курінне поселення. Воно стало називатися Старокорсунським після того як 1809 р. частина його жителів разом з «малоросійськими» козаками, які прибули з Полтавської і Чернігівської губерній, була переселена на р. Лівий Бейсужек, де виникло Новокорсунське курінне поселення. 1994 р. станиця Старокорсунська була включена до складу Карасунського адміністративного округу Краснодара, зі збереженням колишньої назви і статусу станиці. Новокорсунська станиця нині належить до Тимашовського району.
1794 р. між річками Челбас і Сосика біля східної межі Чорноморії виникло Криловське курінне поселення, поряд з Леушковським. 1827 р. за рішенням Військової канцелярії ЧКВ їх об’єднали під назвою Леушковського поселення. Тоді ж постановили: щоб історична назва куреня не зникла, Криловським надалі називати засноване за п’ять років до цього українськими переселенцями Новочелбаське курінне поселення (на лівому березі р. Челбас, нижче за течією). 1842 р новоназване Криловське поселення стало станицею, котра нині належить до Ленінградського району (що не має ніякого стосунку ні до Ленінграда, ні до Петербурга).
Цікаво, що на карті Краснодарського краю є також Криловськóй район, названий так через непорозуміння. Там теж є станиця Криловськá й однойменна залізнична станція, але вони не мають відношення до запорізького куреня.
1794 р. на р. Єя було засноване Єкатериновське курінне поселення, що стало станицею 1842 р. 1875 р. трохи в стороні від неї була побудована Ростово-Владикавказька залізниця (наприкінці грудня 1884 р. вона перейменована на Владикавказьку), на якій з’явилася станція, чомусь названа не Єкатериновською, а Криловською (є припущення, що причиною було небажання місцевих козаків, щоб дорога пройшла через їх станицю).
31 грудня 1934 р. рішенням ВЦВК створено Криловськóй район з центром у станиці Єкатериновській у складі Азово-Чорноморського краю (з якого 1937 р. був виділений Краснодарський край). Важко сказати, чому район назвали за назвою найближчої залізничної станції – можливо звідти було зручніше керувати (або втікати – залежно від результатів соціальної політики)? Тільки 1961 р. хтось із комуністичних чиновників, нарешті звернув увагу, що є станиця, названа на честь Катерини II, цей населений пункт несподівано перетворився на ще одну станицю Криловськý (центр Криловськóго району), хоча логічніше було б зберегти історичну назву станиці і назвати район Єкатериновським. Нескінченні адміністративно-територіальні перетворення та перейменування на Кубані в радянський період за результатами можна порівняти з диверсією – досі не створено достатньо повного довідника, що дав би змогу розібратися в цьому хаосі.
1794 р. у місця злиття річок Єя і Куго-Єя був поселений Кущовський курінь Війська Чорноморського. Це поселення в 1842 р. перейменоване в станицю, знаходиться на тому ж місці, а нині станиця Кущовська – адміністративний центр однойменного району.
Леушковське курінне поселення виникло на правому березі р. Челбас біля східної межі ЧКВ. З 1821 р. стало називатися Старолеушковським після того як «малоросійські» козаки – переселенці з Полтавської і Чернігівської губерній – заснували на р. Тихонька (приплив річки Челбас) Новолеушковське курінне поселення. Нині Старолеушковська і Новолеушковська станиці належать до Павловського району.
1794 р. чорноморські козаки заснували Менське курінне поселення на лівому березі р. Сосика (приплив Єї). Таку назву вживали в документах Війська Чорноморського. Але вже на картах Чорноморії кінця XVIII ст. бачимо назву «Минское»[2]. 1821 р., після заснування на р. Албаші Новомінського курінного поселення «малоросійськими» козаками-переселенцями з Полтавської і Чернігівської губерній, з’явилася назва «Старомінська». З часом в обох станиць змістився і наголос у назві: Старомінськá і Новомінськá. Перша з них зараз є адміністративним центром однойменного району, друга належить до Каневськóго району.
Мишастовське курінне поселення було засноване «за 5 верст от Кубани у урочища Саги» на Чорноморській кордонній лінії. Місце виявилося невдалим через постійні напади черкесів, і 1810 р. поселення перемістили на р. Кочети (приплив річки Кирпілі). На старому місці залишилася поштова станція (складалася з трьох мазанок, обгороджених земляним валом) на тракті Єкатеринодар – Тамань, що називалася Мишастовською. 1823 р. біля станції з’явилося нове курінне поселення, яке 1827 р. отримало назву Новомишастовського. Після цього Мишастовське поселення стало називатися Старомишастовським. Нині станиця Старомишастовська належить до Дінського району, Новомишастовська – до Красноармійського.
Наприкінці 1794 р. на лівому березі р. Єя в північно-східній частині Землі Війська Чорноморського було засноване Незамаєвське (Незамаївське) курінне поселення. Порівняння згаданих вище карт Чорноморії зі сучасними показало, що незабаром поселення було перенесене трохи нижче за течією річки. До Голодомору 1932–1933 рр. більшість жителів станиці Незамаєвської становили нащадки чорноморських козаків, але вона стала однією зі станиць, занесених на «чорні дошки», після чого від штучно організованого голоду померли сотні людей, багато хто був насильно виселений у північні реґіони СРСР, або фізично знищений. Замість них станицю заселяли переселенцями з інших реґіонів для зміни етнічного та соціального складу населення. Нині станиця належить до Павловського району.
Пашківське (Пашковське) курінне поселення було засноване на Чорноморській кордонній лінії, на схід від Єкатеринодара. 1888 р. в станиці Пашковській художник І. Рєпін зробив ескізи портретів місцевих козаків (Д. Онищенка, М. Семака, Н. Білого, В. Олешка, А Архипенка, П. Лебедя, І. Шрамка та двох невідомих) для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». В обличчі козака Василя Олешка художник побачив риси, схожі на уявний образ кошового отамана Івана Сірка. За словами А. Ленівова, «на Кубані Рєпін знайшов все, що бракувало для здійснення задуманої ним знаменитої художньої композиції-картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Уродженцем станиці був Андрій Шкуро (Шкурá; 1886–1947) – кубанський козак, активний учасник Білого руху, генерал-лейтенант.
З 1954 р. Пашковська була в адміністративному підпорядкуванні Сталінської (потім Жовтневої) районної ради Краснодара. 1958 р. станиця була перетворена на робітниче селище Пашковське, з березня 1973 р. підпорядковане Радянській райраді Краснодара. 2003 р. смт Пашковське включене до складу Карасунського внутрішньоміського округу Краснодара як мікрорайон, одночасно будучи центром Пашковського сільського округу, що об’єднує шість сільських населених пунктів. Сучасне розмовна назва мікрорайону – Па́шковка.
Переясловське курінне поселення було засноване на р. Сосика. Ще в Реєстрі Війська Запорозького 1756 р. використовувалося саме таке написання, хоча в перепису 1793–1794 рр. курінь назвали «Переяслѣвский», що росіянин прочитає як «Переяслевский», а українець – як «Переяслівський». Через шість років поселення перенесли на правий беріг р. Бейсуг. Нині станиця Перея́словська належить до Брюховецького району.
Пластуновське (Пластунівське) курінне поселення було засноване на Чорноморській кордонній лінії на схід від Єкатеринодара. 1814 р. було переселене, разом з Дінським куренем, на 2-гу річку Кочети (приплив річки Кирпілі). Нині станиця Пластуновська розташована на тому ж місці у складі Дінського району. Сучасне розмовна назва станиці – Пластуно́вка.
Платнерівський (Платнировський) курінь Війська Чорноморського після переселення на Кубань дві зими був на Тамані. 1794 р. поблизу східної межі Чорноморії на правому березі р. Кирпілі було засноване Платнировське курінне поселення, а на лівому – Сергієвське. 1827 р., за рішенням військового начальства вони були об’єднані під назвою Платнировського. Порівняння згаданих карт кінця XVIII ст. із сучасною топографічною картою показує, що поселення на якомусь етапі трохи перемістилося нижче за течією річки на зручніше місце. Нині станиця Платнировська належить до Кореновського району.
Полтавське курінне поселення Війська Чорноморського було засноване на берегах єрика Сухої Ангали (нині – Полтавський єрик) у дельті р. Кубань. Порівняння карт кінця XVIII ст. із сучасною топографічною картою показує, що поселення на ранньому етапі своєї історії перемістилося трохи на північ на зручніше місце. Коли під час Голодомору 1932–1933 рр. станиця Полтавська була занесена на «чорну дошку», згідно з постановою ЦК ВКП (б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. все корінне населення станиці (на 1931 р. – 15 327 осіб) було примусово депортовано на Урал і в Казахстан. У Полтавську переселили сім’ї демобілізованих червоноармійців (у зв’язку з чим станицю перейменували на Красноармійську) з інших регіонів СРСР для повної зміни етнічного та соціального складу станиці. Тільки 1994 р. повернули історичну назву «Полтавська» (єдиній в Краснодарському краї станиці), але назву району не змінено, тому Полтавська нині – адміністративний центр Красноармійського району.
1794 р. на Чорноморській кордонній лінії було засновано Поповичівське курінне поселення. Навесні 1808 р. воно було перенесене в безпечніше місце – на правий беріг р. Понури. 1842 р., разом з іншими курінними поселеннями Чорноморії, було перейменоване у станицю. 12 вересня 1957 р. для знищення історичної пам’яті місцевого населення станицю перейменували на Калінінську – на честь комуністичного політичного діяча, який не мав жодного стосунку до станиці. Нині – адміністративний центр Калінінського району (в 1934–1957 рр. він називався Кагановичівським!).
Роговське (Рогівське) курінне поселення було засноване на Чорноморській кордонній лінії, але навесні 1808 р. перенесене на правий берег р. Понури. Нині станиця Роговська міститься в Тимашовському районі на тому ж місці.
Сергієвське курінне поселення було засноване на лівому березі р. Кірпілі біля східної межі Чорноморії, навпроти Платнировського поселення. Архівіст В. Шкуро пише, що 1827 р. за розпорядженням Чорноморської військової канцелярії вони були об’єднані й отримали назву Платнировського поселення. Для збереження історичної назви куреня тоді ж Сергієвським назвали Новокирпільське курінне поселення, засноване переселенцями з Лівобережної України 1822 р. нижче за течією річки. Проте кубанський історик О. Матвєєв встановив, що в документах 1822–1825 рр. трапляється лише формулювання «вновь назначенное селение на р. Кирпилях ниже плотины урядника Кагарлицкого», і навіть 1828 р. військова канцелярія повідомляла, що переселенці, «выстроив приличные полицейские дома, имеют куренных атаманов и производят наряды в службы и разбирательство в обидах и других случаях, принадлежащих суждению общества; но все сии селения названия ещё не получили и печатей по примеру старых куреней не имеют».
Основу нового поселення становили новосели з Гадяцького і Миргородського повітів, але деякі були із Зіньківського, Золотоніського, Кременчуцького, Лохвицького, Переяславського, Пирятинського, Полтавського, Прилуцького, Роменського, Хорольського повітів Полтавської губернії. Оселилися також нечисленні переселенці з Борзенського, Козелецького, Кролевецького, Ніжинського та Сосницького повітів Чернігівської губернії. Порівняння зі списком козаків Сергієвського куреня 1794 р. показало, що жоден з них не виявився серед жителів нового поселення, названого Сергієвським. Зі старожилів у число новоселів поселення на р. Кирпілі потрапив 1822 р. лише козак Платнировського куреня Г. Іванченко, тому О. Матвєєв дійшов висновку, що версія про походження станиці Сергієвської від раннього куреня ЧКВ, і тим більше – Запорозької Січі, є міфом, який існує в сучасній суспільній свідомості кубанців, у творах краєзнавців і в засобах масової інформації. Нині станиця Сергієвська належить до Кореновського району.
Від українського містечка Стеблєв (нині – смт Стеблів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) походить назва запорізького Стеблівського куреня, що на якомусь етапі розділився на Вище-Стебліївський (Верхній Стебліївський, Вищестеблєєвський, Вишнє-Стеблєвський, Стебліївський-Вищий, Вищестебліївський) і Нижче-Стебліївський (Нижній Стебліївський, Нижшей Стеблієвський, Нижестеблєєвський, Нижньо-Стеблевський, Стебліївський-Нижчий).
При переселенні на Кубань 1794 р. виникли курінні поселення Вище-Стеблієвське і Нижче-Стеблієвське. Перше з них було поселене на березі лиману Цокур у центральній частині Таманського півострова. На завершальному етапі Кавказької війни, коли землі черкесів заселяли козацькими станицями, за наказом генерала Н. Євдокимова 1862 р. переважна більшість жителів Вище-Стеблієвської станиці (257 сімей з 283) переселилася на місце Гостагаєвського укріплення, де виникла станиця Гостагаєвська. Нині Вишестеблієвська знаходиться в Темрюцькому районі, а Гостагаєвська – на території, підпорядкованій місту-курорту Анапа.
Нижче-Стеблієвське курінне поселення спочатку розмістили на Чорноморській кордонній лінії, на правому березі р. Кубань, але козаки просили перемістити їх у зручніше місце. Отримавши дозвіл, мешканці поселення 1810 р. переселилися до Ангелінського єрика, але частина козаків віддала перевагу зручнішому місцю у р. Протока і порушила нове клопотання. Через деякий час начальство дозволило переселятися за вибором в обидва місця, тому поселення отримали назви Старонижестеблієвського (поблизу Ангелінського єрика) і Новонижестеблієвського (біля р. Протока; датою заснування вважається 1815 р.). Уродженцем станиці Старонижестеблієвської був Григорій Концевич (1863–1937) – музикознавець, фольклорист, збирач народних пісень Кубані, хормейстер, педагог, композитор, реґент козачого Кубанського військового хору. Нині це поселення належить до Красноармійського району.
Станицю Новонижестеблієвську місцеві жителі поступово стали називати Гривенською, і не раніше 1912 р. ця нова назва стала офіційною. Нині вона належить до Калінінського району. Її уродженцем був Яків Тараненко (1885–1943) – фольклорист, композитор, дириґент, збирач козачих пісень, керівник Державного ансамблю пісні і танцю кубанських козаків, який працював разом з Г. Концевичем.
1794 р. на березі р. Кубань, на захід від Єкатеринодара (на цьому місці згодом виникла станиця Єлизаветинська) на Чорноморській кордонній лінії було засноване Тімошівське (Тимошевське, Тимашовське) курінне поселення. Тут воно піддавалося частим набігам черкесів, і козаки стали просити про переселення в безпечніше місце. Херсонський військовий губернатор і генерал-губернатор Новоросійського краю (В. Шкуро чомусь назвав його таврійським генерал-губернатором) Е. де Рішельє задовольнив клопотання у грудні 1807 р., після чого поселення було переміщене на р. Кирпілі. Уродженцем Тимашовського курінного поселення був козацький історик генерал-лейтенант Іван Попкó (справжнє прізвище – Пóпка; 1819–1893). 30 грудня 1966 р. станиця Тимашовська отримала статус міста.
Титаровське (Титарівське) курінне поселення з’явилося на сході «острова Таман» (нині Таманський півострів) поблизу старого гирла р. Кубань. Згодом воно було перенесене на беріг прісного Ахтанизовського лиману (нині існує Старотитаровський лиман, що відокремився і перетворився на озеро). Після заснування переселенцями з України Новотитаровського курінного поселення (1810 р.) населений пункт біля лиману став Старотитаровським поселенням. За іншою версією, частина титаровців пішла на річку Понуру і заснувала там Новотитаровське курінне поселення. У сучасній станиці Старотитаровській Темрюцького району є музей історії козацтва. Її уродженцем є відомий російський історик козацького походження – Микола Бугай (нар. 1941 р.) – доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту російської історії РАН. Станиця Новотитаровська нині належить до Дінського району.
Уманське курінне поселення було засноване на р. Сосика (приплив Єї), згодом перенесене нижче за течією річки (що видно при порівнянні карт кінця XVIII ст. із сучасними). До Голодомору і геноциду 1932–1933 рр. основну частину населення станиці Уманської становили нащадки чорноморських козаків. Наприкінці 1932 р. станицю занесли на «чорну дошку», що означало початок винищення і висилки місцевих жителів. Від голоду померли сотні людей, а 1934 р. станичники, що залишилися живими, були в повному складі (1200 сімей) виселені в північні райони СРСР і в Казахстан. На їх місце в станицю переселили сім’ї військовослужбовців Білоруського і Ленінградського військових округів для повної зміни етнічного та соціального складу станиці. Для остаточного знищення історичної пам’яті місцевого населення постановою Президії ВЦВК від 20 червня 1934 р. станицю перейменували на Ленінградську. Судячи з того, що досі назву не змінено, мета була досягнута – сучасних жителів вона задовольняє. Нині станиця є центром Ленінградського району.
Шкуринське курінне поселення було засноване 1794 р. на лівому березі р. Єя і з того часу не переносилося. Під час Голодомору 1932–1933 рр. Шкуринська стала однією зі станиць, занесених на «чорні дошки», від штучно організованого голоду померли сотні жителів, багатьох розстріляли, відправили в тюрми і концтабори або примусово депортували в північні і східні райони СРСР. На їх місце в станицю переселяли сім’ї з інших реґіонів держави щоб змінити етнічний склад населення. 1990 р. в Шкуринській був відкритий перший у Краснодарському краї пам’ятник жертвам Голодомору 1932–1933 рр. Нині станиця належить до Кущовського району.
1794 р. козаки Щербиновського (Щербинівського) куреня заснували своє поселення в низов’ях р. Єя. Порівняння згадуваних карт Чорноморії кінця XVIII ст. із сучасною топографічною картою показує, що воно було перенесене трохи нижче за течією, до Чорного броду, очевидно, незабаром після заснування. 1821 р. переселенці з Лівобережної України заснували на правому березі р. Ясені курінне поселення, яке отримало назву Ясенського, але 1827 р. його перейменували на Новощербиновське. Після цього Щербиновське поселення стало називатися Старощербиновським. Під час Голодомору 1932–1933 рр. Старощербиновська стала однією зі станиць, занесених на «чорну дошку», від голоду її населення скоротилося з 22 до 5 тис. мешканців. Частина населення була розстріляна, або насильно депортована на Північ і Схід СРСР, а на їх місце в станицю переселяли сім’ї з інших регіонів країни для зміни етнічного складу населеного пункту, що було і в інших станицях. Нині обидві станиці належать до Щербиновського району, а його адміністративним центром є Старощербиновська.
Кубанське земляцтво міста Києва ще до початку російської агресії 2014 р. неодноразово і без успіху намагалося встановити побратимські зв’язки між кубанськими станицями та українськими населеними пунктами, від яких походять назви курінних поселень. Ці спроби так і не зустріли адекватної реакції на Кубані. Але з’ясувалося, що встановлювати зв’язки, спираючись на передбачуване історичне коріння чорноморських козаків-першопоселенців, можна лише в деяких випадках.
Виявилося, що ступінь збереження історичних назв населених пунктів Кубані, які походять від запорізьких куренів, різний. Частина курінних поселень ЧКВ зникла, тому що увійшла до складу сусідніх населених пунктів (Батуринське, Дінське, Дядьковське, Криловське, Сергієвське курінні поселення). Згодом, коли на порожньому місці переселенці з українських губерній створювали нові курінні поселення, їм давали назви скасованих населених пунктів, щоб не втратити історичну назву. Тому шукати генетичні корені, спираючись на назву, в таких випадках не доводиться. Те саме стосується станиць Нововеличковська, Новодерев’янковська, Новоджерелієвська, Новокорсунська, Новолеушковська, Новомінськá, Новомишастовська, Новотитаровська і Новощербиновська, які отримали назви випадково.
Таблиця, яка додається до статті, показує, що населені пункти Кубані, назви яких походять від запорозьких куренів, значною мірою зазнали трансформації. При цьому назви в Таблиці подаються не в ще більш спотвореній формі, яку використовують московські телеканали, а в тій формі, в якій вони вживаються на Кубані місцевим населенням. У 24 випадках зберігся і простежується зв’язок з куренями, заснованими наприкінці XVIII ст. В це число слід включити назви станиць: Брюховецька, Васюринська, Старовеличковська, Стародерев’янковська, Староджерелієвська, Ірклієвська, Калниболотська, Кисляковська, Старокорсунська, Кущовська, Старолеушковська, Старомишастовська, Незамаєвська, Пашковське (селище, яке нині в межах Краснодара, але зберігає особливі риси), Переясловська, Пластуновська, Платнировська, Полтавська, Роговська, Вищестеблієвська, Старонижестеблієвська, Старотитаровська, Шкуринська, Старощербиновська.
У спотвореному вигляді дійшли назви семи населених пунктів: Медвьодовська (при цьому назва залізничної станції – Ведмідовка), Івановська (курінь мав назву Івонєвський), Канєвськá, Канеловська (курінь мав назву Конеловський), Кореновськ (нині – місто, районний центр), Старомінськá, Тимашовськ (нині – місто, районний центр). Повністю втрачені назви Поповичівського й Уманського куренів.
Картування даних Таблиці показало, що найбільше населені пункти, назви яких походять від запорізьких куренів (за винятком тих, що не мають генетичного зв’язку з початковими чорноморськими куренями й отримали назву випадково) містяться в південній і південно-східній частині колишньої Чорноморії, цей ареал тягнеться уздовж залізниці на північ до станиць Канєвська і Стародерев’янковська. Другий район – станиці, що тягнуться вздовж річки Єя, які майже не змінювали місце розташування після свого заснування. Вони тягнуться дугою до станиці Калниболотської, а далі дуга йде вздовж колишньої східної межі Чорноморії до р. Кубань. У той же час, це спостереження не означає, що саме там більше збереглося нащадків колишніх запорожців: населення станиць зазнало значних змін ще в дореволюційний час, а в радянський період зміни мали катастрофічний характер, що було наслідком злочинної репресивної політики.
Під час репресивних депортацій і геноциду козацького населення на початку 1930-х рр., а також штучної зміни етнічного складу населення реґіону станиця Уманська була перейменована на Ленінградську, Полтавська – на Красноармійську. Крім того, 1957 р. Поповичівську перейменували на Калінінську. 1994 р. Полтавській станиці повернуто історичну назву, але при цьому не здогадалися, що і район повинен іменуватися Полтавським, а не Красноармійським. На цьому місцева крайова адміністрація припинила реабілітацію історичних назв.
Цікаво, що В. Громов, який був отаманом Кубанського козацького війська у 1990–2008 рр., як і раніше живе в колишній станиці Пашковській (у складі міста Краснодар) на вулиці імені Ярославського (Губельмана), що має сприйматися козаками як ганьба, бо це був відомий сталініст, гонитель християнства, один з головних керівників антирелігійної політики в СРСР, автор книги «Біблія для віруючих і невіруючих» – своєрідного атеїстичного бестселеру. В. Громов, який зараз публічно хреститься і ходить до церкви, за 17 років свого отаманства не домігся повернення історичної назви навіть вулиці, на якій живе.
Прикладом історичної амнезії є також назва вулиці «Сычевая» в тій же Пашківці. Наступні за нею паралельні вулиці Курінна і Українська не потребують коментарів. Прочитавши ці таблички, людина зрозуміє, що вулиця була названа не на честь вигаданих сичів, а в пам’ять про Запорізьку Січ, і повинна іменуватися Січовою, адже місцеві жителі вимовляли українською «Січова», що згодом безглуздо було спотворено.
Назви зберігають в собі спогади про Україну. Це і є частина історико-культурної спадщини Кубані, так само як українські пісні, танці, приказки, звичаї і кубанська «балачка». У будь-яку з кубанських станиць в різні часи прибували переселенці з різних реґіонів України, хоча до кінця XIX ст. переважали вихідці з Полтавської та Чернігівської губерній. До скасування кріпацтва це були переважно «малоросійські» козаки, згодом на Кубань у великій кількості стали переселятися селяни, а іноді й городяни різних станів. Усі вони вносили якусь частку в реґіональну культуру. Встановлення місць походження переселенців дає змогу краще зрозуміти особливості формування культурної спадщини Кубані. Але це тема окремого дослідження».
Анатолій Авраменко, кандидат історичних наук
Додаток. Населені пункти Кубані, назви яких походять від запорозьких куренів
Назва куреня |
Міста або станиці Краснодарського краю, що успадкували назву куреня (номер відповідає місцю населеного пункту на карті) |
Немає генетичного зв’язку між назвою та походженням станиці |
Ступінь збереженості історичної назви |
||
збережена |
спотворена |
втрачена |
|||
Батуринський |
1 Батуринська (Брюховецький район) |
● |
|||
Брюховецький |
2 Брюховецька (Брюховецький район) |
● |
|||
Васюринський |
3 Васюринська (Дінськой район) |
● |
|||
Ведмедівський (Медведовський) |
4 Медвьодовська (назва залізничної станції – Ведмідовка; Тимашовський район) |
● |
|||
Величківський |
5 Старовеличковська (Калінінський район) |
● |
|||
6 Нововеличковська (Дінськой район) |
● |
||||
Дерев’янківський |
7 Стародерев’янковська (Каневськóй район) |
● |
|||
8 Новодерев’янковська (Каневськóй район) |
● |
||||
Джереловський |
9 Староджерелієвська (Красноармійський район) |
● |
|||
10 Новоджерелієвська (Брюховецький район) |
● |
||||
Донський (Дінський) |
11 Дінська (Дінськой район) |
● |
|||
Дядьківський |
12 Дядьковська (Кореновський район) |
● |
|||
Івонєвський |
13 Івановська (Красноармійський район) |
● |
|||
Іркліївський |
14 Ірклієвська (Виселковський район) |
● |
|||
Калниболотський |
15 Калниболотська (Новопокровський район) |
● |
|||
Канівський |
16 Канєвськá (Каневськóй район) |
● |
|||
Кисляківський |
17 Кисляковська (Кущовський район) |
● |
|||
Конеловський |
18 Канеловська (Старомінськóй район) |
● |
|||
Коренівський |
19 Кореновськ (місто, Кореновський район) |
● |
|||
Корсунський |
20 Старокорсунська (Карасунський адміністративний округ міста Краснодар) |
● |
|||
21 Новокорсунська (Тимашовський район) |
● |
||||
Криловський |
22 Криловськá (Ленінградський район) |
● |
|||
Кущівський |
23 Кущовська (Кущовський район) |
● |
|||
Леушківський (Леушковський) |
24 Старолеушковська (Павловський район) |
● |
|||
25 Новолеушковська (Павловський район) |
● |
||||
Менський |
26 Старомінськá (Старомінськóй район) |
● |
|||
27 Новомінськá (Каневськóй район) |
● |
||||
Мишастовський |
28 Старомишастовська (Дінськой район) |
● |
|||
29 Новомишастовська (Красноармійський район) |
● |
||||
Незамаївський |
30 Незамаєвська (Павловський район) |
● |
|||
Пашківський |
31 Пашковське (селище, центр Пашковського сільського округу, що об’єднує 6 сільських населених пунктів, одночасно – мікрорайон у складі Карасунського округу Краснодара) |
● |
|||
Переясловський |
32 Переясловська (Брюховецький район) |
● |
|||
Пластунівський |
33 Пластуновська (Дінськой район) |
● |
|||
Платнерівський |
34 Платнировська (Кореновський район) |
● |
|||
Полтавський |
35 Полтавська (районний центр Красноармійського району) |
● |
|||
Поповичівський |
36 Калінінська (Калінінський район) |
● |
|||
Рогівський |
37 Роговська (Тимашовський район) |
● |
|||
Сергіївський |
38 Сергієвська (Кореновський район) |
● |
|||
Стебліївський-Вищий |
39 Вищестеблієвська (Темрюцький район) |
● |
|||
Стебліївський-Нижчий |
40 Старонижестеблієвська (Красноармійський район) |
● |
|||
41 Гривенська (приблизно до 1912 р. – Новонижестеблієвська; Калінінський район) |
● |
||||
Тимошівський |
42 Тимашовськ (місто, районний центр) |
● |
|||
Титарівський |
43 Старотитаровська (Темрюцький район) |
● |
|||
44 Новотитаровська (Дінськой район) |
● |
||||
Уманський |
45 Ленінградська (Ленінградський район) |
● |
|||
Шкуринський |
46 Шкуринська (Кущовський район) |
● |
|||
Щербинівський |
47 Старощербинівська (районний центр Щербиновського району) |
● |
|||
48 Новощербинівська (Щербиновський район) |
● |
||||
РАЗОМ |
14 |
24 |
7 |
3 |
- Географія населених пунктів Кубані, назви яких походять від запорозьких куренів Географія населених пунктів Кубані, назви яких походять від запорозьких куренів
- Ескіз обкладинки майбутньої книги в російськомовному варіанті Ескіз обкладинки майбутньої книги в російськомовному варіанті
https://kobza.com.ua/doslidzhennja/6306-zahadky-ukrainskykh-nazv-stanyts-i-mist-kubani.html?tmpl=component&print=1&layout=default&page=#sigProGalleria251dbaf2b8
На світлинах:
1. Кандидат історичних наук Анатолій Михайлович Авраменко
2. Географія населених пунктів Кубані, назви яких походять від запорозьких куренів
3. Ескіз обкладинки майбутньої книги в російськомовному варіанті