Рейтинг громадської діяльності Українських організацій Росії по регіонах за 2014—2018 рр.
Від редакції «Кобзи». У №1(4) журналу «Громада Українців Росії» за 2019 рік, що видається групою «Громада Українців Росії» у Facebook (https://m.facebook.com/groups/167862720432596?ref=m_notif¬if_t=group_comment_reply) опубліковано дослідження Ігоря Роздобудька «Мій рейтинг громадської діяльності Українських організацій Росії по регіонах за 2014—2018 рр.».
У попередньому номері цього журналу автор так пояснював читачам мету свого дослідження і категорії рейтингу:
«Шановні друзі!
Протягом цього (2018-го – Ред.) року я провів дослідження діяльності українських організацій Росії за останні чотири роки, збираючи для цього всі матеріали про ці організації, які можна знайти в інтернеті. Часовий проміжок починаючи від 2014-го року був обраний не випадково. Адже саме цього року розпочалася для України страшенна й жорстока війна, яка не закінчилася й по сьогодні. Мені цікаво було довідатися, як відбилося розуміння цієї війни у різних українських громадах, чи зрозуміли вони, що земля їхніх предків переживає зараз найстрашніші часи за останні 70 років, чи злякалися вони, або навпаки, зробили вигляд, що нічого не трапилося, і все залишається саме так, як було воно до того, у мирні часи.
Формував я інформацію по адміністративним регіонам Російської Федерації, не виділяючи окремо організації, які існували всередині цих суб’єктів. Розподілив я свій рейтинг на дев’ять категорій. Перша — ті регіони, де українських організацій взагалі нема і про них нічого не чути (таких суб’єктів виявилося 24).
Другу категорію я назвав «Антиукраїнці», це ті громади, які відверто стали на бік ворожої для України сторони, які прославляють сепаратизм та виступають проти територіальної цілісності України, «розпинають неньку» за образним висловом Тараса Шевченка. Суб’єктів Російської Федерації, де правлять бал антиукраїнці, виявилося, на щастя, не так вже й багато, лише 11.
Третю категорію я назвав «Майже нуль», це ті організації, які існують лише формально, тобто офіційно зареєстровані, але з початком війни майже нічого не роблять, і в інтернеті про них інформацію важко знайти (таких 6).
Четверта категорія «Нащадки Вєрки Сердючки», це ті, хто в умовах війни натягнув на себе личину клоуна, роблячи з українця смішного «хохла», салоїда і героя анекдотів, і таким чином, під цією личиною намагаючись хоч якось зберегти українську справу та не посваритися із владою (6 організацій).
П’ята категорія «Славних пращурів великих…», до неї віднесені ті регіони Росії, що були ще донедавна славні й українською історією, і українськими організаціями, де писалися й друкувалися цікаві наукові праці про життя місцевих українців, але коли, з початком війни, ці праці друкуватися перестали, зійшло потрохи нанівець і активне громадське життя тутешніх українців (4 регіони).
Шоста категорія, найчисленніша з тих, де ще є живі українці, називається «А зате ми гарно співаємо». Тут знаходяться ті, що співають і танцюють, та пригощають варениками на всіх офіційних святах, які влаштовує влада їхніх регіонів, і здається, саме в танцях і варениках вбачають головний сенс життя свідомого українця, бо крім гопака, сала та вареників, більш нічим і не займаються (і це у 12 регіонах).
Сьома категорія «Перерваний політ», це ті, що у самому розквіті були зламані, понівечені владою у 2014 році, і не знайшли в собі сили піднятися та продовжити свою справу так, як вели її до того (це 5 регіонів).
Восьма категорія «І один в полі воїн», це ті регіони, де українських організацій немає, але є окремі Люди, одна-дві особи, що намагаються, попри всі труднощі, показати своїм сусідам інших національностей, якими є справжні українці, та зламати той стереотип, що сформований владною пропагандою (вони живуть у 6 регіонах).
І нарешті, дев’ята категорія «Ті, за кого не соромно». Ті, хто не зламалися і не злякалися. І цим, думаю, все сказано. Це ті, ким я пишаюся. Вони живуть у 9 різних регіонах Росії».
Враховуючи суспільну та історичну цінність, проведеного Ігорем Роздобудьком дослідження, його важливість для розуміння реальної поточної картини життя українських громад в Росії, і за згодою з «Громадою Українців Росії» пропонуємо це дослідження і читачам «Кобзи».
«Мій рейтинг громадської діяльності Українських організацій Росії по регіонах за 2014—2018 рр.
Отже, спочатку перерахуємо ті регіони, де жодного українського духу я не знайшов. Це республіки Алтай, Бурятія, Дагестан, Карачаєво-Черкесія, Саха (Якутія), Тива, Хакасія, Чечня, Чувашія, Забайкальський край, області Бєлгородська, Брянська, Костромська, Курська, Ленінградська, Липецька, Новгородська, Орловська, Пензенська, Псковська, Смоленська, Тамбовська, Тульська, Чукотський автономний округ.
Сумно, що до цього переліку потрапили три прикордонні з Україною області, де українці жили завжди (Брянська, Курська, Бєлгородська), але українська свідомість витравлювалася тут ще з радянських часів, а будь-яка українська солідарність завжди трактувалися як націоналізм та сепаратизм, тому й не дивно, що люди тут бути українцями зараз бояться й не бажають. І з цим вже, на жаль, нічого не поробиш.
Друга категорія. «Антиукраїнці»
Місця в цій категорії я вирішив виставляти по мінусовій шкалі, бо як іще оцінювати людей, які хоч і називають себе українцями, але явно не люблять свою історичну батьківщину, бажають їй програти війну з сепаратистами та перестати існувати як незалежній державі?
Останнє, «мінус одинадцяте», місце в своєму рейтингу я віддав українській громаді Калузької області. Тут існує українська діаспора «Вітчизна», на чолі з головою правління Віктором Вітковським. Головним щорічним святом діаспори є день «возз’єднання» України з Росією 1654 р. От що про це «свято» було написано 3 лютого 2016 р. в матеріалі під назвою «Вечер, посвященный 362 годовщине воссоединения Украины с Россией» на Офіційному порталі органів влади Калузької області:
«Фестиваль был организован в рамках проекта «Наш дом — Калуга» молодежным Центром и украинской диаспорой в Калуге «Витчизна» при участии областного отделения международного общественного фонда «Российский фонд мира», поддержке министерств образования и науки и внутренней политики и массовых коммуникаций Калужской области… На сцене герои сегодняшних самопровозглашенных республик, в неравной борьбе отстаивающие свою независимость, идущие по нелегкому пути самоопределения. Их роль исполняют молодые люди в камуфляже. К ним обращается Тарас Бульба с поддержкой их славного ратного дела».
А от що каже сам В. Вітковський в статті Олександри Милової «Политик и драматург» в Мережевому інформаційному виданні Калузького регіону «Знамя.Калуга» від 7 лютого 2018 р.:
«Простые украинцы искренне сожалеют о том, что произошло, что к власти пришли националисты и бандеровцы. Поддерживаемые США, они плачутся, что Россия отняла у них Крым, забывая о том, что законным путем она вернула свою территорию, по глупости отданную когда-то Никитой Хрущевым».
Місця з мінус десятого по мінус перше я віддаю українським громадам республік Калмикія, Мордовія, Північна Осетія, Камчатського краю, областей Магаданської, Оренбурзької, Ростовської, Рязанської, Тюменської, Ульяновської. Керівники українських громад цих суб’єктів Росії всі уславилися в роки війни своїми виступами в підтримку державної руйнації України, старанно роздмухували своїми промовами вогонь братовбивчої війни на Донбасі, раділи з того, що Україна втрачає свої території. Розбиратися у категоріях та відтінках цієї субстанції я не бажаю, тому всім разом, усім гуртом, віддаю їм усі мінусові місця свого рейтингу.
Третя категорія. «Майже нуль»
Є серед українських організацій Росії такі, які існують лише формально, як би мовити, «на папері». Вони зареєстровані офіційним чином, але майже всю інформацію про них в інтернеті ви знайдете лише на офіційних сторінках державного реєстру, де вказано коли була створена ця організація, хто її очолює, за якою адресою вона зареєстрована. Жодної ж інформації про хоч яку- небудь діяльність її ви ніде не знайдете, або ця діяльність буде така мізерна, що коефіцієнт її корисної дії справді буде десь біля нуля.
Типовим прикладом такої «діяльності» є Центр української культури «Лелека» Кемеровської області, на чолі з його головою Ольгою Максименко. Про гучне відкриття цього Центру в серпні 2014 р. написали не лише місцеві видання, але навіть загальноросійське ТАСС. Серед головних цілей Центру була оголошена допомога біженцям з Донбасу. Але з того часу про Центр більше не звуку. На сторінці Центру у Фейсбуці ви знайдете багато цікавої інформації про хворобу Альцгеймера та корисні властивості гречки, приїзд до Кемерова Путіна та актора Машкова, про все що завгодно, крім життя українців Кемеровщини. Як сайт Центру на сторінці Фейсбуку оголошений сайт кемеровського Будинку акторів. Здається, що Центр було створено саме під час гострої фази війни на Донбасі лише з метою показати, як російська влада «любить» українців. Що ж, показали та забули. Тому громада українців Кемеровської області займає в моєму рейтингу 48- ме місце.
І нарешті, на найвищому в цій категорії, 43-му місці, в мене розташувалися українці Кабардино- Балкарії. Проводячи для свого рейтингу відстеження у липні цього року, жодної інформації про сучасну діяльність місцевої громади я не знайшов, хоча історично українці досить масово заселяли цю республіку з ХІХ ст. (див. дослідження Ірини Тхамокової «Этническая граница: русские и украинцы в Кабардино- Балкарии», журнал «Историческая и социально- образовательная мысль», №1 за 2013 р.). Але 13 серпня цього року на інформаційному порталі українців світу «Стожари» було розміщено повідомлення від Об’єднаної прес-служби українських організацій Росії «Хвиля дніпровська б’є. Вшанування пам'яті Марка Вовчка у Нальчику», де розповідалося, як українці місцевої громади «Дніпро» вшанували пам’ять української письменниці Марко Вовчок біля її пам’ятника у місті Нальчику (у сучасній столиці Кабардино- Балкарії Марко Вовчок померла 10 серпня 1907 р.).
В моєму серці в ці хвилини зародилася слабка надія, що місцева українська громада нарешті прокинулася, і можливо ми ще почуємо про неї на просторах інтернету. Тому я й нагородив їх від себе найвищим місцем у цій категорії.
Отже, місця у моєму рейтингу:
43. Кабардино-Балкарія
44. Санкт-Петербург
45—47. Пермський край, Астраханська область, Ямало-Ненецький автономний округ
48. Кемеровська область
Четверта категорія. «Нащадки Вєрки Сердючки»
В цій категорії я зібрав тих, хто робить з українців клоунів. Вважаю, що керівництво Росії згодилося на війну з Україною великою мірою саме через те, що вважало українців кумедними «хохлами», героями Тарапуньки й Штепселя, «недонацією», яка потрапила в список націй лише завдяки поблажливості Леніна та Сталіна, і яка перестане існувати як тільки відчує легенький тиск з боку Росії. Наші, російські українці, дуже часто не чинили жодного опору такій російській думці, а навпаки, ніби намагалися довести, що ми справді смішні та несправжні, і не гідні нічого іншого, як бути героями анекдотів. Сумно, що такої позиції деякі українські громади Росії намагаються дотримуватися і після початку війни.
Отже, на 42-му місці в мене українська громада Вологодської області. Під час Майдану представники українського земляцтва цієї області брудно паплюжили рідний народ, що піднявся на боротьбу проти диктатури Януковича. Інтерв’ю з ними були розміщені на сайтах «Московського Комсомольця» («В украинском землячестве Вологодской области считают, что Украине не место в Евросоюзе», 13 грудня 2013 р.), і «Комсомольської правди» («Вологодские украинцы» о Евромайдане: людям дали денег — они пошли воевать», 18 лютого 2014 р.). А представник земляцтва, директор приватної компанії, полковник у відставці Володимир Ляшок висловився так: «Россия и Украина — неразделимы. Если создать нацию полукровок«россияне-украинцы», то она будет самой большой в мире». Здається, що пан Ляшок в собачому слові «полукровка» не бачить нічого образливого. А ще він ніколи не замислювався, скільки, наприклад, у світі проживає китайців або індійців.
Українці Свердловської області згодні не лише з приєднанням Криму до Росії, а навіть з тим, аби журналісти в інтерв’ю з ними називали їх «хохлами», та й самі себе так також величають. «На Урале сало сейчас можно добыть только в деревнях, где остались потомственные хохлы», — розповідає на актуальну в жовтні 2015 року тему активістка української національно-культурної автономії Єкатеринбурга Наталія Павлович. На Україні йде війна, щодня гинуть люди, але, звичайно, про сало це найактуальніше (стаття Альони Хазінурової «Добрий день. Як справи?» на сайті ОБЛГАЗЕТА.RU від 2 жовтня 2015 р.). Ну і справді, це тільки росіяни та євреї ображаються, коли їх називають прізвиськами, ми люди не горді. Хохли! 41-е місце.
На 40-му місці в моєму рейтингу українці Марій Ел. Ще 2011-го року на українському телебаченні було показано зроблений на держзамовлення фільм Любові Чепурняк під назвою «Хохмарі» з циклу«Перлини душі людської». В анонсі до цього фільму на Ютюбі сказане: «Так называют себя выходцы из Украины, живущие в Республике Марий Эл (Россия)». Не то «хохли», не то «хохмачі», не то «хохло-марі». Клоуни, одним словом. Від 2014-го про українців цієї республіки нічого не чути.
Голова правління Івановської обласної громадської організації української культури «Мрія» Петро Блищик майже на всіх світлинах в інтернеті зображений з гітарою у руках. Хоча він і не професійний співак, але вся інформація про нього та його організацію — це його виступи на різноманітних концертах. Співає він російською мовою про те, як йому важко живеться на «російській землі». Що це? Спротив проти політики російської влади щодо українців? Чи просто блазнювання? В українців Івановської області в моєму рейтингу 39-те місце.
Президент Української національно-культурної автономії Архангельської області Юрій Мазур в грудні 2013 р. виступав, хоча й обережно, на підтримку Майдану. «Юрий Мазур считает, что народ в Киеве вышел на улицы, потому что устал ждать, когда что-то изменится. Слова президента Украины о том, что вступления в ЕС не будет, стали последней каплей. Люди решили, что возьмут власть в свои руки, и решат проблемы страны самостоятельно», — писав Костянтин Журавльов в статті «Юрий Мазур: Людям надоело, что правительство Украины не выполняет своих обещаний» на сайті Інформаційного агентства «ДвинаИнформ» 4 грудня 2013 р.
Але з часом замість тверезих думок з вуст пана Мазура полилися зовсім інші речі: «Необходимо создание российско-украинского общества «Единый мир» (или «Святой Владимир Киевский» или «Николай Гоголь»). Подобного общества не существовало, по словам Юрия Мазура, из-за того, что «русские и украинцы воспринимали себя одним народом, дружба не требовала обществ». Сейчас общество «восстановления дружбы» будет на пользу» (стаття Володимира Станулевича «Диалог украинцев по обе стороны границы на пользу России» на сайті «Актуальные комментарии» за 2 грудня 2015 р.). Як «дружба» може існувати разом з Кримом та Донбасом, пан Мазур не каже. Прикидається дурнем? 38-ме місце.
І нарешті, на найвищому у цій категорії 37-му місці, в мене українці Челябінської області. На 27- му після руйнації Радянського Союзу році, вони щоліта проводять фестиваль під назвою… «Радянська Україна». Так і хочеться тут пригадати Пастернака:
«В кашне, ладонью заслонясь,
Сквозь форку крикну детворе:
Какое, милые, у нас
Тысячелетье на дворе!»
37. Челябінська область
38. Архангельська область
39. Івановська область
40. Республіка Марій Ел
41. Свердловська область
42. Вологодська область
П’ята категорія. «Славних пращурів великих…»
Тут у мене зібрані ті регіони Росії, що мали колись славну українську історію, від якої на наш час майже нічого не залишилося. На 36-му місці українці Алтайського краю. Географічно ці райони є периферією Сірого Клину, головний масив якого знаходиться неподалік на території Казахстану. Про тутешніх українців знімають цікаві репортажі місцеві тележурналісти (наприклад матеріал «Маленькая алтайская Украина» телеканалу Катунь24 2015-го року). Видно, як відірваність від України наклала свій відбиток на алтайських українців. Російський вплив видний у всьому - в мові, одягу, піснях, стравах. І, як майже скрізь по Росії, літні жінки співають у віночках та з георгіївськими стрічками на грудях. Цікаві типажі, цікава царина для розвитку української культури та самобутності. Але українських організацій в Алтайському краї я не знайшов, українська мова та українська культура приречені на поступове згасання у цьому російському регіоні.
Цікава історія і заселення сучасної Амурської області Росії. Тут, на Зеленому Клині, бурлило українське життя сто років тому, в 1917-му році, про що залишилося багато документів та спогадів, написано декілька цікавих досліджень російською та українською мовами (наприклад стаття В’ячеслава Чорномаза «Зелена Україна», що була розміщена у №№ 29-30 газети «Кримська Світлиця» за 2008 рік). Але і тут я не знайшов хоч яких-небудь слідів організованого українського життя в сучасності. За ґрунтовні історичні дослідження і цілковите сучасне забуття, надаю Амурській області 35-те місце.
Ще більше досліджень є про українців Волгоградської області, а це вже буде історичний Жовтий Клин. Серед найцікавіших назву«Українські говори в Росії: проблеми їх вивчення» Василя Супруна, «Говірка як засіб збереження етнічної самоідентифікації українців Волгоградської області РФ» Валентини Сінельнікової, «Украинцы России: этническая самобытность на примере села Харьковка Старополтавского района Волгоградской области» А. Н. Новіка, «Украинцы из Правобережья и Заволжья» Володимира Коновалова, телевізійні матеріали з циклу «Жить вместе»: «Украинцы в Старополтавском районе Волгоградской области» і«Украинцы в Волгоградской области» ГТРК «Волгоград-ТРВ» 2017 р. (шкода лише, що авторка останніх матеріалів Світлана Юрічева використовує разом з «українцями» і назву «малороси»).
В матеріалі «Украинцы на Нижней Волге» на сайті «Старая Сарепта» від 20 квітня2017 р. можна знайти інформацію про те, що в області є дві українських громадських організації - Волгоградська міська громадська організація «Українська громада» і «Національно-культурна автономія громадян української національності м. Волгограда», але нічого про громадську діяльність цих організацій в інтернеті я не знайшов. Знов таки, лише за добрі наукові дослідження з галузі життя місцевих українців, віддаю українцям Волгоградської області 34-те місце.
Однією з найславніших у Росії за всі роки незалежності України була українська громада Республіки Башкортостан в ті часи, як нею керував Василь Бабенко, великий подвижник української справи у Росії, з яким я мав честь спілкуватися особисто під час його перебування у Москві 1997 р. Зараз Василю Яковичу 68 років, і за повідомленням української Вікіпедії він до 2010-го року був співголовою Республіканського національно-культурного центру українців Башкортостану «Кобзар». З тієї ж Вікіпедії можна дізнатися, нібито в Башкортостані функціонує 9 українських шкіл (а загалом у Росії їх 12), і близько500 учнів вивчають в республіці українську мову. Правда, якщо поділити 500 на 9, вийде що в кожній школі учиться у середньому 55 учнів, і виникає питання, чи є взагалі у Росії такі маленькі школи? До того ж ми знаємо, що справжніх українських шкіл в Росії не було аж з часів коренізації 30-х років минулого століття, але залишимо це на совісті укладачів відповідної статті у Вікіпедії.
Зате був у місцевих українців дуже непоганий сайт«Кобзар», але остання інформація на цьому сайті датується зараз 14 листопадом 2017 р., про те, що Народному хору української пісні «Кобзар» виповнилося 25 років, і з того часу про життя башкирських українців ані пари з вуст. Чекають, коли хору виповниться 50? Не хотілося б чекати так довго, до того ж сумнівно, чи доживе хор так довго в сучасному інформаційному вакуумі. Не хотілося б вірити, що з відходом Василя Бабенка від справ, затихло й українське життя у Башкортостані. Невже життя цілої громади так сильно залежить від волі та натхнення однієї єдиної людини?
Щоправда, з’явилася на Ютюбі 30 серпня 2017 р. інформація від Світлани Короненко: «Сьогодні співголова Об’єднання українців Автономної республіки Башкортостан (Російська федерація) Володимир Дорошенко повіз із виконавчої дирекції Ліги українських меценатів дипломи переможцям і призерам 17-го Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика. Подячними дипломами нагороджено вчителів української мови п’яти шкіл Башкортостану. Ці нагороди їм буде вручено в перші дні навчального року керівниками українських організацій Башкортостану, де, не зважаючи на політичну ситуацію в Росії, український мовний турнір відбувається щороку». Це дуже втішна інформація! Шкода лише, що ніде крім Ютюбу, я підтвердження цієї інформації не знайшов. Хоча б на своєму сайті написали! Але мовчить «Кобзар».
Зважуючи на славну нещодавню історію українства Башкортостану та зі сподіванням на відродження української справи у цій республіці, надаю місцевій громаді найвище у цій категорії 33-тє місце.
33. Республіка Башкортостан
34. Волгоградська область
35. Амурська область
36. Алтайський край
Шоста категорія. «А зате ми гарно співаємо»
Це найчисленніша категорія з тих регіонів, де дійсно існують українські організації. Співати і танцювати ми любимо. Навіть не зважаючи на війну. Є така відома російська частушка:
«С неба звёздочка упала,
Прямо милому в штаны.
Пусть горит там, что попало,
Лишь бы не было войны».
У нашому випадку і війна є, але ми продовжуємо співати та танцювати так, ніби нічого страшного не трапилося: «Подумаєш війна! І щоб із-за неї ми забули як танцювати гопака? Та нізащо на світі! Запрошують на концерт? Перед ветеранами війни за Новоросію? Будемо обов’язково! Ми українці люди принципові, якщо пообіцяли, приїдемо сто відсотків. Чекайте». Так що тут приходить на пам’ять назва трагедії Олександра Пушкіна «Пир во время чумы».
Так може хоча б пісні якісь цікаві ми співаємо? Пісні тих українців, що жили в Росії з давніх-давен на Стародубщині, Кубані, Жовтому чи Зеленому Клині? Та ні! Співаємо ті, що чули колись з радянських часів по телевізору чи радіо: «Несе Галя воду», «Ой летіли дикі гуси», та звичайно, візитну картку всього нашого радянського українства: «Ти ж мене підманула». Звичайно, співаємо не так добре, як тріо Мареничів чи Національна капела бандуристів, але собою дуже пишаємося, і вважаємо, що робимо дуже важливу для українства справу. І історія нас обов’язково не забуде.
Є правда, і такі колективи, що виконують твори, аутентичні для українців саме цього регіону Росії, де вони живуть. Але в світі останніх воєнних подій, особливо натякати на тому, що ці твори є українськими, стало небезпечно. Тому колективи, що їх виконують, виставляють свою творчість, як російську, просто з особливим, не притаманнім іншій Росії акцентом, «трохи схожим на український». Тут можна пригадати ансамбль з Адигеї «Казачата», який у липні 2017 р. виступав навіть на пісенному фестивалі на Підляшші, у Польщі. На Ютюбі можна знайти цікаві записи цього колективу, який виконує пісні місцевих кубанських козаків, такі як «Ой, маю я оченята», «Не топай, старий, ногою», «Висока верба», «Там, у лісочку», та інші. Але сама назва ансамблю промовисто каже про те, що колектив вважає себе російським, а ні українським. Тому надаю українцям Адигеї лише 32-ге місце у своєму рейтингу.
Те саме можна сказати й про фольклорний ансамбль «Камишинка» з села Камишівка Єврейської автономної області, регіону, що входив колись до складу Зеленого Клину. На сторінці цього ансамблю в інтернеті можна прочитати, що більшість його учасників має українські прізвища, і відчуває своє українське коріння. Колись, у довоєнні роки, вони виступали навіть на сцені Українського культурного центру в Москві, з добре зробленими номерами з життя українців свого поселення, але останнім часом майже цілком перейшли на російський репертуар. Через це вони в мене на 31-му місці.
На 30-му місці я розмістив українців Мурманської області. Вокальна група з міста Кіровська цієї області уславилася тим, що розважала публіку веселими українськими піснями на Святі Півночі у селі Ловозеро 22 березня 2014 р., через чотири дні після приєднання Криму до Росії. Відеоматеріал цього непотребства розмістив на каналі Ютюб користувач під ніком Ізя Зінгельшухер вже наступного дня.
Дуже гарно співає і Народний ансамбль української пісні «Барвінок» з Красноярського краю. Місцеві українці гуртуються при тамтешньому Будинку дружби народів і є лауреатами всеросійського фестивалю «Я люблю тебя, Россия». Через те в них 29-те місце.
А от українці Саратовської області мають свій Український хутір в етнографічному комплексі «Национальная деревня народов Саратовской области», де проводять фестиваль «Українські барви». Руйнує цю ідилію лише той факт, що керівник Саратовської регіональної громадської організації «Український національно-культурний центр «Світанок» Олександр Шинкаренко і голова Саратовської регіональної громадської організації «Саратовське Земляцтво Українців Поволжя» Аркадій Шелест у складі російської делегації в лютому 2014 р. дуже сприяли приєднанню Криму до Росії (читайте про це в статті «В Саратове набирают добровольцев для защиты русских наУкраине» на сайті газети «Коммерсантъ» 27 лютого 2014 р.). 28-ме місце.
Колись було дуже славне Національно-культурне об'єднання українців «Криниця» з підмосковного міста Пушкіно. Але тепер його керівниця Тетяна Ключникова носить георгіївську стрічку, в якості поважного чиновника з міжнаціональних справ з'являється на мусульманських зібраннях у мечеті, а її колектив радо виконує донбаський танець «Гапка», який дуже зручно вважати одноразово й українським, і «новоросійським». 27-ме місце.
Зате загартувала сувора північна природа українців Республіки Комі. В них залишилася й потужна організація у місті Воркута, де колись розташовувалися сталінські табори, є і хор «Україна». Є в них навіть російськомовний сайт «Украинцы в Республике Коми», гаслом якого є: «Основа, которая объединила и объединяет украинцев республики — это задушевная украинская песня!». Шкода тільки, що найпопулярнішою темою на форумі сайту є вірусна реклама віагри. 2018-го року місцеві українці видрукували навіть один номер журналу «Арт», в якому знов таки, зазначають, що цей журнал «не про політику». 26-те місце.
На різноманітні заходи Української громади Тверської області «Світанок» збирається завжди дуже багато народу. Але далі пісень та кухні тут справа також не йде. Співають навіть перед солдатами російських військових частин. Співголовою «Світанку» є впливовий член путінської партії «Єдина Росія» Тимур Кравець. 25-те місце.
Українці Нижегородської області встановили до 200-х роковин з дня народження Тараса Шевченка дуже красиву меморіальну дошку на будинку, де український Пророк зупинявся та жив на шляху із заслання до Москви. Але з березня 2014 р. жодними заходами крім співів та кухні, нижегородські українці не відзначилися. Зате місцевий керівник Олександр Криницький визначився фактом співробітництва з Богданом Безпальком, путінським куратором української справи. 24-те місце.
Не хочуть займатися нічим, крім співів та кухні й українці Іркутської області. Щоправда, у 2017-му році місцева Українська громадська організація «Дніпро» виступила з пропозицією створити етнографічний музей «Українське село» в селі Батамі, що було здавна заселене українцями. Про це писав у дивній двохмовній статті «Музей-усадьба "Українське село" в Батама Іркутської області просить підтримати» керівник московської української організації Валерій Семененко на сайті «Коло культурної дипломатії» 30 липня 2017 р. Наводився навіть у статті грошовий рахунок для отримання коштів на цю справу. Але за півторироки, що минули з часу опублікування цієї статті, здається справи далі не рушилися. 23-тє місце.
А от в українців Калінінградської області цілих сім організацій. Вони допомагають інвалідам. Влаштували концерт в Будинку інвалідів. А ще подарували інвалідний візок 86-річній громадянці України, яку влада Росії видворила з території області після смерті її дочки, в якої та жила. Дивіться про це матеріал на Ютюбі Владислава Лисого від 27 листопада 2017 р. «Выступление Клуба в Доме инвалидов "Сосновая усадьба" пос. Заостровье Пионерский ГО, посвящённое Дню матери» і статтю українського інформаційногоагентства УНІАН «РФ видворила хвору 86-річну українку, у якої померла дочка (відео)» від 14 грудня 2017 р. За це їм 22-ге місце.
І нарешті, найвище місце у цій категорії в українців Самарської області. Місцеві українці також дуже люблять співати, і дуже часто співають чомусь про… сало (наприклад в матеріалі «Сало» на Ютюбі від «вуйковуйко» 4 лютого 2016 р.). Але довелося мені побачити від місцевої громади «Промінь» і справжній промінь… світла у темному царстві. Чудовий почин місцевого телебачення — вітання з новим, 2015 р., від національних громад. І от українські жінки — нагадують, що минулий, 2014 р., був незвично важким і для України, і дляукраїнців Росії. І бажають, аби наступний рік був більш щасливий. На жаль, не став… Але слова місцевих українок запали в моє серце. За це в них 21-ше місце.
Отже:
21. Самарська область
22. Калінінградська область
23. Іркутська область
24. Нижегородська область
25. Тверська область
26. Республіка Комі
27. Московська область
28. Саратовська область
29. Красноярський край
30. Мурманська область
31. Єврейська автономна область
32. Республіка Адигея
Сьома категорія. «Перерваний політ».
Тут у мене зібрані ті, хто так і не зміг оправитися після потрясінь 2014-го року, для кого розворот офіційної Росії в бік відвертої ворожнечі до України став неочікуваною несподіванкою. Правда й тут є різні люди – когось змусили замовчати силою, а хтось сам злякався і вирішив за краще замовчати на деякий період та відійти від української справи. Сила духу у різних людей виявилася різною, і це сказалося й на їхніх місцях у моєму рейтингу.
До війни можна було почути про організації українців Сахалінської області «Київська Русь» та «Дніпро». Харизматичними постатями, що гуртували місцевих українців навколо себе, було подружжя Засенко — Микола (керівник «Київської Русі») та Людмила (очільниця народного хору). З початком війни про них в інтернеті нічого не чути. 20-те місце.
Активним до 2014-го року був і Центр української культури «Ясен» Курганської області. Але прилюдне каяття за «злочини сучасних бандерівців» керівника «Ясеню» Олександра Стукала на різних сучасних владних партактивах, мабуть дало взнаки. Важко дивитися, як немолода сивочола людина, з українським орденом на лацкані піджаку, під червоним прапором та портретом маршала Жукова на стіні, щось невпевнено муркотить про 3% «бандерівців» на Україні, і що російські війська на Україну вводити не потрібно, як мудро вважає і «наш президент Путін» (матеріал на Ютюбі Михайла Кустова «Председатель НКО украинцев Зауралья ЯСЕНЬ об украинцах» від 30 червня 2014 р.). Після цього активність курганських українців сходить майже нанівець. Остання інформація про них вінтернеті — вечір української музики «В духовности и дружбе наша сила» 22 березня 2016р. (матеріал «Вечер украинской музыки: «В духовности и дружбе наша сила» на сайті «Народы Зауралья» від 29 березня 2016 р.). 19-те місце.
За рішенням російського суду, ще 2012 р., без вказівки причин, ліквідоване Товариство українсько-російської дружби «Дніпро» Ставропольського краю, та припинено видання його газети «Розмова». Відтоді голова Товариства Зенон Пруць збирає своїх однодумців на власній квартирі. Але, як зазначає ставропольський журналіст: «сейчас ставропольцев и вовсе так запугали украинскими националистами, что на последнее мероприятие «Днипро» не пришла половина членов клуба» (Світлана Болотникова «Ставрополье с украинцами не дружит?» на сайті «Кавполит» 19 травня 2014 р.). 18-те місце.
На початку подій на Майдані голова Tомського центру української культури «Джерело» Мирослава Філіппова виступила на підтримку боротьби українського народу за кращу долю, на відміну від багатьох і багатьох інших керівників українських громад у Росії, які противників Януковича тільки паплюжили. «Киев и Украину в целом выставляют в негативном свете в новостных выпусках, — говорит Мирослава Орестовна. — Мне как представителю украинского народа за всем этим крайне неприятно наблюдать. Это как будто человек по дому обижает своего соседа. Я бываю на Украине каждый год и хочу сказать, что не так уж там и плохо, а в чём-то и лучше, нежели в России» (матеріал під промовистою назвою «Мирослава Филиппова: «Не стоит оскорблять Украину» на міському порталі TOMSK.RU від 25 листопада 2013 р.). Але з початком 2014 р., і про «Джерело» в інтернеті нічого не чути. Щоправда в томському селі Новоріздвяне, де українці живуть більше ста років, буває фольклорне свято «Солохин ярмарок», але як зазначає місцевий державний телеканал, там «в духе украинского фольклора» відбувається «соревнование солох, метание картопли и поедание вареников на скорость» (матеріал на Ютюбі в пабліку «Томский район» під назвою «Солохина ярмарка» від 18 липня 2016 р.). Але що таке «соревнование солох» і чи треба українцям пишатися «метанням картоплі» і вважати «в дусі українського фольклору» поїдання вареників на швидкість, я не знаю, і дуже сумніваюся у цьому. 17-те місце.
Найвище місце у цій номінації віддаю Хабаровському краю. Про терор, що був влаштований над керівниками місцевих українських організацій знає все свідоме українство Росії, тому повторюватися зайвий раз не буду. Єдиний у Росії літературно-мистецький український журнал «Далекосхідна хвиля», який видавався на громадські кошти, змушений був припинити своє існування, а в вересні 2017 р. міністерство юстиції Хабаровського краю остаточно ліквідувало місцеве Українське земляцтво «Криниця» (повідомлення про це на Фейсбуці керівника земляцтва Наталі Романенко від 18 вересня 2017 р.). Поважаю місцевих українців за їхню мужність та боротьбу.
16. Хабаровський край
17. Томська область
18. Ставропольський край
19. Курганська область
20. Сахалінська область
Восьма категорія. «І один в полі воїн»
Представники цієї категорії займають у моєму рейтингові досить високі місця, хоча для багатьох, мабуть, це буде дуже й дуже дивно. Поодинокі українці, які займаються українською діяльністю в таких регіонах, де українців майже немає. Часто й діяльність ця маленька та непомітна. Але для мене саме це й важливо. Це як маленький вогник, який горить у цілковитій темряві, хитається на вітру, але не згасає, і дає надію тим, хто, може, зневірився вже у всьому.
Не типовим для українців місцем проживання у Росії є Інгушетія. Але коли доля у 90-ті роки минулого століття закинула сюди уродженку України Любов Завадську, вона не тільки тут прижилася, серед цілком чужого для українців народу, але й стала справжнім пропагандистом української культури серед інгушів. Любов відкрила своє маленьке кафе, де пригощає місцевих мешканців стравами української та інгуської кухонь, та разом з тим розповідає про українські звичаї, українську культуру. Сподобалося мені те, що робить вона це з великою повагою та шанобою до своєї колишньої батьківщини. Адже, є українські кафе і в інших російських місцях. Але власники їх, в погоні за клієнтом, дуже часто експлуатують в своїх заведеннях кумедне кліше хохла-малороса, заробляючи собі гроші фактично на глузуванні над своїми предками. І таку повагу і любов до України, яка є у Любові Завадської, побачиш не часто. Я це побачив у телевізійному матеріалі НТК «Ингушетия» в передачі «Второй дом. Украинская диаспора в Ингушетии», який розмістило Міністерство національностей республіки на каналі Ютюб 27 жовтня 2014 р. 15-те місце.
Живе у Кіровській області молода поетеса Ярослава Коковіхіна. Вона тут народилася, але з дитинства жила у Полтаві, де закінчила й школу, й університет. В Полтаві Ярослава почала писати вірші українською мовою. Повернувшись на батьківщину, не забула тієї мови й тут.
Виступаючи на літературному вечорі в кіровській бібліотеці, вона читала українською не тільки вірші, але й навіть цілу поему, яку присвятила трагедії Голодомору. Про це з’явився репортаж не тільки на сайті місцевої Бібліотеки імені Герцена, але й на міському сайті «Город Киров.Ru» («От поэзии до войны: в Кирове прошел вечер украинских стихов» Маргарити Чикаліної, 8 жовтня 2014 р.). 14-те місце.
У Ненецькім автономнім окрузі згідно з переписомживе всього 987 українців. Навіть своє товариство «Згода» вона влаштували навпіл із білорусами. А все активне життя української діаспори практично уособлює в собі керівниця «Згоди» Світлана Миронова. Вона й розповідає про українські традиції на місцевому телебаченні («Сей Юн. Украинско-белорусская диаспора «Згода» (согласие)», Телеканал «Север», матеріал на Ютюбі від 20 грудня 2016 р.), і пригощає українськими стравами на північному холоді під час місцевого свята (Євген Тимофєєв, «В Нарьян- Маре прошёл детский праздник «Я родился в НАО», на сайті NAO 24.RU від 9 вересня 2018 р.). 13-те місце.
Звичайно, на більш високих місцях в мене ті, хто не тільки пригощає та розповідає, але й займається конкретними громадськими справами. Таким самотнім громадським активістом у довоєнні часи у Владимирській області був Сергій Карась. Хлопець народився у райцентрі Гусь-Хрустальний, навчався у Владимирі. В травні 2013-го року організував у місті Мегамарш у вишиванках, на який, правда, крім нього самого так ніхто й не прийшов. А в грудні 2013-го, в рідному Гусь-Хрустальному влаштував пікет на підтримку Євромайдану. Обидві акції Сергія мали доволі значний розголос у місцевій, і навіть центральній російській пресі (матеріал «Житель Гусь- Хрустального провел пикет в піддержку Евромайдана» на сайті ТАСС від 14 грудня 2013 р.). Після початку війни Карась перебрався на Україну. Зараз, залишаючись громадянином Росії, живе у Чернігові, працює спортивним журналістом, побрався з місцевою дівчиною. В червні 2018-го року отримав відзнаку третього обласного конкурсу журналістських робіт «Медіа ЧЕ» за матеріал «Крим — це Україна». З одного боку шкода, що Сергій з його громадською активністю, більше не в Росії, але з іншого боку, ми все розуміємо… Тільки через те, що активність Сергія Карася в Росії належить довоєнним часам, в нього лише 12-те місце. А так було би вищим.
У Приморського краю є й цікава українська історія часів Зеленого Клину, є й сучасні українські організації. Але пливуть вони цілком у фарватері російської агресивної політики, через що й заслуговують на схвальні репортажі від провладних пропагандистів (наприклад, на створеному для антиукраїнської агітації сайті «Украина.ру», матеріал Андрія Манчука «Дальневосточная Украина»: с Шевченко, но без Бандеры» від 14 листопада 2017 р.).
Рятує у Примор’ї ситуацію від негатива місцевий дослідник, історик, укладач енциклопедичного довідника «Зелений клин. Український Далекий Схід» В’ячеслав Чорномаз. Він писав та публікував цікаві, насичені великим фактичним матеріалом праці, як до війни, так і зараз. Тільки через нього віддаю Приморському краю 11-те місце.
За твердженням лідера татарстанських українців Володимира Любченка, активними в діаспорі можна назвати не більше 100 осіб. Цікаво, що в важкому для України 2014 р. В. Любченко, хоч і досить мляво, але підтримав режим Януковича, та виступив проти Майдану. Але українська діаспора Татарстану відома в Росії та в Україні не завдяки Казані, а завдяки провінційному місту Нижньокамську. Тут живе Євген Савенко, який очолює місцеве Українське товариство «Вербиченька». Пана Савенка з товариством «Вербиченьки» можна побачити і почути і в Москві, і в Києві, і в Чернігові. Не уникає Євген Вікторович і гострих питань. Як зазначає чернігівець Олег Головатенко на своєму каналі в Ютюбі: «Прогресивна влада російської республіки Татарстан не чіпає українців. Якщо ті не агресивні)). Про це розповів очільник тамтешньої української діаспори Євген Савенко. А ще місцева влада може українцям навіть сприяти. У піснях, танцях та інших різновидах декоративного фольклору аж до прибивання меморіальної дошки. Запитання про українські класи і освіту представник тамтешньої української діаспори сприйняв не так зі здивуванням, скільки з нерозумінням» (відеоматеріал «Неагресивних українців у прогресивному Татарстані не переслідують» від 26 вересня 2016 р.). Але попри всю іронію пана Головатенка, треба зізнатися, що Євген Савенко зробив дуже багато для розвитку української справи у своїй республіці. І не його вина, що на старості літ у нього вже немає сил займатися ще і політичними питаннями. Шкода, що дуже багато у нас залежить від активності конкретної людини. Боюся, що якщо пан Савенко відійде від справ, згасне й українська активність у Нижньокамську. За цю активність віддаю Татарстану найвище у цій категорії 10-те місце.
10. Республіка Татарстан
11. Приморський край
12. Владимирська область
13. Ненецький автономний округ
14. Кіровська область
15. Республіка Інгушетія.
Дев’ята категорія. «Ті, за кого не соромно».
Нарешті, ті, ким я пишався ці чотири роки. Їх не багато, лише дев’ять, але думаю, кожний з них заслуговує на окрему розповідь. Отже:
Дев’яте місце. Краснодарський край
Здавалося б, ніде так не вибивалася українська мова, як на Кубані. Влада все вчила і вчила кубанців, що вони не українці, а «козаки», а мова їхня не діалект української, а «південноросійська балачка». Дійшло до того, що як у матеріалі на Ютюбі від «Море ТВ» (у якого, до речі, жовто-блакитний логотип), коли на вулицях Краснодара запитували у місцевих яке-небудь просте слово з тієї балачки, виявлялося, що краснодарці знають, що «нехао» китайською буде «привіт», але не знають, що таке «нехай» по-кубанськи («Краснодар І Опросы І Кубанский диалект» від 29 липня 2017 р.). Тож, для себе я майже вже вилучив Краснодарський край з тих регіонів Росії, де ще живе українське слово та українська душа. Але зовсім випадково, на тому самому Ютюбі, натрапив на чудовий відеоматеріал: Весняний звітний концерт Центру української культури Лазаревського РЦНК міста Сочі за 2017 р. Цікава оригінальна програма, нетривіальні виступи, відомі українські номери дбало перемежаються місцевими кубанськими українськими піснями, географічно представлена вся Україна, і східна і західна. А яке розвітальне слово на кінець концерту: «В наших жилах тече кров великого воїна Святослава, відважного Данила Галицького, смілого лицаря Сагайдачного, славного полководця Хмельницького, державних мужів Мазепи й Дорошенка, великих поетів Тараса Шевченка та Лесі Українки». Ото ж кубанці! От справжні козаки! Коли у нас в інших громадах бояться на День Незалежності України свою батьківщину привітати, а тут голосно Мазепу в одному ряду з Хмельницьким та Шевченком згадують. От воно — одразу видно, де козаки, а де гречкосії. Так я знову пошанував кубанців (Лазаревская Народная киностудия Георгия Боаса, «Концерт Центра украинской культуры», 25 травня 2017 р.).
Восьме місце. Місто Москва
Якось намагалася відродитися весь цей час українська громада міста Москви. Відродитися під нищівними ударами — закриттям Бібліотеки української літератури у Москві та судом над її директоркою у звинуваченні в українському націоналізмі, забороною на в’їзд до Росії п. Віктора Гіржова та обшуками в п. Валерія Семененка (двох її багатолітніх керівників), перетворенням Культурного Центру України в Москві фактично в ворожу фортецю, до якої вхід усім свідомим українцям Росії замкнено, усуненням посольства України в Росії від співпраці з місцевими українцями, створенням російською владою маріонеткової Національно-культурної автономії «Українці Москви» на чолі з Олександром Люлькою, яка не веде жодної діяльності, крім декількох акцій, спрямованих проти української державності (щодо останньої — матеріал «Украинцы Москвы назвали провальной национальную политику Порошенко» на сайті L! FE#НОВОСТИ 21 серпня 2015 р.). Все, чим відзначилися справжні, «проукраїнські» українці Москви 2018-го року — три нечисленні акції: зібрання в день народження Шевченка біля його пам'ятника, похід московськими вулицями у вишиванках в День Вишиванки (7 осіб), та спроба відслужити молебень у день хрещення України- Русі в Культурному Центрі, до якого їх просто не пустили. Але візьмемо до уваги, що українці Москви все-таки намагаються щось зробити. Мені, наприклад, сподобалося, як минулого року московські українці відвідали могилу українського гетьмана Петра Дорошенка, що розташована у підмосковному селі Яропольці (матеріал на Ютюбі від Української школи ім. П. Поповича «Українці Москви з козацьким маршем на могилі Дорошенка» 24 вересня 2017 р.) Тож, за це їм і восьме місце у моєму рейтингові.
Сьоме місце. Ханти-Мансійський автономний округ — Югра
Спроба протесту проти сучасної антиукраїнської політики керівництва Росії — для українців Росії справа майже невідома. Організації, які вдавалися до протесту, можна перерахувати пальцями однієї руки. Таке зробили українці Ханти-Мансійського автономного округу, а саме товариство «Українська родина» з міста Сургута, члени якого відмовилися 2015 р. брати участь у щорічному фестивалі національних культур «Суцвіття» (матеріал під назвою «Українська діаспора в місті Сургут почала ігнорувати владу Росії» на сайті газети «Експрес» 8 червня 2015 р.) Щоправда, деякі сургутські коментатори відзначили, що нібито члени «Української родини» пропустили фестиваль тільки через те, що «почему-то боялись негатива со стороны жителей города» (коментар користувача galina_rm 11 червня 2017 р. під власним матеріалом «ХХ фестиваль "Соцветие"» у Живому Журналі). В усякому разі, усі наступні роки (2016, 2017, 2018) українці Сургута вже нічого не лякалися, і танцювали на щорічному фестивалі «Суцвіття» не менш жваво, як і до 2014-го року. І не заслужили б українці Югри у мене за це свого сьомого місця, якби не місцева греко-католицька громада. От вона дійсно, нічого не лякається, і ідкриває у краї свої нові парафії, не зважаючи на весь владний утиск під час сучасної війни (матеріал «У Ханти-Мансійському автономному округу освятили греко-католицький храм» на сайті Релігійно-інформаційної служби України від 3 червня 2014 р.) Наскільки я знаю, греко-католицька громада краю продовжує свою працю і зараз. За це і сьоме місце.
Шосте місце. Ярославська область
Про українську організацію Ярославської області «Просвіта» до створення цього рейтингу мені не було нічого відомо. Я, чесно кажучи, думав, що українських організацій в цій області взагалі немає. Адже у нас, в українському русі Росії, ревуть та горлопанять здебільшого зовсім інші організації. На різних світових конгресах, на зустрічах з українським президентом, кожного разу бачиш одних і теж, і волею-неволею складається думка, що саме вони й є найголовнішими українськими організаторами Росії. Але подивишся на них пильніше — що вони зробили для українського руху? Танцювали гопака, добре співали, ліпили вареники, що до війни, що під час неї, начебто нічого навколо них і не змінилося. А то може й подриґували на грудях медальками, отриманими саме під час тих зустрічей з президентами України, подриґували під час «кримських» мітингів 2014-го року, луплячи з мітингової трибуни хунту та фашистів на Україні. От що значить «горлопанство»! Рви горло — то не пропадеш, будуть медальки і від «хунти» і від Путіна. Зовсім не така ярославська «Просвіта». Навіть назва у неї, на мій погляд, правильна. Зі змістом назва, з великою традицією культурного руху на Україні та поза нею. А то що за назви у наших українських організацій в Росії? Якщо не «Рябина», о «Журавлі», або якимись «Ровесниками» назвуться, або річкою якоюсь. І вигляд у них такий, що не то на етикетку винного напою дивишся, нето на двері групи у дитячому садку. Зрозуміло, що з такими назвами залишається? Тільки танцювати та вареники варити. А ярославська «Просвіта» тихо робить свою справу. Про вареники я в них також знайшов.
Проте більше пишуть про інше — про влаштування літературних вечорів на честь відомих українських письменників, Тараса Шевченка («В Ярославле состоялся вечер, посвященный 200-летию со дня рождения поэта Тараса Шевченко», матеріал ТАСС 16 березня 2014 р.), Лесі Українки («В Ярославле отметили 145-летие со дня рождения Леси Украинки» на сайті Ярославского регионального отделения Ассамблеи народов России 19 березня 2016 р.), Івана Франка («Литературно-музыкальный вечер» на Порталі некоммерческих организаций Ярославской области 12 листопада 2016 р.) тощо. А навіть під час кулінарного фестивалю у березні 2014-го року, коли тодішню керівницю «Просвіти» Ніну Ксюк ярославські журналісти спитали, що вона думає про події на Україні, вона відповіла так: «Я буду просить Бога, чтобы все мирным путем было, мирными переговорами, а не войной и злом» (відеоматеріал «В ДК Добрынина открылся фестиваль национальной кухни» Первого Ярославского телеканалу 11 березня 2014 р.) Мабуть саме через те, що ярославські українці пропагують більше українську культуру, ніж вареники, так люто ненавидять їх місцеві російські націоналісти, які звертаються до них з загрозами (гілка обговорень на форумі Yarportal.RU під назвою «УКРАИНСКИЙ ЦЕНТР «ПРОСВИТА», какие интересные друзья», початок 14 січня 2016 р.) За все це віддаю ярославській «Просвіті» шосте місце.
П’яте місце. Воронезька область
Українська Громада Вороніжщини є зараз однією з найактивніших у Росії. Українці живуть тут з 17 ст., коли на тутешніх землях виник Острогозький полк, перший за часом виникнення з козацьких полків Слобожанщини. Тут, на Східній Слобожанщині або Подонні, народилося багато відомих українців, найбільш знані серед них — історик Костомаров і поет Плужник. З початку 90-х років існує місцеве українське товариство «Перевесло». До війни 2014 р. у райцентрі Розсоші проводилися фестивалі української культури (всього вісім). Працює «Перевесло» і дотепер. Здається, це єдина в Росії українська громада, в якої є постійно діючий сайт («Українська діаспора Воронежа»), новини якого оновляються і показують, що Товариство веде активне життя, а не існує фіктивно, як на жаль існують часто інші українські громади Росії. Щоправда, іноді ця активність буває і зайва. Так у важкому для України 2014-му році, з’явилася на українському сайті Воронежа низка статей у захист донбаських «ополченців», і деякі з них підписані були нинішнім керівником організації Олексієм Кривцовим. Але згодом публікації ті з «Перевесла» зникли, і зараз їх немає. Мабуть схаменулися воронежці. Але, якби там не було, через цю активність шалено лютують проти «Перевесла» російські націоналісти міста. На їхніх ресурсах постійно з'являються новини, що в «Перевеслі» засіли «бандерівці», які намагаються приєднати Вороніжщину до України, а воронезьку владу, яка не переслідує за це «Перевесло», звинувачують також у таємному «бандеризмі». Останнім приводом для таких звинувачень стало святкування в області 200-річчя з дня народження Миколи Костомарова, в якому «Перевесло» знову взяло активну участь. З ініціативи товариства, на батьківщині Костомарова, в селі (колишній слободі) Юрасівка Вiльхуватського району було відкрито бюста відомого українського патріота, а в самому місті Воронежі названо сквер.
Про успіхи воронезького «Перевесла» можна прочитати в інтерв’ю з Головою правління громадської організації Олексієм Кривцовим на сайті CRCMedia (новини європейської діаспори) «Як i чим живе українське “Перевесло” на Воронежчинi» авторства Наталії Ліпко, від 9 червня 2018 р., а надихані злобою звинувачення в пропаганді «одного из отцов-основателей украинского сепаратистского проекта и автора украинской Библии» в непідписаній статті «Победа над русней. Бандеровцы во власти добились появления в Воронеже сквера имени автора украинской Библии Николая Костомарова» на Независимом общественно-политическом портале Воронежа «Четыре пера» 27 липня 2017 р. І хоча сам Олексій Кривцов постійно зазначає, нібито «з тими, хто витрачає час на пошук ворогів та розпалювання ненависті — нам не по дорозі», як бачимо, у чому звинуватити українця, російські великодержавники завжди знайдуть. Тому п’яте місце.
Четверте місце. Удмуртська Республіка
Українське товариство «Громада» з цієї республіки, належить до тих організацій нашої діаспори, про які мало почуєш на З’їздах та Конгресах, але які тихо та уперто роблять свою українську справу. Ще перед війною вони відкрили український недільний клас в Іжевській бібліотеці імені Пастухова, а про їхні заходи з нагоди 200- річчя Тараса Шевченка (відкриття меморіальної дошки на вулиці Тараса Шевченка, проведення Другого Республіканського конкурсу читців творів Шевченка для дітей та юнацтва, виставки репродукцій картин та офортів, презентації шевченкознавчої літератури, відкриті уроки в школах і бібліотеках, святкові концерти, видання ювілейного буклету) писав навіть сайт Національного музею Тараса Шевченка в Києві («Українці Удмуртії зустрічають 200-річчя Тараса Шевченка»). А мені сподобався «Концерт Украинской Музыки в школе искусств Ижевска (Удмуртия, Россия)», який транслювався у прямому ефірі користувачем udmtv24 на Ютюбі 28 квітня 2018 р. Сподобався тим, що в ньому брали участь молоді хлопці та дівчини, які співали сучасні українські пісні. Після постійних співів «Несе Галя воду» від бабусь у віночках, що ми бачимо частіш за все в інших громадах, удмуртські українці справді вражають. Для мене вони стали наче захованим алмазом, про який я нічого раніше не чув. За це їм четверте місце.
Третє місце. Омська область
В Омській області існують багатолітні пісенні традиції, адже саме тут знаходиться серце українського Сірого Клину. Про життя та пісні місцевих українців написано багато цікавих досліджень, пісні, що тут співали, вивчають та виконують навіть студенти Санкт-Петербурзької державної консерваторії (матеріал на Ютюбі «Свадебный обряд (украинцев-переселенцев в Омской области XIX век)», користувача Maksim Duńczyk, 26 лютого 2017 р.) Є на Ютюбі цікаві відеоматеріали й від самих місцевих українців («III Областной конкурс украинской песни «Зорецвит», розмістив Дом Дружбы 12 грудня 2017 р.) Співають багато, але громадською діяльністю в Омську займається лише сама Лідія Близнова, з онуком Грицем Кукою та своїм родинним гуртом «Збіжжя». Вони не тільки розповідають про українські традиції та свята під час громадських заходів та на виступах у школах та інших навчальних заходах міста. Ще вони розповідають, як треба любити свою Україну, відверто дають відповідь на провокативні запити «Чий Крим» і «Чий Донбас» (а пані Лідія є саме уродженкою Луганщини). І недаремно матеріал на одному з сайтів назвали просто «Будьте такими, як Лідія Близнова!» («Українці Росії. Кобза», 13 червня 2018 р., автор Віктор Гіржов).
Друге місце. Новосибірська область
Українці Новосибірської області не збавляли своєї активності в роки війни. І тим самим стали живим прикладом для всіх тих, хто свою бездіяльність, починаючи з 2014 р., виправдовує тим, що, мовляв, тепер, для активної української праці нема жодних можливостей. Бо для тих, хто має сміливість та громадянську мужність, можливості є завжди. Гучною подією стало відкриття 2015-го року пам’ятника Тарасу Шевченку в Новосибірську, в ті самі часи, коли з екранів російського телебачення не сходили слова неправди про Україну, коли українці Росії відчували на собі шалений тиск з боку провладної пропаганди, тільки завдяки великій волі голови Національно-культурної автономії українців Новосибірська Володимира Павука, його організаторського таланту, авторитету, та навіть власних фінансів, виявилося можливим цей пам’ятник збудувати, а наступного року здобутися від Пошти Росії, аби вона випустила поштовий конверт з малюнком цього пам’ятника. А 24 серпня 2018 р., біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Новосибірську, відбувся єдиний на всю Росію в цей день, пікет на честь державного свята України — Дня Незалежності. Організатором пікету став голова Правління Фонду «Спілка Українців Сибіру» Сергій Іващенко. Репортаж цієї події можна подивитися на сторінціТимура Ханова у Фейсбуці того самого дня.
Перше місце. Республіка Карелія
І отже, нарешті, перше місце. Чим його заслужили українці Карелії? В першу чергу, звичайно, пам’яттю про Сандармох, місце, де осінню 1937 р., майже за кілька днів, від рук сталінських катів, загинув квіт української інтелігенції: Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер'ян Підмогильний та багато-багато інших відомих і невідомих синів та дочок України. Пам’ять про них продовжують підтримувати карельські українці. І роблять це в дуже важких умовах. Людина, що розшукала Сандармох, російський правозахисник та історик Юрій Дмитрієв, знаходиться під арештом та судом, сама російська влада намагається довести зараз, що у Сандармосі знаходяться могили вбитих «бєлофіннами» радянських вояків, а не жертви сталінського терору. Але попри все, українці збираються у Сандармосі щороку, з українськими прапорами, біля Козацького хреста «Убієнним синам України», що встановлений ними тут. Відновляють пам’ять і про тих українців, яких розстріляли у Красному Бору, на південь від Петрозаводську. На відео, що розмістив у Фейсбуці Максим Лялін, видно, як голова Національно- культурної автономії українців Петрозаводська Андрій Литвин встановлює меморіальну табличку українцю Олександру Щуковському, чиє місце таємного розстрілу та поховання знайдено саме завдяки Юрію Дмитрієву. Відомий Андрій Литвин і як український активіст, який найбільше серед усіх українців Росії бере участь у політичних пікетах на захист російських та українських політв’язнів, проти війни на Донбасі. Активну роль у проведенні українських заходів у Сандармосі мала і Лариса Скрипникова, яка у 2001—2012 рр. очолювала карельське Товариство Української культури «Калина». Приїжджає з Санкт-Петербургу до Сандармоху щороку пані Лариса і зараз, не дивлячись на всі складнощі. А от від сучасної керівниці «Калини» Світлани Рукавишникової, активної громадянської позиції не видно. У репортажі для Карельського державного телебачення вона багато розповідає про культурну діяльність громади, але навіть не веде оком, коли ведуча цього репортажу Влада Данилова кілька разів уперто називає сучасну Україну «Малоросією» («Общество украинскойкультуры в Карелии хочет помочь народам лучшеузнать друг друга» на сайті ГТРК Карелия від 11 квітня 2018 р.) Але будемо судити українців Карелії за її кращими представниками, такими, як Андрій Литвин.
Підсумковий список мого рейтингу:
1. Республіка Карелія
2. Новосибірська область
3. Омська область
4. Удмуртська Республіка
5. Воронезька область
6. Ярославська область
7. Ханти-Мансійський автономний округ — Югра
8. Москва
9. Краснодарський край
10. Республіка Татарстан
11. Приморський край
12. Владимирська область
13. Ненецький автономний округ
14. Кіровська область
15. Республіка Інгушетія.
16. Хабаровський край
17. Томська область
18. Ставропольський край
19. Курганська область
20. Сахалінська область
21. Самарська область
22. Калінінградська область
23. Іркутська область
24. Нижегородська область
25. Тверська область
26. Республіка Комі
27. Московська область
28. Саратовська область
29. Красноярський край
30. Мурманська область
31. Єврейська автономна область
32. Республіка Адигея
33. Республіка Башкортостан
34. Волгоградська область
35. Амурська область
36. Алтайський край
37. Челябінська область
38. Архангельська область
39. Івановська область
40. Республіка Марій Ел
41. Свердловська область
42. Вологодська область
43. Кабардино-Балкарія
44. Санкт-Петербург
45—47. Пермський край, Астраханська область, Ямало-Ненецький автономний округ
48. Кемеровська область
Ігор Роздобудько
- Головне щорічне свято діаспори в Калузі - день «возз’єднання» України з Росією 1654 р. Головне щорічне свято діаспори в Калузі - день «возз’єднання» України з Росією 1654 р.
- Тетяна Ключникова з м.Пушкіно Московської області Тетяна Ключникова з м.Пушкіно Московської області
- Євген Савенко, голова Українського товариства «Вербиченька» Євген Савенко, голова Українського товариства «Вербиченька»
- Концерт української музики в школі мистецтв м.Іжевськ (Удмуртія) Концерт української музики в школі мистецтв м.Іжевськ (Удмуртія)
- Лідія Близнова та Гриць Кука, Омськ, 3 грудня 2018 р. Лідія Близнова та Гриць Кука, Омськ, 3 грудня 2018 р.
- Голови Національно-культурної автономії українців Новосибірська Володимир Павук Голови Національно-культурної автономії українців Новосибірська Володимир Павук
- Голова Національно-культурної автономії українців Петрозаводська Андрій Литвин Голова Національно-культурної автономії українців Петрозаводська Андрій Литвин
https://kobza.com.ua/doslidzhennja/6001-vid-antyukraintsiv-do-tykh-za-koho-ne-soromno.html?tmpl=component%27&print=1&layout=default&page=#sigProGalleria77cf7178bf
На світлинах:
- Ігор Роздобудько
- Головне щорічне свято діаспори в Калузі - день «возз’єднання»
- України з Росією 1654 р.
- Тетяна Ключникова з м.Пушкіно Московської області
- Євген Савенко, голова Українського товариства «Вербиченька»
- Концерт української музики в школі мистецтв м.Іжевськ (Удмуртія)
- Лідія Близнова та Гриць Кука, Омськ, 3 грудня 2018 р.
- Голови Національно-культурної автономії українців Новосибірська Володимир Павук
- Голова Національно-культурної автономії українців Петрозаводська Андрій Литвин