Продовжуємо публікувати праці кубанських дослідників щодо нинішнього стану такої важливої науково-прикладної галузі, як російська регіональна україністика

З точки зору сучасної політичної географії Кубань – один із регіонів Російської Федерації, але величезна частина місцевого населення має українське походження, тому цей регіон є важливим об’єктом дослідження для україністів. На жаль, всі спроби відродити українську наукову традицію в краї зустрічаються зі спротивом місцевої адміністрації, яка фінансує лише дослідження, спрямовані на закріплення російської ідентичності кубанців українського походження, в тому числі і нащадків козаків-чорноморців. З іншого боку нечисленні україністи Кубані не маючи підтримки від наукових інституцій України, провадять свої дослідження на одному ентузіазмі..  Сучасні українські наукові видання майже невідомі не лише широкому загалу кубанців, але й більшості місцевих науковців і тому досягнення сучасної української науки використовують лише одиниці.

Україністика як галузь гуманітарного знання на Кубані не могла з’явитися в дореволюційну добу, не зважаючи на те, що провідні місцеві козацькі історики (І. Д. Попко, П. П. Короленко, Ф. А. Щербина) пам’ятали своє українське походження. Урядова політика в регіоні була націлена на те, щоб відірвати козацтво від України, викладання в нечисленних школах відбувалося тільки російською мовою, а українська використовувалася лише у побуті. Під час нетривалої політики «українізації» Кубані на початку 20-х р. минулого століття з’явилися українські навчальні заклади, наукові центри й друковані видання, що мали бути основою для розвитку україністики. Але внаслідок різкого повороту, що відбувся в 1932 р. в урядовій політиці, література «на мові» знищувалася, активісти українізації були репресовані, все українське підлягало забуттю. В кубанських бібліотеках повністю знищили всі друковані видання українською мовою! Українська інтелігенція Кубані була також повністю ліквідована. Багато жителів станиць з українським населенням було силоміць депортовано у північні та східні регіони СРСР. Внаслідок цього чисельність українців Кубані скоротилася до теперішнього часу в порівнянні з 1926 р. майже в 10  разів – показник, який з погляду сучасної науки можна характеризувати як етнічну катастрофу.

До кінця XX ст. україністики в Краснодарському краї практично не існувало. Український історик В. О. Голобуцький, що був у 1937–1940 рр. доцентом Краснодарського педінституту, опрацював великий архівний матеріал з історії козацтва, у 1947 р. захистив докторську дисертацію «Чорноморське козацтво» в Ленінграді, але його монографія вийшла друком лише у 1956 р. в Києві. Тривалий час козацька тематика була табуйованою, особливо в контексті досліджень історії українського козацтва. Автори академічного видання Інституту етнографії ім. М. Міклухо-Маклая «Кубанские станицы»( М., Наука, 1967) під редакцією К.Чистова акцентують увагу на змінах у культурі та побуті населення краю у радянський час, залишаючи поза увагою етнічні його характеристики.

Після краху СРСР і комуністичної ідеології стала можливою поява українських громадських організацій в Краснодарському краю, а також окремих досліджень з української тематики. Історик М. О. Тернавський організував Товариство української культури Кубані, почав видавати газету цього товариства мізерним накладом. Він опублікував низку робіт з історії чорноморського та кубанського козацтва, «Реєстр Запорізького війська 1756 року», досліджував історію своєї станиці Єлизаветинської. Не маючи ніякої підтримки, М. О. Тернавський відійшов від українського руху, а створена ним організація формально існує досі під назвою «Товариство українців Кубані», але практично діє лише її нинішній голова М. Г. Сергієнко. Видання газети «Вісник» припинилося через брак коштів. Так само мало результативною виявилась діяльність організації «Українська діаспора. Співдружність» створеної у 2006 р.  О. О. Слободяном. Утворена того ж самого року нечисленна громадська організація «Співдружність Кубань – Україна» ( голова  І. М. Скибіцька) єдина, що займається науковими студіями і навіть досягла помітних результатів, враховуючи її вкрай скромні можливості:  З 2006 р по 2012р. відбулося вісім науково-практичних конференцій «Кубань –Україна: питання історико-культурної взаємодії», надруковано шість збірок статей, були запроваджені виставки творчості українських майстринь і т. д. Прийняття «Співдружності Кубань – Україна» в Міжнародну асоціацію україністів у 2009 р. відкрило нові можливості для розвитку україністики в Краснодарському краю.

Під час конференцій у Краснодарі були висловлені пропозиції та рекомендації, серед яких доцільно відзначити такі: 1) боротися проти розгрому історичного центру Краснодара, що продовжується під виглядом «реконструкції», вимагати знесення незаконно зведених будівель, відновлення зруйнованих архітектурних пам’яток та історичних об’єктів коштом винних; 2) необхідно виявити публікації (українською та російською мовами), видані на Кубані до війни 1941–1945 рр., щоб зробити копії для архівів і бібліотек, а найцікавіші перевидати; 3) організувати збір спогадів про українізацію, голодомор 1932–1933 рр., про життя кубанських українців у радянську добу; 4) створити недільну школу української мови та культури в Краснодарі, а також факультативні курси української мови у вищих навчальних закладах і школах краю; 5) зробити доступною для жителів краю передплату на українські журнали та газети; 6) створити пункти продажу українських книг і журналів у книгарнях краю; 7) створити українську бібліотеку в Краснодарі, а в перспективі – Український культурний центр; 8) створити пам’ятники жертвам голодомору 1932–1933 рр. у найбільш постраждалих станицях; 9) організувати в станичних музеях експозиції, присвячені жертвам політичних репресій радянського періоду; 10) відновити українське відділення філологічного факультету Кубанського університету, що існувало до 1932 р., або створити відділення української історії та культури при історичному факультеті Кубанського університету, можливо, при Краснодарському університеті культури та мистецтв; 11) необхідно створити кафедру українознавства в Кубанському університеті або в Краснодарському університеті культури та мистецтв для підготовки фахівців з історії та культури України.

Конференції «Кубань – Україна» мають на меті також пропаганду української культури. Тому на кожній з них учасники знайомилися з персональними виставками української вишивки кубанських майстринь Галини Палиці та Ольги Ляпунової. Перша народилася на Лемківщині, тривалий час мешкала в Самборі, а зараз живе в станиці Тбіліська. Друга народилася у Львівській області, а зараз мешкає в місті Кропоткін на Кубані. Але обидві майстрині не забули свою малу батьківщину й виражають цю пам’ять у своїй творчості. На конференції 2011 року були представлені стародавні рушники з традиційною вишивкою, привезені з Полтавщини доцентом Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка Ларисою Шаповал.

Особливе місце у збереженні та популяризації української культури належить Центру української культури, створеному у 1995 р. в селищі Лазаревському (у Великому Сочі). Тут вивчають історію, культуру та побут українців, їх звичаї й традиції. Зібрано величезний матеріал щодо народних обрядів і свят, багатющий нотний матеріал, ретельно вивчається пісенний фольклор. Велика робота в центрі здійснюється по збереженню традиційних народних промислів. У студії декоративно-прикладної майстерності знайомляться з основними видами народної української творчості: вишивкою, гончарством, писанкарством. У Центрі проходять навчання керівники самодіяльних художніх колективів, хорів. На жаль, у Краснодарському краю це єдиний центр української культури такого типу.

Провідним україністом на Кубані, добре знаним і за її межами,  є професор Краснодарського університету культури та мистецтв (КУКМ) В. К. Чумаченко. Він активно співпрацює з українськими академічними інститутами, публікує статті у низці українських енциклопедій, організував і очолив кубанське відділення Наукового товариства імені Т. Шевченка (НТШ-Кубань). Будучи єдиним фахівцем з історії української літератури Кубані, В. К. Чумаченко надрукував твори провідних місцевих письменників, а також їх біографії, склав антологію кубанської літератури кінця XVIII –початку XX ст. «Курінь» (1994 р.), навчальний посібник-хрестоматію з української літератури для кубанських шкіл «Козак Мамай» (1998 р., спільно з В. Оліфіренком), організував міжнародні й регіональні наукові конференції «Кухаренківські читання» (1993, 1996, 1999 рр.), «Кубанські літературно-історичні читання» (1999, 2000, 2001, 2003 рр.) та ін. Під керівництвом В. Чумаченка створилася наукова школа, до якої належать А. Й. Слуцький, А. І. Федіна, Т. Ю. Федіна, Н. В. Ламосова, Д. В. Грушевський.

Член НТШ-Кубань професор КУКМ А. Й. Слуцький – провідний фахівець у галузі бібліотекознавства, історії книги і бібліографії на Кубані. Він досліджує кубанську тематику в українській періодиці, долю бібліотеки Києво-Межигірського монастиря на Кубані. Історію української журналістики Кубані крім В. К. Чумаченка і А. Й. Слуцького досліджують Н. В. Ламосова і Ю. Л. Хохлач.

Головні публікації Т. Ю. Федіної присвячені просвітницької діяльності української інтелігенції в Кубанській області в кінці XIX – на початку XX ст. (серед яких особливе значення мав Ф. Я. Коваленко – уродженець Опішні і засновник картинної галереї Катеринодару), а також російсько-українським культурним зв’язкам на Півдні Росії (художник І. С. Їжакевич і Катеринодар, гастролі П. К. Саксаганського на Кубані, діяльність «Просвіти» на Кубані). Публікації А. І. Федіної про чорноморського історика І. Д. Попка, отамана Я. Г. Кухаренка і його стосунки з Т. Г. Шевченком мають переважно краєзнавчий і науково-популярний характер.

Якщо філолог В. К. Чумаченко вельми плідно працює як літературознавець, то філологи-лінгвісти Кубані поки що не виявили себе як україністи. Співробітники Кубанського державного університету (КДУ) О. Г. Борисова, О. І. Рибалко та Л. Ю. Костіна здійснюють діалектологічні експедиції по станицях Краснодарського краю, збираючи матеріал для «Словника кубанських говірок» і виділяючи українську та південноросійську лексику. Але така робота вимагає тісної взаємодії з українськими лінгвістами,яка поки що відсутня. Можливо саме через це стала можливою поява дилетантської праці П. І. Ткаченка «Кубанский говор» та його книги «Кубанские пословицы и поговорки» (видані в 1998–1999 рр., перевидані в 2008 р.), який  не знаючи української мови та її говірок, довільно тлумачить значення слів, вдаючись навіть до свідомої фальсифікації.  Факти таких спотворень переконливо показав у своїй  рецензії український мовознавець В. С. Пукіш, котрий мешкає нині в Анапі.

Значний внесок у вивчення духовної культури кубанських українців зробила професор мистецтвознавства з м. Рівне Н. О. Супрун-Яремко, яка раніше мешкала на Кубані. Здійснивши власні польові дослідження, вона проаналізувала понад 1000 народних пісень, що знайшло відображення в її ґрунтовній монографії «Українці Кубані та їх пісні» (2005 р.). Проте кубанці практично незнайомі з працями Н. О. Супрун-Яремко – краснодарські бібліотеки майже не мають книг і часописів, що видаються в Україні. Підтримкою влади користується Центр традиційної культури при Кубанському козачому хорі, який очолює М.І.Бондар. У Центрі  зібрано великий архів польових експедиційних матеріалів , які довільно трактуються  упрацях професора. . Попри джерельну базу , висновки М.Бондаря мають перш за все політичний характер: він доводить приналежність фольклорної спадщини чорноморців до російської народної культури,  і стверджує , що чорноморські козаки вже в середині XIX ст. нібито не вважали себе українцями. Проблема ідентичності місцевих козаків стала предметом гострої дискусії між М. І. Бондарем та В. К. Чумаченком.

У Краснодарі працює декілька етнографів та фольклористів, праці яких мають відношення до україністики. Член НТШ-Кубань В. І. Чурсіна вивчає зміни у фольклорі та етнокультурних традиціях східнослов’янського (зокрема українського) населення Кубані, з цієї тематики нещодавно захистила докторську дисертацію. Сучасне існування прислів’їв, приказок і загадок чорноморських козаків – предмет дослідження доцента КДУ Л. Б. Мартиненко. У Ростові-на-Дону в 2004 р. вийшла друком книга кубанських народних прислів’їв «Рушничок на колышке» (упорядники – краєзнавець із станиці Саратовської Ю. Б. Алмазов і В. С. Пукіш), де прислів’я подано українською, російською та англійською мовами. Так само трьома мовами опубліковані і кубанські казки та бувальщини у збірці В.С.Пукіша «Вік людський» ( Ростов-на-Дону, 2007), виданій як і попередня, його власним коштом.

Матеріальну культуру чорноморських і кубанських козаків кінця XVIII – початку XX ст. як частину української та російської етнокультурних традицій плідно вивчає професор КУКМ Н. О. Гангур. Підсумками її роботи стала двотомна монографія «Материальная культура кубанского казачества» (2009 р.) і докторська дисертація. Дослідниця проаналізувала еволюцію традиційного житла козаків (інтер’єр, будівельні матеріали, технології, планування), ткацтва, вишивки та орнаментів, гончарства, виявила тенденції розвитку архітектурно-художнього металу та різьби по дереву. Під її керівництвом плідно працюють молоді дослідники – формується нова наукова школа. Разом із А. В. Шаповаловою Н. О. Гангур надрукувала у 2011 р. монографію «Традиционный костюм черноморского казачества (конец XVIII в. – 1860 г.)», де розглядається чоловічий і жіночий одяг, прикраси і аксесуари, тканина у різних прошарків козацтва.

Професор КУКМ, член НТШ-Кубань К. Г. Вакуленко вивчає особливості розвитку декоративно-прикладного мистецтва на Кубані як частину української народної традиції. У 1997 р. вона заснувала кафедру народного декоративно-прикладного мистецтва, яка з 2011 р. отримала назву кафедри етнографії і декоративно-прикладної творчості. Під час її етнографічних експедицій вивчалися технології виготовлення виробів народними майстрами, створено понад 50 відеофільмів. Співробітниця кафедри Ю. Г. Щербина досліджує писанкарство на дореволюційній Кубані.

Історик В. В. Бондар у 2000 р. захистив кандидатську дисертацію про адміністративний центр Чорноморського козацького війська – «Військове місто Катеринодар 1793–1867 рр. Історико-культурна специфіка і функціональна роль у системі міських поселень Російської імперії». Згодом він почав досліджувати «український слід» в кубанській архітектурі, а також виявляє пам’ятки історії та культури, щоб забезпечити їх зберігання. В його публікаціях показані особливості «козацького бароко» на прикладі храмів Чорноморії.

Найбільший внесок у вивченні чорноморського і кубанського козацтва належить Б. Ю. Фролову, який тривалий час очолював відділ історії Краснодарського державного історико-археологічного музею-заповідника ім. Є. Д. Фєліцина. Йому належать ґрунтовні дослідження біографій кошового отамана З. Чепіги та військового судді А. Головатого, переселення чорноморських козаків на Кубань, історії Чорноморської гребної флотилії, організації та функціонування кордонної лінії на Кубані, адміністративно-територіального поділу Чорноморії, формування та бойового шляху козацьких полків, змін в одностроях, але своїм найбільшим внеском в науку Б. Ю. Фролов вважає дослідження козацької зброї. Нажаль, він лише в незначному обсязі торкається українських аспектів тематики.

У кандидатській дисертації і статтях архівіста С. В. Самовтора досліджується кубанська топонімія і головним чином назви слов’янського походження, серед яких велика частка належить українським, починаючи з назв чорноморських станиць , ідентичних  запорозьким куреням. У зв’язку з топонімією С. Самовтор досліджує і козацьку колонізацію регіону. Чималий внесок у дослідження переселення українців на територію Чорноморського козацького війська зробив також архівіст В. І. Шкуро, але він вперто називає українців малоросами відповідно до офіційної термінології дореволюційної Росії. У 2010 р. армавірська аспірантка С. Є. Сазонова захистила дисертацію «Переселення українців на Північний Кавказ і їх соціокультурна адаптація: Кінець XVIII – перша половина XIX ст.», де значне місце належить кубанським територіям.

Демографічні аспекти історії українського населення Кубані XX ст. вивчає В. М. Ракачов – директор Центру етносоціальних і демографічних досліджень при КДУ, зокрема наслідки голоду 1932–1933, але він уникає терміну «голодомор», вважаючи його політизованим. Такий підхід пояснюється ставленням російських урядовців до проблеми і непростими українсько-російськими стосунками. Звичайно, україністом автор себе не вважає. Але україністам цікаві матеріали В. Ракачова, надруковані у 2005 р. в монографії «Народонаселение Кубани в ХХ веке: историко-демографическое исследование» (Т. 1. 1900–1920-е гг., т. 2. 1930–1950-е гг.) у співавторстві з Я. В. Ракачовою, а також спеціальні статті В. Ракачова «Украинцы на Кубани: особенности демографической истории» і «Голод 1932–1933 гг. на Кубани и его демографические последствия», що друкувалися в збірках «Кубань – Україна» в 2006 і 2008 рр. Демографічні наслідки голодомору на Кубані допомагає вивчати стаття білоруського дослідника Ф. Д. Клімчука «Расселение этнических украинцев на юге и юго-западе России (по материалам переписи 1926 г.)», що надрукована в тому ж збірнику 2008 р.  

Гостру полеміку на Кубані викликає проблема ідентичності місцевих козаків та їх ставлення до України, Росії й «москалів». Навіть керівник Кубанського козачого хору В. Г. Захарченко постійно підкреслює, що його хор співає не українські, а саме кубанські козацькі пісні «Розпрягайте хлопці коней», «Варенички» і подібні, бо інакше він не буде мати фінансування від крайової адміністрації. Саме при цьому хорі працює Науково-дослідницький центр традиційної культури, директор якого професор М. І. Бондар стверджує, що кубанська «балачка» – не говірка української мови, а кубанський діалект російської мови. У Краснодарській крайовій дитячій експериментальній школі народного мистецтва імені В. Г. Захарченка (!) українська мова вивчається під назвою «кубанського нарєчія», що голова «Товариства українців Кубані» М. Г. Сергієнко справедливо назвав приниженням української мови.

Публікації В. Чумаченка та конференції «Кубань – Україна» змусили теоретиків російської ідентичності кубанських козаків активізувати псевдоукраїністичні дослідження. Саме тому на завдання М. І. Бондаря його співробітник І. Ю. Васильєв написав невелику монографію «Украинское национальное движение и украинизация на Кубани в 1917–1932 гг.» (Краснодар, 2010), головна мета якої – обґрунтування недоцільності українізації в регіоні внаслідок втрати місцевим населенням української ідентичності. Подібні ідеї містяться також у статтях і книзі І. Г. Іванцова «Украинизация Кубани в документах комиссий внутрипартийного контроля ВКП (б) 1920-е – начало 1930-х гг.» (Краснодар, 2009). Звичайно, що ґрунтовна монографія донецького історика кубанського походження Д. Д. Білого «Українці Кубані в 1792–1921 роках: Еволюція соціальних ідентичностей» (Львів – Донецьк, 2009) навіть не згадується подібними «українознавцями через протилежність висновків...

Втім,  «білі плями» не можуть бути вічними, доказом чого є перші роботи кубанських дослідників з проблем «українізації» та голодомору 1932–1933 рр. в регіоні. У 2006 р. співробітники Державного архіву Краснодарського краю видали цінні матеріали першого перепису козаків Чорноморського війська, що переселилися на Кубань у кінці XVIII ст. Багато джерел, що мають відношення до проблем україністики ще донедавна були недоступні вченим, триває робота по їх виявленню . На жаль, згадані вище публікації друкуються мізерними накладами і відомі вузькому колу фахівців.

Українські історики з Києва (С. В.  Кульчицький, В. І. Сергійчук, Є. Д. Петренко), Донецька (Д. Д. Білий, В. В. Задунайський), Запоріжжя (Л. М. Маленко, Р. І. Шиян), Одеси (І. В. Сапожников), Харкова (С. О. Чухлій) в останні роки опублікували низку робіт з історії Кубані. Але вони лише епізодично мають можливість вивчати архівні джерела у Краснодарі. Звідси неминучі прогалини, неточності або помилки в їх працях. В свою чергу, кубанські історики також рідко з’являються в архівах, музеях і бібліотеках України. Тому вкрай важливо створювати спільні творчі групи, проекти. Серед результатів такої співпраці можна відзначити розділ про чорноморське та кубанське козацтво в колективній монографії «Історія українського козацтва» (2007 р.), написаний А. М. Авраменком, Б. Ю. Фроловим та В. К. Чумаченком, їх статті в енциклопедії «Українське козацтво» (2006) та ін. Крім того, член НТШ-Кубань А. М. Авраменко створив низку карт з історії українського козацтва та Кубані, що особливо актуально у зв’язку з підготовкою Ю. І. Лозою «Великого Історичного Атласу України».

Україністика як галузь гуманітарного знання на Кубані має ще невизначений статус, її структура тільки усталюється, дослідження здійснюються окремими  вченими, які не мають координаційного центру. Такими центрами не можуть бути кубанські вузи - КУКМ або КДУ, керівники яких і чути не хочуть про україністику. Науковий центр при громадській організації «Співдружність Кубань – Україна» має дуже обмежені можливості. Перш за все потрібен Український культурний центр, з  українською бібліотекою, залою для конференцій, кімнат для дослідницької роботи, вивчення української мови і культури. Нечисленна польська громада Кубані має велику підтримку з боку католицької церкви, на околиці Краснодара існує солідний костьол, де збираються всі, хто не забув своє польське походження. Великий культурний центр і церкву у Краснодарі мають вірмени, але тільки не українці. Без підтримки України наступне покоління кубанців вже втратить інтерес до української мови, історії та культури.

Якраз сьогодні, коли населення України скорочується, а українська діаспора в Росії та інших країнах асимілюється і поступово щезає, треба вдаватись до термінових заходів зі збереження українського етносу в усьому світі.. На жаль, цього зараз не розуміють в Україні ті, від кого залежить прийняття рішень. Необхідно почати справжню культурну експансію, використовуючи можливості Інтернету, щоб українці діаспори могли в будь-якій країні вивчати рідну мову, читати художню й наукову літературу, слухати пісні, захоплюватися скарбами музеїв України, почувати гордість за свою націю й етнічну батьківщину. Тоді вони як патріоти України будуть їй допомагати. Для цього необхідно відроджувати історичну пам’ять і мову. Перш за все треба адресно поширювати кращі досягнення української культури й науки в країнах, де є українські громади, особливо в Росії, де українська політична діяльність зараз неможлива. У цьому провідну роль повинні виконувати саме україністи.

Анатолій Авраменко

м. Краснодар, Росія

Надруковано під назвою:

Авраменко А. Сучасна кубанська україністика: проблематика та особливості розвитку // Наукові записки Міжнародної асоціації україністів. Вип. 1 = Research Papers of the International Association of Ukrainian Studies / [голов. ред. Г. Скрипник]; МАУ, НАН України, ІМФЕ ім. М.Т. Рильського. – К., 2012. – 246 с. – С. 48–57.

На світлинах: Кубанці в душі назавжди залишились українцями. В одному з перших чисел тижневика «Кубань українська» в квітні 2013 р. було опубліковано матеріал про засновника і головного редактора «Кобзи» Василя Коломацького. У березні 2014 року, після початку російської агресії проти України, кубанські футбольні фанати вивісили на трибуні стадіону проукраїнський банер.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка


Пора выбирать — Алексей Навальный

8BE508A2-8376-44DC-A4EC-E84056BEDDB8 w1597 n r0 s