Вперше в Україні відбувся захист дисертації з комплексного аналізу історії української діаспори Росії за період 1991-2010 рр.

14 лютого 2018 року, на спецраді Київського університету ім. Бориса Грінченка відбувся успішний захист кандидатської дисертації Володимира Волкова "УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ: ІНСТИТУЦІЙНИЙ, СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ТА КУЛЬТУРНИЙ АСПЕКТИ (1991 - 2010 рр.).

Представлена робота є першим в українській історіографії комплексним дослідженням історії української діаспори в контексті її інституційного, соціально-економічного та культурного розвитку протягом 1991 – 2010 років.

В дисертації з’ясовано основні концептуальні підходи до висвітлення зазначеної теми у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі. Проаналізовано історичні передумови, що сприяли відтворенню діаспори в Російській Федерації після 1991 року. На основі різнопланових джерел обґрунтовано закономірність творення української діаспори в Росії як такої, що є самобутньою та організаційно оформленою. Представлено основні етапи розвитку діаспори, що супроводжувався, зокрема, організацією її інституційних структур.

В контексті соціально-економічної адаптації українців у Росії прослідковано процес їх укорінення в господарське життя та освоєння соціальної ніші в країні проживання. На прикладі клинів та інших місць компактного проживання українців у Росії висвітлені форми й особливості національно-культурного, релігійного життя діаспори. У процесі дослідження виявлена стійка тенденція розширення мережі українських інституцій місцевого, регіонального й загальноросійського рівня, незважаючи на відсутність єдиного координуючого центру діаспори в Росії та помітне зменшення чисельності самої діаспори.

В дослідницькій праці, зокрема, зазначається, що розбудова центральних, регіональних та місцевих інституцій діаспори відбувалася за ініціативи української громадськості. Перший її етап (1991 – 1998 рр.) характеризувався становленням мережі місцевих та регіональних організацій. Системність в інституційному наповненні діаспори стала відчутною після створення Об’єднання Українців Росії (ОУР) – першої центральної інституції що мала статус всеросійської. Під проводом ОУР було консолідовано більшість українських осередків. Станом на 1995 р. чисельність українських інституцій в Росії збільшилася з 9 до 73. На той час вони вже охоплювали всі регіони з компактним розселенням українців. Проте, що впродовж 1990-х років лише закладалася необхідна правова база для функціонування діаспори.

Другий етап (1998 – 2010 рр.) – відзначається остаточною легітимізацією української діаспори, її загалом завершеним правовим забезпеченням та розгортанням широкої інституційної мережі на території клинів та поза ними. Потужним імпульсом розвитку діаспори послужило надання українській громаді в Росії статусу федеральної національно-культурної автономії (1998 р.). Йшлося про закріплення за українцями прав на вільне користування мовою, збереження культурних, побутових та інших традицій, а також на розгортання регіональних та місцевих національно-культурних автономій. У тому ж 1998 р. офіційно було відкрито Національний культурний центр України в Москві, який в подальшому став ареною для проведення українцями діаспори заходів всеросійського рівня.

Інтеграції співвітчизників сприяло налагодження співпраці «Об’єднання Українців Росії» та «Федеральної національно-культурної автономії українців Росії», що проявилася, зокрема, у проведенні конгресів діаспори. До середини 2000-х років під проводом центральних українських інституцій було об’єднано понад 100 місцевих та регіональних українських організацій. У контексті аналізу подальшої інституційної еволюції діаспори зазначено, що після подій Помаранчевої
революції в Україні відбулася активізація антиукраїнських сил у Росії, що негативно позначилося й на самій діаспорі. Розпочавши з тиску на Національний культурний центр України в Москві та Бібліотеку української літератури, врешті-решт, було заборонено й діяльність ОУР (2010 р.). Згодом, така ж доля спіткала й Федеральну національно-культурну автономію українців Росії (ФНКАУР).

Офіційний курс російської влади був спрямований на формування негативного образу української діаспори. Замість загальновизнаних центральних українських інституцій, утворювалися маріонеткові організації (Федеральна національно-культурна автономія, Рада Земляцтв України в РФ та ін.), мета яких полягала у нівелюванні діаспорного статусу української громади. Становище діаспори погіршувалося також внаслідок відсутності її єдиного координаційного центру.

Загалом, потенціал діаспори на зламі 2000-х – 2010-х рр. залишався значним. Зокрема, число українських інституцій зросло до 156, а їх поширення в регіонах було відносно рівномірним.

Головним дисертаційним висновком представленої до захисту роботи,  можна вважати такий: "В умовах наростаючого тиску на центральні українські інституції та масової асиміляції, питання подальшого розвитку української діаспори в Росії залишається відкритим".

Серед українських діаспорних видань автор дослідження часто називає сайт «Кобза», публікації якого, без сумніву, стали важливим джерелом інформації для дисертанта. Водночас, він жодного разу не назвав інший електронний ресурс – портал «Українці Росії» (ukrros.info), створений і очолюваний Віктором Гіржовим у період з 2009 по 2015 рік.

В цілому, при всій важливості дисертаційної праці, вона рясніє чисельними недоліками, які (на відміну від автора) помітні безпосереднім учасникам українського руху в Росії. Ось як про це пише на сторінці Фейсбук Андрій Литвин із Петрозаводська: «Почитав. Багато недоліків. Упередженість, бо опирається на листування з О. Криницьким і С. Винником, про яких я писав. До речі, мої (і не тільки мої) наукові доробки цьому В. Волкову не знайомі. Серед лідерів українців Росії не згадує Н. Орлову-Литвиненко, С. Паняка, Л. Скрипникову тощо. Жодної згадки про з'їзди українців у республіках Комі та Карелії, Козацький Хрест у Сандармосі, прощі, конференції у Петрозаводську та на Соловках, встановлення пам'ятника Т. Шевченку у Петербурзі тощо». 

Інший активіст із Москви, колишній редактор «Кобзи» Ігор Роздобудько також на сторінці Фейсбук висловлює сумніви у науковій значущості представленого дослідження: «Сумно, але це рівень сучасної української гуманітарної науки, яка недалеко відійшла від часів "проффесора" Януковича. Оцю "воду" захищають, як дисертацію. Де автор, не моргнувши оком, розповідає про «Український університет у Москві» (якого ніколи не існувало), десятки священиків Богородської єпархії. Або оце: "Серед сучасних україномовних видань є друковані органи українських громад: “Український огляд”, “Українське життя”, “Батьківщина”, “Вісник товариства української культури на Кубані”, “Українці та Санкт-Петербург”, “Український вибір”, “Український кур’єр” (коли, як про сучасні, пишеться про видання, що перестали існувати 20 років тому). Або оце: «Важливим є також дослідження Віктора Ідзьо, де в історичній ретроспективі розглядається історія виникнення та епізоди повсякденного життя вихідців з України на теренах Росії. Так автор робить спробу відтворення історії формування української діаспори в Росії, яка, на думку дослідника, несе своє коріння ще від давньоруських часів». Або оце: «До речі, одним із заступників голови УВКР є колишній голова ОУР – Тарас Дудка" (насправді – Тарас Дудко. – Ред.). Тарас Дудка!!! Ну, що тут ще можна сказати про рівень такої дисертації. Посилаючись на цю дисертацію, й надалі поширюватимуть міфи про неіснуючі університети, газети та єпархії. А через сто років ця брехня вже й справді буде прийматися, як правда». 

З повним текстом кандидатської дисертації Володимира Волкова можна ознайомитись тут.

Наш кор.


На світлинах: Олександр-Руденко-Десняк – один із засновників сучасного українського руху в РФ. Момент захисту дисертації на спеціалізованій раді в Київському університеті ім. Бориса Грінченка.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Вхід

Останні коментарі

Обличчя української родини Росії

Обличчя української родини Росії

{nomultithumb}

Українські молодіжні організації Росії

Українські молодіжні організації Росії

Наша кнопка